Відкрити головне меню

Свидрига́йло Ольгердович[4] (лит. Švitrigaila; Швитригайла; православне ім'я — Лев, католицьке ім'я — Болеслав; бл. 1370 — 10 лютого 1452) — Великий князь Литовський (14301432), Великий князь Руський (між 1432 та 1440 роками), князь Новгород-Сіверський. Правнук короля Русі Юрія І Львовича.

Свидригайло Ольгердович
лит. Švitrigaila
Свидригайло Ольгердович
Портрет вел. кн. Свидригайла, гравюра з «Описання Європейської Сарматії» Гваньїні (1581)
Свидригайло Ольгердович
Князь Вітебський
1396 — 1396
Попередник: Федір Весна
Наступник: князівство ліквідовано
Князь Подільський
1399 — 1401[1]
Попередник: Спитко з Мельштина
Князь Брянський і Стародубський
1422 — 1430
Попередник: Роман Михайлович Молодий
Наступник: Князівство ліквідовано
Великий князь Литовський, Руський і Жемайтійський
1430 — 1445
Попередник: Вітовт Великий
Наступник: Сигізмунд Кейстутович
Великий князь Руський
1430 — 1445
Попередник: Вітовт Великий
Наступник: Казимир Ягеллон
Великий князь Волинський
1440 — 1452
Попередник: Князівство відновлено
Наступник: Князівство ліквідовано
 
Народження: бл. 1370[2][3]
Смерть: 10 лютого 1452
Луцьк
Релігія: язичництво
православя
католицизм
Династія: Гедиміновичі
Батько: Ольгерд Гедимінович
Мати: Ульяна Тверська
Дружина: Анна Іванівна Тверська

Медіафайли у Вікісховищі?

Зміст

З життєписуРедагувати

Початок діяльності. Боротьба з братамиРедагувати

Син Ольгерда та його другої дружини — княжни Ульяни Тверської, молодший брат Владислава II Ягайла. По материнській лінії Свидригайло є правнуком короля Русі Юрія І Львовича та відповідно прапраправнуком короля Русі Данила.

У 1386 року разом із Ягайлом охрестився у Кракові[5] за католицьким обрядом, узявши ім'я Болеслав. Володів Вітебським уділом разом з матір'ю. У Галичині Ягайло надав йому, зокрема, Городок (Галицький)[6].

Після смерті матері (17 березня 1392 р) Владислав II Ягайло відправив намісником у Вітебськ свого боярина — сокольничого Федора Весну. Свидригайло вважав себе ображеним, вбив королівського намісника і сам вокняжився у Вітебську. Відповіддю на його бунт став похід Вітовта і Скиргайла, до яких приєднався Юрій Святославович Смоленський. Свидригайло був відправлений до королівського двору у Краків. Джерела фіксують його перебування в Малій Польщі з 1393 по 1396 рр.

Після цього він вирушив в Сілезію, а потім — в Угорщину, звідки разом з Федором Любартовичем намагався домовитися з тевтонцями про союз проти Ягайла і Вітовта. Зрозумівши, що ці спроби безуспішні, князь повернувся у володіння Гедиміновичів. Це сталося не з пізніше 12 серпня 1399 року, коли Свидригайло брав участь в битві військ Вітовта на Ворсклі з Тимур-Кутлуком та Едигеєм. Незабаром після цього він отримав від Ягайла Західне Поділля, оскільки краківський воєвода Спитко Мельштинский, попередній подільський князь, пропав безвісти на Ворсклі. Однак уже в 1401 р Свидригайло зав'язав нові контакти з Тевтонським орденом і відправився у їхні землі, де пробув до 1404 р., здійснюючи набіги на Литву.

Повернувшись до Великого князівства Литовського, Свидригайло отримав від Ягайла пожалування в руських землях Польського королівства (жидачівське староство), а від Вітовта — землі на литовсько-московському порубіжжі, зокрема Брянськ і Стародуб. В черговий раз князь збунтувався влітку 1408 року, коли в супроводі чернігівського і брянського єпископа, численних князів і бояр від'їхав в Москву до Василя I, який воював з Вітовтом. І хоча Василь надав йому значні володіння, в тому числі Владимир, в Московському великому князівстві Свидригайло пробув лише до того моменту, коли на нього напав ординський темник, Едигей. Литовський князь приєднався до нього і відправився в Орду, звідки 1409 р повернувся в Литву. Коли в тому ж році він знову спробував укласти союз з Орденом, Вітовта хотів стратити його, і лише завдяки заступництву Ягайла Свидригайла було ув'язненно в Кременецькому замку.

1418 року звільнений (викрадений) прихильниками на чолі з князем Дашком Острозьким[7].

У 1405 і 1420 роках мешкав у будинку латинських архієпископів Львова, його приймали вином і дарунками[8].

Воював із Великим князем Вітовтом і Ягайлом (за допомогою німецьких хрестоносців, Москви і Молдавії). 1420 року дійшов з ними до згоди і одержав Новгород-Сіверський і Брянський уділи.

Велике княжіння і боротьба за владу з СигізмундомРедагувати

У жовтні 1430 року, після смерті Вітовта, став його наступником, повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. Орієнтація Свидригайла на православну руську шляхту зумовила невдоволення литовських феодалів-католиків, які підняли в Литві повстання проти Свидригайла й проголосили Великим князем Литовським стародубського князя Сигізмунда Кейстутовича (брата Вітовта).

Наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського точилась Громадянська війна у Великому князівстві Литовському, фактично існувало дві держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге — Свидригайло.

Щоб відтягнути від Свидригайла українську та білоруську шляхту, Ягайло і Сигізмунд формально зрівняли в правах православних з католиками (1432). Це дещо ослабило сили Свидригайла, який продовжував боротьбу за великокняжий престол, але зазнав великої поразки над річкою Святою (біля Вількомира в Литві) 1435 pоку. Битву під Вількомиром за масштабністю історичного значення сучасники порівнювали з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті силами війська під рукою Михайла Зигмунтовича Стародубського[9], самому князеві довелося рятуватися втечею. Ця битва стала причиною того, що православна шляхта різко втратила свої позиції. Українські замки займали польські гарнізони, польські магнати отримували за службу землі переможених, посилився відтік людей до Дикого Поля тощо. Все це дає підстави твердити, що саме ця битва майже через два століття призвела до Визвольної Війни.

За наказом Свидригайла, 26 липня 1435 року[10] було спалено заживо на вогнищі у Вітебську православного Митрополита Київського та всієї Русі Герасима. За твердженням М. Грушевського, митрополит мав бути «провідником конспірації» проти Свидригайла, завдяки якому отримав посаду[11], за твердженням Стефана М. Кучинського — через знайдений у митрополита «список проти Свидригайла».[10][12]

Свидригайло покинув Литву й повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440). 13 серпня 1436 року з великим дарунками для короля та сенаторів прибув до Кракова, але здобув лише обіцянку розгляду його справи на з'їзді польських станів у жовтні у Серадзі. Тому він на початку вересня 1436 року[13] (або 4 вересня 1437 року у Львові[14]) уклав сепаратну («провізоричну»[14]) угоду з тими представниками «галицьких панів», які були незадоволені зі свого, на їх думку, принизливого становища у Королівстві, бо вони були обтяжені спеціальними податками та обов'язками, яких не мали шляхтичі інших земель Польщі[15]. Згідно з нею, Свидригайло віддавав полякам Луцьк з повітами, а «пани» мали на з'їзді у Серадзі домогтись від короля заплати за передані ним маєтки[13]. Але за рішенням з'їзду коронних панів у Сєрадзі 15 жовтня Луцьк віддали Зигмунту Кейстутовичу у січні 1438 року[14].

На початку червня 1440 року князь видав у Тлумачі грамоту, в якій називав себе supremus dux Lithvaniae (великим князем литовським). Правдоподібно, що вона була наслідком його перемовин з «галицькими панами», в яких він шукав підтримки.[16] Якийсь час він зберігав владу на українських землях Великого князівства Литовського з титулом Великого князя Руського.

Перманентна війна тривала до 1440-х років, коли від рук змовників, очолюваних Волинськими князями Іваном і Олександром Чорторийськими, загинув князь Сигізмунд I Кейстутович.

Княжіння на ВолиніРедагувати

Свидригaйлo з 1440 р. і дo смeртi, стoмлeний лiтaми, пoрaзкaми й нeвдaчaми, бeзвиїзнo жив у Луцьку, oтoчeний дaвнiми слугaми-русинaми. Пoмeр 10 лютoгo 1452 р. в Луцькoму зaмку, нe зaлишивши пiсля сeбe потомства. Тілo стaрoгo князя пeрeвeзли дo Вiльнa й пoxoвaли в усипaльницi вeликиx князiв литoвськиx у криптi Вiлeнськoгo кaфeдрaльнoгo сoбoру пoруч з тiлaми його супeрникiв — Вiтoвтa i Сигізмундa Кeйстутoвичiв[17].

Вшанування пам'ятіРедагувати

у селі Підгайці, що на Волині існує Вулиця Свидригайла, названа на його честь.

ПриміткиРедагувати

  1. Войтович, с. 642.
  2. Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #1027342396 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  3. Faceted Application of Subject Terminology
  4. Український історичний журнал
  5. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 184.
  6. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 39.
  7. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 185.
  8. Крип'якевич І. Історичні проходи по Львові. — Львів : Каменяр, 1991. — C. 39. — ISBN 5-7745-0316-X.
  9. Ізборник
  10. а б Kuczyński Stefan M. Maciej (Mathias) (ok. 1370—1453) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1974. — T. XІX/1, zeszyt 80. — S. 11. (пол.)
  11. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 217.
  12. ймовірно, також через співпрацю з віленським єпископом РКЦ Матвієм (Матіасом) щодо унії з РКЦ без відома князя
  13. а б Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 223.
  14. а б в Spieralski Z. Jan z Sienna i Oleska (2. poł. XV w.) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1963. — T. X/3. — Zeszyt 46. — S. 476. (пол.)
  15. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 221.
  16. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 230.
  17. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Наталя Яковенко . — 2-ге вид., перероб. та розшир . — Київ: Критика, 2005 . — С. 101.

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати