Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Музей Ханенків (колишня назва — Київський музей західного та східного мистецтва) — художній музей у Києві, найвизначніша збірка закордонного мистецтва в Україні.

Музей Ханенків Pictogram infobox palace.png
Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Київ.JPG
50°26′27″ пн. ш. 30°30′51″ сх. д. / 50.44111100002777448° пн. ш. 30.51444400002777968° сх. д. / 50.44111100002777448; 30.51444400002777968Координати: 50°26′27″ пн. ш. 30°30′51″ сх. д. / 50.44111100002777448° пн. ш. 30.51444400002777968° сх. д. / 50.44111100002777448; 30.51444400002777968
Тип художня галерея
Країна Flag of Ukraine.svg Україна
Розташування Україна УкраїнаКиїв
Адреса Терещенківська вулиця, 15-17
Засновано 1919 рік
Фонд понад 20 тисяч одиниць
Директор Чуєва Катерина Євгенівна, 2019 р.
Сайт khanenkomuseum.kiev.ua
Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Карта розташування: Україна
Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків
Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (Україна)

CMNS: Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Вікісховищі

Наявність у музейній колекції надзвичайно вартісних та унікальних пам'яток мистецтва забезпечила музею славу далеко за межами країни. В підмурках музею і картинної галереї лежить приватна збірка родини Ханенків і колекція картин, що зібрав вчений-хімік В. О. Щавинський (1868—1924).

Головні розділиРедагувати

 
З експозиції італійських митців
  • Мистецтво Стародавнього Єгипту (невелика збірка, більша в Одесі)
  • Мистецтво Стародавньої Греції (кераміка, танагрські скульптурки, археологічні речі)
  • Мистецтво етрусків (одиничні речі)
  • Мистецтво Стародавнього Риму (2 мармурові портрети, античне скло, археологія)
  • Мистецтво Візантії (Енкавстичні ікони, мозаїки археологія)
  • Мистецтво західноєвропейського середньовіччя (Франції, Нідерландів, Італії тощо)
  • Мистецтво доби відродження (переважно Італії)
  • Мистецтво Нідерландів 15-16 ст.
  • Мистецтво Фландрії 17 ст. (одиничні картини і гобелени)
  • Мистецтво Голландії 17 ст. (живопис майже без великих імен, делфтський фаянс)
  • Мистецтво Іспанії
  • Мистецтво Франції доби рококо 18 ст.
  • Мистецтво Німеччини (тільки порцеляна)
  • Мистецтво країн арабського сходу та Індії (одиничні речі)
  • Мистецтво середньовічного Китаю (скульптура, вироби з бронзи, зразки пластики з поховань, живопис на шовку у жанрах портрет, пейзаж і «птахи і квіти», китайська порцеляна, лакові вироби Китаю)
  • Мистецтво Японії
  • Мистецтво закордонних країн 19-20 ст. (одиничні твори)
  • Кабінет гравюр
  • Бібліотека.

Історія музеюРедагувати

Богдан, Варвара, Петербург (1871-76)Редагувати

Богдан Іванович закінчив Московський університет і отримав призначення в Петербург (1871). Там його знайомими стали Дружинін Ю. В., брат відомого літератора, Григорович Д. В., секретар Санкт-Петербурзької Спілки Заохочення Художників (російською-Общества Поощрения Художников). В Петербурзі Ханенко захопився колекціонуванням. В Петербурзі він узяв шлюб з Варварою Терещенко, дочкою багатого цукрозаводчика з України. Шлюб зробив Ханенка фінансово незалежним, а дружина підтримувала чоловіка в його справах усе життя.

У Петербурзі Ханенки познайомились з П. П. Семьоновим-Тян-Шанським, відомим вченим і завзятим колекціонером нідерландського та голландського живопису[1]. Подружжя набралося в нього досвіду і отримало корисні поради. В Петербурзі Ханенки розпочали цілеспрямоване колекціонування з метою показу розвитку мистецтва за кілька століть.

Чотири роки у Варшаві (1876—1880)Редагувати

Царський уряд Російської імперії проводив судову реформу в царстві Польському і юрист Ханенко був переведений у Варшаву з 1876 року. Чотири роки у Варшаві сповнені праці і завзятого колекціонування. Саме в Варшаві Ханенко купує залишки картин (двадцять п'ять полотен) відомого у 18 столітті міністра і колекціонера графа Генріха Брюля[2]. Головну частину збірки Брюля придбала імператриця Катерина II ще у 18 столітті (1769 року)[3]. Нині вона в музеї Ермітаж.

Звернув увагу Ханенко і на декоративно-ужиткове мистецтво. Окрім картин старих майстрів він починає купувати порцеляну, вироби зі скла, бронзи і майоліку Італії, західноєвропейські меблі, старовинну зброю та лицарські обладунки[4].

Відставка і палац в КиєвіРедагувати

У 1888 р. Ханенко вийшов у відставку і оселився в Києві[5]. Для життя і розташування своїх колекцій вирішив побудувати палац. Це був час моди на історичні стилі і їх суміш, бо 19 століття так і не створило свого особистого стильового напрямку. Історичні стилі якраз і властиві палацу Ханенків. Фасад нагадує палаццо з Венеції, а зали витримані в стилістиці голландського бароко 17 ст., готики, рококо, Ренесансу тощо. Зали декорував архітектор Марконі, палац за проектом архітектора Р. Мельцера, німця. Для Червоної вітальні плафон (живопис) малював художник Ф. Макарт (Австрія), для Золотого кабінету плафон створив художник Барбудо Санчес (Іспанія). Ханенкам було мало розмістити картини в стилізованому інтер'єрі. Почалося доповнення експозицій меблями відповідної епохи, зброєю, посудом, килимами і навіть коштовними гобеленами.

КолекціяРедагувати

 
Вівтар, майстер із Арагону. 15 ст. Київ.
 
Хуан де Сурбаран. «Посуд і млин для приготування шоколаду», 1640-і роки
 
Якоб ван Рейсдал. Лісова річка, Музей Ханенків (кол. Музей західного та східного мистецтва), Київ, Україна

Велика мистецька вартість збірки Ханенків визнавалась вже на зламі 19-20 ст. До збірки Ханенків звертались відомі вчені-мистецтвознавці Західної Європи, серед яких Макс Фрідлендер та Роберто Лонгі (1890 — 1970), автор книги про художників Італії «Від Чімабуе до Моранді».

Збірку Ханенків до 1917 р. репрезентували:

Участь в виставках і евакуація.Редагувати

На початку 20 століття ще в складі Російської імперії відбулася участь картин збірки в виставках :

  • у 1908 — у виставці журналу «Старі роки»
  • у 1914 — у Петербурзі у виставці «Мистецтво союзних народів».

Але 1-а світова війна і бурхливі події 1917 року, скасування царату, громадянська війна стали в заваді як мистецтву, так і безпеці зібрання. Власники евакуювали цінні речі і картини у Москву. В травні 1917 року помер Богдан Ханенко. Уся вага піклування і збереження збірки лягла на Варвару Ханенко і невеличкий штат працівників.

Заповіт на Академію наук України 1918 року.Редагувати

21 грудня 1918 року ще в межах відновленої державницької автономії України Варвара Ханенко склала акт про передачу збірки новоствореній Українській Академії наук, майже єдиній реальній інституції, що могла гарантувати безпеку музею.

Музей в період 1921—1941Редагувати

Після захоплення України більшовиками, у 1921 році новостворена Радянська Академія наук України забрала музей під свою юрисдикцію. У 1922 році померла Варвара Ханенко і була похована на цвинтарі Видубицького монастиря поряд з чоловіком.

Музеєм почала опікуватись нова влада. 1924 року більшовицьке зібрання Радянської Академії наук змінило назву музею, позбавивши його імені Богдана та Варвари Ханенків за відсутність і тих революційних вчинків і неналежність до пролетарської культури. Нова назва — Музей мистецтв при Академії наук.

У 1926 в Київ нарешті передали колекцію картин В. Щавинського (1868—1924) з Петербурга. Почалася передача творів з інших зібрань і міжмузейні обміни. Завдяки їм музей отримав полотно Джошуа Рейнолдса (Велика Британія, 18 століття) і «Портрет Лазаря Гоша» (доби революційного класицизму Франції кінця 18 ст. Художник Жак-Луї Давід, «Портрет Станіслава Понятовського», жінки художниці Елізабет Віже-Лебрен). Багато зусиль доклав для повернення до Києва колекції В. Щавинського та окремих творів, що належали Ханенкам Сергій Олексійович Гіляров. До кінця 1930-х рр. музейна збірка декоративно-ужиткового мистецтва збільшилась до 6500 речей, а кількість гравюр — до 33 000.

Портрет молодого генерала створив уславлений художник Жак-Луї Давід, коли Лазар Гош прибув у Париж з рапортом. Твір був вивезений з Франції після поразки революції і невідомим шляхом опинився в Україні. Нині портрет зберігає Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві. Це практично єдиний твір в рідкісному стилі — революційний класицизм на теренах України. Творів революційного класицизму за межами Франції досить мало. Одиницями вони нараховуються в Бельгії та Росії (в музеї Ермітаж), музеях Німеччини, але під нейтральними назвами. Портрет Лазаря Гоша пензля Жака-Луї Давіда кінця 18 ст. виводить збірку Національного музею Ханенків з ряду вторинних музеїв, незважаючи на малу частину оригіналів майстрів Франції в ньому.

Київська збірка Богдана та Варвари Ханенків у радянські часи не розглядалась ні як історична пам'ятка, цікава своєю цілістю в комплексі, ні як видатний зразок мистецького колекціонування другої половини 19 ст., вартий збереження сам по собі. За часів СРСР зі збірки вилучали картини, гобелени, ікони, середньовічні вироби декоративно-ужиткового мистецтва і передавали їх як на продаж за кордон, так і в інші музеї. Із музею були вилучені також археологічні колекції, збирачем і знавцем яких був Ханенко Богдан Іванович. Він ще за часів царату виборов авторитет знавця так званих давньоруських старожитностей, був автором та видавцем чотирьох томів каталога археологічних знахідок Києва[4].

Серед найзначніших дарунків музею цього періоду — 60 офортів серії «Злочини війни» у 1941 р. (дарунок добродія Михайла Шаронова, що сам був художником).

Втрати музеюРедагувати

 
Вивезена нацистами картина П'єра Луї Гудро «Закоханий погляд»

Втрати музею почались задовго до Другої світової війни. Радянська влада розпочала прихований, але масовий розпродаж музейних коштовностей і картин за кордоном. Почалися грабунки покинутих садиб і палаців, провінційних і столичних музеїв. Забирали навіть картини, меблі, порцеляну Ермітажу та Музею образотворчих мистецтв у Москві, провідних музейних закладів СРСР

Серед забраних і проданих речей з Музею Ханенків — візантійські ікони, гобелен «Поклоніння волхвів» (Франція 1512 року), картина Лукаса Кранаха Старшого «Адам і Єва». Останній твір продано в місті Берлін в травні 1931 року під брехливою позначкою зібрання Строганових (зберігається нині в музеї Нортона Саймона, США, місто Пасадена (Каліфорнія)).

Після захоплення Києва німецькими нацистами з музею незаконно вивезено близько 360 картин, дев'ять коштовних скульптур, 20 690 гравюр.

1941 року вдалося евакуювати лише частину експонатів річкою до міста Дніпро, а влітку до Уфи, Пензи та Саратова. Частину вдалося сховати в самому Києві.

За підрахунками низка великих державних музеїв України (тоді в складі СРСР) за роки війни 1941—1945 років була агресивно позбавлена трьохсот тисяч експонатів. Більшість із них досі перебуває у приватних збірках Західної Європи[6].

Втрати музею Ханенків приносили і роки без війни, але вони носили своєрідний характер. В СРСР після адміністративної реформи був виданий наказ про створення в кожному обласному центрі художнього музею, а в ньому - відділок західноєвропейського мистецтва. За логікою картини для обласних музеїв мали придбати або у приватних збірках, або за кордоном, або з музейних запасників (якщо вони роками не виставлялись). Так, з музею Ханенків була за наказом вилучена ціла низка картин доби рококо, аби передати їх у Обласний музей Донецька, куди перейшли оригінали Якопо Амігоні, Пєра Леоне Гецці (що бачив живого композитора Антоніо Вівальді), Кристіана Лішевського, аналогів котрих музей Ханенків не мав ні тоді, ні зараз. Помітне збіднення колекцій музею Ханенків відбулося ще й через вилучення картин та передачі їх у обласні міста Миколаїв, Херсон, Луганськ і навіть далеке від Києва місто Алупка. З початком російської агресії проти України у 2014 році, ми, можливо, назавжди втратили збірки Луганського та Алупкинського музеїв.

З музею Ханенків була вилучена вся колекція старовинних ікон, котрі не збирав Богдан Ханенко, а збирала Варвара Ніколовна Ханенко. А частка археологічних колекцій музею Ханенків була передана у Археологічний музей міста Одеси.

Помітні втрати мав музей Ханенків і через втрати срібних та золотих ювелірних виробів. За часів СРСР їх вилучав державний банк та перплавляв унікальні вироби ювелірів на стандартні злитки. Залишки ювелірних виробів були знову вилучені з музейного закладу 1964 року при створенні в Києві музею історичних коштовностей України. Останні хоча би не втрачені для України. Відтак, ми маємо справи з зовсім іншим музейним закладом, що був сформований Богданом та Варварою Ханенками і навіть з музеєм, що існував до 1941 року. Його колекції нищили і розбазарювали практично п'ятдесят років, рівно стільки, скільки пішло на його створення самими Ханенками.

Відновлення життя музеюРедагувати

Повільне життя музею було відновлено після визволення Києва від нацистів восени 1943 року. Зі сховища дістали частку прихованих картин, порцеляну, нумізматичні колекції. Будівля палацу Ханенків встояла, але потребувала ремонту (були вибиті усі вікна та ін.)

Повернули сюди і речі з евакуації — картини Перуджино, Веласкеса, Рубенса, Сурбарана тощо.

Надзвичайно повільно і мало збагачувалася збірка. Серед найцікавіших надходжень були картини художника зі США Рокуела Кента (1882—1971), що передав сотню картин в подарунок СРСР. Представник реалістичного пейзажного живопису Сполучених Штатів, він перестав користуватися попитом на Батьківщині, де войовничо домінували абстракціонізм і модерні, руйнівні течії в живопису. Шалений успіх виставок Кента в СРСР і спонукав його до незвичного вчинку — передати більшість своїх творів далекій країні. Київський музей отримав декілька картин американця («Буря на морі», «Мисливець в Гренландії», «Старий власник, старий кінь, стара комора, старий світ»).

Але скупі і рідкі повоєнні надходження не компенсували втрат і не заповнили значні лакуни музейної збірки.

На теренах України музей входить до трійки найкращих художніх музеїв закордонного мистецтва, де є також:

У січні 2011, враховуючи унікальність колекції музею, його внесок у розвиток музейної справи, провідну роль у вивченні, збереженні та популяризації західноєвропейського і східного мистецтва, загальнодержавне та міжнародне визнання діяльності музею, Президент України Віктор Янукович своїм указом постановив надати музею статус національного і надалі іменувати його — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків[7].

Музейна збірка скульптурРедагувати

 
Порцелянові леви, Китай, 19 (?) століття.

Музейна збірка скульптур не відрізняється ні повнотою, ні кількістю. Це зумовлене, по-перше, приватним характером збірки Ханенків, що активно комплектувалась наприкінці 19 ст., коли володарі надавали перевагу живопису та творам декоративно-ужиткового мистецтва. По-друге, драматичною історією музейної збірки у 20 столітті, коли потреби закладу в комплектуванні скульптурної колекції радянська влада ігнорувала десятиліттями.

Тому збірка має близько ста двадцяти (120) скульптур випадкового характеру комплектування[8].

  • Стародавній Єгипет. Мета створити повноцінну колекцію творів Стародавнього Єгипту в Києві не стояла ніколи. Випадковий характер комплектування збірок скульптури найповніше віддзеркалює саме цей розділ, де практично нема видатних зразків і шедеврів. В збірці пересічні твори — скульптура Еснебентера (XXV (Ефіопська) династія, 7 ст. до н. е., граніт), уламок скульптури вельможі (V династія, 3 тис. до н. е. (?), червоний граніт), Бог Тот в образі павіана (2 тис. до н. е., базальт) та небагато інших[9]. Найкраща колекція єгипетських старожитностей розташована в місті Одеса.
  • В розділі Стародавнього Риму — два (2) погруддя-портрети[10], позаяк цей розділ скульптури був престижним з доби відродження і давно розійшовся королівськими та аристократичними зібраннями.
  • Дещо більшою є колекція скульптур, рельєфів і дрібної пластики етрусків (керамічні розфарбовані антефікси, уламок оссуарія зі сценою оплакування померлого), Стародавньої Греції (Теракоти Танагри, уламки рельєфів з розкопок у Північному Причорномор'ї, фігурна кераміка), із центрів еллінізму.
  • Середньовіччя, доба відродження і бароко (країни Західної Європи).

До ранніх творів дерев'яної пластики належать «Св. Христофор» (Італія, 13 ст.), «Св. Миколай з Барі» (деревина, золочення, Італія, 15 ст.), «Невідома свята» (Нідерланди, 16 ст.), два рельєфи з зображенням янголів з атрибутами страстей Христа (Франція, 15 ст.), рельєф майстерні Луки делла Роббіа «Благовіщення» (15 ст.[11]), каламар з фігуркою Амура (анонім, бронза, 16 ст.), фонтанна скульптура «Галатея» (Ніколо Кордьє, 1612 р.), теракотова скульптура «Флора» (анонім, Франція, 17 ст.[12]).

Як відомо, секрет китайської порцеляни в Європі отримали не запозиченням, а власним відкриттям. Зробили це в Саксонії, де був достатній досвід в гірничій справі і потрібні поклади сировини. Була організована спеціальна лабораторія, де талановитому авантюристу і фальшивомонетнику Беттгеру створили умови для відповідної роботи. Невелику збірку музейної скульптури покращує наявність дрібної пластики Мейсенської порцелянової мануфактури («Акторка-арлекіна», «Танцюючий кавалер», «Китаянка мати з двома дітьми»[13] тощо.)

Цікавість має розділ скульптур Китаю доби середньовіччя. Збірка належала французькому консулу у місті Шанхай Андре Жаспару і придбана до музею у вдови консула. Серед експонатів відділу — фігурка жінки (теракота, до 9 ст. н. е.), скульптура Гуанінь (богиня милосердя, розфарбоване дерево, 15-16 ст.[14]), меморіальна скульптура сановниці (золочена бронза, доба династії Мін (1368—1644)[15]), Гуанінь (уламок бронзової скульптури 17 ст.[16], Чжун Ку, приборкувач злих духів (різьба з коріння гірської берези, майстер 19 ст.)

  • Інші середньовічні країни Азії.

Музей має невелику кількість середньовічних скульптур декількох країн Азії. Найкращим твором середньовічної скульптури Індії є бронзова група «Вішну і Лакшмі верхи на міфічному птаху Гаруді» (бронза, до 14 ст.) До найдавніших зразків скульптури Тибету належить фігурка Амітаюс, буддистського божества (деревина, до 17 ст.). У відділі скульптури Таїланду — голова Будди (стюк, до 9 ст. н. е.[17])

«Лихоліття війни» Гойї — перлина графічних збірок музею ХаненківРедагувати

Докладніше: Лихоліття війни

Це не перша серія офортів, створених художником. У 1790-ті рр. він працював над серією «Капрічос» (в перекладі — фантастичні примхи, капризи уяви), надрукованої у 1799 р. Сатиричне засудження людських пороків було змішане в гравюрах з моторошними алегоріями, але не чіпало тоді політику. Гойя був вихований на жахах іспанської реальності з її засиллям католицької церкви, невіглаством і пригніченістю станів іспанського суспільства, активністю інквізиції, котра спалювала на вогнищах підозрілих до 1826 року. (для порівняння — Гойя помер 1828 року.) На творах Гойї є помітний і логічний відбиток самоцензури.

Він ризикне попрацювати над незвичною для 19 ст. серією через початок війни з Наполеоном, через тимчасову слабкість іспанської церкви в роки війни, через те, що серія починалась як патріотична і лише через роки роботи набула сатиричного, осудливого та антивоєнного характеру. Створення нової серії Гойя розпочав у віці 62 роки і дозволив собі надзвичайно сміливе відтворення подій та натяки на ганебні дії тогочасних політиків.

Гойя знав більше страшних і прихованих сторінок ганебної тодішньої реальності, ніж відтворив в серії. Натяки на актуальні політичні події в повоєнний час вбачають в алегоричних аркушах «Правда померла» та «Невже вона не воскресне ?» Всі вони свідки самоцензури Гойї, де він ховає зміст за алегоріями. Назва серії — пізня. Тобто, межі серії ширші за її назву і не скеровані лише на відтворення жахів самої війни.

Небезпеку власному життю він відчував постійно. Тому серія ніколи за життя Гойї не була оприлюднена з міркувань самоцензури. Лише частку пробних відбитків він подарував приятелеві, котрий зберігав це у таємниці. Останні роки життя Гойя провів у вимушеній еміграції.

Серія офортів вперше надрукована у 1863 р. з ініціативи митців Королівської Академії мистецтв Сан Фернандо. Подія відбулася через 35 років після смерті Гойї. Передруки серії були у 1892, у 1903, у 1906 роках з авторських дощок. Колекція офортів Гойї в музеї Ханенків повна і нараховує усі вісімдесят (80) відбитків (плюс один додатковий).

Західноєвропейська друкована графіка в збірціРедагувати

У порівнянні з іншими закордонними музеями збірка друкованої графіки музею Ханенків кількісно і якісно невелика. Переважають твори-репродукції з картин відомих на той час художників, що було звичною практикою популяризації і знайомства небагатих пересічних прихильників мистецтв з творами авторитетних художників. Своєрідними винятками стали суто графічні твори Ганса Гольбейна молодшого, Юліуса Гольціуса, Джованні Баттіста Піранезі, Франсіско Гойї, первісно не пов'язані з живописом (поодинокі в музейному фонді).

Серед представлених в музейній збірці майстрів друкованої графіки —

  • Ганс Дойч
  • Альбрехт Дюрер (1471-1528)
  • Лука Лейденський (1494-1533)
  • Мартен де Вос (1532-1603)
  • Юліус Гольціус (2-а половина 16 ст., помер бл. 1595 р.)
  • Жак Калло (1592-1636)
  • Ганс Гольбейн молодший (1497—1543)
  • Корнеліс де Валь (1592-1667)
  • Якоб Рідінгер (? — 1795)
  • Джон Бойделл (1719—1804)
  • Ернс Людвіг Ріппенхаузен
  • П'єр Одуен
  • Джованні Баттіста Піранезі (1720-1778)
  • Даніель Ходовецький (1726—1801)
  • Томас Берк
  • Жан-Батіст Маду

Дар Василя ЩавинськогоРедагувати

 
Лука Лейденський. Пірам і Фісба, 1514 р.
 
Альбрехт Дюрер. Прогулянка (Він, вона та смерть з пісочним годинником), до 1498 року.

В кінці січня 2020 року музей нарешті дочекався можливості підсумувати внесок, що зробив Василь Щавинський в київський музей. Цим підсумком стала виставка «Дар Василя Щавинського». Зі ста шістдесяти дев'яти (169) творів мистецтва, переданих до музею Ханенків, в колекції залишилось близько двадцяти п'яти та декілька речей декоративно-ужиткового мистецтва (вироби з прозорого та кольорового скла, фаянс з Делфта та Ліможа ). Частка картин пройшла реставрацію, що надало можливість як надати їх на виставку, так і згодом перенести до експозицій. «Символічний букет в скляній вазі» 1654 року пензля художника Мішеля де Булена був винесений на афішу виставкового заходу. Якщо первісний склад живопису з колекції Щавинського не мав творів провідних майстрів (винятки одиничні), то майстри другого ряду дивували розмаїттям тем і жанрів навіть в тому значно урізаному варіанті, котрий представлений на виставці. Це міфологічні сцени («Нептун, що заспокоює шторм, насланий богом вітру Еолом на флот героя Енея» за гравюрою Маркантоніо Раймонді, анекдотичний «Сатир у гостях в селянській родині» за гравюрою Віллема ван Херпа), натюрморти (Віллем Ормеа «Риби на узбережжі», Ян Войцех Ангермайєр «Вишні і малина» 1737 р., Джованні Доменіко Валентино «Інструментарій алхіміка» ), чудовий пейзаж (Ян Куленбір «Замок-фортеця біля річки»), побутовий жанр ( Віллем Калф «Комора, де служниця миє посуд»).

До шедеврів виставки належать гравюри роботи Луки Лейденського. Різкувата манера митця сповіщала його гравюрам додаткову напругу, присмак драматизму навіть тоді, коли він подавав побутові сцени (його «Доярка», щойно подоїла корову, але в фігурі жінки лише невдоволення та втома від важкої щоденної праці). Драматична манера Лейденського цілком виправдана в аркуші «Пірам і Фісба», де йдеться про долю нещасних закоханих (вона і прикрасила виставку). Історію виклав ще Овідій у «Метаморфозах», а потім її підхопили і літератори, і мозаїчисти, і гравери, і навіть майстри вітражів. Лейденський не забув ні померлого Пірама, ні відчай Фісби, що знайшла мертвого коханого, ні левицю, що стала причиною трагедії помилок. За джерелом вавілонські закохані мали зустрітися біля дерева шовковиці, дерева на гравюрі є, але невідомо, чи є серед них шовковиця. Несподівану світлу ноту в драматичну композицію внесло зображення маленького ренесансного фонтана, прикрашеного скульптуркою Амура з луком зі стрілою та монограмою Лейденського та датою.

Навпаки, голландець Абрахам ван Калрат, автор нудних картин з зображенням коней і побутових сцен, представлений на виставці приємним натюрмортом з посудом і фруктами, абсолютно позбавленим тривог чи драматизму. Київський натюрморт ван Калрата — свідоцтво усталеного добробуту і спокою, що переходить у монотонність. Такі ж безтривожні його натюрморти в колекціях музеїв Роттердама, Варшави, Гааги, Амстердама, голландського Отерло.

Сам Василь Щавинський звертав увагу на маньєристів Фландрії та Голландії, враховуючи вплив їх друкованої графики на свідомість митців України (граверів та майстрів стінописів 17-18 ст.) В музей графічну збірку Щавинського спромоглися повернути тільки 1931 року. Цей розділ виставки, можливо, найбільш цікавий та несподіваний, де сусідують гравюрні портрети (художник Егідіус Мостарт), біблійні теми (історія блудного сина), баталії і навіть кумедні мавпи, зображення котрих так полюбляли майстри Фландрії. Музей Ханенків не має типових картин фламандця Карнеліса де Валя, що оселився у Генуї у Італії. Тим приємніше було побачити його графічні твори («Обідня пора в порту»). Маньєризм у Нідерландах привніс у твори мистецтва психологічну насиченість, тривожність, попередження про небезпеку нерозсудливої поведінки людей, філософські узагальнення, притаманні графіці Мартена де Воса (1532-1603) «Історія родини Сета. Розбещеність людства», серія «Пізнання добра і зла» або вигадливі гравюри з серії «Поєднані чесноти». Залишається тільки пожалкувати, що в 20 столітті пропали з колекцій Щавинського картини Геррі мет де Блеса (бл. 1480- бл. 1550), Пітера Артсена (1508-1575), Клааса Берхема (1620-1683), Пауля Бріля (1554-1626), Франса Флориса (бл. 1516-1570), Пітера Ластмана (1583-1633), Гендріка Гольциуса (1558- 1617), Пітера Кваста (1605-1647), Корнеліса де Хема (1631-1695), Мельхіора де Гондекутера (1636-1695), бо перелік втрат починає сприйматися безкінечним. Їх дійсно не вистачає на такій виставці.

Врятовані скарби ІталіїРедагувати

13 червня 2016 року Президент України Петро Порошенко відкрив у музеї виставку . На ній перед поверненням до Верони представили 17 знайдених в Одесі картин, які були викрадені з музею Кастельвеккйо.[18][19]

Фоторяд графічних творів музеюРедагувати

ГалереяРедагувати

Картини художників ІспаніїРедагувати

Енкавстика. ІкониРедагувати

Картини з експозиціїРедагувати

Натюрморти в збірціРедагувати

Голландці і фламандці в збірціРедагувати

Гравюри ЯпоніїРедагувати

Директори музеюРедагувати

  • Макаренко Миколай Омелянович (1877–1938), профессор, розстріляний за відмову підписати погодження на підрив споруди Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.
  • Врона Іван Іванович (1887-1970), член КПРС с 1920 року, комуніст, що мав сумнівне ставлення до музею Ханенків. В добу хаотичних рреволюційних перетворень старого на нове також ректор Київського художнього інституту і водночас директор одного з київських театрів. В 1933 році був репресований та на два роки запроторений у концентраційний табір на Далекому Сході в СРСР. Згодом був реабілітований.
  • Овчинніков Василь Федорович (1913 - 1978), художник за фахом. Отримав призначення на посаду директора музею 1936 р. , а 1941 р. призваний до лав Червоної Армії. На час його відсутності в Києві директоркою музею зробили Малашенко Ольгу Михайлівну, котра пробула директоркою всього декілька днів, бо Київ захопили фашиські загарбники. а посада радянської директорки миттєво стала фікцією без будь яких впливів на фашиську адміністрацію.
  • Після кривавого звільнення Києва до роковин більшовицького перевороту у листопаді 1943 директорську посаду повернули відізваному з армії Овчиннікову Василю Федоровичу. Музей вступив у період довгої стагнації та втрати експонатів, котрі цілими партіями і колекціями передали у міста Донецьк, Луганськ, Херсон, Миколаїв, Полтаву, Одесу...
  • Виноградова Віра Іллівна, котра розпочала довгоочікувану реконструкцію і ремонт музею після обвалу в ньому світового ліхтаря.
  • Чуєва Катерина Євгенівна, колишній зберігач античного відділку музею Ханенків.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. журнал «Наше Наследие», 5, 1889, с. 31
  2. Гос. Эрмитаж, каталог выставки «Коллекция Г. Брюля», Л, 1971
  3. Левинсон-Лессинг В. Ф. «История картинной галереи Эрмитажа (1764—1917»), Л, "Искусство, 1985
  4. а б журнал «Наше Наследие», 5, 1889, с. 33
  5. журнал «Наше Наследие», 5, 1889, с. 32
  6. http://www.dw.com/ru/справка-трофейное-искусство/a-2384644
  7. Указ Президента України від 17 січня 2011 року N 50/2011 «Про надання Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків статусу національного»
  8. Архівована копія. Архів оригіналу за 15 травень 2014. Процитовано 14 травень 2014. 
  9. Архівована копія. Архів оригіналу за 15 травень 2014. Процитовано 14 травень 2014. 
  10. Киевский музей западного и восточного искусства, Киев, «Мистецтво», 1986, с. 19
  11. Киевский музей западного и восточного искусства, Киев, «Мистецтво», 1986, с. 35
  12. Киевский музей западного и восточного искусства, Киев, «Мистецтво», 1986, с. 99
  13. Киевский музей западного и восточного искусства, Киев, «Мистецтво», 1986, с. 94
  14. Киевский музей западного и восточного искусства, Киев, «Мистецтво», 1986, с. 105
  15. Архівована копія. Архів оригіналу за 15 травень 2014. Процитовано 14 травень 2014. 
  16. Киевский музей западного и восточного искусства, Киев, «Мистецтво», 1986, с. 110
  17. Киевский музей западного и восточного искусства, Киев, «Мистецтво», 1986, с. 123—124
  18. Врятовані скарби Італії. 17 картин з музею Кастельвеккіо у Вероні
  19. У Києві презентували 17 знайдених картин з музею Верони

Популяризація музеюРедагувати

  • Журнал «Наше Наследие», № 5, 1989 р. (російською) надрукував статтю про Б. Ханенко з промовистою назвою «Забутий меценат»
  • 1992 року Київська студія «Тяжіння» Київнаукфільму створила документальну кінострічку «Музей Ханенків» (режисер Г. Юнда, автор сценарію В. Прокопенко, оператор О. Зорін).
  • Музей розпочав оприлюднення фактів втрати творів мистецтва за часів тимчасової окупації Києва нацистами. 1998 року вийшов з друку каталог речей, пограбованих та вивезених з музею у 1941-1943 рр.

ЛітератураРедагувати

  • Бабенцова Л. Ю., Рябікіна З. П. Музей західного та східного мистецтва в Києві: Альбом. — К.: Мистецтво, 1983. — 311 с., іл.
  • Киевский музей западного и восточного искусства. Фотопутеводитель / Авторы-составители: Афанасьева Вера Евгеньевна, Писковая Элла Николаевна, Рябикина Зоя Павловна. Общая редакция Рославец Елены Николаевны. Фото Щербакова Василия Ивановича. — Киев : «Мистецтво», 1981. — 128 с. — 40 000 прим. (рос.)

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати