Лаппо-Данилевський Олександр Сергійович

Олександр Сергійович Лаппо-Данилевський (рос. Александр Сергеевич Лаппо-Данилевский; 15 (27) січня 1863 — 7 лютого 1919) — російський історик, археограф та соціолог. Ординарний академік Петербурзької АН (1905). Член Міжнародного соціологічного інституту, Міжнародної асоціації академій (1913). Почесний доктор права Кембриджського університету (1916). Координатор діяльності низки губернських учених архівних комісій.

Лаппо-Данилевський Олександр Сергійович
Народився 15 (27) січня 1863
Верхньодніпровський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер 7 лютого 1919(1919-02-07)[1] (56 років)
Петроград, Російська СФРР[1]
·сепсис
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність історик
Alma mater Санкт-Петербурзький державний університет
Сфера інтересів історія
Заклад Санкт-Петербурзький державний університет
Науковий керівник Бестужев-Рюмін Костянтин Миколайович і Q4186033?
Відомі учні Андреєв Олександр Ігнатійовичd, S. N. Valkd, Введенський Андрій Олександрович, Греков Борис Дмитрович, Пресняков Олександр Євгенович і Романов Борис Олександрович
Член Петербурзька академія наук

CMNS: Лаппо-Данилевський Олександр Сергійович на Вікісховищі

БіографіяРедагувати

Народився в маєтку Удачне при с. Мало-Софіївка (нині село Малософіївка Криничанського району Дніпроп. обл.) в дворянській родині. Закінчив Сімферопольську гімназію із золотою медаллю (1882), Петербурзький університет (1886). Захистив магістерську дис. на тему: «Організація прямого оподаткування в Московській державі від часів Смути до епохи перетворень» (1890), яка була відзначена Уваровською премією Петерб. АН. Від 1890 — приатв-доцент Петербурзького університету. Від 1887 й до кінця життя читав курси лекцій і проводив семінари з рос. історії, історіографії, методології історії та дипломатики в Петерб. ун-ті. Викладав в Історико-філол. ін-ті, приватній г-зії Л.Таганцевої та Тенишевському реальному уч-щі (заснованому В.Тенишевим) у Санкт-Петербурзі. Створив наукову школу з джерелознавства (С.Валк, Б.Греков, О.Пресняков, Б.Романов та ін.). Один із засновників Соціологічного т-ва ім. М.Ковалевського (1916). Учасник Третього (Берлін, 1908) та Четвертого (Лондон, 1913) міжнар. конгресів істориків. Заснував і очолював комісію «Російська наука» Петрогр. (від 1917 — Рос.) АН (191519). За дорученням Рос. АН був головою Виконавчого к-ту з організації міжнар. конгресу істориків у Петрограді (нині м. С.-Петербург) у 1918, який, однак, не відбувся через воєн. та революц. події.

Виступав за реформування рос. сусп-ва за зразками західноєвроп. лібералізму. 1905 разом з О.Шахматовим склав записку «Про свободу друку», яка була підтримана заг. зборами Петерб. АН. 1906 обраний членом Держ. ради від Петерб. АН та уні-тів. Однак склав свої повноваження після розпуску 1-ї Держ. думи (див. Державна дума Російської імперії). Після Лютневої революції 1917 брав участь в Особливій нараді з підготовки закону про вибори до Установчих зборів.

Наукові погляди і світоглядРедагувати

На формування наукових поглядів і світогляду Л.-Д. мали істотний вплив ідеї О.Конта та Дж.-С.Мілля. На початку 20 ст. він став прибічником теорії пізнання неокантіанської баденської школи (див. також Неокантіанство в історичній науці) і критикував контівський позитивізм (див. також Позитивізм в історичній науці) за відсутність в ньому розуміння особливостей пізнання історичного. Вважав, що наук. реконструкція історії має здійснюватися на засадах принципу еволюціоністської цілісності, а істор. дійсність має бути осмислена як сукупність явищ, які випливають із психічних чинників, зокрема, із впливу певної індивідуальності на сусп. середовище. В рамках істор. методології протиставляв поняття «закономірність» і «цінність», останнє з цих понять тлумачив як критерій добору істор. фактів. Трактував істор. факт як вплив свідомості певної індивідуальності на сусп. середовище. Висунув оригінальну концепцію історії рос. к-ри, яка спиралася на ідею виявлення і висвітлення об'єднаних, уніфікованих принципів мислення, що характеризують ту чи іншу нац. к-ру як підсистему світового цілого. Обстоював думку, що культ. традиція створюється не вихованням та обставинами, а виникає з сукупності різних фрагментів культ. дійсності. Заразом намагався простежувати роль західноукр. впливів у рос. к-рі. Створив власну теорію джерелознавства, зокрема, розглядав джерело історичне як реалізований продукт людської психіки. Запропонував методологію історії, побудовану на засадах феноменології к-ри. Виділяв у ній два рівні — методологію джерелознавства та методологію історичної побудови. Один із перших у Росії порушив питання про місце історіографії в дисциплінарній структурі істор. науки, зокрема про неформальну інституціоналізацію істор. науки — школи та напрями. Автор праць із рос. соціально-екон. історії 17–18 ст., історії селянства, дипломатії, проблем рос. археографії, а також студій, присвячених скіф. старожитностям (див. Скіфи) та печаткам галицько-волин. князів. Наук. спадщина й погляди Л.-Д. справили неабиякий вплив на рос. істор. науку та соціогуманітаристику 1-ї третини 20 ст., зокрема на творчість О.Андрєєва, В.Вернадського, Г.Вернадського, С.Валка, І.Гревса, М.Кондратьєва, С.Ольденбурга,[ Ф.Ольденбурга, О.Преснякова, Т.Райнова, П.Сорокіна та ін.

Помер у м. Петроград.

ПраціРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б Лаппо-Данилевский Александр Сергеевич // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.

Джерела та літератураРедагувати