Розпад Югославії

(Перенаправлено з Руйнація Югославії)

Ро́зпад Югосла́вії — процес поступового припинення існування Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія та перетворення її на 5 нових незалежних держав. Відбувся внаслідок низки політичних потрясінь і конфліктів на початку 1990-х.

Розпад Югославії
Breakup of Yugoslavia-TRY2.gif
Анімована карта показує розпад
Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія з 1991 по 1992 роки. Різними кольорами представлено різні незалежні утворення:
бордовим — Югославія (1943–1992),
червоним — Хорватія (з 1991),
зеленим — Словенія (з 1991),
голубим — Республіка Сербська Країна (1991–1995;
після проведеної хорватською армією операції «Буря» (1995) та після Тимчасової адміністрації ООН у Східній Славонії, Барані і Західному Сремі (1996-1998) стала частиною Хорватії),
абрикосовим — Північна Македонія (з 1991),
бежевимХорватська республіка Герцег-Босна
(1991–1994; частина Боснії і Герцеговини з 1995),
сірим — Республіка Боснія і Герцеговина (1992–1995;
частина Боснії і Герцеговини з 1995),
сірим — Республіка Західна Боснія (1993–1995;
частина Боснії і Герцеговини з 1995),
синім — Сербія і Чорногорія (1992–2006;
Чорногорія з 3 червня 2006, Сербія з 5 червня 2006 і Косово з 17 лютого 2008),
фіолетовим — Республіка Сербська (1992–1995;
частина Боснії і Герцеговини з 1995)
Дата 25 червня 1991 – 28 квітня 1992
Місце Flag of Yugoslavia (1946-1992).svg СФРЮ
Результат На зміну Югославії прийшли п'ять нових держав

Причини розпадуРедагувати

Причини розпаду Югославії економічні, політичні, національні, соціальні і релігійні.

  1. Економічні:
    Економічна криза. На кінець 1985 р. безробіття становило 15%, інфляція — 100% (у 1989 — 3 000%), зовнішній борг досяг 19 млрд дол. США (1989 — 21 млрд дол.). На його обслуговування йшло до 40% усіх валютних доходів держави. Крім того близько 1 млн громадян постійно виїжджали на заробітки в Італію, Німеччину, Австрію.
  2. Політичні:
    Після смерті незмінного керманича Тіто заповідане ним колективне керівництво країни виявилося неспроможним виробити дієву модель управління. Зміцнювалися республіканські партійно-бюрократичні еліти, які прагнули якомога менше залежати від центру. Криза СКЮ.
  3. Національні:
    Давні національні розбіжності між народами, що складали Югославію, великосербський шовінізм, історична пам'ять про численні вбивства сербів хорватськими усташами в роки Другої світової війни і репресії та масові вбивства хорватів і словенців переможцями-комуністами (переважно сербами за національністю) — після війни; зазіхання албанців на всю територію Косово, яке у добу Середньовіччя було осереддям сербської держави.
  4. Соціальні:
    Нерівномірність розвитку різних частин держави. Найвищий рівень життя був у Словенії, найнижчий — у БіГ і Македонії. Значне соціальне розшарування населення. Помітний прошарок безробітних. Падіння життєвого рівня населення в результаті кризи другої половини 80-х років.
  5. Релігійні:
    Словенці, хорвати, угорцікатолики; серби, чорногорці, частина македонців, частина албанцівправославні; боснійці, частина албанців — мусульмани. Між цими релігійними громадами існували давні суперечності, непорозуміння і взаємні образи.

ПередісторіяРедагувати

Історія комуністичної Югославії почалася під час Другої світової війни. Атакувавши Югославію, Гітлер фактично розчленував її на окремі території. При цьому лідер хорватських усташів Анте Павелич сформував Незалежну Державу Хорватія, до складу якої увійшла також велика частина Боснії-Герцеговини. Німеччина, Італія, Албанія (маріонеткова держава під управлінням Муссоліні), Угорщина і Болгарія анексували Словенію, Македонію, Чорногорію, Воєводину і Косово.

У квітні 1941 року сербський націоналіст, полковник Драголюб Михайлович сформував рух «четників». У липні того ж року Йосип Броз Тіто запустив партизанську кампанію проти нацистського режиму. Слід зазначити, що і четники і партизани бачили в людях Павелича відкритих ворогів і нещадно нищили їх. Партизани Тіто були людьми різних національностей, оскільки Тіто бачив майбутню Югославію федеративною соціалістичною державою. Михайлович же спирався тільки на сербів, оскільки був зацікавлений у відновленні унітарної держави довоєнного, монархічного порядку. У травні 1942 обстановка в Югославії дещо змінилася, оскільки найбільш радикальні четники провели ряд спільних (з окупантами) операцій проти партизанів. Однак війна в гірській країні склалася таким чином, що в 1943 році союзники зробили остаточну ставку на Тіто. Підтримка четників припинилася в 1944 році. Уклавши договір з СРСР, Тіто вибив нацистів з югославської землі, а потім брутально знищив усіх поплічників окупаційного режиму.

2 грудня 1945 року Тіто проголосив створення Федеративної Народної Республіки Югославія. До складу єдиної держави увійшли 6 республік і областей: Боснія-Герцеговина, Хорватія, Вардарська Македонія, Чорногорія, Словенія і Сербія (включаючи автономні області Косово і Воєводина). Бувши комуністом, Тіто проводив національну політику, лавіруючи між інтересами США і СРСР. У 1960 році Тіто став лідером Руху неприєднання. 7 квітня 1963 країна була перейменована в Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія (СФРЮ).

21 лютого 1974 року в СФРЮ була прийнята нова конституція, завдяки якій в окремих областях з'явилася власна регіональна поліція. Подібна система управління була ефективна доти, поки Тіто керував державою. Югославський аналог КДБ швидко розбирався з ворогами режиму до виникнення серйозних проблем. Однак після смерті Тіто (в травні 1980 року) ситуація в федерації почала погіршуватися.

ПеребігРедагувати

Розпад комуністичної Югославії нерозривно пов'язаний із крахом самоврядного соціалізму, економічні й політичні особливості якого посилювали відцентрові тенденції, одним із наслідків яких стали події в Косово, де місцеві албанці вже з початку 80-х років XX ст. домагалися статусу сьомої республіки. До того ж, на тлі подій у Східній Європі Югославія втратила роль буферної держави, а отже, й інтерес наддержав, які раніше всіляко її підтримували.

Розпад югославської федерації прискорили: безуспішне намагання XIV з'їзду СКЮ у січні 1990 року зберегти чинну модель тоталітаризму під виглядом «демократичного соціалізму»; глибока криза у партії, виявом якої був конфлікт між керівництвом СКЮ та його республіканськими організаціями; крах ідеології самоврядного соціалізму; швидке поширення ідей націоналізму, самостійництва й антикомунізму. У країні розпочався процес становлення партійно-політичного плюралізму. На тлі кризи югославської федерації загострилося національне питання у самій Сербії, де серби становили лише 66% загальної чисельності населення (албанці — 17%, угорці — 3,5% тощо). У січні 1990 р. пожвавився рух косовських албанців за поновлення автономії краю, ліквідованої 1989 року. У відповідь центральна влада запровадила там надзвичайний стан. Край опинився за крок від громадянської війни.

На багатопартійних виборах у республіканські та місцеві органи влади Словенії та Хорватії у квітні–травні 1990 вперше за післявоєнні роки перемогли опозиційні сили. У Словенії до влади прийшла Демократична опозиція (ДЕМОС), а головою Президії республіки було обрано Мілана Кучана. У Хорватії перемогу здобула Хорватська демократична співдружність, очолювана Франьо Туджманом, який і обійняв посаду голови Президії Хорватії. Нове керівництво обох республік обстоювало конфедеративний устрій Югославії. Однак це суперечило позиції офіційного Белграда, що спирався передовсім на сербські номенклатурні кола.

Антитоталітарна демократична революція не всюди мала успішне завершення. У деяких республіках Союз комуністів змінив назву і програму, в інших — лише назву. Комуністи програли у Словенії, Хорватії та Боснії і Герцеговині. У Македонії вони поділили владу з новими політичними силами. А в Сербії і Чорногорії утрималися при владі, прикрившись гаслом «демократичного соціалізму». Комуністичні ватажки цих республік, як і керівництво Югославської Народної Армії залишилися вірними соціалістичному вибору. Для сербських номенклатурників і шовіністів це був єдиний спосіб зберегти або відновити югославську федерацію.

Роль каталізатора у процесі розпаду Югославії в 1990-1991 роках відіграли суспільно-політична несумісність республік і країв (демократичні Словенія і Хорватія та комуністичні Сербія і Чорногорія), відмінності в економічному рівні розвитку республік, який не відповідав їхній політичній вазі у федерації, трагічні нашарування минувшини югославських народів та строкатість етнічного і релігійного складу населення.

25 червня 1991 проголосили свою незалежність Словенія й Хорватія, 14 жовтня 1991 — Боснія і Герцеговина, 17 листопада 1991 — Македонія. Процес державотворення на просторах СФРЮ загалом завершився 27 квітня 1992 створенням «малої» або «третьої» Югославії — Союзної Республіки Югославії у складі Сербії та Чорногорії.

Процес розпаду проходив у різних формах: як мирній або відносно мирній (Словенія, Македонія), так і гостро конфліктній, кривавій (Хорватія, Боснія і Герцеговина). Відокремлення Словенії, в ході якого не вдалося уникнути невеликого збройного конфлікту, відбулося швидко і практично безкровно. Вихід зі складу СФРЮ Македонії супроводжувався не військовим, а дипломатичним конфліктом. Після проголошення незалежності цієї держави сусідня Греція відмовилася її визнати. Річ у тім, що до 1912 року Македонія входила до складу Османської імперії, а після визволення від турецького поневолення її територію було розділено між Грецією, Сербією, Болгарією та Албанією. Незалежна Македонія, виділившись зі складу СФРЮ, охоплювала лише одну з чотирьох частин цієї історичної області, і Греція побоювалася, що нова держава претендуватиме і на свою грецьку частину. Кінець кінцем, Македонію було прийнято в члени ООН під назвою «Колишня Югославська Республіка Македонія». Набагато більшими військово-політичними ускладненнями супроводжувалося від'єднання від СФРЮ Хорватії, в населенні якої на початку 1990-х років понад 12% становили серби, які вважали деякі райони Хорватії споконвічно сербськими. Та найбільш кровопролитним і жорстоким було відокремлення від СФРЮ Боснії і Герцеговини, яка вирізнялася найбільш багатонаціональним складом населення, що упродовж кількох століть служило першопричиною різноманітних етнічних конфліктів. Згідно з переписом 1991, серби становили 31% її жителів, мусульмани — 44, хорвати — 17%, а решта припадала на інші етнічні групи. Після проголошення незалежності Боснії і Герцеговини небажання сербів і хорватів опинитися у мусульманській державі, а мусульман — у християнській призвело до протистояння між ними, яке навесні 1992 переросло у громадянську війну. На першому її етапі перемогу здобули боснійські серби, підтримані розташованими в республіці частинами югославської армії. Вони захопили майже три чверті всієї її території, почавши «етнічні чистки» у мусульманських районах і фактично перетворивши мусульманські міста в анклави, зусібіч оточені сербськими військами. Найяскравішим прикладом такої блокади була сербська облога столиці Боснії і Герцеговини Сараєво, що тривала понад три роки і забрала життя десятків тисяч його жителів.

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати