Відкрити головне меню

Печеніги — (в XIX столітті — Новобєлгород) селище міського типу, центр Печенізького району Харківської області України.

смт Печеніги
Coat of arms of Pechenihy.png
Герб Печенігів
Країна Україна Україна
Область Харківська область
Район/міськрада Печенізький район
Рада Печенізька селищна рада
Код КОАТУУ: 6324655100
Облікова картка Печеніги 
Основні дані
Перша згадка 1646
Статус із 1957 року
Площа 7,85 км²
Населення 5264 (01.01.2017)[1]
Густота 768,54 осіб/км²
Поштовий індекс 62801
Телефонний код +380 5765
Географічні координати 49°51′53″ пн. ш. 36°55′56″ сх. д. / 49.86472° пн. ш. 36.93222° сх. д. / 49.86472; 36.93222Координати: 49°51′53″ пн. ш. 36°55′56″ сх. д. / 49.86472° пн. ш. 36.93222° сх. д. / 49.86472; 36.93222
Висота над рівнем моря 97 м
Водойма р. Сіверський Донець
Відстань
Найближча залізнична станція: Чугуїв
До станції: 23 км
До обл. центру:
 - залізницею: 56 км
 - автошляхами: 42 км
Селищна влада
Адреса 62801, Харківська обл., Печенізький р-н, смт Печеніги, вул. Б. Хмельницького, буд. 2,

тел.: (05765) 6-12-76, 6-13-85[2]

Голова селищної ради Мариненко Юрій Іванович
Карта
Печеніги. Карта розташування: Україна
Печеніги
Печеніги
Печеніги. Карта розташування: Харківська область
Печеніги
Печеніги
Печеніги. Карта розташування: Печенізький район
Печеніги
Печеніги

Географічне розташуванняРедагувати

Селище міського типу Печеніги розміщене на правому березі річки Сіверський Донець, вище за течією до селища примикає гребля Печенізького водосховища. На протилежному березі — село Базаліївка (Чугуївський район) та комплекс штучних ставків. Через селище проходить автомобільна дорога Т 2111. До селища примикають великі лісові масиви (дуб, сосна).

Історичні відомостіРедагувати

  • Поселення вперше згадується у грамоті російського царя від 1646 року, до Чугуївського воєводи Я. П. Волхонського, де зазначено, що село заснували 205 переселенців з Правобережної України під проводом Федота Левонова[3]. Місцем звідкіля прибули переселенці вказано Опошнін;
  • 20 травня 1654 року (в оригіналі 7162 рік) слобода Печеніги згадується у царській грамоті Олексія Михайловича, до Чугуївського воєводи Ф. В. Пушкіна. В слободі оселилися з Литовського краю 45 сімей черкасів. Вказано, щоб вони селились поряд з уже раніше оселеними там черкасами. Ватажком їх було названо Івана Федоровича Волошенина;[4]
  • Близько 1660 року побудовано перший Преображенський храм;
  • У 1661 році печенізькі козаки були відправлені в Колонтаїв у зв'язку з осадою його татарами;
  • Як можливо побачити з листа 1667 року, Чугуївського воєводи до Білгородського, в слободі Печеніги майже всі мешканці, були записані як козаки. Підпорядковувалася слобода Івану Сірко. Керували печенізькими козаками сотник Степан Щербина, та отаман Ігнат Череван;[5][6]
  • У листі Чугуївського воєводи, до Білгородського воєводи (28 червня 1668 року) знову згадані отаман Ігнат Череван, сотник Степан Щербина (під прізвиськом Щербиненко), та війт Панас Іванов;
  • У 1670 року (згідно з написом на Євангелії у Петропавлівському храмі), сотником Печенізької сотні був Степан Щербина, а отаманом Іван Величко;
  • У листі печенізьких козаків до Чугуївського воєводи (1673 рік), що до митних зборів, козаки зазначають, що вони як козаки Харківського козачого слобідського полку, від зборів звільнені, але у Чугуїві з них гроші беруть. Відповідь воєводи була на користь козаків з Печенігів;
  • 28 серпня 1698 року на слободу зчинили напад татари. До полону було уведено коло ста людей. Також викрадена худоба. Цією ж татарською ватагою було захоплено Бурлук, та Дворічна. Згадуються печенізькі сотники Никон, та Федір Щербини;
  • З 1699 року Печеніги відійшли зі складу Харківського козачого слобідського полку, до Ізюмського полку. Початок існування Печенізької сотні Ізюмського полку. Печеніги — сотенне містечко (16991765 рік);
  • З 1765 року — центр Печенізького комісарства Ізюмської провінції. Станом на 1779 рік Печеніги — військова слобода Чугуївського повіту, Харківського намісництва, що мала 3601 мешканця (3299 — «військових обивателів», 302 — «власницьких підданих»);
  • У 1726 році Печенізьким сотником Ізюмського козацького полку був Феодосій Плотнорянов;
  • У 1741 році Печенізьким сотником Ізюмського козацького полку був Григорій Данилевський;
  • До 1765 р. містечко мало свою символіку — прапор з зображенням св. Юрія Звитяжця і печатку з зображенням хреста з сяйвом, обабіч якого — два півмісяці (ЦДІА України у м. Києві. — Фонд 1722. — Опис 1. — Спр. 46. — Арк. 36 зв.);
  • За переписом 1732 року в містечку було 2403 мешканців:
    • старшини — 24 душі;
    • козаків — 573 душі;
    • підпомічників — 1551 душ;
    • шинкарів та робітників — 205 душ;
    • мешканці хутора сотника Єлисея Зарудного — 16 душ.
  • У 1732 році, Печенізькими сотниками зазначено Федосія Петрова Лобширинова, та Андрія Сеховського;
  • В 1784 році згадується Печенізьке укріплення коло гори Бубон. В укріпленні було дві дерев'яні церкви: Покрова Пресвятої Богородиці, та Миколи Чудотворця. У передмісті була ще одна церков, Апостолів Петра і Павла, а також Четвертого Преображення Господнього;
  • З появою військових поселень початку XIX століття — кінця XIX століття селище називалось Новобілгород;
  • З середини XIX століття селище — центр Печенізької волості;
  • В 1806 році побудовано за кошт прихожан новий кам'яний Петропавлівський храм[7] , на місці старого. Зруйновано;
  • В 1816 році побудовано за кошт прихожан новий кам'яний Преображенський храм[8] , на місці старого. Зруйновано;
  • У XIX столітті слобода декілька раз потерпала від епідемій холери:
    • 1831 рік — померло 99 осіб,
    • 1847- вмерло 40 осіб,
    • 1848 році померли 501 осіб.
  • За даними на 1864 рік у козачій слободі Ново-Бєлгород, центрі Новобєлгородської волості Вовчанського повіту, мешкало 5276 осіб (2583 чоловічої статі та 2693 — жіночої), налічувалось 1244 дворових господарств, існували 2 православні церкви[9].
  • В 1837 році було побудовано у шпиталі Троїцький храм.[10] , на місці розібраного, та перенесеного 1832 році до слободи Юрченкової старого храму;
  • Парафіян у Печенігах було:
    • 1730 рік — 2403 чоловік., 2264 жінок;
    • 1750 рік — 2816 чоловік., 2742 жінок;
    • 1770 рік — 3272 чоловік., 3185 жінок;
    • 1790 рік — 3655 чоловік., 3702 жінок;
    • 1810 рік — 5115 чоловік., 5177 жінок;
    • 1830 рік — 3695 чоловік., 3334 жінок;
    • 1850 рік — 3148 чоловік., 3050 жінок;
  • В 1869 році в Печенігах відкрито Новобєлгородську центральну каторжну в'язницю.
  • В 1870 році було побудовано за державний кошт кам'яну домову церкву «Божої матері всіх скорботних Радість» у Центральній в'язниці[11]. Зруйновано;
  • Станом на 1914 рік кількість мешканців зросла до 14865 осіб[12];
  • З 23 грудня 1923 року — районний центр новоутвореного Печенізького району;
  • У 1963 році Печенізький район було ліквідовано;
  • З 13 грудня 1991 року — знову районний центр Печенізького району;
  • Станом на 2001 р. кількість мешканців нараховувалась близько 6033 особи.

ЕкономікаРедагувати

 
На березі Сіверського Донця
  • Печенізький рибокомбінат.
  • ТОВ «Печенізьке», сільськогосподарське підприємство.
  • КСП «Донець».
  • ЗАТ «Фінпрофіль» виробник профілезгинаючого та металообробного обладнання

Об'єкти соціальної сфериРедагувати

  • Ліцей імені Генріха Семирадського.
  • Печенізький дитячий будинок змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку.

Пам'яткиРедагувати

ПерсоналіїРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
  2. Офіційний сайт Печенізької районної ради
  3. Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. 4, стр. 99 (рос.)
  4. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.
  5. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.
  6. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.Коментар до сторінки 207
  7. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.
  8. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.
  9. рос. дореф. Харьковская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1864 года, томъ XLVI. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1869 — XCVI + 209 с.
  10. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.
  11. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859. Перелік церков Харківської губернії
  12. рос. дореф. Харьковскій календарь на 1914 годѣ. Изданіе Харьковскаго Губернскаго Статистическаго Комитета. Харьковъ. Типографія Губернскаго Правленія. 1914. VI+86+84+86+26+116+140+44 с.
  13. Петровський Григорій Іванович. Вікіпедія (uk). 2017-02-15. Процитовано 2017-03-02. 

ДжерелаРедагувати

  • Гумілевський Д. Г. (Філарет), Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.(Перевірено 30 травня 2018)
  • Щелков К. П., Історична хронологія Харківської губернії — Харків, Університетська друкарня, 1882.
  • Саяний М. І., Зміївщина слобожанщини перлина — Зміїв, 2009.
  • Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Харківська область / Ред. кол. тому: Сіроштан М. А. (голова редкол.), Астахов В. І., Бурик Г. Г., Голиков С. З., Драч А. С., Дяченко М. Т., Колісник М. К., Ксензенко М. І., Лавриненко Л. Л., Мірошников І. Я., Михаєвич М. А., Окладной Г. М., Островський С. Я., Романенко К. Ф., Рущенко П. Т., Рибалка І. К., Селіванов В. М. (відп. секр. редкол.), Скляров Ю. О., Слюсарський А. Г., Сиров П. К., Шиян К. К., Ярмолович О. М. АН УРСР. Інститут історії. — К. : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1967. — С. 904-913.(Перевірено 30 травня 2018)

ПосиланняРедагувати