Відкрити головне меню

Печінка

велика залоза зовнішньої та внутрішньої секреції у хребетних та деяких інших тварин і людини
Печінка
Abdomal organs.svg
Органи черевної порожнини людини: 1 — стравохід, 2 — діафрагма, 3 — шлунок, 4 — печінка, 5 — жовчний міхур, 6 — дванадцятипала кишка, 7 — підшлункова залоза, 8 селезінка
Leber Schaf.jpg
Печінка вівці
Латинська назва hepar
Анатомія Грея subject #250 1188
Вена Ворітна вена
MeSH Liver

Commons-logo.svg Печінка у Вікісховищі

Печі́нка (лат. hepar, від дав.-гр. ἧπαρ) — велика залоза зовнішньої секреції в хребетних та деяких інших тварин і людини. Є життєвонеобхідним органом.

МорфологіяРедагувати

Печінка в безхребетних — виріст переднього відділу середньої кишки або шлунка. Вона безпосередньо бере участь у перетравлюванні їжі. Клітини печінки молюсків здатні до фагоцитозу. У хордових тварин і людини печінка виділяє жовч і відіграє важливу роль в обміні речовин організму. У менш організованих хребетних печінка має трубчасту будову. У плазунів, птахів і ссавців поперечні анастомози перетворюють трубчасту залозу на сітчасту. Печінка більшості хребетних — часточковий орган. У м'ясоїдних тварин печінка порівняно більша, ніж у травоїдних. Форма печінки залежить від форми порожнини тіла тварини.

Структура тканини печінки має особливу будову, тому належить до паренхіматозних органів.

БудоваРедагувати

Печінка — залозистий орган масою близько 1500 г, має червоно - бурий колір і досить м'яку консистенцію, розташована у верхньому відділі черевної порожнини: в основному в правому підребер'ї, в надчеревнії ділянці і незначна її частина — в лівому підребер'ї. У новонародженних печінка займає більшу частину черевної порожнини. У печінці, що зовні нагадує неправильну шапку гриба, розрізняють верхню (діафрагмальну) опуклу поверхню, яка прилягає до діафрагми, і нижню (вісцеральну), яка обернена вниз і прилягає до органів. Ці поверхні відокремлені одна від одної переднім гострим краєм, задній край тупий і нагадує своєю формою поверхню. Він прилягає до діафрагми. Печінка майже повністю покрита очеревиною, за винятком поперечної борозни і заднього краю.

Зв'язкиРедагувати

У місцях переходу очеревини з діафрагми на печінку і з печінки на внутрішні органи утворюються зв'язки, що утримують орган у правильному положенні.

  • Серпоподібна зв'язка (ligamentum falciforme hepatis) йде майже в сагітальній площині від парієтального листка діафрагми до виступаючої частини печінки, утворюючи дугу, своєрідний «серп», за що вона й отримала свою назву. Під кутом 90° з'єднується з вінцевою зв'язкою, а спереду — з круглою зв'язкою.
  • Вінцева зв'язка (lig. coronarium)
  • Кругла зв'язка (lig. teres hepatis) починається у лівій поздовжній борозні і закінчується на передній черевній стінці біля пупка. За походженням кругла зв'язка являє собою колишню пупкову вену плода, яка після народження зазнає фібротизації і перетворюється на щільний джгут.
  • Ліва трикутна зв'язка (lig. triangulare sinistrum)
  • Права трикутна зв'язка (lig. triangulare dextrum)

Окрім того, від печінки до інших органів черевної порожнини відходять інші зв'язки: печінково-шлункова (lig. hepatogastricum), печінково-ниркова (lig. hepatorenale), печінково-товстокишкова (lig. hepatocolicum), печінково-дванадцятипала (lig. hepatoduodenale).

ПоверхніРедагувати

У печінці виділяють дві поверхні: верхню опуклу діафрагмальну (facies diaphragmatica) і нижню місцями увігнуту вісцеральну (facies visceralis). Спереду верхню і нижню поверхні розмежовує нижній край (margo inferior).

Діафрагмальна поверхняРедагувати

Випукла, рівна; безпосередньо прилягає до діафрагми. На діафрагмальній поверхні виділяють 4 частини: верхню частину (pars superior), повернуту до сухожилкового центру діафрагми, передню (pars anterior), повернуту допереду, праву частину (pars dextra), спрямовану вправо до бокової черевної стінки, і задню частину (pars posterior), злегка опуклу, повернуту в бік спини.

Вісцеральна поверхняРедагувати

Має плоску нерівну, злегка увігнуту поверхню, що відповідає конфігурації органів черевної порожнини (стравохідне, шлункове, дванадцятипалокишкове, ободовокишкове, ниркове, надниркове втиснення). Тут проходять дві повздовжні (права й ліва) та одна поперечна борозни. Дві борозни мають сагітальний напрямок і йдуть майже паралельно одна одній від переднього до заднього краю печінки: права поздовжня борозна (sulcus longitudinalis dexter) й ліва поздовжня борозна (sulcus longitudinalis sinister).

  • Права повздовжня борозна представлена ямкою жовчного міхура; в передньому відділі борозни лежить жовчний міхур, в задньому — нижня порожниста вена; продовженням цієї борозни назад від поперечної борозни є борозна нижньої порожнистої вени.
  • У лівій повздовжній борозні (точніше щілині) розташовані два рудиментарні утвори: кругла зв'язка печінки, що залягає в передньому відділі однойменної щілини та венозна зв'язка (облітерована венозна протока), що проходить у задньому відділі однойменної щілини.
  • Приблизно посередині їх перетинає поперечна борозна (sulcus transversus), що має довжину 3-5 см. Поперечна борозна також називається воротами печінки (porta hepatis), оскільки через неї проходять печінкова артерія, ворітна вена, жовчні протоки та лімфатичні судини.

Борозни ділять вісцеральну поверхню на чотири частки: праву (lobus dexter) — найбільша, яка лежить праворуч від повздовжньої борозни; ліву (lobus sinister), розташовану ліворуч від лівої повздовжньої борозни; квадратну (lobus quadratus), обмежену ззаду воротами печінки, а з боків правою та лівою повздовжніми борознами та хвостату (lobus caudatus), що також міститься між правою та лівою повздовжніми борознами, але позаду від воріт печінки.

ЧасткиРедагувати

Серпоподібною зв'язкою печінка поділяється на дві частки: праву (lobus hepatis dexter) — більшу і ліву (lobus hepatis sinister) — меншу, які на діафрагмальній поверхні відокремлені серпоподібною зв'язкою печінки. У вільній частині цієї зв'язки знаходиться кругла зв'язка печінки, яка є залишком пупкової вени плода. Над верхньою поверхньою лівої долі є заглибина (impressio cardiaca), що відповідає положенню серця над діафрагмою. На вісцеральній поверхні межею між правою і лівою частками є ліва повздовжня борозна, в якій спереду лежить кругла зв'язка печінки, а ззаду — венозна зв'язка (залишок венозної протоки в плода). Права частка на нижній поверхні правою поздовжньою і поперечною борознами ділиться ще на квадратну (lobus quadratus hepatis) і хвостату (lobus caudatus hepatis) частки. Містить 5 секторів: латеральний, парамедіальний, дорсальний, а також 8 сегментів.

СегментиРедагувати

Внутрішню структуру її утворюють часточки призматичної форми, які складаються з печінкових клітин, що здійснюють багато функцій, в тому числі, виробляють жовч, яка послідовно потрапляє у жовчні капіляри (завширшки 0,5 — 1 мм), внутрішньо- та міжчасткові протоки.

 
Печінка людини, схематичне зображення

Протоки, що виходять з кожної частки печінки, зливаючись, утворюють загальну печінкову протоку.

ОболонкаРедагувати

Печінка вкрита серозною оболонкою з підсерозним прошарком, крім невеликого позаочеревинного голого поля (area nuda) задньої частини діафрагмальної поверхні — місця зрощення з поперековою частиною діафрагми на рівні ----- хребців, ямки жовчного міхура і борозни нижньої порожнистої вени. Це тонка прозора оболонка, міцно зрощена з волокнистою оболонкою, яка обгортає печінку. Волокниста оболонка з кровоносними судинами проникає в паренхіму печінки (через ворота), утворюючи навколосудинну волокнисту капсулу.

КровотікРедагувати

Кров надходить у печінку по системі ворітної вени та венах печінки і печінковій артерії, які розгалужуються на міжчасткові вени і артерії. Останні в паренхімі печінки розгалужуються на капіляри (синусоїди), що безпосередньо стикаються з клітинами печінки. Ендотелій синусоїдів утворений клітинами зірчастої форми, які здатні до фагоцитозу. З капілярного русла паренхіми печінки формуються вени, що впадають в нижню порожнисту вену. Іннервація печінки здійснюється печінковим нервовим сплетенням.

ФункціїРедагувати

Печінка у людини виконує захисні, знешкоджувальні, ферментативні та видільні функції, спрямовані на підтримання гомеостазу в організмі; бере участь у процесах травлення, кровотворення, білковому, вуглеводному, жировому, мінеральному обмінах, обміні вітамінів. Зачаток печінки з'являється наприкінці третього тижня зародкового розвитку людини з ділянки вентральної стінки дванадцятипалої кишки. Подальша диференціація печінки полягає у вростанні сполучної тканини всередину печінки по ходу ворітної вени. Вона поділяє паренхіму печінки на частки.

 
Печінка людини
 
Ультразвукове сканування печінки (сіра шкала)

Фізіологія печінкиРедагувати

Печінка — найбільший внутрішній орган, який виконує метаболічну функцію і бере участь в обміні білків, вуглеводів, жирів, гормонів, вітамінів, знешкодженні та детоксикації багатьох ендогенних і екзогенних речовин.

Найперше досліджували зовнішньо-секреторну функцію печінки та роль жовчі у травленні. Сьогодні печінку розглядають як загальний резервуар обміну речовин, з якого організм в міру потреби отримує необхідні речовини. Глюкоза і інші моносахариди у печінці перетворюються у глікоген. У нього перетворюються також молочна кислота та продукти розщеплення білків і меншою мірою — жирів.

Роль печінки в обміні білків полягає у розчепленні і перебудові амінокислот, утворенні сечовини і синтезі білків. Дезамінування амінокислот відбувається тільки в печінці. Після цього утворюються кетокислоти, які зазнають подальших перетворень. Синтез сечовини у клітинах печінки — основний шлях знешкодження аміаку, що утворюється в процесі дезамінування амінокислот. Сечовина синтезується за участю аргінази через орнітиновий цикл з використанням енергії АТФ. Печінка відіграє вирішальну роль у синтезі білків плазми крові.

В обміні жирів печінка бере участь шляхом дії жовчі на них у тонкій кишці. У печінці також проходить і розщеплення жирів з утворенням кетонових тіл (ацетон, масляна і (β-оксимасляна кислоти). У печінці синтезується холестерин, який частково виводиться з жовчю, а основна його частина перетворюється в жовчні кислоти.

Багато вітамінів (A, B1, D, E, K) депонуються у печінці. Вітаміни В1, В2 і В6 активуються в печінці. Жиророзчинні вітаміни всмоктуються в кишечнику тільки за наявності жовчних кислот. Холестерин служить попередником стероїдних гормонів, тому печінка відіграє роль у їхньому обміні. У печінці депонується залізо, мідь, цинк. Печінка бере також участь в обміні марганцю, молібдену, кобальту та інших мікроелементів.

Печінка виконує бар'єрну функцію, що полягає у знешкодженні токсичних сполук, які надходять з їжею або утворюються в кишечнику за рахунок діяльності його мікрофлори. У печінці інактивуються і лікувальні речовини, які доставляються сюди кров'ю. Хімічні речовини знешкоджуються під час їхнього ферментативного окиснення, відновлення, метилування, ацетилування, гідролізу (перша фаза). Під час другої фази утворені продукти кон'югують з глюкуроновою, сірчаною, оцтовою кислотами, гліцином, таурдином. Деякі речовини знешкоджуються в одну фазу, а деякі без змін виводяться з жовчю і сечею. Печінка бере участь в інактивації багатьох гормонів (глюкокортикоїди, альдостерон, андрогени, естрогени, інсулін, глюкагон). Печінка відіграє роль у процесі зсіданні крові. У печінці синтезуються компоненти протромбінового комплексу (плазмові фактори II, II, IX, X), для синтезу яких необхідний вітамін К. У печінці синтезується фібриноген та V, XI, XII, XIII плазмові фактори. Синтезуються в печінці і фактори, які протидіють зсіданню крові (гепарин, антитромбін, антиплазмін). В ембріонів печінка служить кровотворним органом. Вона виконує функцію депонування крові та руйнування еритроцитів.

Печінка відіграє роль у зміні кровообігу всього організму. При підвищенні артеріального тиску кровообіг у печінці зростає, а при його зниженні — зменшується.

Печінка виконує екскреторну функцію, що тісно пов'язана з утворенням жовчі. За добу в середньому синтезується 1-1,5 л жовчі. Речовини, які виробляє печінка (білірубін, порфіринові сполуки, тироксин, холестерин) є складовою частиною жовчі.

Захворювання печінкиРедагувати

Гепатити — запалення печінки.

При постійній подразнюючій дії вірусів, токсинів чи антитіл виникають запальні зміни у тканині печінки, що веде до порушення нормального її функціювання. Гепатити, які спричинюють віруси, є найпоширенішими ураженнями паренхіми печінки. На сьогодні відомі вірусні гепатити А, B, C, D, E. Гепатити А і E передаються фекально-оральним механізмом, решта передаються гемоконтактним механізмом — внаслідок потрапляння від хворих заражених біологічних рідин (кров, сперма, вагінальний секрет тощо).

Цироз печінки

При постійній дії вірусів, різних отрут (наприклад, алкоголю й наркотиків) відбувається розвиток хронічного гепатиту — загибель клітин печінки (гепатоцитів). Вони замінюються в печінці на сполучну тканину, що веде до розвитку невиліковного захворювання — цирозу печінки.

Пухлини печінки

Доброякісні пухлини мають сприятливий перебіг, найчастішим проявом у таких випадках є збільшена печінка або біль при фізичному навантаженні, оскільки пухлина відокремлена від тканини печінки, але здійснює на неї певний тиск.

Доброякісні пухлини:

У той час як первинні злоякісні пухлини, метастази злоякісних пухлин інших органів у печінку призводять до переродження тканини органу, що веде до порушення або втрати функції печінки. Клінічно проявляється найчастіше: інтоксикацією, болем, порушенням функції травлення, обтураційною жовтяницею тощо.

Кісти

Дуже частим є утворення ретенційних кіст печінки, які виникають через різноманітні локальні запальні процеси. Поширеною кістою печінки інфекційного походження є паразитарна ехінококова кіста.

ДжерелаРедагувати

  • Ш. Шерлок, Дж. Дули Заболевания печени и желчных путей (пер. с англ.) (под ред. З. Г. Апросиной, Н. А. Мухина). — 1999, М. «ГЭОТАР, Медицина». — 864 с. ISBN 5-88816-013-Х (рос.)
  • Грин Н., Стаут У., Тейлор Д. Биология, т. 2. М., 1996 Физиология человека, под ред. Шмидта Р., Тевса Г., т. 3. М., 1996
  • Догель В. А., Сравнительная анатомия беспозвоночных, ч. 1, Л., 1938 (рос.)
  • Шмальгаузен И. И., Основы сравнительной анатомии позвоночных животных, 4 изд., М., 1947; (рос.)
  • Павлов И. П., Лекции по физиологии, Полн. собр. соч., 2 изд., т. 5, М.— Л., 1952; (рос.)
  • Фишер А., Физиология и экспериментальная патология печени, пер. с англ., Будапешт, 1961; (рос.)
  • Рапопорт С. М., Медицинская биохимия, пер. с нем., М., 1966; (рос.)
  • Введение в клиническую биохимию (основы патобиохимии), Л., 1969: (рос.)
  • Бондарь З. А., Клиническая гепатология, М., 1970; (рос.)
  • Блюгер А. Ф., Райцис А. Б., Серотонин и печень, «Успехи гепатологии», в. 3, Рига, 1971; (рос.)
  • Збарский Б. И., Иванов И. И., Мардашев С. Р., Биологическая химия, 5 изд., Л., 1972. (рос.)
  • Свиридов О. І., Анатомія людини, за ред. І. І. Бобрика. — К.: Вища шк., 2000. — 399 с: іл.;
  • Анатомія та фізіологія з патологією, за ред. Я. І. Федонюка, Л. С. Білика, Н. Х. Микули. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2001. — 680 сл.;

ПосиланняРедагувати