Вікіпедія

Скіфсько-сарматська гіпотеза

Скіфсько-сарматська гіпотеза (скіфська гіпотеза, сарматська гіпотеза) — застаріла і політично вмотивована гіпотеза етногенезу слов'ян, згідно з якою походження слов'ян пов'язане з кочовими іранськомовними народами (скіфи, сармати, алани, роксолани). Гіпотеза виникла на основі відомостей античних істориків («масагети» Геродота, напівмітологічні повідомлення Тацита, Страбона, Птолемея тощо), середньовічних візантійських хроністів (Іоанн Кіннам, Послідовник Феофана та інші[1]). Відповідно до сучасних наукових уявлень походження слов'ян не пов'язане зі скіфсько-сарматськими народами, оскільки, зокрема, мови цих груп народів належать до різних гілок індоєвропейської мовної сім'ї.

«Овідій серед скіфів», Ежен Делакруа (1962)

Джерела

ред.

Ідея про скіфсько-сарматське походження слов'ян представлена вже у Баварській хроніці XIII століття. Особлива увага автора до історії та мови слов'ян дає підставу припускати його слов'янський родовід, або, що він, бувши німцем, жив у місцях нинішньої Сілезії та володів однією зі слов'янських мов[2]. Ці положення отримали розвиток у європейській історичній науці, зокрема, у працях польських істориків Яна Длугоша та Мацея Стрийковського. Пізніше ці мотиви знайшли свій відбиток у польському сарматизмі. Вже у XVIII столітті гіпотезу походження слов'ян від «савроматів» (сарматів) поділяв британський історик Едвард Ґіббон.

Історіографія

ред.

Історична концепція і політична доктрина

ред.

Обґрунтування версії значною мірою базувалося на давньогрецькій традиції поширювати назву країни на всіх її мешканців — навіть якщо на одній території жили різні народи. Або ж племена, що раніше тут мешкали, змінювали, витісняли або ж асимілювали прибульці. Так, скіфами називали і сарматів, і готів, і тюркські племена Північного Причорномор'я, і слов'ян, зовсім не постулюючи їхню спорідненістю між собою. Таке розуміння «Великої Скіфії» було запозичено й літописцями Русі, а відомості звідти були використані вже в XVII столітті[3]. У Російській імперії, зокрема, великий вплив мав Синопсис Київський (1674), з другої половини XVII й до початку XIX століття розглядався як найбільш ґрунтовне джерело відомостей про Русь і походження слов'ян[4]. Видатний російський учений, Михайло Ломоносов, у своїй праці «Древняя Российская история» (укр. «Прадавня російська історія») писав про спорідненість руських з роксоланами й сарматами[5][6]. Василь Татищев, російський історик, вважав, що сармати були асимільовані слов'янами, але не тотожні з ними[7].

На підставі міркувань російських історики зрештою була сформована політична доктрина, яка визначала пряму спадкоємність між скіфами та слов'янами, а через них — і Російською імперією. Ця доктрина «викреслювала» з історії Причорномор'я тюркські народи, насамперед кримських татар, яких відтак оголошували зайдами. Натомість загарбання Криму і решти Північного Причорномор'я Росією видавали за «акт справедливості» і повернення історичних земель, що нібито «за правом» належали Росії[3].Імператриця Катерина II вказувала у праці «Записки касательно российской истории» (укр. «Записки щодо російської історії») вказувала, що «північні скіфи однієї мови зі слов'янами» й описувала побут скіфів з проєкцією на концепцію російського національного характеру, яку вона розглядала[8][9].

В подальшому офіційні російські історики мали дотримуватися саме такого погляду на «спадщину скіфів». Єгор Классен (1854, 1861), російський викладач, убачав слов'ян у багатьох регіонах та багатьох епох, починаючи з давнини. Майже всі народи Геродотової Скіфії він ототожнював зі слов'янами, починаючи з самих скіфів. Русинський історик і публіцист Юрій Венелін (1856) відносив до слов'ян скіфів та сарматів. Дмитро Іловайський (1876), російський історик і відомий антинорманіст, вважав скіфів «германсько-слов'янсько-литовською» гілкою індоєвропейської чи «арійської» сім'ї та стверджував, що переважало саме слов'янське населення. Прабатьківщину скіфів він поміщав між Оксом та Яксартом (сучасна Центральна Азія). Така локалізація їхньої прабатьківщини має деяку підтримку й серед частини сучасних учених (на відміну від ідеї про слов'янство скіфів). Один з аргументів Іловайського на користь ототожнення скіфів зі слов'янами полягав у тому, що скіфи «полюбляли парові лазні, так само як предки східних слов'ян»[6].

Археологи

ред.

Наприкінці XIX⁣ — ⁣XX століть, намагаючись знайти найдавніше коріння слов'ян у Східній Європі деякі археологи, такі як Дмитро Самоквасов (1908) та Іван Забєлін (1908), також звернулися до скіфських і сарматських старовин, ототожнюючи скіфів і сарматів з предками слов'ян. Результатом цієї тенденції став бурхливий розвиток скіфсько-сарматської археології. Прихильником ототожнення західних скіфів («скіфи-орачі») зі слов'янами був історик-академік Олександр Лаппо-Данилевський[6].

Радянський історик Борис Рибаков шукав коріння слов'ян у бронзову добу, коли після «пастушого розброду» слов'янські племена об'єдналися в Правобережній Україні та перейшли до землеробства[6]. Він підтримував ідею про глибоку автохтонність слов'янського населення на території України[10]. У монографії «Киевская Русь и русские княжества XII—XIII веков» (укр. «Київська Русь і руські князівства XII-XIII століть»; 1982) відніс початок історії слов'ян до XV століття до нашої ери. У Змієвих валах історик бачив свідчення зіткнення слов'ян з кімерійцями (що покинули Північне Причорномор'я за тисячу років до появи там слов'ян, відповідно до загальноприйнятої точки зору): «Слов'яни застосовували при будівництві своїх перших укріплень полонених кімерійців»[11]. З посиланням на дослідження гідроніміки, що були проведені Олегом Трубачовим, Рибаков доводив, що в ранній залізній добі слов'яни широко розселялися в українському лісостепу та налагодили контакт із греками за 400—500 років до Геродота. Цих слов'ян-землеробів він прирівнював зі скіфами-орачами, що жили в Причорномор'ї в Геродотову епоху (V століття до нашої ери). Слов'яни-землероби постачали хліб античному світу. Зі слов'янами він пов'язував і частину спадщини скіфів-кочівників. Так, Рибаков відносив до слов'ян першолюдину й міфологічного предка скіфів Таргітая та його сини Колоксая, вважаючи слов'янським скіфський міт про дари неба та інші[6].

Критика

ред.

Іранські народи в давнину мали ареал розселення, що частково охоплює землі, пізніше, в Ранньому Середньовіччі зайняті слов'янами, але слов'яни не є нащадками цих народів, відрізняючись від них як за мовою, так і по культурі, як і скіфсько-сарматські народи не були слов'янськими[12][13]. Сучасні вчені поміщають прабатьківщину слов'ян у Середньому Подніпров'ї, Поліссі, Вісло-Одерському регіоні (школа польського мовознавця Тадеуша Лер-Сплавинського, російський археолог Валентин Сєдов та інші), Північно-східному Прикарпатті, Середньому Подунав'ї (російський лінгвіст Олег Трубачов) тощо[14].

Одночасно з тим, мовознавці виділяють ряд праслов'янських слів, що були запозичені з іранських мов[15][16][17] і які свідчать про слов'янсько-іранські контакти в праслов'янську епоху, які польський славіст Францішек Славський датує II — I тисячоліттями до нашої ери[18].

Деякі дослідники стверджують, що частина сарматів (переважно донські алани) була асимільована східними слов'янами (антами) та увійшла до складу козацтва, а через нього до складу української та російської націй.

Етноніми таких слов'янських народів як серби та лужичани можуть вказувати на зв'язок із сарматським племенем serboi, проживання якого в районі Кавказу та Північного Причорномор'я вперше зазначено Тацитом та Плінієм Старшим.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Любарский, Я. (1992). Продолжатель Феофана. Жизнеописания византийских царей [Послідовник Феофана. Життєпис візантійських царів] (рос.). М.: Наука.
  2. ↑ Свердлов, М. (1990). Латиноязычные источники по истории Древней Руси. Германия. Вып. II. Середина XII — середина XIII в. [Латинськомовні джерела з історії Древньої Русі. Німеччина. Вип. II. Середина XII — середина XIII ст.] (рос.). М.: Институт истории АН СССР.
  3. ↑ а б Олексій Мустафін. Війна зі скіфами. Російська версія. Еспресо. 2022-08-22.
  4. ↑ Формозов, А. А. (1992). Из книги «Человек и наука» [З книги «Людина і наука»]. № 4 (рос.). Вестник новой литературы. с. 250—266.
  5. ↑ «Итак, народ славенопольский по справедливости называет себя сарматским; и я с Кромером согласно заключить не обинуюсь, что славяне и венды вообще суть древние сарматы… Плиний о сарматах гинекократуменах, то есть женами обладаемых, упоминает, супружество с амазонами имеющих; также и о сарматских амазонах. Посему они были славенского племени… Имена аорси и роксане или россане у Страбона точное единство россов и аланов утверждают, к чему достоверность умножается, что они обои славенского поколения были, затем что сарматам единоплеменными от древних писателей засвидетельствованы и потому с варягами-россами одного корене» (Ломоносов М. В. Древняя российская история… // Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений / АН СССР. М.; Л., 1950—1983. С. 174, 180, 181, 209).
  6. ↑ а б в г д Шнирельман, 2015.
  7. ↑ «Сих же сарматов Стрыковский в Литве и Руси сказует частию и неупоминаемых или в других местах у протчих авторов положенных, яко готы и геты, гепиды, лотва и лотигали, литалани, курсы, улмигави, половцы, стабани, амаксобиты, омброны, ятвежи, стр. 27; турцеси, аги, авари, гергули, тахифали, семби, скири, пикти, карпи, киби, шаси, вагри или варяги, стр. 44; аварины, авартофракти, бругени, 45; судины, судевиты, галинды, жмоди и пр., 73. Но здесь, видится, Стрыковский один народ, от разных писцов разно изреченный, двою и трою упоминает, яко авари, аварины, семби, сами, самогиты и жмоди едино есть. Сих же сарматов, колико их в руских гисториях упоминается и ныне еще по разным местам находятся, суть следующие звании: ари, аринчи, берендеи, болгоры волские, боуты, варяги, весь, или виисуу, восворяне, воты и вотяки, или ари, вятичи, гили, голинды, голяды, дрягвичи, емь и ямь, жмоди, зимегола или семигалли, зыряне, команы и половцы, корели, корсь, косоги, коуи, кривичи, либи, ливь, литва, лотва (лукомория), манчи или вогуличи, меря, мещора, мордва, моуремани, мурома, нерома, обезы или овхазы, обри или овари, пермь, печенеги или печинги, печора, прусы или боруссы и порусы, руссы, самояды и самогиты, севера, сетгола, скови, суляне, ссолы и сусолы, тиверцы, тмуторакани, торки, углечи, фини, хвалисы, черемиса, черни клобуцы, члмата, чуваши, чюдь, югри, ямь, ясы, ятвяги, ятвежи и язиги. Сверх сих имян многократно один народ на несколько по владельцам разделяют и по перемене владельца переменяли, яко мордва пургасова и пургасы от князя их, каковых званий много находится. Из сих хотя многие, яко вятичи, кривичи, дрягвичи, севера и пр., Нестор словянами зовет, но сие власно как о руссах разуметь надлежит, что словяне, овладев сарматов, сами теми званиями именовались, а оные сарматы свои язык забыв, словенским стали говорить» (Татищев В. Н. 19. Сарматы по русской и польской гистории / Собрание сочинений: В 8-ми томах (5-ти книгах): Т. 4. История Российская: Репринт с изд. 1964 г. М.: Ладомир. 1995. С. 65. ISBN 5-86218-169-5).
  8. ↑ «Дария, царя персидского, они со стыдом прогнали. Кир со всею армией против скифов удачи не имел… Римлянам скифы никогда покорны не были. Один Александр Македонский имел успех противу скифов и заключил с ними союз… Северные скифы одного языка со славянами… У них были самовластные государи. Скифы терпеть не могли, чтоб другие народы сказывались старейшими. Они почитали дружбу и добродетели, любили неустрашимых, пренебрегали богатством, имели скотоводство, одевались зимою и летом в равную одежду. Были всегда на коне, оружие — лучшее их щегольство, суд отправляли, рассуждая здраво, письменного закона не имея, пороки наказывали строго. Храбрость и справедливость скифов в похвале были у соседних народов… Жены езжали с мужами на войну»(Головастиков).
  9. ↑ Головастіков.
  10. ↑ Клейн, Л. С. Воскрешение Перуна. К реконструкции восточнославянского язычества [Воскресіння Перуна. До реконструкції східнослов'янського язичництва] (рос.). СПб.: Евразия. с. 70. ISBN 5-8071-0153-7.
  11. ↑ Рибаков, Б. О. (1982). Киевская Русь и русские княжества в XII—XIII вв. Гл. 10. Мифы, предания, сказки [Київська Русь і руські князівства XII-XIII століть] (рос.). М.: Наука.
  12. ↑ Петрухін, В. Я.; Раєвський, Д. С. (2004). Очерки истории народов России в древности и раннем средневековье [Нариси історії народів Росії в давнину й ранньому середньовіччі] (рос.). М. с. 40—57.
  13. ↑ Бонгард-Лєвін, Грантовський, 2014.
  14. ↑ Гаврітухін, Петрухін, 2015.
  15. ↑ Залізняк О. О. Проблемы славяно-иранских языковых отношений древнейшего периода. [Проблеми вирішення слов'янсько-іранських мовних відносин давнішнього періоду]. Вопросы славянского языкознания, № 6, 1962 (реферативна стаття, у якій зібраний матеріал Яна Міхала Розвадовського, Антуана Мейє та інших)
  16. ↑ Блажек, В. (2013). Scytho-Slavica [Скіфо-славіка]. № 118 (чес.). Indogermanische Forschungen. с. 245—258.
  17. ↑ Блажек, В. (2015). Irano-Slavica — к хронологии старых иранских заимствований в славянских языках [Irano-Slavica — до хронології старих іранських запозичень у слов'янських мовах] (рос.). Труды Института русского языка им. В. В. Виноградова. IV. Этимология. М., 2015. С. 70—100.
  18. ↑ Славський, Францішек (1998). Praojczyzna Słowian [Прабатьківщина слов'ян]. № 9 (пол.). Z polskich studiów slawistycznych. с. 279.

Література

ред.
  • Болдин В. А., Карипов Б. Н.. «Скифы»: старые и новые (к выходу в свет переиздания литературно-политического сборника «Скифы», 1917—1918, рецензия) // Электронный научно-образовательный журнал «История». — 2020. — Вып. 1 (87).
  • Бонгард-Левин Г. М., Грантовский Э. А. Древние арии : мифы и история : от Скифии до Индии. — СПб., 2014.
  • Леонтьев Я. В. Скифы русской революции: партия левых эсеров и ее литературные попутчики. — М., 2007.
  • Т. Ю. «Скифы» // Большая российская энциклопедия : [в 36 т.] / председ. ред. кол. Ю. С. Осипов, отв. ред. С. Л. Кравец. — М. : Науч. изд-во «БРЭ», 2015. — Т. 30. Сен-Жерменский мир 1679 — Социальное обеспечение. — С. 347. — ISBN 978-5-85270-367-5. (рос.)
  • «Скифы» // Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. А. Н. Николюкина. — Институт научной информации по общественным наукам РАН : Интелвак, 2001. — 1596 с. — ISBN 5-93264-026-X.
  • Гавритухин И. О., Петрухин В. Я. Славяне // Большая российская энциклопедия : [в 36 т.] / председ. ред. кол. Ю. С. Осипов, отв. ред. С. Л. Кравец. — М. : Науч. изд-во «БРЭ», 2015. — Т. 30. Сен-Жерменский мир 1679 — Социальное обеспечение. — С. 388—389. — ISBN 978-5-85270-367-5. (рос.)
  • Формозов А. А. Из книги «Человек и наука» // Вестник новой литературы. — 1992. — № 4. — С. 250—266.
  • Шнирельман В. А. Арийский миф в современном мире. — М. : Новое литературное обозрение, 2015. — (Библиотека журнала «Неприкосновенный запас»)
  • Laruelle, Marlene. Mythe aryen et rêve imperial dans la Russie du XIX-e siècle. — Paris : CNRS-Éditions, 2005.
  • Зарифуллин П. Воля и красота (К столетию «Скифов» 1917—1918 гг.) // Скифы: сборник. — СПб., 2018.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Скіфсько-сарматська_гіпотеза&oldid=40890620