Вікіпедія

Європейська еміграція

етнічна група

Європейська еміграція — це послідовні хвилі еміграції з європейського континенту на інші континенти. Походження різних європейських діаспор[2] можна простежити в людей, які залишили європейські національні держави або етнічні спільноти без громадянства на європейському континенті.

Європейська еміграція
Ареал включає латиноамериканських білих
Близькі до: Європейці
Мова Мови Європи (переважно англійська, іспанська, португальська, меншість російської, французької, нідерландської, польської, німецької та італійської)
Релігія Більшість християни[1]
Меншість іслам і юдаїзм.
Нерелігійні  · Інші релігії

З 1815 по 1932 рік 65 мільйони людей покинули Європу (багато з них повернулися додому), в першу чергу до «районів європейського поселення» в Північній і Південній Америці[3] на додаток до Південної Африки, Австралії,[4] Нової Зеландії та Сибіру.[5] Ці популяції також швидко розмножувалися в новому середовищі існування; набагато більше, ніж населення Африки та Азії. Як наслідок, напередодні Першої світової війни 38% населення світу мало європейське походження.[5] Більшість європейських емігрантів до Нового Світу прибули з Німеччини, Ірландії, Сполученого Королівства, Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Польщі, Росії й України.

Більш сучасна європейська еміграція може також означати еміграцію з однієї європейської країни в іншу, особливо в контексті внутрішньої мобільности в Європейському Союзі (мобільність всередині ЄС) або мобільности всередині Євразійського Союзу.

З 1500 до середини XX століття Європу покинуло 60-65 мільйонів людей, з яких менше 9% виїхали в тропічні райони (Карибський басейн, Азія та Африка).[6]

Історія ред.

VIII — початок V століття до н.е.: греки ред.

 
Карта грецьких територій і колоній в архаїчний період. (800–480 рр. до н.е.)

В архаїчній Греції торговельна та колонізаторська діяльність грецьких племен з Балкан і Малої Азії поширювала грецьку культуру, релігію та мову в басейнах Середземного та Чорного моря. У Південній Європі, Північній Лівії та на узбережжі Чорного моря були засновані грецькі міста-держави, а греки заснували в цих районах понад 400 колоній. Завоювання Олександром Македонським імперії Ахеменідів ознаменувало початок елліністичного періоду, який характеризувався новою хвилею грецької колонізації в Азії та Африці; грецькі правлячі класи встановили свою присутність в Єгипті, Південно-Західній Азії та Північно-Західній Індії. Багато греків мігрували до нових елліністичних міст, заснованих після Олександра, таких географічно розкиданих, як Узбекистан[7] і Кувейт.[8]

1450—1800 роки ред.

Колоніальні поселенці ред.

Європейський континент був центральною частиною складної міграційної системи, яка включала територію Північної Африки, Близького Сходу та Малої Азії задовго до Нової ери. Проте лише зростання населення пізнього середньовіччя дозволило збільшити переміщення населення всередині та за межами континенту.[9] Європейське дослідження Америки стимулювало постійний потік добровільної міграції з Європи. Близько 200 000 іспанців оселилися в своїх американських колоніях до 1600 р., невелике поселення в порівнянні з 3-4 мільйонів індіанців, які жили на території Іспанії в Америці.

Приблизно півтора мільйона європейців оселилися в Новому Світі між 1500 і 1800 роками. Хоча абсолютна кількість європейських емігрантів у період раннього Нового часу була дуже невеликою в порівнянні з пізнішими хвилями міграції в XIX та XX століттях, відносний розмір цих міграцій раннього Нового часу був значним.

Протягом 1500-х років Іспанія та Португалія посилали постійний потік урядових і церковних чиновників, представників дрібної знаті, людей з робітничого класу та їхніх сімей, у середньому приблизно три тисячі людей на рік з населенням близько восьми мільйонів. Загалом близько 437 000 виїхали з Іспанії за 150-річний період з 1500 по 1650, головним чином до Мексики[10], Перу в Південній Америці та Карибських островів. Підраховано, що понад 1,86 мільйона іспанців емігрували до Латинської Америки в період між 1492 і 1824, один мільйон у XVIII столітті, а ще мільйони продовжують іммігрувати після здобуття незалежности.[11]

Між 1500 і 1700 роками 100 000 португальців перетнули Атлантичний океан, щоб оселитися в Бразилії. Проте з відкриттям численних високопродуктивних золотих копалень у регіоні Мінас-Жерайс португальська еміграція до Бразилії збільшилася в п’ять разів. З 1500 року, коли португальці досягли Бразилії, до її незалежности в 1822 році, від 500 000 до 700 000 португальців оселилися в Бразилії, 600 000 з яких прибули лише у XVIII столітті.[12] З 1700 по 1760 рік до Бразилії прибуло понад півмільйона португальських іммігрантів. У XVIII столітті, завдяки золотій лихоманці, столиця провінції Мінас-Жерайс, місто Віла-Ріка (сьогодні Ору-Прету) на деякий час стало одним з найбільш густонаселених міст Нового Світу. Цей масовий приплив португальської імміграції та впливу створив місто, яке залишається донині, одним із найкращих зразків європейської архітектури XVIII століття в Америці.[13] Проте розвиток гірничодобувної економіки у XVIII столітті підвищив заробітну плату та можливості працевлаштування в португальській колонії, а еміграція збільшилася: лише у XVIII столітті близько 600 000 португальців оселилися в Бразилії.[14] Від половини до двох третин європейських іммігрантів до Тринадцяти колоній між 1630-ми роками та американською революцією потрапили під договори. [15] Практика була досить поширеною, щоб Habeas Corpus Act року частково запобігав ув'язненню за кордоном; він також передбачав для тих, хто має діючі контракти на транспортування, і тих, хто «молиться, щоб їх перевезли» замість того, щоб залишатися у в'язниці після засудження.[16] У будь-якому випадку, хоча половина європейських іммігрантів до Тринадцяти колоній були слугами за контрактом, у будь-який момент їх кількість переважала робітників, які ніколи не були за договором або термін дії договору минув. Безкоштовна наймана праця була більш поширеною для європейців у колоніях.[17] Обмежені особи мали чисельне значення здебільшого в регіоні від півночі Віргінії до Нью-Джерсі. Інші колонії бачили їх набагато менше. Загальна кількість європейських іммігрантів до всіх 13 колоній до 1775 р. становила близько 500 000-550 000; з них 55 000 були вимушеними в'язнями. За оцінками Томлінса, із приблизно 450 000 європейців, які прибули добровільно, 48% мали контракт.[18] Близько 75% були у віці до 25 років. Вік повноліття чоловіків становив 24 роки; ті, кому понад 24, як правило, укладали контракти на 3 роки.[18] Стосовно дітей, які приїхали, Гері Неш повідомляє, що «багато слуг насправді були племінниками, племінницями, двоюрідними сестрами та дітьми друзів англійців-еміграторів, які заплатили за проїзд в обмін на свою працю одного разу в Америці».[19] Дані для імміграції Іспанської імперії 1650-1800 і Бразилії 1700-1800 не наведені в таблиці.

Кількість європейських емігрантів 1500-1783
Країна народження Номер Період
Іспанія 437 000 1500-1650
Португалія 100 000 1500-1700
Португалія 500 000 1700-1760 рр
Королівство Великої Британії 400 000 1607-1700 рр
Королівство Великої Британії (всього) 322 000 1700-1780 рр
    Шотландія, Ірландія 190 000-25 000
Франція 51 000 1608-1760 рр
Німеччина ( південно-західна, загальна кількість) 100 000 1683-1783 рр
    Швейцарія, Ельзас-Лотарингія
Підсумки 1 410 000 1500-1783 рр
 
Сім'я Шотландського Хайленда мігрує до Нової Зеландії.

У Північній Америці в імміграції переважали британці, іспанці, французи та інші північні європейці.[20] Еміграція до Нової Франції поклала початок сучасній Канаді з важливою ранньою імміграцією колоністів з Північної Франції.[21]

Еміграція в XIX—XX століття ред.

Масова європейська еміграція до Америки, Південної Африки, Австралії та Нової Зеландії мала місце в ХІХ-ХХ століттях. Це було наслідком драматичного демографічного переходу в Європі XIX століття, наступних воєн і політичних змін на континенті. Від кінця наполеонівських воєн до 1920 р. близько 60 мільйони європейців емігрували. З них 71% прибуло до Північної Америки, 21% до Центральної та Південної Америки та 7% до Австралії. Близько 11 мільйони цих людей поїхали до Латинської Америки, з них 38% були італійцями, 28% були іспанцями і 11% були португальцями.[22]

 
Співачка Кармен Міранда, яку прозвали «бразильською бомбою», народилася в Португалії та емігрувала до Бразилії в 1910 році, коли їй було десять місяців.

Між 1821 і 1890 роками 9,55 мільйони європейців оселилися в США, в основному німці, ірландці, англійці, скандинави, італійці, шотландці та поляки. З 1890 по 1914 рік прибуло ще 18 мільйонів, у тому числі 2,5 мільйона з Канади. Незважаючи на велику кількість іммігрантів, які прибувають, люди, народжені за межами Сполучених Штатів, становили відносно невелику кількість населення США: у 1910 році іноземці становили 14,7 відсотка населення країни або 13,5 мільйонів осіб. Величезна кількість іммігрантів до Аргентини, яка мала набагато меншу кількість населення, мала набагато більший вплив на етнічний склад країни. До 1914 року 30% населення Аргентини були іноземними громадянами, а 12% населення народилися в Італії, найбільшій групі іммігрантів. Далі була Канада: до 1881 року 14% населення Канади були вихідцями з інших країн, а в 1921 році ця частка зросла до 22%.

У Бразилії частка іммігрантів у національному населенні була значно меншою, і іммігранти, як правило, зосереджувалися в центральній та південній частинах країни. Частка іноземців у Бразилії досягла свого піку в 1920 році і становила лише 7 відсотків або 2 мільйони людей, переважно італійців, португальців, німців та іспанців; однак приплив 4 мільйонів європейських іммігрантів між 1880 і 1920 роками значно змінив расовий склад країни.[23] З 1901 по 1920 рік імміграція становила лише 7 відсотків зростання населення Бразилії, але в роки високої імміграції, з 1891 по 1900 рік, ця частка становила 30 відсотків (більше, ніж 26 відсотків в Аргентині в 1880-х).[24]

Країни Америки, які прийняли велику хвилю європейських іммігрантів з 1820-х до початку 1930-х років, були: Сполучені Штати (32,5 млн), Аргентина (6,5 мільйонів), Канада (5 мільйони) Бразилія (4.5 млн), Венесуела (2,1 млн), Куба (1,3 млн млн.), Чилі (728 тис.), [25] Уругвай (713 тис.).[26] Іншими країнами, які отримали більш скромний потік імміграції (на частку яких припадає менше 10 відсотків загальної європейської еміграції до Латинської Америки), були: Мексика (270 000), Колумбія (126 000), Пуерто-Рико (62 000), Перу (30 000) і Парагвай ( 21 000).[26][27]

Прибуття в ХІХ і ХХ століття ред.

Європейські емігранти 1800–1960
Пункт призначення Відсоток
Сполучені Штати 70,0%
Південна Америка 12,0%
Російський Сибір 9,0%
Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР 9,0%
Всього 100,0%
Пункт призначення Роки Прибуття Прим.
Сполучені Штати 1821–1932 рр 32 244 000 [28]
Аргентина 1856–1932 рр 6 405 000 [28]
Канада 1831–1932 рр 5 206 000 [28]
Бразилія 1818–1932 рр 4 431 000 [28]
Австралія 1821–1932 рр 2 913 000 [28]
Куба 1901–1931 рр 857 000 [28]
Південна Африка 1881–1932 рр 852 000 [28]
Чилі 1882–1932 рр 726 000 [28]
Уругвай 1836–1932 рр 713 000 [28]
Нова Зеландія 1821–1932 рр 594 000 [28]
Мексика 1911–1931 рр 226 000 [28]

Спадщина ред.

Розповсюдження ред.

 
Карта глобальної еміграції за 1858 рік, CJ Minard, Париж, 1862.

Після Доби великих географічних відкриттів різні етнічні європейські спільноти почали емігрувати з Європи з особливою концентрацією в Австралії, Новій Зеландії, США, Канаді, Аргентині, Уругваї, Кубі, Коста-Риці, Бразилії, Чилі та Пуерто-Рико, куди вони прибули. становити більшість населення європейського походження.[29][30][31] Важливо, однак, зазначити, що ця статистика спирається на ідентифікацію з європейською етнічною групою під час переписів, і як така є суб’єктивною (особливо у випадку змішаного походження). Нації та регіони за межами Європи зі значним населенням:[32]

Північна Америка ред.

Загальне населення Європи — приблизно 300 000 000 чоловік.

Канада ред.

У першому переписі населення Канади в 1871 році 98,5% вибрали європейське походження, причому воно трохи зменшилося до 96,3%, заявлених у 1971 році.[33][34] За переписом 2016 року 19 683 320 осіб визначилися з європейським етнічним походженням, причому найбільша з них – вихідці з Британських островів (11 211 850). Окремо це англійці (6 320 085), французи (4 680 820), шотландці (4 799 005), ірландці (4 627 000), німецькі (3 322 405), італійці (1 587 965).

Сполучені Штати ред.

Під час першого перепису населення США в 1790 році 80,7% американського народу вважали себе білими, де він залишався вище цього рівня, навіть досягаючи 90% до прийняття Закону про імміграцію та громадянство 1965 року. Проте чисельно він зріс з 3,17 млн. (1790 р.) до 199,6 млн. рівно через двісті років (1990 р.).[35] Сьогодні європейські американці є найбільшою етнічною групою в Сполучених Штатах.

Мексика ред.

 
Гільєрмо дель Торо, мексиканський режисер, є мексиканцем з Європи.

За оцінками уряду в 2010 році європейське мексиканське населення становить 47% населення (56 мільйонів), що використовує фенотипові ознаки (колір шкіри) як критерії.[36][37][38][39] Використання палітри кольорів шкіри як основного критерію для оцінки етнорасових груп, які населяють дану країну, бере свій початок у дослідженнях Прінстонського та Вандербільтського університетів, які виявили, що це є більш точним, ніж самоідентифікація, особливо в Латинській Америці, де різні дискурси, що існують щодо національної ідентичности, зробили попередні спроби оцінити етнічні групи недостовірними.[40] Якщо критерієм є наявність світлого волосся, то він становить 18%[41][42] - 23%.[43]

Карибського басейну та Центральної Америки ред.

 
Німці в Коста-Риці

Кубинці європейського походження (насамперед іспанці) досягли найвищої пропорції на початку-середині ХХ століття. У 1943 році перепис показав, що 74,3% (3 553 312 осіб) ідентифікувалися як (бланк) білі.[44][45]

У Коста-Риці 83,7% населення становлять білі та метиси,[46] інші джерела оцінюють різні результати між білими та метисами,[47][48][49] більшість мають іспанське та італійське походження,[50] однак є також німецької,[51] польської[52] та французької громад. Протягом останньої половини 19-го та першої половини XX століття він прийняв понад 100 000 європейців, переважно з Іспанії та Італії, за оцінками, близько 50 000 іспанців та італійців, 10 000 німців та 40 000 європейців інших національностей, особливо з Франція Польща та Англія.[53][54][55][56] Коста-Рика мала найбільший європейський міграційний вплив у Центральній Америці. Коли Коста-Рика стала незалежною, її населення становило лише 60 000 жителів.[57]

У Сальвадорі 12,7% населення ідентифікують себе як «білі»,[58] 86,3% населення були метисами або людьми змішаного європейського та американського походження. Більшість із них — іспанські нащадки з Галіції та Астурії. У Сальвадорі поселення досягло піку між 1880 і 1920 роками, коли в країну в'їхало 120 000 європейських та арабських іммігрантів, європейцями були переважно італійці, іспанці та німці.[59][60]

У Гватемалі 5% населення мають європейське походження, переважно іспанське та німецьке походження. Багато німецьких, італійських та іспанських сімей прибули до Гватемали, німці зі свого боку були найбільшою групою, імміграція мала масовий характер.[61][62]

Південна Америка ред.

За оцінками, в Аргентині 85% населення або 38 416 407 мають європейське походження.

Жителі Фолклендських островів переважно європейського, особливо британського походження і можуть простежити свою спадщину 9 поколінь або 200 років. У 2016 році перепис показав, що 42,9 відсотка були народженими корінними громадянами і 27,4 відсотка народилися у Великій Британії (друге за величиною місце народження), що становить загалом понад 70 відсотків.[63] Фолклендські острови були повністю неокуповані, і вперше на них претендувала Британія в 1765 році.[64] Поселенці переважно з Великої Британії, особливо з Шотландії та Уельсу, прибули після 1830-х років. Загальна кількість населення тодішніх островів зросла з 287 осіб у 1851 році до 3200 за останнім переписом 2016 року.[65][66] Походження жителів Фолклендських островів історично було присутнім гаучо.

За офіційним переписом населення Перу 2017 року 5,9% або (1,3 мільйона) 1 336 931 особа віком від 12 років вказали своїх предків як білих або європейців.[67] Це був перший випадок, коли з перепису 1940 року було задано питання про расу чи предків.[68] Чоловіків було 619 402 (5,5%), жінок – 747 528 (6,3%). Регіон з найвищою часткою перуанців з європейським або білим походженням був у регіонах Ла-Лібертад (10,5%), регіонах Тумбес і Ламбаєке (9,0%).[67] Більшість із них є нащадками ранніх іспанських поселенців із значною кількістю італійців та німців.[68]

Австралії та Нової Зеландії ред.

Використовуючи дані перепису населення 2016 року, було підраховано, що близько 58% населення Австралії становили англо-кельтські австралійці, 18% — представники іншого європейського походження, загалом 76% — європейські предки.[69] Станом на 2016 рік більшість австралійців європейського походження мають англійці 36,1%, ірландці 11,0%, шотландці 9,3%, італійці 4,6%, німецькі 4,5%, греки 1,8% і голландці 1,6%. Значна частина — 33,5% — вирішила назвати себе «австралійцями», однак Бюро перепису заявило, що більшість із них мають старі англо-кельтські колоніальні групи.[70][71][72]

Європейці історично (особливо англо-кельти) і нині все ще є найбільшою етнічною групою в Новій Зеландії. Їхня частка в загальному населенні Нової Зеландії поступово зменшувалася з перепису 1916 року, коли вони становили 95,1 відсотка.[73] За офіційним переписом 2018 року понад 3 мільйони людей, або 71,76% населення були етнічними європейцями, причому 64,1% вибрали лише європейський варіант Нової Зеландії.[74]

Африка ред.

Жителі Канарських островів — нащадки іспанців, які заселили Канарські острови. До канарського народу належать довготривалі та нові хвилі іспанських іммігрантів, у тому числі андалусійці, галісійці, кастильці, каталонці, баски та астурійці Іспанії; і португальці, італійці, голландці чи фламандці та французи. Станом на 2019 рік 72,1% або 1 553 078 були корінними канарськими островами, а ще 8,2% народилися в материковій частині Іспанії.[75] Багато представників європейського походження, включно з тими, хто походить із островів Ісленьо (острів’яни), також переїхали на острови, наприклад, з Венесуели та Куби. Зараз 49 170 з Італії, 25 619 з Німеччини, Великої Британії (25 521) та інші з Румунії, Франції та Португалії.[76]

Азія ред.

В Азії європейське населення (особливо росіяни) переважає в Північній Азії та деяких частинах Північного Казахстану.[77]

Приблизно 5-7 млн. мусульманських мігрантів з Балкан (з Болгарії 1,15 млн. до 1,5 млн.; Греції 1,2 млн.; Румунії 400 тис.; колишньої Югославії 800 тис.), Росії (500 тис.), Кавказу (з інших залишилося 900 тис.20). їдучи до Сирії, Йорданії та Кіпру) і Сирії (500 000 переважно в результаті громадянської війни в Сирії) прибули до Османської Анатолії та сучасної Туреччини з 1783 по 2016 рік, з яких 4 мільйони прибули до 1924 року, 1,3 мільйона прибули після 1934-1945 років і понад 1,2 мільйона до початку громадянської війни в Сирії. Сьогодні від третини до чверті майже 80-мільйонного населення Туреччини походять від цих мухачірів.[78]

Менші громади ред.

Невеликі громади європейців, що живуть у країнах Перської затоки: Бахрейн, Кувейт, Катар та ОАЕ; і в комплексах Aramco в Саудівській Аравії. Історично до 1970 року маленькі етнічні європейці (особливо. грецькі та італійські) анклави були знайдені в Єгипті (греки в Єгипті, італійські єгиптяни) та Сирії (греки в Сирії). Також Ізраїль має невелику неєврейську (часто євангельську) американську громаду в переважно етнорелігійній єврейській країні.

Населення європейського походження ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Philip Jenkins, from "The Christian Revolution," in The Next Christendom: The Coming of Global Christianity, Oxford University Press, 2002.
  2. ↑ The use of the term "diaspora" in reference to people of European national or ethnic origins is contested and debated- Diaspora and transnationalism : concepts, theories and methods. Amsterdam: Amsterdam University Press. 2010. ISBN 9789089642387. OCLC 657637171.
  3. ↑ "To Make America": European Emigration in the Early Modern Period edited by Ida Altman, James P. P. Horn (Page: 3 onwards)
  4. ↑ De Lazzari, Chiara; Bruno Mascitelli (2016). Migrant "Assimilation" in Australia: The Adult Migrant English Program from 1947 to 1971. У Bruno Mascitelli (ред.). The European Diaspora in Australia: An Interdisciplinary Perspective. Cambridge Scholars Publishing. с. 203. ISBN 978-1-4438-9419-7. {{cite book}}: |access-date= вимагає |url= (довідка)
  5. ↑ а б European Migration and Imperialism. historydoctor.net. Архів оригіналу за 22 November 2010. Процитовано 14 вересня 2013. The population of Europe entered its third and decisive stage in the early eighteenth century. Birthrates declined, but death rates also declined as the standard of living and advances in medical science provided for longer life spans. The population of Europe including Russia more than doubled from 188 million in 1800 to 432 million in 1900. From 1815 through 1932, sixty million people left Europe, primarily to "areas of European settlement," in North and South America, Australia, New Zealand and Siberia. These populations also multiplied rapidly in their new habitat; much more so than the populations of Africa and Asia. As a result, on the eve of World War I (1914), 38 percent of the world's total population was of European ancestry. This growth in population provided further impetus for European expansion, and became the driving force behind emigration. Rising populations put pressure on land, and land hunger and led to "land hunger." Millions of people went abroad in search of work or economic opportunity. The Irish, who left for America during the great Potato famine, were an extreme but not unique example. Ultimately, one third of all European migrants came from the British Isles between 1840 and 1920. Italians also migrated in large numbers because of poor economic conditions in their home country. German migration also was steady until industrial conditions in Germany improved when the wave of migration slowed. Less than one half of all migrants went to the United States, although it absorbed the largest number of European migrants. Others went to Asiatic Russia, Canada, Argentina, Brazil, Australia and New Zealand.
  6. ↑ Pour une approche démographique de l'expansion coloniale de l'Europe Bouda Etemad Dans Annales de démographie historique 2007/1 (n° 113), pages 13 à 32.
  7. ↑ "Menander became the ruler of a kingdom extending along the coast of western India, including the whole of Saurashtra and the harbour Barukaccha.
  8. ↑ John Pike. Failaka Island. Globalsecurity.org. Процитовано 20 квітня 2016.
  9. ↑ Liberal states and the freedom of movement : selective borders, unequal mobility. Houndmills, Basingstoke, Hampshire: Palgrave Macmillan. 2012. ISBN 9780230277847. OCLC 768167292.
  10. ↑ Axtell, James (September–October 1991). The Columbian Mosaic in Colonial America. Humanities. 12 (5): 12—18. Архів оригіналу за 17 травня 2008. Процитовано 8 жовтня 2008.
  11. ↑ MacIas, Rosario Marquez; MacÍas, Rosario Márquez (1995). La emigración española a América, 1765-1824. ISBN 9788474688566.
  12. ↑ (Levy та Vasques, 2014)Шаблон:Full citation needed
  13. ↑ "To Make America": European Emigration in the Early Modern Period edited by Ida Altman, James P. P. Horn (Page: 3 onwards)
  14. ↑ Francis, R. D. (1988). Origins : Canadian history to Confederation. Toronto: Holt, Rinehart and Winston of Canada. ISBN 978-0039217051. OCLC 16577780.
  15. ↑ Galenson 1984: 1
  16. ↑ Charles II, 1679: An Act for the better secureing the Liberty of the Subject and for Prevention of Imprisonments beyond the Seas., Statutes of the Realm: Volume 5, 1628–80, pp 935–938.
  17. ↑ Donoghue, John (October 2013). Indentured Servitude in the 17th Century English Atlantic: A Brief Survey of the Literature: Indentured Servitude in the 17th Century English Atlantic. History Compass. 11 (10): 893—902. doi:10.1111/hic3.12088.
  18. ↑ а б Tomlins, Christopher (February 2001). Reconsidering Indentured Servitude: European Migration and the Early American Labor Force, 1600–1775. Labor History. 42 (1): 5—43. doi:10.1080/00236560123269.
  19. ↑ Gary Nash, The Urban Crucible: The Northern Seaports and the Origins of the American Revolution (1979) p 15
  20. ↑ Boris Fautos – Fazer a América: a imigração em massa para a América Latina."
  21. ↑ Francis, R. D. (1988). Origins : Canadian history to Confederation. Toronto: Holt, Rinehart and Winston of Canada. ISBN 978-0039217051. OCLC 16577780.
  22. ↑ Cánovas, Marília D. Klaumann (2004). A grande emigração européia para o Brasil e o imigrante espanhol no cenário da cafeicultura paulista: aspectos de uma (in)visibilidade [The great European immigration to Brazil and immigrants within the Spanish scenario of the Paulista coffee plantations: one of the issues (in) visibility]. Sæculum (порт.). 11: 115—136.
  23. ↑ Boris Fautos – Fazer a América: a imigração em massa para a América Latina."
  24. ↑ Blanca Sánchez-Alonso (2005). European Immigration into Latin America, 1870-1930 (PDF). docentes.fe.unl.pt. Архів оригіналу (PDF) за 22 October 2008.
  25. ↑ Samuel L. Baily; Eduardo José Míguez (2003). Mass Migration to Modern Latin America. Rowman & Littlefield. с. xiv. ISBN 978-0-8420-2831-8. Процитовано 20 грудня 2015.
  26. ↑ а б Baily, Samuel L.; Míguez, Eduardo José, ред. (2003). Mass Migration to Modern Latin America. Wilmington, Delaware: Rowman & Littlefield. с. 14. ISBN 978-0-8420-2831-8. Процитовано 27 лютого 2017.
  27. ↑ Blanca Sánchez-Alonso (2005). European Immigration into Latin America, 1870-1930 (PDF). docentes.fe.unl.pt. Архів оригіналу (PDF) за 22 October 2008.
  28. ↑ а б в г д е ж и к л м Samuel L. Baily; Eduardo José Míguez (2003). Mass Migration to Modern Latin America. Rowman & Littlefield. с. xiv. ISBN 978-0-8420-2831-8. Процитовано 20 грудня 2015.
  29. ↑ Francisco Hernández Delgado; María Dolores Rodríguez Armas (2010). La emigración de Lanzarote y sus causas. Archivo Histórico Municipal de Teguise (www.archivoteguise.es) (ісп.). Teguise, Lanzarote, Canary Islands: Departamento de Cultura y Patrimonio, Ayuntamiento de Teguise. Архів оригіналу за 27 July 2016. Процитовано 27 липня 2016.
  30. ↑ (Ember et al, 2004).
  31. ↑ (Marshall, 2001).
  32. ↑ Ethnic groups by country. Архів оригіналу за 16 листопада 2018. Процитовано 9 червня 2022.
  33. ↑ Ethnic origins Census of Canada (Page: 17)
  34. ↑ Table 1: Population by Ethnic Origin, Canada, 1921-1971 Page: 2
  35. ↑ Official census statistics of the United States race and Hispanic origin population (PDF). US Statistics Bureau. Архів оригіналу (PDF) за 25 лютого 2010.
  36. ↑ "21 de Marzo Día Internacional de la Eliminación de la Discriminación Racial" pag.7 [Архівовано 2017-05-25 у Wayback Machine.], CONAPRED, Mexico, 21 March.
  37. ↑ "Resultados del Modulo de Movilidad Social Intergeneracional" [Шаблон:Webarchive:помилка: Перевірте аргументи |url= value. Порожньо.], INEGI, 16 June 2017, Retrieved on 30 April 2018.
  38. ↑ "Visión INEGI 2021 Dr. Julio Santaella Castell", INEGI, 03 July 2017, Retrieved on 30 April 2018.
  39. ↑ "Ser Blanco", El Universal, 06 July 2017, Retrieved on 19 June 2018.
  40. ↑ "Americas Latinobarometer Insights: 2012", Vanderbit University, 2012, Retrieved on 26 June 2021.
  41. ↑ "Stratification by Skin Color in Contemporary Mexico", Jstor org, available creating a free account , Retrieved on 27 January 2018.
  42. ↑ "Admixture in Latin America: Geographic Structure, Phenotypic Diversity and Self-Perception of Ancestry Based on 7,342 Individuals" table 1, Plosgenetics, 25 September 2014.
  43. ↑ Ortiz-Hernández, Luis; Compeán-Dardón, Sandra; Verde-Flota, Elizabeth; Flores-Martínez, Maricela Nanet (April 2011). Racism and mental health among university students in Mexico City. Salud Pública de México. 53 (2): 125—133. doi:10.1590/s0036-36342011000200005. PMID 21537803.
  44. ↑ El Color de la Piel según el Censo de Población y Viviendas - ONEI P17 (PDF) (Spanish) . Архів оригіналу (PDF) за 21 січня 2022. Процитовано 22 січня 2022.
  45. ↑ Fernandez, Nadine T (18 лютого 2010). Revolutionizing Romance: Interracial Couples in Contemporary Cuba. ISBN 9780813549231. Процитовано 21 січня 2022.
  46. ↑ Resultados Generales Censo 2011 (PDF). 2011. Процитовано 5 серпня 2021.
  47. ↑ Lizcano Fernández, Francisco (May–August 2005). Composición Étnica de las Tres Áreas Culturales del Continente Americano al Comienzo del Siglo XXI [Ethnic Composition of the Three Cultural Areas of the American Continent at the Beginning of the 21st Century] (PDF). Convergencia. Revista de Ciencias Sociales. Autonomous University of Mexico State. 12 (38): 185—232.
  48. ↑ Costa Rica | Location, Geography, People, Culture, Economy, & History. Encyclopedia Britannica.
  49. ↑ Chang-Rodriguez, Eugenio (29 жовтня 2007). Latinoamerica: Su civilizacion y su cultura. ISBN 978-1111801472.
  50. ↑ Italiana. Архів оригіналу за 11 жовтня 2018. Процитовано 5 серпня 2021.
  51. ↑ Archived copy. Архів оригіналу за 31 July 2020. Процитовано 21 травня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  52. ↑ Migraciones Judías en Centroamérica y el Caribe: Proyección Epidemiológica de la Enfermedad de Gaucher [Jewish Migrations in Central America and the Caribbean: Epidemiological Projection of Gaucher Disease]. VITAE Academia Biómedica Digital. Vitae.ucv.ve (45). January–March 2011. ISSN 1317-987X. Процитовано 6 квітня 2022.
  53. ↑ Porras, Carlos (13 червня 2016). Mis libros con notas.: Inmigración española en Costa Rica.
  54. ↑ Acta académica (eJournal / eMagazine). [WorldCat.org]. 4 січня 2019. OCLC 232114133. Процитовано 6 квітня 2022.
  55. ↑ Perez-Siller, Javier (1998). México Francia: Memoria de una sensibilidad común; siglos XIX-XX. Tomo II. ISBN 9789686029789.
  56. ↑ http://revistahistoria.historia.ucr.ac.cr/Numeros%20Anteriores/11/Herrera%20Balharry,%20Eugenio.%20Los%20inmigrantes%20y%20el%20poder%20en%20C (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 3 липня 2015. Процитовано 9 червня 2022.
  57. ↑ Carlos Garcia684. Inmigracion Europea En Centroamérica Después De La Colonia ( 1) : Free Download, Borrow, and Streaming : Internet Archive. Процитовано 6 квітня 2022.
  58. ↑ El Salvador - The World Factbook. www.cia.gov. 29 березня 2022.
  59. ↑ Ser extranjero en Centroamérica. Génesis y evolución de las leyes de extranjería y migración en El Salvador: siglos XIX y XX. Процитовано 6 квітня 2022.
  60. ↑ Archived copy. Архів оригіналу за 29 June 2021. Процитовано 29 червня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  61. ↑ Archived copy. Архів оригіналу за 28 October 2014. Процитовано 29 червня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  62. ↑ Carlos Garcia684. Inmigracion Europea En Centroamérica Después De La Colonia ( 1) : Free Download, Borrow, and Streaming : Internet Archive. Процитовано 6 квітня 2022.
  63. ↑ 2016 Falkland Island census report (PDF). Falklandislandstimeline. с. 28. Процитовано 10 серпня 2020.
  64. ↑ Our People. Local life, traditions and services on the Islands. Falklands.gov.fk. Процитовано 10 серпня 2020.
  65. ↑ Falkland Island census data tables. Fig.gov.fk. Процитовано 10 серпня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  66. ↑ 2016 Falkland Island census report (PDF). Falklandislandstimeline. Процитовано 10 серпня 2020.
  67. ↑ а б Perú: Perfil Sociodemográfico (PDF). Instituto Nacional de Estadística e Informática. Процитовано 16 березня 2020.
  68. ↑ а б Valdivia, Néstor (2011). El uso de categorías étnico/raciales en censos y encuestas en el Perú: balance y aportes para una discusión [The use of ethnic / racial categories in censuses and surveys in Peru: balance and contributions for a discussion] (ісп.). GRADE Group for the Analysis of Development. ISBN 978-9972-615-57-3.
  69. ↑ Australian Human Rights commission 2018 (PDF). 2018. Процитовано 12 грудня 2019.
  70. ↑ Australian Bureau of Statistics has stated that most who list "Australian" as their ancestry are part of the "Anglo-Celtic" group. Feature Article - Ethnic and Cultural Diversity in Australia (Feature Article). January 1995. Архів оригіналу за 20 April 2016. Процитовано 24 червня 2008.
  71. ↑ THE ANCESTRIES OF AUSTRALIANS Census of Population and Housing: Reflecting Australia - Stories from the Census, 2016. abs.gov.au. Процитовано 29 квітня 2020.
  72. ↑ Census of Population and Housing: Reflecting Australia - Ancestry 2016. abs.gov.au. Процитовано 29 квітня 2020.
  73. ↑ Historical and statistical survey (P. 18). Процитовано 29 квітня 2020.
  74. ↑ 2018 Census totals by topic – national highlights. Stats NZ. 23 вересня 2019. Архів оригіналу за 23 September 2019. Процитовано 12 грудня 2019.
  75. ↑ Estadística del Padrón Continuo a 1 de enero de 2019. Datos a nivel nacional, comunidad autónoma y provincia. Процитовано 20 лютого 2020.
  76. ↑ Canarias gana en un año 24.905 habitantes, el 66% de otros países Canarias7.es.
  77. ↑ Hill, Fiona (23 лютого 2004). Russia — Coming In From the Cold?. The Globalist (газета). Архів оригіналу за 15 July 2011.
  78. ↑ (Bosma, Lucassen та Oostindie, 2012)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Європейська_еміграція&oldid=42108748