Мико́ла Фе́дорович Вату́тін (рос. Николай Фе́дорович Вату́тин; 3 [16] грудня 1901(19011216), Чепухино, біля Валуйки, Воронізька губернія, Російська імперія — 15 квітня 1944, Київ, Українська РСР) — радянський воєначальник, генерал армії (1943), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). Один з 4-х командувачів фронтами, загиблих у роки Другої світової війни. Член Ревізійної Комісії КП(б) України в 1940—1944 р.[1]. Член РКП(б)—ВКП(б).

Микола Федорович Ватутін
Николай Федорович Ватутин
NF Vatutin 02.jpg
Прізвисько гросмейстер
Народження 3 (16) грудня 1901(1901-12-16)
Російська імперія Чепухино, біля Валуйки, Воронізька губернія, Російська імперія (нині Бєлгородська область, Росія)
Смерть 15 квітня 1944(1944-04-15) (42 роки)
Київ, Українська РСР
сепсис
Країна СРСР СРСР
Приналежність Прапор Радянської армії Радянська армія
Рід військ піхота
Освіта Військова академія Генерального штабу (Росія) і Військова академія імені М. В. Фрунзе
Роки служби 19201944
Партія Комуністична партія Радянського Союзу
Звання RAF A F9GenArmy since 1974h.svg Генерал армії
Командування Воронезький фронт,
Південно-Західний фронт,
Перший Український фронт
Війни / битви Друга світова війна
Автограф Nikolay Vatutin Signature 1939.png
Нагороди
Герой Радянського Союзу — 1965
Орден Леніна Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Суворова I ступеня
Орден Кутузова I ступеня
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»
CMNS: Ватутін Микола Федорович на Вікісховищі
Командувач 1-го Українського фронту генерал армії М. Ф. Ватутін, січень 1944
Генерал армії Ватутін М. Ф.

На початку 1920-их років брав участь у встановленні радянської влади на території України. Після вступу у 1920 році добровольцем до лав Червоної Армії, у вересні 1920 року брав участь у боротьбі Червоної Армії проти Революційної повстанської армії України Нестора Махна в районі східноукраїнських міст Луганська і Старобільська. В 1920-21 роках, будучи курсантом полтавської піхотної школи, брав участь у боях проти загонів українських повстанців на Полтавщині, зокрема брав активну участь у війні проти залишків армії УНР та повстанців Холодного Яру.[2] У 1930-1940-их роках, будучи генералом Червоної Армії, брав участь у боротьбі Червоної Армії проти Української Повстанської Армії.

Напередодні прийняття Верховною Радою України законів про декомунізацію України, у листопаді 2014 року Український інститут національної пам'яті включив Ватутіна до списку окремих осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні.[3][4] Згодом, після прийняття Верховною Радою України законів про декомунізацію України, у жовтні 2015 року Український інститут національної пам'яті оприлюднив на своєму веб-сайті оновлений «Список осіб, які підпадають під декомунізацію»,[5] і у цей список не потрапив Ватутін.

Зміст

БіографіяРедагувати

Микола Федорович Ватутін народився 1901 року в селі Чепухино Валуйського повіту, у сім'ї російського селянина-середняка[6]. З ранніх років вирізнявся великою жагою знань, наполегливістю, сільську школу закінчив першим учнем. Із відзнакою закінчивши Валуйське двокласне земське училище, Микола Ватутін успішно витримує конкурсні іспити в комерційне училище, яке знаходилося у слободі Уразово. Проте, після третього класу навчання довелося перервати, оскільки перестали виплачувати стипендію. Після повернення до села він працював у волосному правлінні.

Служба в арміїРедагувати

У 1920, у віці дев'ятнадцяти років, М. Ф. Ватутін добровольцем вступив до лав Червоної Армії. Військову службу розпочав рядовим бійцем 3-го запасного стрілецького полку в Харкові, у вересні 1920 року брав участь у знищенні армії Махна в районі Луганська і Старобельська, а через місяць був направлений до Полтавської піхотної школи. Курсантам цієї школи доводилося не лише опановувати знаннями, а й брати участь у боях проти загонів українських повстанців. У лютому 1921 року Ватутін був прийнятий до РКП(б).

Навчався у Полтавській піхотній школі, у складі якої брав участь у встановленні радянської влади в Україні.[4] Закінчивши навчальний заклад, у грудні 1922 Миколу Ватутіна призначають командиром відділення стрілецького полку, потім з серпня 1923 — командиром взводу. Після закінчення Київської вищої об'єднаної військової школи, повертається до рідного полку та стає начальником полкової школи.

З 1926 по 1929 навчався у Військовій академії ім. М. В. Фрунзе і був атестований командуванням як «енергійна, наполеглива людина, з багатою ініціативою, допитливим розумом. Всі доручення з проведення занять з групою старшого начскладу і навчань з військами виконує зразково. На військових іграх та навчаннях проявив себе як відмінний штабний командир»[7].

Після завершення навчання у Академії імені Фрунзе Ватутін спрямовується до штабу 7-й стрілецької дивізії в Чернігові, а з 1931 року стає начальником штабу гірсько-стрілецької дивізії, яка розташовувалася в місті Орджонікідзе.

Після дворічної служби начальником штабу він був ще раз направлений до Академії ім. М. В. Фрунзе на оперативний факультет, а потім навчався у Академії Генштабу РСЧА.

У 1938 році полковник Ватутін призначається начальником штабу Київського особливого військового округу.

Друга світова війнаРедагувати

З 17 по 28 вересня 1939 року в ході радянсько-німецкої збройної агресії проти Польщі — начальник штабу Українського фронту, а в липні 1940 року йому, вже в званні генерал-майора, довіряється пост начальника Оперативного управління — заступника начальника Генерального штабу Червоної Армії. Пізніше він стає першим заступником начальника Генерального штабу Червоної армії.

У лютому 1941 року генерал-лейтенант Ватутіна нагороджено орденом Леніна.

З 30 червня 1941 — начальник штабу Північно-Західного фронту. Брав активну участь в обороні Новгорода, очоливши оперативну групу військ, що діяла там. Під його керівництвом здійснювалися контрудари проти німецького корпусу генерала Манштейна, в результаті яких німецькі війська зазнали втрат на підступах до Ленінграду. За організацію опору в районі Новгорода і Калініна та проявлені при цьому особисту мужність і рішучість генерал-лейтенанта Ватутіна нагороджено орденом Червоного Прапора.

У травні — липні 1942 року — заступник начальника Генштабу і представник Ставки ВГК на Брянському фронті. З 14 липня по жовтень 1942 року командував Воронезьким фронтом, який під його керівництвом успішно оборонявся проти німецьких військ на воронезькому напрямі.

Під час Сталінградської битви командував Південно-Західним фронтом. Його війська у взаємодії з військами Сталінградського і Донського фронтів оточили 330-тисячне угрупування противника під Сталінградом, а в грудні 1942 року у взаємодії з лівим крилом Воронезького фронту провели Середньодонську операцію, завдали рішучої поразки угрупуванню противника на Середньому Доні, остаточно зірвали план противника деблокувати оточені під Сталінградом війська 6-ї німецької армії. 28 січня 1943 року М. Ф. Ватутіна було нагороджено орденом Суворова I-го ступеня, а згодом йому присвоюється звання генерала армії.

22 березня 1943 року Ватутін знов призначений командувачем Воронезького фронту. Влітку 1943 роки у період оборонної битви на Курській дузі частини і з'єднання фронту відбили потужні удари противника, в ході контрнаступу успішно вирішили завдання прориву глибоко ешелонованої оборони Вермахту.

Неабиякий військовий талант Ватутін проявив при створенні потужних ударних угрупувань, застосовуючи танкові корпуса як рухомі групи в арміях, а танкових армій — як рухомі групи фронту, що дозволило забезпечити високі темпи при прориві оборони противника і переслідуванні його.

Під керівництвом Ватутіна війська Воронезького (з жовтня 1943 року — 1-го Українського) фронту брали участь у битві за Дніпро, звільненні Києва (6 листопада 1943 року), а також у подальших операціях з вигнання німців із Правобережної України. У взаємодії з 2-м Українським фронтом на чолі з Конєвим війська 1-го Українського фронту в січні — лютому 1944 року в ході Корсунь-Шевченковської операції оточили чимале угрупування Вермахту та ліквідовували його.

Ця операція увійшла в історію військового мистецтва як блискучий приклад оточення і повного знищення противника ціною колосальних жертв серед своїх солдатів і техніки. За повної переваги над противником у повітрі (у німців не було авіації), переважання в танках учетверо (понад 800 радянських проти близько 200 німецьких), колосальної переваги в артилерії і живій силі (вчетверо) втрати німців становили 30 тисяч (у тому числі 19 тис. загиблих) і вся техніка — тоді як радянські війська втратили більш ніж 600 танків, 80 тисяч чоловік (в тому числі 24 тис. загиблих). Більше того, великій групі німців на чолі із командувачем, генералом Штеммерманном (загинув у ході прориву в ніч з 17 на 18 лютого), удалося вирватися з оточення і брати участь у боях проти радянських військ. Невдачі з ліквідації оточеного угрупування приписали недбалості нижчих чинів Радянської Армії.

Є неперевірені відомості, що за свої здібності продумування військових операцій до найдрібніших деталей Ватутін отримав серед німецьких командирів, що нібито ставилися до його полководницького дару з великою повагою, прізвиська «Шахіст» і «гросмейстер». Однак, більш імовірно, що це вигадка радянської пропаганди, оскільки жодного документованого свідчення не було представлено.

Атентат ВатутінаРедагувати

Хронологія атентатуРедагувати

29 лютого 1944 року Ватутін виконував огляд частин фронту, того самого дня відбулась зустріч із командувачем 13 армії генералом М. П. Пуховим та його штабом у Рівному. Згідно зі свідченнями генерала Костянтина Крайнюкова, члена Військової ради фронту, який був із Ватутіним у цю мить, колона у складі чотирьох машин (генерали та ад'ютант Ватутіна сиділи у першій) та десятьох осіб охорони виїхала з Рівного надвечір у напрямку Славути, де було розташовано штаб 60-ї армії. Приблизно на півдорозі Ватутін запропонував скоротити відстань, рушивши путівцем замість довгої дороги через Новоград-Волинський. О 18:50 колона потрапила під обстріл засідки воїнів УПА, під командуванням майора УПА «Енея»,[8] біля села Милятин Острозького району, Рівненської області, де Ватутін зазнав важкого поранення в ліве стегно.

Пораненого генерала було відправлено до військових лікарів у складі найближчої танкової частини. З допомогою підмоги, надісланої генералом М. П. Пуховим (командувач 13-тої армії), Ватутіна було направлено до найближчого великого госпіталю в Рівне, де було виконано першу операцію. У доповіді генерала К. В. Крайнюкова Сталіну станом на 03:00 01.03.1944 стан Ватутіна оцінювався як задовільний, проте лікарі наполягали на неможливості транспортування пораненого протягом найближчої доби, після чого його треба було відправити літаком до Москви.

Замість Москви його направили до Києва, де він перебував під постійним наглядом головного хірурга Червоної Армії академіка М. Н. Бурденка та його заступника генерал-майора медичної служби В. М. Шамова. Спочатку стан Ватутіна вдалося нормалізувати, й мова йшла про те, що «товариш Ніколаєв (так звали Ватутіна в телеграмах) одужує», проте на початку квітня, на 33-й день після поранення, стан знову став погіршуватись:

«Протягом ночі температура хворого була нормальною. Хворий спав задовільно. Зранку хворий був активним, снідав. Пульс 104. Температура до 12 години піднялась до 39.3 без ознобу. Пульс 120»

Через декілька днів, незважаючи на активне лікування та застосування наявних антибіотиків, температура не спадала — від 38.2 до 40.2. Консиліум лікарів під головуванням Бурденка дійшов висновку, що лікування не дало очікуваного результату й для збереження життя хворого необхідно виконати ампутацію лівої ноги. 14:00 5 квітня було виконано високу ампутацію лівого стегна. Згідно з повідомленнями хворий переніс операцію задовільно, до закінчення дня поступово вийшов зі стану післяопераційного шоку, пульс — 120—140, сліди синюхи відсутні, температура — 37.6, з'явився апетит.

Згодом стан Ватутіна знову почав погіршуватися внаслідок сепсису. Існує версія, що зараження сталося внаслідок використання мазі Вишневського в перші дні після поранення, яка має в своєму складі дьоготь, який був каталізатором швидкого нагноєння близьких до поверхні шкіри гнояків, проте цей препарат не може бути використаний як антибіотик, адже штучне нагноєння глибоких ран призведе до гангрени.

15 квітня Ватутін помер у київському військовому шпиталі № 3582, розташованому на території київської школи 138. Ватутін був третім сином, якого втратила його мати Віра Федорівна. Поховано Ватутіна у Києві; у 1948 році поблизу будівлі Верховної Ради України на його могилі встановили пам'ятник.

Оцінки атентатуРедагувати

За твердженнями українського історика Олександра Дубини, вояків УПА були вміло використано сталінськими чекістами як ширма для прикриття справжнього замовника цього вбивства. За твердженням Дубини, справжнім замовником атентата Ватутіна був Сталін, який руками агентів НКВД у лавах УПА і ліквідував генерала.[9] За припущеннями Дубини, справжньою причиною чому Сталін хотів Смерті Ватутіна, був його страх що українські вояки у лавах Радянської Червоної Армії (які складали до 50 % всіх військових якими командував генерал Ватутін) та українські вояки у лавах Української Повстанської Армії об'єднаються на ґрунті проголошення незалежності України, створивши армію з близько 2 мільйонів[9] натренованих воїнів, що створять реальну загрозу існування УРСР як складової частини Радянської імперії. Зокрема, Дубина наводить слова очевидця тих подій, офіцера з особливих доручень Юрія Коваленка, якому Ватутін зізнався у намірах виступити одним фротом з УПА у боротьбі проти нацистської армії. Так Ватутін виявляв бажання сконтактуватися з генералом УПА Романом Шухевичем, якого він вважав військовим генералом рівня Манштейна,[9] аби обговорити об'єднання сил у боротьбі проти нацистської армії. У підтвердження цьої тези, Коваленко наводить слова Ватутіна про «важливе секретне завдання» яким він з ним начебто поділився під час відвідин Коваленком Ватутіна у київському шпиталі.

Масове засудження до розстрілу полонених вояків УПА у відповідь на вбивство ВатутінаРедагувати

Подія з пораненням Ватутіна, яка призвела до втрати штабних документів, спричинила публікацію 9 березня 1944 року наказу Ставки, що наголошував таке:

« При всіх виїздах командувачів фронтами та армій, осіб вищого командного складу, а також при транспортуванні важливих оперативних документів необхідно виділяти для супроводу вказаних осіб надійну особисту охорону.  »

У своїх спогадах, надрукованих у книзі «За східнім обрієм (Спомини про пережите)», український дисидент, воїн УПА Данило Шумук, який в той період очікував суду в Рівненській тюрмі за участь в українському повстанському русі, згадує:

« Рівенська тюрма була тоді набита арештованими за націоналізм. У ті часи Військовий трибунал щоденно судив по 20-25 чоловік за участь у націоналістичному русі. «…» Після убивства Ватутіна, до розстрілу засуджували масово. У підвалі тюрми завжди сиділо засуджених на смерть біля трьохсот чоловік.[10]  »

Військові звання і нагородиРедагувати

Вшанування та оцінка дій Ватутіна на території УкраїниРедагувати

Після проголошення незалежності України в 1991 роціРедагувати

Після Проголошення незалежності України в 1991 році та початком побудови українцями своєї історіографії, багато українських істориків переглянули офіційну російську версію історичної ролі Ватутіна в подіях XX сторіччя на території України. Як стверджує український історик Володимир Сергійчук,

« Він кидав сотні людей беззбройними під німецькі танки. Особливо на території України. І тільки завдяки гарматному м'ясу такі генерали як Ватутін вигравали битви. Це велика трагедія народу.[11]  »

Українські історики Володимир Кучер та Петро Чернега у книзі «Україна у Другій світовій війні (1939—1945)» зазначають, що лише на Першому Українському фронті на Букринському плацдармі та в боях за Київ загинуло десь 647 тисяч бійців, в тому числі українських.[12][13] І це всього за якихось півтора місяця. (22 вересня 1943 року почалось форсування Дніпра, а 6 листопада Київ став радянським). Як відомо, основний удар по ворогу у битві за Київ 1943 року було вирішено завдати силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений німцями: кожні кілька метрів кулемет, гранатомет, гармата. Саме на ці неприступні укріплення злочинно, бо без підготовки, без переправних засобів прямо з маршу кидали червоні командири так званих «чорнопіджачників»: неозброєних, необмундированих та ненавчених військовій справі українських сільських хлопців та дядьків, мобілізованих на щойно взятому Лівобережжі. Відомий російський письменник Віктор Астаф'єв, учасник форсування Дніпра, згадував про це так:

« Двадцять п'ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?[14][15][16][17][18][19][20][21][22][23]  »

Умови, в яких радянські частини брали Київ, здебільшого мали такий вигляд: вояки у домашньому одязі йшли, як на ешафот, адже попереду — широченна холодна ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду — «загороджувальні загони» автоматників НКВС.[14][15][16][17][18][19][20][21][22][23]

В Україні, опісля Революції гідності, точилися дебати, пов'язані зокрема з перейменуванням проспекта Ватутіна в Києві та вулиці Ватутіна в Києві. Прихильники перейменування покликаючись на публікації істориків та на розповіді свідків тогочасних військових подій, стверджують, що на Букринському плацдармі біля Києва «геніальний» полководець Ватутін поклав у землю (точніше, у воду Дніпра) сотні тисяч українських мобілізованих солдат.[24] Найбільшим злочином проти українського народу командування Червоної армії, включаючи Ватутіна, вони вважали те, що на «звільненій» від німців лівобережній Україні командири частин хапали українських хлопців 16-18 років і без зброї, навіть без військової форми погнали їх форсувати Дніпро на німецькі кулемети.[14][15][16][17][18][19][20][21][22][23]

Противники перейменування вулиці Ватутіна аргументували свої твердження тим, що вважають Ватутіна вправним військовим стратегом, який зміг відбити Київ у нацистської армії в умовах, в яких навіть найкращі полководці минулого не змогли б нічого досягти з меншими втратам. Зокрема український історик Михайло Кальницький зазначив:

« Аморальність у тому, що когось перетворюють на ікону, когось перетворюють на диявола шляхом замовчання, шляхом напівправди. Коли Київ звільняли від нацистів, інших генералів не було, були тільки сталінські генерали. Якщо категорично стверджувати, що Ватутін був суцільним прихильником Букринського плацдарму, а хтось інший – Лютізького плацдарму, давайте на стіл документи, чіткі протоколи військових нарад, які це підтверджують. Бо зараз отакі речі кидати, не підтверджені документами – це публіцистика, а не історіографія. ...Щодо Ватутіна, то я не впевнений, що якби навіть Наполеон постав у тих умовах, в які поставили Ватутіна, він зробив би значно меншими втратами. І я хочу нагадати: кожен день окупованого Києва був днем руйнування нацистами міста, а вони руйнували Київ послідовно і більш жахливо, ніж це було у 1941 році, все далі і далі на захід виганяли тисячі і сотні тисяч киян. Певною мірою кров людей, які, на превеликий жаль, загинули у Дніпрі, врятувала багатьох людей.[25]  »

До рішення ВРУ про декомунізацію України 2015 рокуРедагувати

У радянський період України було створено ряд музеїв, де згадується Ватутін. Зокрема у Бучі, Київської області, є будинок-музей, у якому розташовувався штаб генерала Ватутіна, а на території Національного музею-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році» є бюст Ватутіну.

У 2011 році українські центральні держустанови сприяли відзначенню 110-ї річниці з дня народження Ватутіна на державному рівні. Так, 7 грудня 2011 року Верховна рада України прийняла постанову N 4089-VI «Про відзначення в Україні 110-ї річниці з дня народження Героя Радянського Союзу Ватутіна Миколи Федоровича»[26]

Після рішення ВРУ про декомунізацію України 2015 рокуРедагувати

 
Пам'ятник Ватутіну у Києві встановлено у 1948 році
 
Пам'ятник Ватутіну в Полтаві встановлено у 2013 році

Громадська думка українців щодо доцільності розміщення в Україні пам'ятників та вулиць, названих на честь радянського генерала Ватутіна, змінилася після Євромайдану та з початком декомунізації як одного з наслідків Революції Гідності. Наприкінці 2014 році Українського інституту національної пам'яті оприлюднив «Список окремих осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні» та відповідно випустили книгу-методичний збірник «Як перейменовувати вулицю. Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів», куди були включені також і топоніми названі на честь Ватутіна, де роз'яснювали як перейменовувати відповідні топоніми. У середині 2016 директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович заявив, що пам'ятники Ватутіну не підлягають демонтажу, оскільки Ватутін є одним з учасників боротьби за звільнення України від нацистських загарбників,[27] та частина громадськості була іншої думки: починаючи з 2014 року, в Україні постійно відбуваються громадські акції незгоди у різних містах України, де розміщені архітектурні пам'ятки або є географічні об'єкти, названі на честь Ватутіна, на яких люди вимагають демонтаж його пам'ятників та зміни назв топонімів, названих на його честь.

Зокрема, у квітні 2017 року громадські активісти Києва провели акцію та повісили табличку на пам'ятник Ватутіну з написом «Кат, знищений українськими націоналістами»,[28] намагаючись привернути увагу громадськості до бездіяння київської міськради по демонтажу та/або перенесенні пам'ятника Ватутіна поза межі публічного простору Києва. Цей пам'ятник Ватутіну роботи Євгена Вучетича було встановлено 25 січня 1948 року на могилі Ватутіна в Києві і він не підпадає під дію «декомунізаційного закону»[27].

У жовтні 2015 року полтавський громадський рух «Злам стереотипів» запропонував у рамках закону про декомунізацію змінити назву вулиці Ватутіна та демонтувати пам'ятник генерала Ватутіна.[29][30] Також, починаючи з 2016 року, громадські активісти міста Полтави тричі облили пам'ятник Ватутіну червоною фарбою на знак протесту: влітку 2016 року, в серпні 2017 року та у вересні 2017 року.[31] Крім того, у листопаді 2015 року меморіальну дошку генералу Ватутіну на пам'ятнику було розбито.[29][31] Таким чином небайдужі мешканці міста Полтави неодноразово намагалися привернути увагу громадськості до бездіяння полтавської міськради по демонтажу та/або перенесенні пам'ятника поза межі публічного простору Полтави. Сам пам'ятник було відкрито у Полтаві 23 вересня 2013.

Поки що єдиною перемогою українських активістів стало голосування депутатів Київради в червні 2017 року за проект перейменування проспекту Генерала Ватутіна на проспект Романа Шухевича. Цей проспект у Дніпровському районі Києва було названо на честь Ватутіна у 1975 році. Хоча у своєму рішенні Київська міськрада й не згадувала рішення Верховної Ради України 2015 року про декомунізацію України, ціла низка українських ЗМІ помилково назвала це рішення пов'язаним з декомунізацією.[32][24] Станом на листопад 2017 року рішення Київради про перейменування ще не набрало чинності оскільки, згідно з ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 червня 2017 року (Ухвала N 826/11910/16) та ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 (Ухвала N 826/11910/16), відповідні суди зобов'язали Київраду тимчасово не здійснювати офіційну публікацію рішення про перейменування в газеті «Хрещатик» до закінчення розгляду справи N 826/11910/16.[33] У серпні 2017 року Київрада подала касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України на ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 червня 2017 року (Ухвала N 826/11910/16) та Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року (Ухвала N 826/11910/16), в якій, посилаючись на допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій; Вищий адміністративний суд України у відкритті відповідного касаційного провадження відмовив.[33]

В Україні є такі топоніми, названі на честь Ватутіна: у Черкаській області, є місто Ватутіне назване на честь генерала Ватутіна, а також школа № 2 теж названа на його честь; у Нововодолазькому районі Харківській області є село Ватутіне назване на честь генерала Ватутіна; у місті Єнакієве Донецької області є район міста названий на честь Генерала Ватутіна. В Україні є такі зупинки публічного транспорту названі на честь Ватутіна: Станція швидкісного трамвая «Генерала Ватутіна» в Києві. В Україні є такі проспекти та вулиці, названі на честь Ватутіна: Вулиця Ватутіна у Кременчуці, Вулиця Ватутіна у Києві, Вулиця Ватутіна у Жмеринці, Вулиця Ватутіна у Полтаві, Вулиця Ватутіна у Чернігові, Вулиця Ватутіна у Вінниці, Вулиця Ватутіна у Луганську, Вулиця Ватутіна в Мелітополі, Проспект Ватутіна у Донецьку тощо.

Вшанування пам'яті в Росії та БілорусіРедагувати

Білорусь
Росія

ПриміткиРедагувати

  1. М. Брагин. Ватутин (путь генерала) 1901—1944
  2. Роман Федько. За що ненавидимо генерала Ватутіна — Український репортер, 7 червня 2017
  3. Які Назви Вулиць Мають Зникнути з Мапи України?. УІНП. 10 листопада 2014. Архів оригіналу за 4 грудня 2014. Процитовано 9 жовтня 2017. 
  4. а б Інститут історії України пропонує «декомунізувати» у Броварах щонайменше 60 вулиць — Маєш право знати, 6 липня 2015
  5. Список осіб, які підпадають під декомунізацію. УІНП. 2 жовтня 2017. Архів оригіналу за 7 жовтня 2015. Процитовано 9 жовтня 2017. 
  6. http://myfront.in.ua/biografiya/v/vatutin-nikolaj-fedorovich.html
  7. Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. Москва, 1997 г.
  8. Іван Муковський. Українська Повстанська Армія та Збройні Формування ОУН у Другій Світовій Війні журнал «Воєнна історія» #5-6 за 2002 рік; передрук у Бібліотеці націоналіста «Бандера», 2017/09/14
  9. а б в Олександр Дубина. Постріли з «нізвідки». Хто й чому вбив генерала Ватутіна? — День, 28 лютого 2013.[неавторитетне джерело]
  10. За східнім обрієм (Спомини про пережите), Данило Шумук
  11. Дочка Ватутіна, який під час війни кидав людей беззбройними під танки, боїться їздити в Україну, ТСН, 6 листопада 2013
  12. Іван Ольховський. Геноцид українців під час битви за Дніпро — Нова січ, 18.11.2006.[неавторитетне джерело]
  13. Кучер В. І. Україна у Другій світовій війні (1939—1945): посіб. для вчителя / В. І. Кучер, П. М. Чернега. — Київ: Генеза, 2004. — 272 стор.
  14. а б в Іван Ольховський. Геноцид українського народу під час битви за Дніпро[неавторитетне джерело]
  15. а б в Битва за Київ 1943 рік Чорна піхота знищення Українців[неавторитетне джерело]
  16. а б в В. Ф. Верстюк. Історія України: Навчальний посібник
  17. а б в В. Я. Білоцерківський. Історія України: Навчальний посібник
  18. а б в Історія України: Посібник за ред. Г. Д. Темка, Л. С. Тупчієнка
  19. а б в Володимир Гінда. Звільнення Києва: сотні тисяч життів — до свята Жовтневої революції[неавторитетне джерело]
  20. а б в Публікації про Україну у Другій світовій війні[неавторитетне джерело]
  21. а б в Віктор КОРОЛЬ. Битва за Дніпро і Київ: героїзм і трагедія. (маловідомі сторінки)[неавторитетне джерело]
  22. а б в Павло Солодько. Визволення Києва і битва за Дніпро. Як це було. ФОТО
  23. а б в Ростислав Пилявець, кандидат історичних наук, науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті. Чорна Піхота. Скільки «чорносвитників» знищив Сталін?
  24. а б Шухевич ще раз убив Ватутіна. Тепер у Києві — УП, 7 червня 2017
  25. «Совєцькі» генерали не мають права на увічнення в назвах українських вулиць — Мірошниченко
  26. Закон України № 4089-17
  27. а б Пам'ятник радянському генералу Ватутіну біля Ради не підлягає демонтажу — В'ятрович — УНІАН, 30 червня 2016
  28. У Києві на пам'ятник Ватутіну повісили табличку з написом «Кат» Корреспондент.net, 19 квітня 2017
  29. а б В Полтаві невідомі зруйнували пам'ятну дошку Ватутіну — 0532.ua, 6 листопада 2015
  30. В Полтаві представили 96 вулиць, які збираються перейменувати  — 0532.ua, 1 жовтня 2015
  31. а б Полтаві невідомі вдруге за місяць облили фарбою пам'ятник генералу Ватутіну — poltava.to, 27 вересня 2017
  32. У Києві знову декомунізація: проспект Ватутіна перейменували — Моя Київщина, 01.06.2017
  33. а б Ухвала від 15.08.2017 № К/800/26656/17 Вищого адміністративного суду України Про перейменування проспекту Генерала Ватутіна на проспект Романа Шухевича

ЛітератураРедагувати

  • Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
  • Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. Москва, 1997 г.
  • Алексеев С. Сто рассказов о войне. — М.: Мол. гвардия, 1975. — С.71-72.
  • Брагин М. Н. Ф. Ватутин: Путь генерала. — М., 1953. — 273 с.
  • Воинов А. Рассказы о генерале Ватутине. — М., 1958. −256 с.
  • Захаров Ю. Д. Генерал армии Н. Ф. Ватутин. — М., 1985. −192 с.
  • Полководцы и военачальники Великой Отечественной войны. — М.: Мол. гвардия, 1970. — 447 с.
  • Гончаренко Ю. Танк имени генерала Ватутина // Подвиг. — Воронеж, 1975. — С. 138—141.
  • Иванов С. П. О работе штаба Воронежского фронта в период битвы под Курском // Битва на Курской дуге. — М.: Наука, 1975. — С.58-64.
  • Семичев Д. Талантливый полководец // Незабываемые имена. — Белгород, 1961. — С.75-99.
  • Зеленский С. Генерал Ватутин // Валуйская звезда. — 2000. — 16 дек.
  • Говоров А. Критиковать легко. А кто будет делать? // Валуйская звезда. — 2000. — 3 окт.
  • Украли память // Наша звезда. −2000. — 29сент.
  • Анкудинова Г. «На костылях, а доберусь до фронта…» // Белгор. известия. — 2000. −15апр.
  • Смоленский В. Баллада о генерале // Звезда. — 1996. — 17 дек.
  • Бурій В. Його іменем названо наше місто: бойовий шлях генерала Ватутіна / Валерій Бурій // Ватутіне вчора і сьогодні: історія міста в нарисах і спогадах. К.: Колорит, 2007. — С. 41 — 43.
  • Бурій В. М. Твоє Ватутіне від А до Я: корот. словник — довід. / Валерій Бурій. — Ватутіне — Черкаси: Витоки, 2003. — 20 с.
  • Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. — 272 с.
  • Фролов Н. Жизнь полководца // Красное знамя. — 1995. — 12 апр.
  • Войцеховская М. Полководец // Звезда. — 1995. — 17 янв.
  • Журбенко И. Полководец, солдат, патриот // Путь октября. — 1991. — 19 дек.
  • Кириндясов Г. Воспоминания о генерале Ватутине // Звезда. — 1989. — 1 дек.
  • Талантливый полководец // Красная звезда. — 1981. — 18 дек.
  • David Glantz, «Vatutin» in Harold Shukman, ed., Stalin's Generals (NY, 1993, pp. 287—298). (англ.)

ПосиланняРедагувати