Антуан Мейє
Антуа́н Мейє́ (фр. Antoine Meillet; *11 листопада 1866, Мулен, департамент Альє, Овернь — †21 вересня 1936, Шатомеян, департамент Шер, Центр (Беррі)) - французький мовознавець, соціолог, член Академії написів і красного письменства з 1924, іноземний член ВУАН з 1924, професор Вищої практичної школи з 1891, почесний доктор Колеж де Франс з 1906.
| Антуан Мейє | |
|---|---|
| фр. Antoine Meillet | |
 | |
| Ім'я при народженні | фр. Paul Jules Antoine Meillet |
| Народився |
11 листопада 1866[1][2][…] Мулен[4] |
| Помер |
21 вересня 1936[4][1][…] (69 років) Шатомеян[4] |
| Громадянство (підданство) |
 Франція |
| Діяльність | мовознавець, професор, armenologist, лексикограф |
| Alma mater | Колеж де Франс |
| Сфера інтересів | мовознавство, Соціологія |
| Заклад | Колеж де Франс[6] і Паризький університет |
| Вчене звання | професор |
| Науковий ступінь | доктор наук |
| Відомі учні | Єжи Курилович, Жорж Дюмезіль, Жозеф Вандрієс та ін. |
| Член | Академія наук СРСР, Петербурзька академія наук, Американська академія мистецтв і наук, Російська академія наук, Академія надписів та красного письменства[7] і Нідерландська королівська академія наук |
| Нагороди | |
Антуан Мейє у Вікісховищі? | |
БіографіяРедагувати
Антуан Мейє народився 11 листопада 1866 року в містечку Мулен департаменту Альє у сім'ї нотаріуса. Освіту здобув у Парижі у Сорбонні. Також слухав курси Бреаля в Колеж де Франс і Фердинанда де Сосюра у Вищій практичній школі. У 1890 р. здійснив поїздку на Кавказ для вивчення вірменської мови. У 1897 році захистив докторську дисертацію на тему «Особливості вживання генитиву і акузативу в старослов'янській мові». З 1902 року викладав вірменську мову в Школі східних мов. У 1905-1932 роках - індоєвропеїстику та інші курси в Колеж де Франс.
Серед учнів Антуана Мейє практично всі відомі лінгвісти наступного покоління: Люсьєн Теньєр, Еміль Бенвеніст, Жозеф Вандрієс, Андре Мартіне, Єжи Курилович, Жорж Дюмезіль та ін.
Наукова діяльністьРедагувати
Сприйнявши багато ідей Фердинанда де Сосюра, Мейє , однак, не став займатися, як більшість європейських структуралістів, синхронним вивченням мови, а продовжував розвивати порівняльно-історичні дослідження з урахуванням сосюрівського положення про системність мови та її «соціальний» характер. Порівняльно-історичний метод зовнішньої реконструкції саме в роботах Мейє знайшов завершення і прийняв класичну форму. В області приватних індоєвропейських досліджень особливо великий внесок Мейє привніс до славістики і вірменістики.
Антуан Мейє автор 24 книжок і понад 500 статей з індоєвропейського мовознавства, славістики, германістики, іраністики тощо. Найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мовознавстві» (1921), «Спільнослов'янська мова» (1934). У своїх працях він акцентує на соціальному характері мови: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функціонування, розвиток і долю мови. У своїх працях Мейє розглядав також і питання розвитку української мови, і був іноземним членом Академії наук України з 1924 р.
У співавторстві з Альфредом Ерну склав найавторитетніший етимологічний словник латинської мови[8]. Йому належать також важливі дослідження про індоєвропейські корені грецької епічної поезії.
Помер Антуан Мейє 21 вересня 1936 року, не доживши до свого сімдесятиріччя.
Основні праціРедагувати
- Нарис порівняльної граматики класичної вірменської мови / Esquisse d’une grammaire comparée de l’arménien classique, 1903;
- Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов / Introduction à l'étude comparative des langues indo-européennes, 1903;
- Діалекти в індоєвропейських мовах / Les dialectes indo-européens, 1908;
- Огляд історії грецької мови / Aperçu d’une histoire de la langue grecque, 1913;
- Мови в Новій Європі / Les langues dans l’Europe nouvelle, 1918;
- Історичне та загальне мовознавство / Linguistique historique et linguistique générale, 1921;
- Індоєвропейські витоки грецької метрики / Les origines indo-européennes des mètres grecs, 1923;
- Нариси з історії латинської мови / Esquisse d’une histoire de la langue latine, 1928;
- Порівняльний метод в історичному мовознавстві / La méthode comparative en linguistique historique, 1928;
- Етимологічний словник латинської мови / Dictionnaire étymologique de la langue latine, (en coll. avec Alfred Ernout), 1932.
- А. Мейе. Общеславянский язык, — Москва: «Прогресс», — 2010
Див. такожРедагувати
ПриміткиРедагувати
- ↑ а б ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118782878 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
- ↑ база даних Léonore — ministère de la Culture.
- ↑ а б в Мейе Антуан // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- ↑ Comité des travaux historiques et scientifiques — 1834.
- ↑ Список професорів Колеж де Франс
- ↑ http://www.aibl.fr/membres/academiciens-depuis-1663/article/antoine-meillet
- ↑ Nova editio: Lutetiae: Klincksieck, 2001. ISBN 2-252-03359-2
ЛітератураРедагувати
- Anne-Marguerite Fryba, « Maurice Grammont, Antoine Meillet et l'institutionnalisation de la linguistique en France », dans Revue des langues romanes, no 105, 2001, p. 503-517
- Charles de Lamberterie, « Milman Parry et Antoine Meillet », dans Françoise Létoublon (éd.), Hommage à Milman Parry. Le style formulaire de l’épopée homérique et la théorie de l’oralité poétique, Amsterdam, Gieben, 1997
- Gabriel Bergounioux et Charles de Lamberterie, Meillet aujourd'hui, Louvain-Paris, Peeters, 2006
- Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979
- Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964