Відкрити головне меню

Уральські гори, або Урал (рос. Уральские горы, каз. Орал таулары) — гори в Росії, протяжністю понад 2000 км; висотою до 1895 м (Народна). У часи середньовічної Київської Русі Уральські гори називали просто Камінь.

Уральські гори
рос. Уральские горы
каз. Орал таулары
Приполярний Урал
Приполярний Урал
Країна Росія Росія,
Казахстан Казахстан
Площа 781 100 км2
Довжина 2 000 км
Ширина 40-150 км
Найвища точка гора Народна
 - координати 65°02′00″ пн. ш. 60°07′00″ сх. д. / 65.03333° пн. ш. 60.11667° сх. д. / 65.03333; 60.11667
 - висота 1 895 м
CMNS: Уральські гори на Вікісховищі
UralMountains1.png

Загальний описРедагувати

Урал — гірська країна, розташована між Східно-Європейською і Західно-Сибірською рівнинами. Територія Уралу — велика ланка Урало-Монгольського геосинклінального поясу. Довжина понад 2000 км від Карського моря на півночі до річки Урал на півдні, ширина від 40 до 250 км. По Уралу проходить кордон між Європою і Азією. Урал прийнято ділити на Полярний, Приполярний, Північний, Середній, Південний.

На західних схилах гір Уралу розвинутий карст (численні печери); є вододілом між басейнами річок Об, Печора, Волга і Урал. Основна частина Уралу зайнята природною зоною тайги, на півночі — тундра, на півдні — лісостеп. На території є заповідники природи. З корисних копалин наявні залізні, мідні, хромові, нікелеві руди, азбест, декоративне і дорогоцінне каміння. Великі промислові центри: Єкатеринбург, Челябінськ, Магнітогорськ.

Гори виникли в пізньому протерозої. За латинською назвою Уральських гір раніше виділявся геологічний період рифей, який за сучасною класифікацією розділений на ряд періодів, що передували едіакарію.

НазваРедагувати

Урал перші руські поселенці називали «Камінь», іноді — «Кам'яний пояс». Вважають, що назва «Урал» (від мансійського «ур» — гора) була введена у XVIII ст. управителем казенних заводів В. М. Татищевим. Від старої назви Камінь походить ряд назв населених пунктів, напр. Усть-Каменогорськ.

Сьогодні Урал — поширена в літературі назва Уральських гір, а також географічно-економічного краю, що охоплює південну частину Уральських гір і прилеглі до них (з заходу, сходу і півдня) передгір'я (зазвичай хвилясті рівнини).

ГалереяРедагувати

       
Гірські утворення поблизу Саранпауля, Приполярний Урал Каміння в річці, Приполярний Урал Гора Великий Іремель Вхід до печери Ігнатьєва, Південний Урал

Територіальний поділРедагувати

Географічно Уральські гори поділяют на п'ять частин:

На півночі продовженням Уральського хребта можна вважати гірську систему Пай-Хой, на півдні — Мугоджари.

Геологія УралуРедагувати

Докладніше: Геологія Уралу

Формування гірської системи Уралу почалося в пізньому девоні (близько 350 млн років тому) і закінчилося в тріасі (близько 200 млн років тому). Урал є складовою частиною Урало-Монгольського геосинклінального поясу. В межах Уралу на поверхню виходять деформовані і часто метаморфізовані гірські породи переважно палеозойського віку. Товщі осадових і вулканічних порід зазвичай сильно зім'яті, порушені розривами, але загалом утворюють меридіональні смуги, що зумовлюють лінійність і зональність структур Уралу.

Корисні копалиниРедагувати

Урал відзначається великою різноманітністю природно-сировинних, особливо мінерально-сировинних, ресурсів. В Уральських горах виявлено понад 1000 мінералів, 12 000 родовищ корисних копалин, 55 видів самоцвітів. Урал — металургійно-вугільна база Росії, важливий район видобування рудних (залізні, мідні, платинові, хромові, нікелеві, рідкіснометалічні руди, золота) і нерудних копалин (калійні солі, азбест, боксити, дорогоцінне каміння та ін.), вугілля (кам'яне й буре), нафти.

Для східних районів Уралу найбільш характерні родовища мідноколчеданових руд (Айське, Сібайське, Дегтярське родовища, Кіровградська і Красноуральска групи родовищ), скарново-магнетитових (Гороблагодатське, Високогірське, Магнітогорське родовища), титаномагнетитових (Качканарське, Первоуральське), окисних нікелевих (група Орсько-Халіловських родовищ), хромітових руд (родовища Кемпірсайського масиву), приурочених в основному до зеленокам'яного поясу Уралу, поклади вугілля (Челябінський вугільний басейн), розсипи і корінні родовища золота (Кочкарське, Березівське) і платини (Ісовське). Тут розташовані найбільші родовища бокситів (Північно-Уральський бокситоносний район) і азбесту (Баженовське). На західному схилі Уралу і в Приураллі є родовища кам'яного вугілля (Печорський вугільний басейн, Кізелівський вугільний басейн), нафти і газу (Волго-Уральська нафтогазоносна провінція, Оренбурзьке газоконденсатне родовище), калійних солей (Верхньокамський басейн). Урал славиться своїми «самоцвітами» — дорогоцінним та напівкоштовним камінням (смарагд, аметист, аквамарин, яшма, родоніт, малахіт і ін.).

Українці на УраліРедагувати

Українські поселенці живуть на Південному Уралі, до складу якого входять Оренбурзька і Челябінська області та Башкортостан. Південно-східна частина — Уральська область — входить до складу Казахстану (Сер.-Азійський Степовий Край). Площа Південного Уралу — 355 500 км², населення (на 1980 р.) 9,5 млн, з них 64 % — у містах.

Південний Урал, на якому селилися українці, являє собою переважно лісостеп і степ з чорноземними ґрунтами; клімат континентальний (температура січня: від — 14 до — 18° С; липня: +17 до 21° С; атмосферних опадів 300 — 700 мм).

Українські поселенці почали прибувати на Урал тоді ж, як і на Поволжя — з 18 ст., і працювали винятково як хлібороби. За переписом 1897, їх було 49 000. З кінця 19 ст. еміграція на Урал збільшилася (як і за Урал), і, за переписом 1926, кількість українців там зросла до 236 000. Найсуцільніше вони селилися на північному сході теперішньої Челябінської області; у багатьох селах вони переважали, були й суто українські села з назвами: Полтава, Дворянське, Харківський хутір тощо.

У 1930-их pp., а ще більше після Другої світової війни відбулися великі зміни в стані українського поселення. Не маючи нового припливу і позбавлені всіляких національних прав, вони, як і в усій РРФСР, зазнавали денаціоналізації, зокрема мовної. Разом з тим, у зв'язку з зростанням індустріалізації Уралу, вони переселялися до промислових міст. Виникли великі українські скупчення у містах: Челябінську (1957 — 29 700), Маґнітогорську (23 100), Оренбурзі та ін.

Кількість українців, за переписом 1970: у Башкортостані — 76 000, в областях: Оренбурзькій — 113 000, Челябінській — 115 000, разом 304 000. У цих областях більшість становлять росіяни (42,6 %); інші національності: башкири, мордва, білоруси. 51 % українців жило у містах. Про значний процес денаціоналізації свідчить у світлі урядової статистики те, що на 304 000 українців тільки 64,2 % подало українську мову як рідну, а 18,7 % нею ще вільно володіли. Довше, ніж українська національність і мова, зберігаються деякі елементи фольклору (зокрема пісні), одяг тощо. На денаціоналізацію чимало впливають мішані подружжя.

ДжерелаРедагувати