Відкрити головне меню

Крупове́ — село в Україні, в Дубровицькому районі Рівненської області. Населення становить 796 осіб. Орган місцевого самоврядування — Мочулищенська сільська рада. Центром сільради є село Мочулище.

село Крупове
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район/міськрада Flag of Dubrovytsia raion.svg Дубровицький
Рада/громада Мочулищенська сільська рада
Код КОАТУУ 5621885402
Основні дані
Засноване 1561
Населення 796
Площа 0,67 км²
Густота населення 1188,06 осіб/км²
Поштовий індекс 34143
Телефонний код +380 3658
Географічні дані
Географічні координати 51°33′51″ пн. ш. 26°28′58″ сх. д. / 51.56417° пн. ш. 26.48278° сх. д. / 51.56417; 26.48278Координати: 51°33′51″ пн. ш. 26°28′58″ сх. д. / 51.56417° пн. ш. 26.48278° сх. д. / 51.56417; 26.48278
Середня висота
над рівнем моря
153 м
Місцева влада
Адреса ради 34143, Рівненська обл., Дубровицький р-н, с. Мочулище, вул. Центральна, 22, тел. 2-11-33
Карта
Крупове. Карта розташування: Україна
Крупове
Крупове
Крупове. Карта розташування: Рівненська область
Крупове
Крупове
Мапа

Село розташоване за 7 км від райцентру та 130 км від обласного центру. За 1 км від села проходить траса Зарічне — Володимирець. Перша згадка про Крупове датується XVI століттям.

В селі побудовані сучасна дев'ятирічна школа, фельдшерсько-акушерський пункт, центр дозвілля молоді, також існують численні заклади громадського харчування та культурно-розважальні місця.

У Круповому розвинутий промисел декоративно-ужиткового мистецтва, дотепер тут збереглися унікальні методики ткання льону та вишивки на ньому. Роботи майстринь села постійно експонуються на багатьох міжнародних та державних виставках ужиткового мистецтва.

Зміст

НазваРедагувати

Легенда про походження назви села (перша)Редагувати

Живе на устах старих людей — односельців легенда, що назва села пішла від своєрідного промислу. Розповідають легенди, що колись, в давнину, тут, де розкинулось село, була поліська рівнина, на якій гуляли вітри, стояли вітряки-млини. А в бідних людей були ручні кам'яні жорна. Різні жорна: на одних мололи пшеницю і жито, на інших з гречки дерли крупу. Такі пристосування мало хто мав, тому нерідко з навколишніх сіл і хуторів люди звозили в село своє зерно і по черзі виготовляли крупу.

Легенда про походження назви села (друга)Редагувати

Поміж краєзнавців ходить ще версія, що село успадкувало назву від прізвища заможного чоловіка, який перший заклав на цій місцині житло — прізвище Круп.

ІсторіяРедагувати

Історія виникнення села КруповеРедагувати

Старожили оповідали, що коріння походження села сягають глибокої давнини. Вони стверджують, що село існувало в часи Київської Русі. Під час нападу монголів воно було спалене, як багато поселень краю. По цей день в народі ходить прислів'я «Катерино, Марино, ходімо, татари вже поїхали», що підтверджує оповідь наших односельців. Згадує Дем'янець Федора Гнатівна: «…теперішнє наше село виникло вже після татар. До нас переселилися люди з Котовська та Пуліма (поселення сучасної Волинської області)». Також розповідають, що переселились також люди із Білорусі (із під Гродного).

За даними Іпатіївського літопису перша згадка про село Крупове належить до середини ХVІ століття. Проходив час, все змінювалося, Крупове (Крупов'є) в другій половині XVI століття входило до Пінського повіту Брест-Литовського воєводства. Село належало до Дубровицької волості. До 1637 року Дубровицька волость належала Леву-Миколаю Соломарецькому підкормію Пінська. Він був останній з потомків князів Соломарецьких.1лютого 1646 року у висоцькому замку дубровицькі володіння були розділені між його чотирма сестрами . Отже, Марета княгиня Соломарецька — дружина Казимира Нарушевича одержала половину замку і місто Дубровиця, фільварок і село Воробин, село Селець і монастир із церквою, села Крупа (Крупове), Кривиця, фільварок, село Людинь і село Золоте.

За феодально-кріпосницького ладу селяни терпіли тяжкий економічний гніт. Основним заняттям селян було землеробство. Їм належали гірші землі, розкидані навколо села. Одягалися селяни в саморобні свити, домоткані лляні костюми, взувалися в постоли. Їх хати були курними, освітлювалися лучиною. Коли Правобережжя України було анексоване Росією, Крупове входило до Пінського повіту Мінської губернії, а в першій половині ХІХ століття було віднесено до Ровенського повіту Волинської губернії. Селяни, як і раніше, працювали на панщині. В другій половині ХІХ століття пройшла земельна реформа. Селяни самі ділили землю, лише один житель села відмовився від земельного наділу. Він сподівався, що проживе з свого ремесла (він був швець чобіт).

Перша світова війнаРедагувати

Під час першої світової війни 1914—1918 років жителів села мобілізовували до Польської армії. В село приходили повідомлення про загибель рідних і близьких. Загинув на фронті Герасимчук, то дружині виплатили грошову допомогу, за яку вона купила багато землі. З війни приходили покалічені чоловіки. Таким інвалідом був Дем'янець Микола Іванович, який одержував допомогу як інвалід війни. Тим хто залишився живим, давали великі земельні наділи. Були і безземельні селяни. Їх ставили на біржу праці, де надавали щомісячне грошове забезпечення. 7 листопада 1917 року газета «Волинь» повідомляла, що селяни захопили маєток графині Плятер у Воробино.

Життя села при ПольщіРедагувати

На початку 1919 року землі краю відійшли до Польщі. Селяни жили бідно, в злиднях. Земельні наділи були невеликими. Основним заняттям селян залишалося землеробство та ремесло. Все необхідне для життя вироблялося в господарстві. Між Круповим і Мочулищем був панський двір. Ним керував управляющий. Щоб утримувати сім'ю, селяни-бідняки наймалися до пана на роботу. Працювали важко: від сходу до заходу сонця. Не кожен селянин одержував роботу. За роботу платили мало — 50 грошів. Але за копання картоплі платили дорого. За зароблені гроші за день можна було купити «салісову» хустку. В лісі працювали за 50-70 грошів. В дворі працювали доглядачі худоби (їх ще називали «парубки»), які жили біля панського двору, в так званих «хатках». Селяни заробляли гроші збираючи в лісі ягоди, гриби, лікарські рослини, дерезу, «ковтуни». Але для цього купували дозвіл — квит, який носили на шиї. Худобу пасли в громадському лісі. Але могли пасти у панському, за що треба було відпрацювати у пана. Чоловіки працювали на розробці лісу в урочищі «Тартак». Тут ліс різали на дошки і відправляли до залізничної станції Домбровиця. Насип, де проходила «колійка», зберігся до нашого часу. За роботу на Тартаку платили добре. В урочищі «Вовковня» жив лісник з сім'єю. Він доглядав за лісом. Кожний селянин сплачував податок за землю один раз в рік. Село здавна славилося майстрами: тут що не хата — то ткаля чи вишивальниця, що не чоловік — то бондар, різьбяр, художник чи просто майстер на всі руки Вологий клімат, ґрунт дозволяли вирощування льону, з якого ткали різне полотно: на сорочки, рушники, скатертини. Ткацькі верстати були в кожній оселі. Кожна жінка зобов'язана була вміти ткати, інакше не могла бути повноцінним членом родини. Весь одяг був виготовлений із домотканого полотна. Діти завжди допомагали мамі в її ремеслі й змалку посвячувалися у премудрості ткацького мистецтва. Особливим було ткацтво серпанкового полотна. Виготовлення серпанку — це праця і терпіння. Це полотно збереглося в наших жінок. Кажуть, що поліські серпанки з Крупового замовляли навіть для царської родини. Це тонюсіньке напівпрозоре полотно надзвичайно цінувалося в усі часи, і для того, щоб вийшов справжній серпанок, потрібна була неабияка майстерність.

Хорошими майстрами були ковалі. В центрі села, біля річечки, були дві кузні на чотири горни. В кузнях працювали два брати євреї: Карась Меяр і Карась Лейба. Помічниками були Бутько Опанас, Бовгиря Андрій, Лясковець Феодосій. Виготовляли весь сільськогосподарський реманент, інструменти для будівництва (тиблі). Про їх вироби йшла хороша слава по краю. Продавали вироби місцевим селянам та з навколишніх сіл, возили на ярмарки в м. Рівне, Луцьк, Степангород. Їхні вироби, сокири збереглися в Дем'янець Федори, Лясковця Василя, Огородника Миколи із Здолбунова, в селянина з Городища Березнівського району. На цих виробах є штамп майстра (прізвище, ім'я, село). Дочка Меяра Лейка була хорошою швеєю. Місцевим жителям вона шила одяг. Іцько Міхаль мав магазин, вів торгівлю. В селян закуповував гриби, ягоди. В селі було сім сімей євреїв. Всі загинули, їх вбили німці. Неподалік від кузні була хата Лясковця Охріма. Він був хорошим столяром. Виготовляв вироби із дерева для жителів села. Над шляхом до села Мочулище жив гончар Щур Юхим. Родом він був із с. Літвиця. Біля його хати була гончарна піч (горинь). Він виготовляв різний посуд, спочатку посуд був сирий, чорний. Потім його сушили на полицях, а тоді випалювали у печі. Після випалювання посуд витирали білими камінцями, щоб був гладеньким. Цю роботу виконували дорослі та діти. Майстер за це їм платив посудом. Мешканці Крупового фактично були позбавлені медичної допомоги та можливості здобувати освіту. За медичною допомогою доводилося звертатися в Дубровицю або в інше місто, сплачуючи при цьому великі гроші. Перша школа ще працювала до першої світової війни. Вона знаходилася в селянській хаті, а потім у хаті єврея Міхеля. Навчання велося польською мовою, був один вчитель. 1935 рік. Відкрилася школа. Її збудували силами селянської толоки. Навчання дітей проводилося польською мовою, а уроки Закону Божого — старослов'янською. Було 80 учнів, котрих навчало двоє вчителів. Першим директором був Альфред Аусобський.

Бурштинові заворушенняРедагувати

За часів незалежності України в селі почали незаконно видобувати бурштин. В кінці липня 2015 року на цьому ґрунті в селі почалися заворушення.[1]

НаселенняРедагувати

За переписом населення 2001 року в селі мешкало 784 особи[2].

МоваРедагувати

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[3]:

Мова Відсоток
українська 98,99 %
російська 1,01 %

Ветерани війниРедагувати

ГалереяРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати