Поділ
Поді́л — історична місцевість Києва, низинна частина історичного центра міста, стародавній район ремісників і річковиків. Простягається вздовж правого берега Дніпра і Київської гавані, попід горами Старокиївською, Замковою, Щекавицею і Юрковицею між Пішохідним мостом через Дніпро і Заводською вулицею.
Поді́л Київ | ||||
Вид на Поділ з Хрещатого парку, 2017 р. | ||||
Загальна інформація | ||||
---|---|---|---|---|
50°28′01″ пн. ш. 30°30′49″ сх. д. / 50.467171000027775563° пн. ш. 30.51362600002777725° сх. д.Координати: 50°28′01″ пн. ш. 30°30′49″ сх. д. / 50.467171000027775563° пн. ш. 30.51362600002777725° сх. д. | ||||
Країна | Україна[1] | |||
Район | Подільський район | |||
Адмінодиниця |
Подільський район Київ | |||
Водойма | Дніпро, Десенка (Чорторий) | |||
Засновано | 1921 | |||
Площа | 34,04 квадратний кілометр | |||
Транспорт | ||||
Метрополітен |
«Контрактова площа» «Поштова площа». «Тараса Шевченка» | |||
Карта | ||||
Поділ у Вікісховищі |
Головні вулиці на Подолі — Сагайдачного, Костянтинівська, Хорива, Верхній і Нижній Вал, Набережно-Хрещатицька, Набережно-Лугова, площі — Контрактова, Житньоторзька і Поштова. Поділ дав назви Подільському району, узвозу, провулку.
Історія
ред.Доісторичні часи
ред.Назва місцевості походить від старослов'янського «подолъ» — низина, низинна місцевість. Разом із Верхнім містом (Старим Києвом) і Печерськом Поділ складає найдавнішу частину міста. Перші поселення — з часів кам'яної доби (25 — 15 тисяч років тому, в тому числі Кирилівська стоянка, розкопана на сучасній Кирилівській вулиці № 59 — 61).
Княжа доба
ред.Постійне поселення у центральній частині сучасного Подолу існує щонайменше з кінця 9 сторіччя — вік найдавнішої будівельної колоди, знайденої під час археологічних розкопок біля теперішнього Житнього ринка, визначають 887 роком.[2]. На території Подолу знаходились давні історичні місцевості Біскупщина, Боричів, Гончарі, Дегтярі, Кожум'яки, Плоське. Поділ розташовувався на березі річки Почайни, давнє гирло якої з часом поглинув Дніпро. Залишками гирла Почайни є сучасна гавань.
З 9 по 13 ст. на Подолі сформувався торговельно-ремісничий і портовий центр міста, через який пролягали численні сухопутні та водні шляхи, що сполучали Європу з Азією, країни Балтії з Візантією. Став осередком економічного життя, де працював головний нерв міста — торг. Там розташовувалися комори й крамниці, торгували місцеві та іноземні купці. На Подолі стояло багато дерев'яних церков і одна кам'яна — Богородиці Пирогощої[3].
Населення Подолу було чисельне й різноманітне — греки, араби, венеційці, хозари, євреї, німці, поляки. В центрі Подолу містилися вірменський квартал (до XVI ст.) і генуезький торговий двір[3].
Поділ стає головною територією міста, тут зосереджується все торговельно-економічне життя, оселяється переважна частина мешканців Києва. Адміністративний і стратегічний центр з Верхнього міста перемістився в замок, зведений литовськими князями на горі. У XV ст. подільські міщани здобули право на самоврядування, внаслідок чого більшість населення почала об'єднуватися у цехи. Ремісники одного фаху оселялися переважно на одній вулиці. Так, за свідченнями істориків, на Кожум'яках жили й працювали чинбарі, кушнірі, дубильники, лимарі. Під Замковою горою проходила вулиця Гончарна, де жили гончарі. Від Замкової гори до берега Почайни розташовувалися цегельні. Кількість цехів час від часу змінювалася. У XVIII ст. більшість товарів виробляли 11-15 цехів[3].
В цей період населення змінилося. Поділ заселяли лише українські міщани, які не дозволяли торгувати тут іншим національностям і станам. Відселялись в тому числі й козаки — за Поділ, на теперішню Куренівку, де стояли козацькі сторожові курені[3].
Кандидат історичних наук Наталія Білоус пише: «У 1571 році населення Києва становило 6500 чоловік, згідно зі складеним тоді податковим реєстром. Міське життя було зосереджено на Подолі, тут стояла дерев'яна ратуша, у якій засідав магістрат — орган міського самоврядування, як належало за Магдебурзьким правом. Кияни жили в дерев'яних будинках, мали коло них садки й городи, кам'яниць, як у західноєвропейських місцях, ще не зводили»[1]. Також на Подолі розташовувалися головний ринок, кам'яний магістратський храм Успіння Богородиці, Богоявленський монастир зі школою (колегіумом), шпиталем і братством, близько 10-ти православних церков, зокрема, Миколи Доброго та Миколи Притиска[3].
Як зазначають краєзнавці, у XIV—XVII ст. населення Подолу жило заможно. За свідченнями Михалона Литвина, люди мали вдосталь фруктів, овочів, меду, м'яса, риби. Будинки були переповнені дорогим одягом, дорогоцінним камінням, соболиним та іншим хутром і прянощами; шовк коштував дешевше, ніж у інших містах льон або сіль[3].
Період Російської імперії
ред.У 18 ст. на Подолі було декілька скляних, кожум'яцьких та інших фабрик і заводів, існував шовковичний заклад, виготовляли трояндову олію, розвивалося виноробство. У середині 18 ст. Поділ залишався осередком українського життя в Києві. Тут мешкала громада міщан під магдебурзьким правом, що боролася з московськими «людьми торговими»[3].
Район неодноразово зазнавав затоплень, руйнацій і пожеж. Велика пожежа сталась 9 липня 1811 року. Вогонь знищив більшість з 2068 подільських будинків, тобто понад половину забудови Києва: на той час у місті нараховувалось 3672 житлових споруди.[4]
Планів перебудови Подолу було два. У першому, зробленому Андрієм Меленським і датованим 17 вересня 1811 року, передбачалося максимально зберегти містобудівну базу, систему вулиць, розподіл на квартали, що складався на Подолі сторіччями; природні умови і рельєф було пов'язано з історико-архітектурним середовищем. Планувалося зберегти вцілілі кам'яні будівлі: мережа вулиць прокладалася так, щоб ці споруди потрапляли на «червону лінію». Проте план відбудови Андрія Меленського не був затверджений у Петербурзі. Післяпожежне перепланування Подолу доручили петербурзькому архітектору Вільяму Гесте, на той час адміністратору Будівничого комітету при Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії. Він, подякувавши Меленському за надані матеріали і розробки, апріорно наклав на наявну планову підоснову сітку прямокутних кварталів. Не було враховано рельєф, наявну систему комунікацій, водостоків, давню базово-планувальну структуру забудови, київські архітектурні традиції. 3 березня 1812 року цей план було затверджено[5]. До речі, оригінал плану Вільяма Гесте досі не знайдено, збереглися окремі його фрагменти[4].
Отже, Меленському як головному архітектору довелося втілювати в життя не свої, а чужі задуми. Поділ майже повністю переплановано, укрупнено квартали, замість звивистих, вузьких завулків прокладено прямі вулиці. Давню конфігурацію зберегли тільки декілька вулиць: Боричів Тік, Покровська, Притисько-Микільська. Ця конфігурація вулиць Подолу збереглася до сьогодні.
У кінці XIX — на початку XX ст. Поділ був духовним і навчально-культурним центром Києва. Тут діяли 20 церков, Київська духовна академія і Київська духовна семінарія, Києво-Подільське духовне училище, Київська 3-тя гімназія, Києво-Подільська жіноча гімназія та інші навчальні заклади. В той час на Подолі налічувалося понад 20 невеликих готелів, дешевших, ніж у Верхньому місті та Новій забудові. З часів Контрактових ярмарків була поширена здача в оренду кімнат, квартир, садиб[3].
Побут
ред.У другій половині 18 ст. — початку 19 ст. на Подолі зводили дерев'яні будинки, криті ґонтом. Історик Ольга Друг у книзі «Вулицями старого Києва» наводить опис тодішніх подільських будинків та інтер'єрів: «Хата ділилася на дві частини: на одній половині — кімната з кахляною грубою, на іншій — кухня з піччю, теж із білих кахель. У кімнаті було три вікна, що відчинялися. Віконниці та двері були на залізних гачках, із залізними засувами. Біля хати стояла комора, у заможніших міщан — льох, комора, льодовні. Двір обнесений дерев'яним парканом, з воротами і хвірткою із залізними засувами. Багаті садиби коштували дорого. Двір заможного коваля в 1804 р. можна було придбати за 320 рублів, а стару хату — за 100—150 рублів»[3]
У домівках заможних подільських міщан часто будували на ліжках «гору» з подушок (до 16 штук), заправляли ліжко вишитими простирадлами, ковдрами. Одяг зберігали у мальованих дерев'яних шафах. Бідніші міщани ліжок не мали, натомість влаштовували постіль на підлозі та накривали її рядном. На покуті вішали ікони, інколи в срібних, мідних оправах, над ними — рушники, вишиті заполоччю, перед іконами — кришталеву лампадку або мідний ліхтар. Інколи на стіну вішалося дзеркало. У кімнаті або в коморі ставили скрині, куті залізом, куди складався найкращий одяг та посуд. Посудом користувалися різноманітним: одні — срібними тарілками, полумисками, інші — цинковими, череп'яними, дерев'яними мисками[3].
Період Радянського Союзу
ред.У 20-ті —30-ті роки XX століття отримав назву Петрівка (Петрівський район) — від прізвища голови ВУЦВК Григорія Петровського.
Період незалежності України
ред.Цей розділ статті ще не написано. |
Архітектура
ред.На Подолі збереглися пам'ятки архітектури XII, XVI—XIX ст.
До Подолу з Верхнього міста ведуть декілька узвозів. Найпопулярніший — Андріївський. Центр Подолу — велика Контрактова площа, де кожний будинок — пам'ятник. Старий корпус Києво-Могилянської академії — центру православного просвітництва слов'янських народів (заснована у 1632 р.). На Подолі також знаходяться будинок Петра І, де за переказами він зупинявся; пам'ятник українському філософу Г. С. Сковороді (1976, І. П. Кавалерідзе). На Покровській вулиці — Покровська церква (1766) у стилі українського бароко архітектора І. Г. Григоровича-Барського, будинок золотих справ майстра Стрельбицького, дзвіниця церкви Миколи Доброго. На Контрактовій площі з 1798 р. щорічно проводилися Всеросійські ярмарки, для чого в центрі площі було збудовано Гостинний двір із 50 магазинами. Відновлено церкву Богородиці Пирогощі (1136).
Жіночий Покровський монастир, Флорівський монастир, відомий з 15 ст., відновлений після пожежі архітектором А. І. Меленським у 1822—1824 рр.; Іллінська церква (1692), церква Миколи Притиска (1631), Набережно-Микольська церква (1772, І. Г. Григорович-Барський). Вулиця, що має дві назви — з одного боку Верхній вал, з другого — Нижній; Житній ринок, Річковий вокзал, Фунікулер. Все це — Поділ.
Втрачені пам'ятки архітектури Подолу
ред.Зображення
ред.-
Вигляд Подолу від Вознесенського монастиря, початок ХХ ст.
-
Вигляд на Хрещатицьку набережну, 1888 рік
-
Вигляд Подолу в середині XVII ст.
-
Вигляд на Поділ з Андріївської церкви, 1888 рік
-
Вигляд Подолу в середині XIX ст.
-
Вигляд на Поділ з Андріївської гори, початок 1910-х років
-
Поділ на початку ХХ ст.
-
Вулиця Сагайдачного
-
Будинки на Подолі
-
Літо. Поділ.
-
Церква Богородиці Пирогощі, Поділ, XII ст., відбудована 1997
-
Контрактова площа у 2005 р.
-
Поштова площа. Будівництво транспортної розв'язки 24.09.2012
-
Краєвид Подолу з Пейзажної алеї. Фото 2016 року
Примітки
ред.- ↑ GeoNames — 2005.
- ↑ Олексій Мустафін. «Вічне» питання. Чи чемно цікавитися, скільки насправді років нашій столиці?. Київ24. 2023-05-18.
- ↑ а б в г д е ж и к л Друг, Ольга Миколаївна. Вулицями старого Києва / О. М. Друг; дизайн і худож. оформ. С. Іванов, І. Шутурма. — Львів: Світ, 2013. — 496, [XVI] с. : іл.
- ↑ а б Виноградова, Марина (2003). Садиба Андрія Меленського у Києві. Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. К. : АртЕк. — с. 124 – 131. Архів оригіналу за 26 лютого 2010. Процитовано 18 вересня 2010.
- ↑ НБУВ, сектор картографічних видань, інв. № 22265, арк. 2.
Джерела та література
ред.- Г. Ю. Івакін, Д. Я. Вортман. Поділ [Архівовано 7 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 295. — ISBN 978-966-00-1142-7.
- Білоус Н. Людина вмирала на третій день // Країна. — 2012. — № 34 (137). — С. 54–57.
- Веб-енциклопедія Києва.
- Баканов В. Киев. Подол. — К.: НДПП «Вартість», 2002. — 44 с.
- Парнікоза І. Історія Київського подолу в монографії Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі [Архівовано 9 травня 2019 у Wayback Machine.]
- Прогулянки старим Подолом / І. В. Плотнікова. — Київ: Кий, 2003. — 263 с. — ISBN 966-7161-51-Х.
Посилання
ред.- Шероцкий К.. Подол // Киев. Путеводитель.— Киев: типография С. Кульженко, 1917.(рос. дореф.)