Відкрити головне меню

Олександрі́я — село в Україні, в Рівненському районі Рівненської області. Населення становить 2397 осіб. Олександрія — село, центр сільської Ради, розташоване за 16 км від районного і обласного центру, залізнична станція. Сільраді підпорядковані населені пункти: Волошки, Нова Любомирка, Пухова, Свяття, Три Копці. З 1940 по 1959 рік був центром Олександрійського району.

село Олександрія
Coat of Olexandria Rivnenska oblast.png Flag of Olexandria Rivnenska oblast.png
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район/міськрада Рівненський
Рада/громада Олександрійська сільська рада
Код КОАТУУ 5624680401
Основні дані
Засноване 1518
Населення 2397
Площа 1,45 км²
Густота населення 1653,1 осіб/км²
Поштовий індекс 35320
Телефонний код +380 362
Географічні дані
Географічні координати 50°43′56″ пн. ш. 26°20′43″ сх. д. / 50.73222° пн. ш. 26.34528° сх. д. / 50.73222; 26.34528Координати: 50°43′56″ пн. ш. 26°20′43″ сх. д. / 50.73222° пн. ш. 26.34528° сх. д. / 50.73222; 26.34528
Середня висота
над рівнем моря
189 м
Водойми Горинь
Відстань до
обласного центру
16 км
Місцева влада
Карта
Олександрія. Карта розташування: Україна
Олександрія
Олександрія
Олександрія. Карта розташування: Рівненська область
Олександрія
Олександрія
Мапа

ІсторіяРедагувати

 
Преображенська церква (мур.), с. Олександрія
 
Дзвіниця Преображенської церкви (мур.), с. Олександрія
 
Братська могила воїнів радянської армії і пам'ятник воїнам- односельчанам, с. Олександрія
 
Пам'ятний знак на місці розстрілу єврейського населення, с. Олександрія, центр села
 
Пам'ятний знак на місці розстрілу єврейського населення, с. Олександрія, на території санаторію

Найдавніші сліди перебування людини в околицях Олександрії належать до епохи ранньої бронзи. На території самого села трапляються знахідки римських монет ІІ століття.

Вдалося встановити, що перша літописна згадка про Олександрію, як про Першки, Першкову Арку, Першків Міст, припадає на 1518 рік.

В 1569 році, згідно з рішенням Люблінського сейму, Першки в числі інших населених пунктів Волині відійшли до Польщі і належали до Луцького повіту Волинського воєводства Речі Посполитої. 1603 року дідич Олександр Острозький перейменував Першки на Олександрію.

В 1629 році Олександрія згадується як місто, що входило до Ровенської волості Волинського воєводства. У місті тоді налічувалось 357 димів і понад 2 тис. населення. Селяни виконували 4—5-денну панщину у фільварку феодала, платили грошові й натуральні чинші та податки. Погіршували важко становище жителів Олександрії часті напади татар. Під час їх нападу 1640 року Олександрію було дуже зруйновано.

Доведені до розпачу, поневолені селяни й міщани Олександрії не раз повставали проти експлуататорів. Під час визвольної війни українського народу (1648—1654 pp.) вони разом з жителями навколишніх сіл утворили повстанський загін, який успішно діяв у районі Олександрії.

Переходи і постої польських жовнірів, спустошливі напади татар, голод, епідемії — все це призвело до зменшення кількості населення, В 1650 році в Олександрії було 286 димів, у 1651 — 70, а у 1653 — всього 8.

За умовами Андрусівського перемир'я 1667 року Олександрія залишилася у складі Польщі, Власники міста феодали Конєцпольські посилили соціальний гніт. Зростав наступ католицької реакції на українське населення. 1672 року тут було засновано католицьку парафію. Особливо тяжко жилося селянам, коли Олександрією володів магнат Станіслав Любомирський, якому 1763 року належало 31 місто і 753 села.

Після приєднання Правобережної України до Російської імперії Олександрію включено до Волинського намісництва. З 1797 року вона містечко Рівненського повіту Волинської губернії.

У 1810 році місцевий поміщик вирішив збудувати на річці Горині шлюзи, щоб зробити її більш судноплавною. В Олександрії побудували однокамерний дерев'яний шлюз, підйомний міст і греблю, Через два роки цей шлюз придбав уряд. Іригаційні споруди погано доглядали, 1857 року за наказом міністра шляхів і комунікацій шлюз було знищено.

Жорстокий соціальний гніт доповнювався релігійними утисками. В 1838 році селянин: Кислюк хотів заподіяти собі смерть після того, як його жорстоко побив і закував у кайдани за непокору місцевий католицький ксьондз.

У 1861 році Олександрія була волосним центром. Місцеві селяни після скасування кріпосного права повинні були протягом 49 років вносити по 725 крб. за 613 десятин землі. На кожен піший двір припадало по 16 десятин землі, на тягловий по 13 десятин. В результаті реформи найкраща земля залишилась у поміщика та церкви. Поміщицька економія мала понад 3,5 тис. га орної землі і майже 5,5 тис. га лісу. Вся земля, за винятком 700 га, що перебували в особистому користуванні князівської родини, здавалась в оренду польським колоністам, які селилися на хуторах навколо Олександрії, Особливо посилився приплив польських та німецьких колоністів у 60-ті роки. Біля містечка заснували Олександрійську колонію, де було 12 дворів і 50 чоловік населення, а на початок 70-х років тут налічувалося вже 22 двори і 112 жителів.

У другій половині XIX ст. в Олександрії працювали шкіряний, маслоробний та винокурний заводи, папірня. Діяла річкова пристань, звідки щороку вирушали понад 100 плотів та суден, що перевозили товари. Були розвинуті, й ремесла. Серед ремісників, найчисленнішими вважалися групи шевців, кравців, бондарів, ковалів, пічників, штукатурів і мулярів. Розвитку містечка дещо сприяли базари, які відбувалися двічі на місяць. Та 5 невеликих ярмарків, де торгували ремісничими виробами, продуктами сільськогосподарського виробництва. В містечку налічувалося 60 торговельних лавок.

Становище селян і міщан лишалось важким. Мізерного врожаю, який збирав селянин на своїй злиденній ниві, часто не вистачало для того, щоб прогодувати сім'ю. Селяни йшли у кабалу до куркулів, де працювали за низьку плату. За день роботи влітку селянин з кіньми отримував від 25 до 50 коп., піший — 17,5 до З0 коп., жінки — до 20 коп., а тим часом чверть жита (8 пудів 34 фунти) коштувала 8 карб. Частині жителів доводилося найматися на підприємства, решта працювала на будівництві залізниці, яку прокладали в 90-х роках з Рівного. У цей час в Олександрії було споруджено залізничну станцію та залізничний міст через річку Горинь.

З прокладенням залізниці і спорудженням залізничної станції пожвавилося життя в містечку, 1900 року тут було 273 будинки, проживало 1496 жителів. На той час збудували чотири водяні млини, сукновальню, тартак.

Становище трудящих не поліпшувалось. Селяни терпіли від малоземелля. Землі концентрувалися в руках великих землевласників. Якщо 1872 року поміщику Любомирському належало в Олександрії 7207 десятин землі, то 1900 року у нього було 8000 десятин землі, в тому числі 4945 десятин лісу.

До середини XIX ст. в Олександрії не існувало жодного навчального закладу. Майже все населення було неписьменним, У 1864 році тут працювала парафіяльна школа, в якій налічувалось всього 12 учнів. Їх навчав місцевий священик.

Населення було по суті позбавлене медичного обслуговування. Мало чим могли допомогти йому фельдшер та аптекарський помічник. Та й плата за лікування була дуже високою.

Див. такожРедагувати

ПостатіРедагувати

Бугайчук Кирило ВасильовичРедагувати

Бугайчук Кирило Васильович – інвалід війни 1 групи. Народився 1924 року у с.Волошки Рівненського р-ну. У 1944р. з приходом радянських військ на територію Рівненщини добровільно пішов на фронт. Воював на Третьому Прибалтійському фронті під командуванням маршала Рокосовського К. Під час військових дій по звільненні Латвії здійснив ліквідацію кулеметної «точки», за цей героїчний вчинок був нагороджений бойовою медаллю «За відвагу». Під час наступу на Ригу був поранений в ногу розривною кулею. Після поранення та лікування був комісований на 3 місяці додому, де і зустрів Перемогу.

У 1947р. одружився на Бобрик Марії і виховав 4 дітей. Працював механізатором, робітником Любомирського заводу. У 1971 перебрався жити в с. Олександрію. Помер в 2012 році. Нагороджений орденами: «Великої Вітчизняної війни II ступеня», «За мужність». Нагороджений медалями: «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», «Захисника Вітчизни», «Медаль Жукова» та інш. Ювілейними медалями. Зі слів онуки Оксани Христенко.

Іщук Микола УстимовичРедагувати

Іщук Микола Устимович. Народився 1926р. в с.Чартория Любарського р-ну на Сході. У 1942р. подався в партизани. З 1943 року воював у Другому Українському фронті. Був розвідником і радіозв”язковим, знав німецьку мову. Брав участь у звільненні Гданська, Варшави,Берліна, форсував річку Одер. Після закінчення війни був направлений в Олександрію в Продовольчий загін. Одружився із Зоєю Рокунець,виховав двох дітей. Помер в 1999 році. Нагороджений «Орденом Слави II ступеня», медаллю «За Перемогу».

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати