Потьомкін Григорій Олександрович

(Перенаправлено з Григорій Потьомкін)

Григо́рій Олекса́ндрович Потьо́мкін (нар. 13 (24) вересня 1739(17390924), Чижово — пом. 5 (16) жовтня 1791) — російський державний і військовий діяч, дипломат, генерал-фельдмаршал1784), князь. Великий Гетьман Катеринославських та Чорноморських козацьких військ, прозваний козаками Гриць Нечеса (у деяких селянських переказах з'являється під іменем Катеринич). У 1775 за ініціативою Потьомкіна було ліквідовано Запорізьку Січ.

Потьомкін Григорій Олександрович
Princepotemkin.jpg
Потьомкін Григорій Олександрович
Псевдо Гриць Нечеса
Народився 13 (24) вересня 1739(1739-09-24)
Чижово
Помер 5 (16) жовтня 1791(1791-10-16) (52 роки)

на шляху з Ясс до Миколаєва

Тіло викрадене Росією за указом Путіна під час російсько-Української війни у жовтні 2022 р. під час окупації м. Херсон
Поховання Катериненський собор (Херсон)
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Місце проживання Москва
Діяльність мовознавець, військовослужбовець, політик
Alma mater Імператорський Московський університетd
Знання мов російська[1]
Учасник Російсько-турецька війна, Облога Хотина (1769)d, Битва при Ларзі, Битва при Кагулі, Російсько-турецька війна і Облога Очакова
Роки активності з 1762
Суспільний стан шляхта
Титул князь Таврійський,
Великий гетьман Катеринославських та Чорноморських козацьких військ
Військове звання генерал-фельдмаршал
Конфесія синодальне Православ'я
Рід Potemkind
Батько Олександр Васильович Потьомкін(нар.1673-пом.1743)
Мати Дарія Василівна Кондирева(нар.1704-пом.1780)
Родичі сестри: Дарія, Пелагея, Марія(пом.1774), Олена(нар.1737-пом.1769)
У шлюбі з Катерина ІІ
Діти донька Єлизавета Григорівна Тьомкіна
Нагороди
орден Андрія Первозванного орден Святого Георгія 1 ступеня орден Святого Георгія 2 ступеня орден Святого Георгія 3 ступеня орден Святого Володимира 1 ступеня Орден Святого Олександра Невського Орден Святої Анни орден Серафимів орден Слона орден Білого Орла орден Святого Станіслава орден Чорного орла Кавалер ордена Слона Золота зброя «За хоробрість» Імператорський орден Святого Рівноапостольного князя Володимира
Герб

Тіло викрадене Росією за указом Путіна під час російсько-Української війни у жовтні 2022 р. під час окупації м. Херсон.

БіографіяРедагувати

Народився у селі Чижово Духовщинського повіту (тепер Смоленська область, Росія). Мати — Дарія Василівна. З 1756 навчався в Московській університетській гімназії, звідки в 1760 виключений. Військову службу розпочав у кінній гвардії. За участь у палацовому перевороті 1762, внаслідок якого Катерина ІІ здобула російський престол, отримав чин гвардійського підпоручика. В цій події Потьомкін відіграв велику роль. Тоді він отримав в якості подарунка 10 тис. рублів і 4000 кріпаків, чин підпоручика гвардії.[2] Учасник Російсько-турецької війни 1768-74, з 1768 — генерал-майор, з 1771генерал-поручик.

Керував приєднанням до Російської імперії і первісним устроєм Новоросії, де володів колосальними земельними наділами і заснував ряд міст, включно з теперішніми обласними центрами Дніпром (1776), Херсоном (1778) і Миколаєвом (1789). Піднісся як фаворит, а з 8 червня 1774 року (за непідтвердженими відомостями) морганатичний чоловік Катерини II[3]. У 1784 році нагороджений чином генерал-фельдмаршала. У Петербурзі вибудував для себе Таврійський палац. З 1770 став фаворитом Катерини II, набув вирішального впливу на внутрішньо- та зовнішньополітичні справи Російської імперії. Обіймав ряд високих державних і військових посад — член Державної Ради, генерал-ад'ютант (з 1774) та генерал-фельдмаршал1784), Президент Військової колегії (з 1784).

У 1772 на одній з козацьких рад Потьомкін був записаний до Кущівського куреня Коша Запорізької Січі почесним козаком під прізвиськом Грицько Нечеса, через його перуку.[4] В 1775 за ініціативою Потьомкіна було ліквідовано Запорізьку Січ. Обіймав посади: у 1774—1783 рр. генерал-губернатора Новоросійської губернії, 1775—1783 рр. — азовського губернатора, у 1783—1791 — катеринославський генерал-губернатор, з 1784 — таврійського губернатора, у 1785—1791 — астраханського губернатора, 1785—1791 — саратовського губернатора, 1787—1791 — Харківського губернатора. У 1783 Потьомкин зреалізував проєкт загарбання Криму Російською імперією, за що дістав титул «князя Таврійського».

З 1783 Потьомкін управляв новоствореним Катеринославським намісництвом, до складу якого увійшла значна частина південноукраїнських земель. Потьомкін, будучи добрим адміністратором і володіючи фактично необмеженою владою, здійснював заходи з колонізації Півдня України й Криму. 1776-го Потьомкін наказав не повертати селян-утікачів з Лівобережної та Правобережної України, чим сприяв заселенню та господарському освоєнню краю (найпаче після юридичного запровадження кріпацтва 1783 року в Лівобережжі та Слобожанщині). У період правління Потьомкіна почалося будівництво Миколаєва, Херсона, Катеринослава, Севастополя, було розпочато вивчення покладів руд і кам'яного вугілля на півдні України.

Потьомкін, розуміючи постійну загрозу російсько-турецького воєнного конфлікту (особливо після захоплення Росією території Кримського ханства) та спостерігаючи перехід колишніх запорожців на підвладні Туреччині землі[5], вважав за потрібне відновити українське козацтво. З 1783 Потьомкін вів перемовини з представниками колишньої запорізької старшини (Сидором Білим, Захарієм Чепігою) про створення нового добровільного козацького формування. В 1788-му Потьомкін підтримав проєкт В.В. Капніста про необхідність відновлення козацьких полків і сприяв організації Катеринославського козацького війська та Війська Вірних козаків (згодом — Чорноморське козацьке військо). У 1790 Потьомкіну було присвоєно титул великого гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацького війська. 13 травня 1790 року став ініціатором створення Корпусу малоросійських піших стрільців, сформованого з українських козаків, міщан і селян для участі у війнах Російської імперії з Туреччиною та Швецією[6].

Підтримував стосунки з відомими діячами української культури — як-от Володимиром Золотницьким, Василем Рубаном, Лукою Січкарівим та іншими. У 1786 домігся затвердження проєкту відкриття університету в Катеринославі (не встиг його реалізувати). Толерантно ставився до діяльності греко-католицької церкви, підтримував єдиного в Російській імперії греко-католицького єпископа полоцького І. Лісовського.

Був головнокомандувачем російської армії впродовж російсько-турецької війни 1787-92 рр. Під час мирних російсько-турецьких перемовин 1791 Потьомкін захворів і помер на шляху з Ясс до Миколаєва. Був похований у Херсоні.

Тіло викрадене Росією за указом Путіна під час російсько-Української війни у жовтні 2022 р. під час окупації м. Херсон. Навіщо ж Кремлю рештки Григорія Олександровича – невідомо. Однак, британський історик, на прізвище Монтефіоре вважає, що кістки засновника Миколаєва, Херсона та Дніпра можуть зіграти свою роль у “страхітливо грубій і видовищній виставі ультранаціоналізму”.[7]

Пам'ятьРедагувати

Пам'ятник Григорію Потьомкіну у Миколаєві, Сімферополі.

Вулиця Потьомкінська у Херсоні, Миколаєві.

У місті Херсон російськими окупантами було демонтовано та вивезено пам'ятник Потьомкіну.

28 грудня 2022 року демонтовано статую Григорію Потьомкіну.

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Князь Потьомкін і Єлисаветград - kropyvnytskyi-yes.com.ua (укр.). 22 грудня 2022. Процитовано 22 грудня 2022. 
  3. Елисеева О. И. Геополитические проекты Г. Потёмкина
  4. Гетьман Грицько Нечеса
  5. Устное повъствованіе бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губерніи и уъзда, селенія Михайловки,Никиты Леонтьевича Коржа. Варіант 2. Одеса 1842, ст.54
  6. Петренко Є. Д. Малоросійських піших стрільців корпус // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  7. Чому засновник Миколаєва немає спокою після смерті - mykolaiv-yes.com.ua (укр.). 17 січня 2023. Процитовано 31 січня 2023. 
  8. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати