Антоніо Канова

італійський скульптор

Антоніо Канова (італ. Antonio Canova; 1 листопада 1757, Поссаньйо, Республіка Венеція — 13 жовтня 1822, Венеція) — італійський скульптор, найзначніший представник класицизму в європейській скульптурі, зразок для наслідування академістів XIX століття (на кшталт Торвальдсена). Найбільші збірки його робіт — у паризькому Луврі й у петербурзькому Ермітажі.

Антоніо Канова
італ. Antonio Canova
Народився 1 листопада 1757(1757-11-01)[1][2][…]
Поссаньйо, Тревізо, Венето, Італія[1][4][…]
Помер 13 жовтня 1822(1822-10-13)[1][2][…] (64 роки)
Венеція, Австрійська імперія[1][4][…]
Поховання Tempio Canovianod
Країна  Венеційська республіка
Національність італійці[7]
Діяльність скульптор, архітектор, художник, рисувальник
Галузь скульптура
Alma mater Венеційська академія витончених мистецтв
Вчителі Джузеппе Бернардіd і Джованні Феррарі[d]
Відомі учні Конрад Ебергардd, Павлос Просалентісd і Раймондо Трентановеd[8]
Знання мов італійська[3][9]
Членство Нідерландська королівська академія наук і Академія Святого Луки[10]
Напрямок неокласицизм[7][11]
Жанр фігуративізм[11][6], ню[11][6], скульптура, алегорія[d][6], фігуркаd[6], міфологічний живопис[6], портрет[6], сакральне мистецтво[6] і анімалістика[6]
Magnum opus Три граціїd, Венера Переможицяd, Амур і Психея, Геркулес і Ліхасd і Джордж Вашингтон[d]
Титул маркграф
Брати, сестри Джованні Баттіста Сарторіd
Нагороди

Біографія ред.

 
Мавзолей Канови у соборі Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі.

Син бідняка-каменотеса, Канова рано осиротів і вступив на службу до венеційського сенатора Фалієро. Цей дав йому можливість вчитися ліплення. Маючи лише 16 років, Канова виконав для свого покровителя статуї Евридики і Орфея, а у 1779 р. для венеційського патриція Пізано, групу «Дедал та Ікар». У наступному році він попрямував до Риму, де знайомство з класичними пам'ятниками скульптури швидко розвинуло його вроджені артистичні здібності. Незабаром молодий художник посів визначне місце серед тогочасних скульпторів, і популярність його зростала з появою кожного нового його твору, поширюючись далеко за межі Італії. З усіх боків від вельмож сипалися йому замовлення. Папа Пій VII у 1802 р. зробив його головним наглядачем усіх мистецьких пам'яток у своїх володіннях.

Наполеон I запросив його у 1802 р. до Парижа для приготування колосальної статуї (Наполеона) і для інших важливих робіт. Шедевр цього часу — Поліна Бонапарт в обличчі переможної Венери. Після падіння Наполеона у 1815 р. Канова енергійно сприяв тому, щоб мистецькі скарби, вивезені з Риму до Франції, були повернуті до Вічного міста; в подяку за це, так само як і за його незвичайний художній талант Пій VII наказав вписати його ім'я в Золоту книгу Капітолію і подарував йому титул маркіза д'Іскіа.

Попри ці почесті й прихильність Папи, славетний скульптор внаслідок своєї сварки з кардиналами залишив Рим і останні роки свого життя провів на батьківщині, в Поссаньйо, поблизу Бассано. Він помер у Венеції 13 жовтня 1822 і був похований в соборі Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі у мавзолеї, який сам же спроектував за зразком давньоримських храмів.

Репутація ред.

За життя Канова мав репутацію найзначнішого зі скульпторів новітнього часу. У розвитку класицистичної скульптури він відіграв настільки ж ключову роль, що й Давід — у розвитку класичного живопису. Сучасники не шкодували сильних епітетів для опису свого схиляння перед даром Канови, який, як тоді здавалося, витримував порівняння з найкращими скульпторами античності. Його надгробки ефектні, портрети — ідеалізовано. Проте ні «урочистий спокій композиції», ні «ясність і витонченість пропорцій» не вберегли Канову від звинувачень у «холодній абстрагованості образів, сентиментальній солодкуватості і салонній красивості, безжиттєвості гладкої, відполірованої поверхні мармуру», які висували проти нього пізніше історики мистецтва.

Твори ред.


Див. також ред.

Примітки ред.

Посилання ред.