Відкрити головне меню

Громадянська війна у Великому князівстві Литовському (1432—1438)

Громадянська війна у Великому князівстві Литовському (14321438) — війна між руськими та литовськими православними магнатами під керівництвом Великого князя Руського Свидригайла, що проголосили створення Великого князівства Руського та литовською католицькою шляхтою під проводом Великого князя Литовського Сигізмунда, якого підтримувала Королівство Польське.

Громадянська війна у Великому князівстві Литовському
Lithuanian state in 13-15th centuries.png
Дата: 1431–1440
Місце: ВКЛ
Результат: Підпорядкування Великого князівство Руського Литовським князям
Сторони
POL COA Pogoń Ruska.svg Велике князівство Руське Herb Lytwa (Alex K).svg Велике князівство Литовське
Coat of Arms of the Polish Crown.svg Королівство Польське
Командувачі
Свидригайло-Болеслав Владислав II Ягайло
Сигізмунд I
Файл:Велике князівство Руське (1432-1435).jpg
Велике князівство Руське (1432-1435)

Інші версії назви збройного конфліктуРедагувати

Олена Русина пропонує називати цей конфлікт "Свидригайлові війни".[1]

На думку Н.Яковенко це була династична війна, де боротьба за престол велася між литовським центром з руською (білоруською та українською) знаттю, прапором якої виступав Cвидригайло[2].

Передумови війниРедагувати

Відповідно до Кревської унії (1385 р.) Велике князівство Литовське об'єднувалось з Польським королівством. Дві держави залишались самоврядними, при цьому, Великий Литовський князь Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, став польським королем та прийняв католицьку віру.

Хоча ця унія й об'єднувала сили двох держав у боротьбі з агресією Тевтонського ордену та наростаючою міццю Московського князівства, вона разом з тим відкривала шлях для польської та католицької експансії на схід (на українські та білоруські землі).

Тому, унія була неоднозначно сприйнята в Литовсько-Руській державі. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла — Вітовта, який домігся поступок з боку Польщі. Так, згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівста, а згодом він прийняв титул Великого князя Литовського.

У 1398 р. унію для Литви було скасовано. А держава стала називатися — Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське. Подальшим планам зміцнення сили цієї держави перешкодила поразка литовсько-руських військ Вітовта від монголо-татар у битві на Ворсклі (1399р.). Після загибелі багатьох руських князів, Вітовт змушений був шукати порозуміння з Ягайлом.

У 1401 р. у Вільно було укладено нову міждержавну унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля.

1413 року було укладено Городельську унію, яка підтвердила привілейоване становище католиків у Литві.

Початок війниРедагувати

Після смерті Вітовта (жовтень 1430 р.), Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське опинилось на межі розвалу на дві частини — литовську й українсько-білоруську.

Всупереч Городецькій унії, яка зобов'язувала обирати нового Великого князя лише за згодою Ягайла, українські й білоруські магнати та шляхта 1430 року обрали Великим князем Свидригайла Ольгердовича, Сіверського князя зі Східної України, молодшого брата польського короля Ягайла.

Свидригайло відразу ж оголосив ВКЛ незалежним від Польщі та розірвав унію. Він повів боротьбу проти посилення Польщі, підтриманий білоруськими та українськими феодалами, а також частиною литовської шляхти, невдоволених привілейованим становищем католиків.

У відповідь, польське військо пішло війною на півавтономне (у складі ВКЛ) Подільське князівство.

У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, здобули Кам'янець, Володимир, Хотин. Також поляки осадили Луцьк, проте так і не взяли міста. Тим часом, на Польщу напали лицарі Тевтонського ордену. Поляки вирішили укласти з ВКЛ дворічне перемир’я та визнати Свидригайла. Подільське князівство було поділене на дві частини, і західне Поділля відійшло до Польщі.

Не змирившись з територіальними втратами, 1432 року Свидригайло почав війну з Польщею за володіння Поділлям. Одночасно, невдоволені Великим князем литовські феодали-католики, за підтримки Польщі, підняли в Литві повстання проти Свидригайла й проголосили Великим князем Литовським Стародубського князя Сигізмунда I Кейстутовича (брата Вітовта). Сигізмунд, за допомогою польського загону зайняв Вільно (Свидригайло у той час знаходився у Полоцьку). В столиці Великого князівства Сигізмунд заявив, що Свидригайло помер та захопив владу. Розпочалась громадянська війна у Великому князівстві Литовському.

Перебіг війниРедагувати

Православні князі, з'їхавшись на з’їзд до Полоцька, проголосили Свидригайла Великим князем Руським та посадили його на Велике князівство Руське.

У 1432 – 1435 роках в межах Великого князівства Литовського фактично існувало дві держави, власне Литва та Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге — Великий князь Руський Свидригайло.

Влада Сигізмунда поширювалась лише на литовські землі, Берестейщину та Підляшшя. Всі інші землі ВКЛ визнали своїм володарем Свидригайла.

На допомогу Свидригайлу прибули навіть гусити на чолі з українським князем й намісником Чеського короля Сигізмундом Корибутовичем.

Щоб відтягнути від Свидригайла українську та білоруську шляхту, Ягайло та Сигізмунд зрівняли в деяких правах православних шляхтичів з католиками, видавши Привілей 1432 року. Це трохи ослабило сили Свидригайла, проте більшість магнатів залишились на його боці, й він продовжував боротьбу з поляками та Литвою.

6 травня 1434 р. Сигізмунд видав новий законодавчій Привілей. Цим актом майже повністю зрівнювались у правах православна та католицька аристократія. Але православним й далі заборонялось займати вищі державні посади.

Але, «руським князям та боярам» надавались широкі права щодо власності, спадщини, звільнялися від державних податей, православній шляхті дозволялось мати герби шляхетства нарівні з католицькою.

Цей Привілей ще більше підірвав сили Свидригайла та зменшив число його прихильників. Проте й сам Свидригайло, проводив непослідовну, імпульсивну та часто авантюрну політику, що відштовхувало від нього колишніх прихильників.

Хоча православна шляхта була майже повністю зрівняння в правах, проте неповність акту, та наявність інших невирішених правових, політичних та національних питань, зумовили продовження боротьби української та білоруської шляхти за існування Великого князівства Руського.

Закінчення війниРедагувати

Вирішальна битва відбулась біля Вількомира 1 вересня 1435 р. В ній Сигізмунд здобув переконливу перемогу, війська Свидригайла були вщент розбиті, поляки захопили у полон та стратили багато руських князів й магнатів. Цю битву за масштабністю історичного значення сучасники порівнювали з Грюнвальдською. Хоча Свидригайлу вдалось врятуватися й він деякий час продовжував боротьбу. Він зберігав владу на українських землях Великого Князівства Литовського з титулом Великого князя Руського, але після 1438 року володів тільки Волинню, Східним Поділлям та Київським князівством. У 1439 р. Свидригайло був змушений виїхати за кордон. Після смерті Сигізмунда, Свидригайлу було надано у законне володіння відновлене Волинське князівство, яке після його смерті 1452 р. — ліквідували.

Спільно з поляками, до 1438 р. Сигізмунд підкорив собі майже всі землі Великого князівства Руського.

Проте руська шляхта продовжила боротьбу за власну державність. 1440 року повстанці на чолі з князями Іваном та Олександром Чарторийським, представниками руської аристократії, та воєводою Довгердом вбили у Тракайському замку Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовські феодали не могли допустити посилення руської партії.

Внаслідок старості Свидригайло Ольгердович мав відмовитися від боротьби за литовський великокняжий престол. Свидригайло залишився на князювання в Луцьку, володіючи Волинською і Подільською землями. У 1442 Свидригайло Ольгердович, князь волинський, щоб зберегти за собою землі, визнав васальну залежність від польського короля Владислава III (1434-1444). Свидригайло уклав з польським урядом договір, в якому погоджувався після своєї смерті на перехід волинських та подільських земель до складу польської корони. Взаємини польські власті затвердили за князем Свідрігайлом всі його володіння на Волині та на Поділлі.

У 1445 році князь волинський Свидригайло Ольгердович приїхав у Вільно , де приніс васальну присягу на вірність великому князю литовському Казимиру Ягеллону . Свидригайло відмовився від своїх претензій на литовський великокняжий престол, а натомість отримав від Казимира в питомий володіння Волинську землю, а також литовські міста Турів і Гомель. Перед своєю смертю Свидригайло Ольгердович зобов'язався передати Луцьк разом з усіма належними йому волинськими містами і замками під контроль великого князя литовського. За розпорядженням Казимира на Волинь незабаром прибули литовські війська під командуванням князя Юрія Пінського, Миколи Радзивілла і Юрші. Литовські воєводи з полками зайняли всі волинські міста і замки на ім'я великого князя литовського Казимира Ягеллона (1440-1492 ) .

10 лютого 1452 старий волинський князь Свидригайло Ольгердович помер у Луцьку , встигнувши заповідати свої українські міста і фортеці Великому князівству Литовському. Після смерті Свидригайла між поляками і литовцями ще сильніше посилилася боротьба за володіння спірними волинськими і подільськими землями.

Великим князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав «Віленський привілей», який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної. Одночасно, реформи Казимира, спрямовані на централізацію влади, значно погіршили відносини між литовською та українською й білоруською знаттю.

1440 року було відновлено князівську владу в Києві. Проте вже 1470 року Київське князівство було назавжди скасовано. Останнім князем Київським став Семен Олелькович. Так само Волинь стала звичайною провінцією під управлінням урядника Великого князя Литовського. Те саме відбувалось й з іншими українськими князівствами. На арену виходила нова сила — українське козацтво.

ДжерелаРедагувати

ВиноскиРедагувати

  1. Русина О. Україна під Литвою і татарами.-К., 1998. - С.107-118
  2. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -К., 2006. - С.144