Відкрити головне меню

Бересте́йська у́нія (пол. Unia brzeska, біл. Берасьцейская унія) — рішення декількох православних кліриків Київської митрополії Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольською православною церквою та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. Спільнота, що постала в результаті цього акту, одержала назву уніатської (пізніше – греко-католицької) церкви.»

Ця стаття стосується теми
Українська
греко-католицька церква
Структура
Верховний Архієпископ
Святослав (Шевчук)
Синод УГКЦ
Патріарший собор Воскресіння Христового
Богослов'я
Катехизм «Христос — наша Пасха»
Законодавство
Кодекс Канонів Східних Церков
Історія
Предстоятелі ·  Єпископи
Берестейська унія
УГКЦ в СРСР ·  УГКЦ у 1980-1990-х
Андрей Шептицький ·  Йосиф Сліпий

Пам'ятна марка, випущена до 350-ї річниці Берестейської унії Українським Комітетом Допомоги Увігцям в Італії.
Адміністративний поділ греко-католицької церкви в Речі Посполитій у 1772 році

Зміст

Ранні спроби на здійснення церковної УніїРедагувати

 
«Берестейська унія», Вінніпег (вітражист: Лео Мол)

Потреба Унії постала після розколу християн 1054 року на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн.

Було кілька спроб об'єднання руської Церкви з римською: на Ліонському І соборі (1245) брав участь архієпископ Петро Акерович, висланий правдоподібно київським князем Михайлом Всеволодовичем або королем Руси Данилом, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька Романовичів з папським леґатом Плано де Карпіні дійшло до Унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони. Ця Унія протрималася недовго: король Данило не одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом.

У 1439 році укладено Унію на Флорентійському соборі: київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію і повернувся до Риму, хоч місцеві князі в Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митрополиту Ісидорові.

Греко-католики — проголосивши унію, визнали владу Римського Папи, прийняли основні догмати католицької церкви, зберігши, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою.

Передумови Берестейської уніїРедагувати

Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби з протестантами покликали в Королівство Польське польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами.

Безпосередніми приводами до унії були:

  • ідея об'єднання християн після розколу в 1054 р. на православну та католицьку у єдину церкву;
  • на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з католиками;
  • тісніше зв'язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви;
  • невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;
  • бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;
  • намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Підготовка до Берестейської уніїРедагувати

 
Проповідь Петра Скарґи. Картина Яна Матейка

У 1590 році частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви.

Під час сейму у Кракові в лютому 1595 року велись перемовини між представниками церкви з королем і канцлером Яном Замойським, в червні 1595 року відбувся з'їзд єпископів у Бересті, 12 червня було прийнято документ про унію. Під впливом К. В. Острозького 1 липня 1595 року Копистенський Михаїл, Гедеон Балабан відкликали свої підписи.[1]

У 1595 році єпископи Луцький Кирило Терлецький і Володимирський Іпатій Потій — головні діячі Берестейської унії — після видання королем універсалу, в якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Рима, приставили 33 статті Унії, скомпонованих на підставі умов Флорентійської Унії, 23 грудня 1595 в Римі. Святкове проголошення самої унії планувалося у жовтні 1596 року в Бересті.

9 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ Ваза і київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням Папи Климентія VIII скликали в Бересті в церкві святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення унії. Львівський латинський архієпископ Ян Димітр Соліковський представляв РКЦ, від Риму його керівником.[2] Проте собор одразу розколовся на два окремі собори — дизунітський («православний») і проунійний. Берестейська унія була укладена 15 грудня 1596 р.

Під проводом К. В. Острозького, протосинкела (патріарха) Никифора відбувся православний синод у Бересті. Висвячення православної ієрархії єрусалимським патріархом Теофаном 16 жовтня 1620 створило дві митрополії, католицьку і православну, — і загострило боротьбу, кульмінаційним пунктом якої було вбивство архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича.

На Закарпатті т. зв. Ужгородську Унію уклали в 1646 р. спершу 63 священики, а в 1652 р. прийняло її все західне Закарпаття. Перемиська єпархія прийняла Унію в 1692, Львівська — в 1700, Луцька — у 1702, Львівська Ставропіґія — лише в 1708. В 17161721 роках перейшла на Унію і Мармарощина.

Греко-католицьким єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), греко-католицьке духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, греко-католицька шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а греко-католики-містяни зрівнялися у правах з католицьким міщанством. Додатково уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, бо православна віра на думку влади опинилася поза законом.

Мінуси Берестецької уніїРедагувати

1)  Із самого початку частина православного духовенства не признавали  унію. Унія сильно била по українській культурі і традиціях. А вони мають православне походження і через це ставлення православних киян до уніатського собору було явно негативним.

2)  Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем.

3)  Унія не принесла користі Польщі. Польща чекала великої користі, але не отримала її. Так унія була видумана на те, щоб Польщу підтримати і підсилити.

4)  Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

Постанови унійного соборуРедагувати

Київський уніатський митрополит Михайло Рогоза, вже на соборі видає грамоту про «скинення» архімандрита Никифора Тура з «уряду столиці архімандритів» та забороні у служінні, а на наступний день, 10 жовтня 1596 р., загалом забороняє у служінні все духовенство, яке не прийняло унії . Незабаром, 15 грудня 1596 р., король Сигізмунд ІІІ видає Грамоту, у якій наказує православним приєднатися до унії та підтверджує рішення митрополита Михайла Рогози про усунення православних єпископів Михаїла Копистенського та Гедеона Балабана [3].

Опір уніїРедагувати

Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію. Паралельно до унійного проходив ще і православний собор, що виступив різко проти унії. Цей собор хоча і був менш представницький щодо власно єпископату Київської митрополії, представників королівської влади та Риму, але на ньому теж було два архієреї, зокрема грецький єпископ Паїсій, та ряд архімандритів та ігуменів провідних монастирів, у тому числі – Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур.[3]

Щодо ставлення православних киян до підготовки уніатського собору 1596 р., було явно негативним, Жодний представник впливового духовенства та мирян не брав участі в уніатському соборі 1596 р. Така реакція, обумовлювалася: впливом Львівського православного братства та Львівського єпископа Гедеона(Балабана); Духовним авторитетом Києво-Печерського монастиря, разом з Константинополем та Афоном, які не визнали Унії ; позицією князя Костянтина Острозького, який був Київським воєводою та багата допомагав православним монастирям та братствам. [4]

«Возний Київської землі» Роман Овсяний свідчить, що «ченці Києво-Печерської лаври зі зброєю у руках не дали виконати королівські укази» про передачу монастиря під владу уніатського митрополита Михайли Рогози та передачу йому на суд архімандрита Никифора Тура [5]. Опір унії чинила не тільки Києво-Печерська лавра, а загалом духовенство Києва. Про це виразно свідчить королівська грамота від 2 грудня 1597 р., яка «наказує духовенству Києву підкоритися Київському митрополиту» (уніатському). Незгоду з унією виказувало не тільки духовенство, а і звичайні вірні різного звання та навіть представники влади міста, так як наступна грамота Короля була звернена до них.

Ситуація у Києві не змінилася і після смерті уніатського митрополита Михайла Рогози й обрання на його місця Іпатія Потія: Король видає йому грамоти про владу над Києво-Печерським монастирем та всіма православними Речи Посполитої, а ченці та кияни не дають його представникам увійти у володіння монастиря. Протистояння нового митрополита та православних киян було дуже гостре, бо 8 квітня 1600 р. король видає окрему грамоту «мешканцям київського воєводства» з вимогою підкоритися владі новообраного уніатського митрополиту.

Таким чином станом на 1610 рік в Києві був лише один уніатський єпископ - Іпатій (Потій) який знаходився у Вільно.

Православний болгарський митрополит Неофіт, який приїхав до Києву перед Пасхою 1612 р., відправляв служби чи був прийнятий православним чернецтвом та духовенством у таких монастирях: Києво-Печерський; Пустинно-Миколаївський; Золотоверхий Михайлівський; Міжгірський; Києво-Кирилівський. Також і у храмах: Соборний Пречистинський; Миколи Доброго; Спаська; Воскресенська; Бориса і Гліба; Набережна Різдва Богородиці; Пречистої Богородиці та Стрітення.[6]

Загалом, уніатська ієрархія не полишала надії переконати киян долучитися до унії. У 1614 р., незабаром після свого обрання Київським уніатським митрополитом, Йосип Рутський, разом з Йосафатом Кунцевичем (на той час – архімандритом) навідує Київ та веде перемови з отцями Києво-Печерської лаври, які, вже традиційно, закінчилися для уніатів поразкою.[4]

На початку 1618 р., відповідно рішенню першого з’їзду Василіанського чину у Новгородку (19-16 липня 1617 р.), Київський уніатський митрополит Йосип Рутський здійснює нову спробу поширити свою владу у Києві. Зокрема, заручившись підтримкою короля Сигізмунда ІІІ, він наказує своєму наміснику Антонію Грековичу встановити контроль над Михайлівським Золотоверхим монастирем, який формально був переданий уніатам ще 15 вересня 1612 р. У результаті спроби цього захвату, о. Антоній Грекович був 15 лютого (по іншим даним – 22 лютого) схоплений козаками та втоплений в ополонці Дніпра навпроти Видубицького монастиря.[4]

Реакція на уніюРедагувати

 
Пам'ятний Хрест на честь Берестейської унії в Чернівцях

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), хоча спочатку її підтримував і був її натхненником, частина духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних творів проти греко-католицизму. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника Івана Вишенського.

Тривала боротьба православних киян проти унії все більш потребувала координації та об’єднання, тому, близько 1615 року вони об’єдналися в Київське православне братство, а через рік, у 1616 році, до нього разом зі «всім військом Запорізьким» вступив гетьман Петро Сагайдачний та встановив над ним свою опіку.[4]

Боротьба українського народу проти покатоличення сприяла виникненню братств у Львові, Луцьку, Могилеві, Києві. Православна інтелігенція згуртувалася на захист національних, релігійних, культурних інтересів українського народу. У часи монгольської навали шкільна справа занепала. Основними осередками її відродження стали Острог, Київ, Львів. Острозька школа була заснована князем Костянтином Острозьким у 1580 році. В останній третині XVI – першій половині XVII століття справу навчання і освіти очолили православні братства. Львівська братська школа була відкрита в 1586 році. У Києві – у 1615 році (на Подолі). У 1632 році Київська братська школа об’єдналась із лаврською школою, заснованою в 1631 році Петром Могилою, і почала існувати як Києво-Могилянська колегія.[7]

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Уніатська місія ченців-василіанів, у кількості 6 осіб, прибула до Києву у кінці серпня 1622 р. та оселилася в «митрополичому палаці», але вже 21 вересня, в день свята Різдва Пресвятої Богородиці, православне духовенство разом із киянами та козаками «підійшло до Софійського собору». Уніатських ченців було ув’язнено та вислано із Києва.[8] У святій Софії була повна руйнація, не було жодних умов та речей для відправлення богослужіння, «стіні голі, а вівтар зруйнований»[3]. Такий самий запис, без жодної «протестації» є й у архіві уніатських митрополитів.[3] Крім того, є і свідчення інших очевидців, зокрема майбутнього православного митрополита Сильвестра Косова від 1635 р., у якому він свідчить, що Київська Софія «була дощенту спустошена, пограбована та знищена, що і до тепер, надаючи величезні кошти, митрополит ледь міг підняти її з руїн». Свята Софія була в такому поганому стані що уніати так і не відслужили там жодного богослуження [9].

Війт Києва Федір Ходика який на початку 1625 року почав опечатувати православні церкви, був схоплений розлюченими міщанами та козаками і втопилений у Дніпрі біля Трипілля.

Внаслідок опору українського і білоруського народів уряд Речі Посполитої на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Українська революція 1648—1676 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.


Спроби ліквідації Берестейської уніїРедагувати

 
Монографія про Львівський Собор 1946 року

Після розділу Речі Посполитої Російська імперія почала ліквідувати наслідки Берестейської унії. Катерина ІІ розпочала боротьбу, спрямовану на її повне знищення унійної митрополії та навернення усіх вірян до Російської православної церкви. Спочатку була ліквідована греко-католицька митрополія та всі єпархії, за винятком полоцької: Микола І у 1839 р. ліквідував рештки греко-католицької церковної ієрархії на Правобережжі, Волині і Білій Русі, а Олександр II — на Холмщині і Підляшші. Російська імперія під час окупації Галичини 1914 р. заарештувала митрополита Андрея Шептицького й насаджувала насиллям православ'я під проводом архієпископа Волинського і Житомирського РПЦ Євлогія Георгієвського. Такі самі, але безуспішні, спроби були під час другої світової війни (1939—1941).

Лише після окупації 1944 р. та арешту всієї ієрархії Греко-католицької церкви, на т. зв. Соборі у Львові 1946 р., при участі 214 священиків та кількох мирян, під наглядом органів НКВС скасовано Берестейську Унію, Українську Греко-католицьку церкву підпорядковано московському патріархові. Подібно ж ліквідовано Унію на Закарпатті 1949 р. і Пряшівщині 1950 р. Синод української католицької ієрархії в Римі 2 грудня 1980 р. ствердив, що акт ліквідації Унії т. зв. «львівським собором» недійсний, проти чого протестував у Ватикані 22 грудня 1980 р. московський патріарх Пимен.

Оцінки Берестейської уніїРедагувати

Іван Франко писав: "Унія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі малоруського народа і остаточно принесла незміримі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві.., унія в минувшині не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі южноруській ані одного цінного пам’ятника.., натомість знаменито причинювалася до полонізації руської інтелігенції".[7]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Marian Rechowicz. Kopystyński (Kopysteński) Mateusz h. Leliwa / Polski Słownik Biograficzny: Wrocław — Warszawa — Kraków, 1968. — Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. — Tom XІV/1, zeszyt 60.— S. 27 (пол.)
  2. Kotarski Edmund, Kumor Bolesław. Solikowski Jan Dymitr herbu Bończa (1539—1603) / Polski Słownik Biograficzny: Warszawa — Kraków, 2000.— t. XL/2, zeszyt 165.— S. 287—288
  3. а б в г Описание документов архива Западнорусских униатских митрополитов. Т.1, СПб., 1897.
  4. а б в г admin. ДО ПИТАННЯ ІСТОРІЇ КОНФЕСІЙНОГО СТАНОВИЩА У КИЄВІ КІНЦЯ XVI – ПОЧАТКУ XVIІ СТОЛІТЬ У СВІТЛІ ПРАВОСЛАВНО-УНІАТСЬКОГО ПРОТИСТОЯННЯ | КИЇВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я (uk). Процитовано 2019-03-02. 
  5. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. Т. 2. СПб, 1865.
  6. С. Голубев. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. К., 1883.
  7. а б Загарбання українських земель сусідніми державами | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам. lessons.com.ua. Процитовано 2019-02-27. 
  8. Epistolae Josephi Velamin Rutskyj metropolitae Kioviensis catholici / Ed. A. O. Velykyj. Romae, 1956
  9. Киев тепер и прежде. К., 1888.

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Н. Кочан. Берестейська унія // Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 57. — ISBN 978-966-611-818-2.

ПосиланняРедагувати