Вікіпедія

Гудович Андрій Васильович

Гудо́вич Андрі́й Васи́льович (1731 — 24 червня 1808) — малоросійський шляхтич, що зробив блискучу кар'єру за короткого царювання Петра III, його фаворит. Генерал-аншеф (1796), старший брат фельдмаршала Івана Гудовича.

Гудович Андрій Васильович
Народився 1731(1731)
Старі Івайтенки, Бакланська сотня, Стародубський полк, Гетьманщина
Помер 24 червня 1808(1808-06-24)
Старі Івайтенки, Мглинський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія
Громадянство Російська імперія
Національність українець
Військове звання генерал-аншеф
Рід Гудовичі
Батько Василь Гудович
Нагороди
орден Святого Олександра Невського
Герб
Герб

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гудович.

Життєпис ред.

Народився в родині генерального підскарбія Василя Андрійовича Гудовича та його першої дружини Ганни Петрівни Носенко-Білецької, дочки прилуцького полкового сотника, що була перед тим одружена з Іваном Даровським.

В 1747 році батько вирядив Андрія й Івана в освітню подорож за кордон. Вони об'їхали значну частину Німеччини та Франції, побували в Парижі, і зрештою в грудні 1751 поступили до Кенігсберзького університету. Їхнім наставником став Петро Симоновський, випускник Київської академії, також знаний як автор «Короткого опису про козацький малоросійський народ та його військові діла»; Симоновського вписали до студентських матрикул одночасно із підопічними. Брати Гудовичі студіювали математику і філософію у професора Фрідріха Йоганна Бука. Після 3 років навчання Андрій вернувся додому, а Іван продовжив слухати лекції в Галле, куди записався 25 травня 1754.

А. Гудович поступив на службу при дворі великого князя Петра Федоровича й швидко став його улюбленцем: з 1757 — камергер і флігель-ад'ютант (в ранзі полковника), 28 грудня 1761 пожалуваний в генерал-ад'ютанти з чином бригадира. Саме Андрія новий монарх першого ж дня свого царювання відрядив до прусського короля Фрідріха ІІ з пропозицією миру і дружби.

Гудович застав прусський двір й міністра закордонних справ графа Фінкенштейна в Магдебурзі, тоді як сам Фрідріх перебував у Бреславлі. 31 січня 1762 р. останній, вже поінформований про смерть імператриці Єлизавети Петрівни, дістав з Магдебурга листа про приїзд посла, котрого прийняв з розпростертими обіймами. Король, що був на межі повного розгрому, писав А. Гудовичу:

  Я дивлюсь на Вас як на голубку, яка принесла маслинову гілку до Ковчегу, ви були першим інструментом, яким Провидіння скористалось для укріплення цього щасливого союзу з дорогим і шановним імператором. Я перед Вами у вічній вдячності...
Оригінальний текст (фр.)
Je vous regarde comme la Colombe, qui porta la branche d’olivier à l’arche, vous êtes le premier instrument, dont la Providence s’est servie pour cimenter cette heureuse union avec ce cher et admirable empereur. Je vous en conserve une reconnoissance [sic!] éternelle...
  

Андрій пробув у Бреславлі до 12 лютого. Оскільки він не мав жодних інструкцій, Фрідріх не став вести з ним переговори, а натомість відправив до Петра III 26-літнього камергера Вільгельма фон Гольца. Після повернення з Пруссії Гудович згідно з царським указом від 11 березня 1762 отримав «розкольничі слободи» у Стародубському та Чернігівському полках (Радуль, Добрянка, Єленка, Климова, Зибка й Клинці) і село Чортовичі, — разом до 15 тис. кріпаків. Для передачі маєтностей сенатом 23 травня були призначені надвірний радник Григорій Титов та колезький асесор Василь Морозов (тодішній й колишній управителі слобід), а з малоросійської сторони згідно з гетьманським ордером від 25 травня — стародубський полковий хорунжий Григорій Гаєвський.

2 травня государ видав рескрипт їхати до Мітави. Місія полягала в тому, аби роз'яснити курляндцям, що принц Карл-Християн Саксонський, католик по вірі, не може бути їхнім герцогом, а єдиним законним правителем є повернений із заслання Ернст-Йоганн фон Бірон; найбільш благонамірним же дозволялось відкрити, що Бірон зречеться своїх прав на користь Георга Людвига Гольштейн-Готторпського, двоюрідного дядька Петра ІІІ. Втім, поїздка так і не відбулась.

Гудович був щиро відданий імператорові, який дуже його любив і якому цілковито довіряв. У петербурзьких вищих колах навіть подейкували про можливе назначення фаворита гетьманом замість Кирила Розумовського, принаймні так стверджував секретар данського посольства Андреас Шумахер, а пізніше повторив у своїй роботі Жан-Анрі Кастера; сучасні ж дослідники вважають це лише чуткою: посилення одного зовсім не означало, що інший втратив прихильність. Навпаки вони обидва слугували своєрідними патронами для представників козацької старшини, що бажали зробити кар'єру в імперській столиці.

Під час палацового перевороту 28-29 червня 1762 р. Андрій залишився з Петром Федоровичем до самого кінця і був арештований в Петергофі, де солдати жорстоко побили його. Після недовгого ув'язнення подав у відставку, хоча Катерина II пропонувала залишитись, і виїхав за кордон, де перебував до 1765. Пізніше поселився у своїх українських маєтках, замешкуючи там до самої смерті Катерини ІІ.

Після вступу на російський престол Павло I викликав Гудовича до Санкт-Петербургу, цінуючи його вірність батькові, та нагородив 24 листопада 1796 р. чином генерал-аншефа (оминувши чин генерал-поручика) та орденом Святого Олександра Невського. Там він, можливо, лобіював плани відновлення гетьманства. В поінформованих українських колах вважали, що гетьманом призначать великого князя Костянтина Павловича, а Гудович стане його регентом в Україні. Проте російський уряд не підтримав проектів Андрія Гудовича, тож він знову повернувся до власних українських маєтків на початку 1797 року, де й помер через 11 літ.

Див. також ред.

Література ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гудович_Андрій_Васильович&oldid=42147555