Жидачівський повіт
Жидачівський повіт — історична адміністративна одиниця на українських землях, що входила до складу Австро-Угорщини, Західно-Української Народної республіки, Республіки Польща та УРСР (в складі СРСРР) та України. Адміністративним центром повіту було місто Жидачів.
| Жидачівський повіт | |
|---|---|
|
пол. Powiat żydaczowski | |
|
| |
| Місто | Жидачів |
| Найбільше місто | Жидачів |
| Країна | .svg){kind=small} Польська Республіка і  Австро-Угорщина
|
| Регіон | Станиславівське воєводство |
| Гміни | 74 (1867—1934), 10(1934—1939) |
| Населення | |
| - повне | 83.800 осіб (1931) |
| - густота | 95 осіб/км² |
| Площа | |
| - повна | 883 км² |
| Дата заснування | 1867 |
| |
До Жидачівського повіту у 1867 р. було приєднано Миколаївський повіт з 36 ґмінами, та Журавненський повіт з 37 ґмінами. Однак поділ судових органів у вигляді двох окремих адміністрацій зберігався попереднім до 1882 р., коли з них було утворено ще й Жидачівську повітову судову адміністрацію, до якої включено 24 громади, ґміна Станькова була передана Калуському повіту, а ґміна Журів — Рогатинському повіту ще до Першої світової війни.
На 1910 р. повіт поділявся адміністративно на 76 громад, земельно — на 61 кадастральну гміну та займав площу 936 км². Населення повіту становило: на 1900 р.— 74 158 осіб, на 1910 р. — 83 339 осіб.
Встановлював українську владу в Жидачеві й повіті чотар Іван Голембійовський з допомогою Жидачівського декана о. Івана Головкевича і пароха с. Іванівці о. Івана Щербанюка вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року. У листопаді 1918 р. І. Голембійовський вишколив сотню, з якою відбув на фронт під Львів.[1]
Повіт входив до Стрийської військової округи Станиславівської військової області ЗУНР. Повітовим комісаром спочатку був Іван Білинський, директор школи в Пчанах; з 8 листопада 1918 р. — д-р Михайло Качмарський, комісар староства. В місті Миколаїв міським комісаром (бургомістром) обраний землероб Андрій Гірник. Делегат до УНРади від повіту обраний Микола Левицький.[2]
У складі Польської Республіки
ред.Включений до складу Станиславівського воєводства після утворення воєводства у 1920 році на землях ЗУНР. До складу повіту входило 101 поселення (з них 4 міста, 70 сільських гмін і 24 фільварки та 3 знелюднілі поселення) зі 39 865 житловими будинками. Загальна чисельність населення повіту складала 77 024 осіб (за даними перепису населення 1921 року), з них 56 724 — греко-католики, 14 799 — римо-католики, 5 352 — юдеї, 149 — інших визнань.
Зміни адміністративного поділу
ред.
1 квітня 1927 р. вилучено частину сільської гміни Пчани і утворено самоврядну гміну Воля Любомирська[3]. Також 1 квітня 1927 р. до міста Журавно приєднане село Побережжя[4].
Розпорядженням Ради міністрів 28 травня 1934 року сільські гміни Баліче Подґурне (Баліче Зажечне), Баліче Подружне і Юсептиче з Жидачівського повіту вилучили і включили до Стрийського[5].
1 серпня 1934 р. було здійснено новий поділ на сільські гміни шляхом об'єднання дотогочасних (утворених ще за Австро-Угорщини) ґмін, які позначали громаду села. Новоутворені ґміни відповідали волості — об'єднували громади кількох сіл або (в дуже рідкісних випадках) обмежувались єдиним дуже великим селом.
Міста (Міські ґміни)
ред.- м. Жидачів
- містечко Журавно — місто з 1934 р.
- містечко Миколаїв над Дністром — місто з 1934 р.
- містечко Розділ — місто з 1934 р.
Сільські ґміни
ред.Кількість:
1920—1934 рр. — 68
1934 рр. — 65
1934—1939 рр. — 6
Населення
ред.Українці-грекокатолики становили 75 % населення повіту (1907)[6].
У 1939 році в повіті проживало 90 330 мешканців (69 030 українців-грекокатоликів — 76,42 %, 6 595 українців-латинників — 7,3 %, 6 265 поляків — 6,94 %, 785 польських колоністів міжвоєнного періоду — 0,87 %, 5 635 євреїв — 6,24 % і 2 040 німців та інших національностей — 2,26 %)[7].
У складі СРСР
ред.27.11.1939 постановою Верховної Ради УРСР Жидачівський повіт включений до новоутвореної Дрогобицької області[8]. 17 січня 1940 року територія Жидачівського повіту поділена на райони кожен із кількох ґмін:
- Жидачівський — з міської ґміни Жидачів та сільських Жидачів і Руда;
- Журавнівський — з міської ґміни Журавно та сільських Жидачів і Млиниська;
- Миколаївський .— з міських ґмін Миколаїв і Розділ та сільських Миколаїв над Дністром і Розділ.
Сучасність
ред.Територія кол. Жидачівського повіту тепер перебуває у складі Стрийського району, Львівської області.
Примітки
ред.- ↑ Проф. Іван Голембійовський — педагог, посадник м. Станиславова. / Альманах Станиславівської землі : збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. / ред. Б. Кравців. — Нью-Йорк ; Торонто ; Мюнхен : Вид. Центрального Комітету Станиславівщини, 1975. — С. 256-260.
- ↑ Олег ПАВЛИШИН. ОРГАНІЗАЦІЯ ЦИВІЛЬНОЇ ВЛАДИ ЗУНР У ПОВІТАХ ГАЛИЧИНИ (ЛИСТОПАД — ГРУДЕНЬ 1918 РОКУ). Архів оригіналу за 21 вересня 2019. Процитовано 21 вересня 2019.
- ↑ Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 15 listopada 1926 r. o utworzeniu gminy wiejskiej Wola-Lubomirska w powiecie żydaczowskim województwie stanisławowskiem. [Архівовано 19 жовтня 2016 у Wayback Machine.] (пол.)
- ↑ Rozporządzenie Rady Ministrów z dnia 15 lutego 1927 r. o zmianie granic gminy miejskiej Żurawno w powiecie żydaczowskim, województwie stanisławowskiem. [Архівовано 19 жовтня 2016 у Wayback Machine.] (пол.)
- ↑ Dz.U. 1934 nr 48 poz. 441. Архів оригіналу за 12 жовтня 2016. Процитовано 26 серпня 2016.
- ↑ Українці. Частка у населенні повітів. Архів оригіналу за 23 вересня 2016. Процитовано 25 березня 2017.
- ↑ Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939 [Архівовано 21 лютого 2021 у Wayback Machine.]. — Вісбаден, 1983. — с. 106-108.
- ↑ Указ Президиума Верховного Совета УССР 27.11.1939 «Об образовании Львовськой, Дрогобычской, Волынской, Станиславской, Тарнопольской и Ровенской областей в составе УРСР» [Архівовано 26 листопада 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
Посилання
ред.- Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 14 lipca 1934 r. o podziale powiatu dolińskiego w województwie stanisławowskiem na gminy wiejskie. [Архівовано 8 червня 2015 у Wayback Machine.] (пол.)
- Żydaczów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1895. — Т. XIV. — S. 880. (пол.)