Відкрити головне меню

Лукаш Єльський (пол. Łukasz Jelski) — війт Пінська та маршалок однойменного повіту середини XVII століття, підчаший Мозирський. На початку 1620-их років спільно з Ю. Збаразьким-Корибутовичем відстоював права православної церкви, але згодом перейшов до католицизму[1]. Вважався доволі заможною людиною й мав багато володінь у Мінській землі[2].

Упродовж повстання, що спалахнуло восени 1648 року в Пінську, полковник Єльський зазнав поранення і як наслідок покинув місто. 5 листопада 1648 він та його кавалерійський загін здійснили спробу оволодіти містом несподіваним ударом, але зустріли серйозний опір козаків та міщан. Залишки загону невдовзі долучилися до військ ВКЛ на чолі з Григорієм Мирським. На світанку 9 листопада литовці почали гарматний обстріл Пінська, після якого Єльський відправив повстанцям лист з вимогою припинити опір, видати козаків й «голови свої схилити в покірності». Оборонці відкинули пропозицію, й місто після запеклої боротьби було взято штурмом[3].

В середині 1650-тих років Єльський став прибічником переходу Берестейщини під козацьку протекцію, особливо на тлі антипольського походу семигородського князя Ракоші Дєрдя II й складного становища ВКЛ[4]. Повітова шляхта обрала його головою посольства для проведення переговорів з Богданом Хмельницьким у Чигирині. Перемовини відбулися успішно, й 20 червня 1657 року Лукаш Єльський та стольник Адам Спитек Бжеський від імені «усіх братів повіту нашого» присягнули на вірність гетьману, а Пінщина увійшла до складу української козацької держави на засадах «вічного і нерозривного союзу»[1].

У Забезпеченні, даному від Хмельницького 28 червня, підтверджувались всі станові прерогативи, вольності й шляхетські суди, що були при польському королі[5]. Католицькій шляхті гарантувалась релігійна свобода: козаки зобов'язувались не навертати нікого примусом до православ'я. Водночас, протестанти та уніати потрапляли під заборону, хоча останнім пропонували підпорядкуватися київському митрополиту. Влада українського гетьмана поширювалась, окрім Пінська, на Мозир і Турів. На цих землях утворювався окремий Пінсько-Турівський полк. Сину Лукаша Єльского, Роману, надали посаду козацького полковника[6]. Висловлювалось припущення, що донька Єльського була одружена з Костянтином Виговським, але історик Юрій Мицик назвав таку обставину маловірогідною та зауважив, що мова може йти хіба що про перший шлюб[7].

Король Ян-Казимир у своєму універсалі від 14 серпня 1657 назвав Єльського зрадником, котрий продав повіт у «вічну неволю козакам», «на своїх рідних випросив маєтності й добра різних громадян» та «багато ворожого і зрадницького тепер чинить». За розпорядженням короля приналежна йому поміщицька власність дісталася лояльним дворянам: Станіславу Орді (села Топчиці, Христоболоти та Малі Сернічки), булаківському старості Казимиру Нарушевичу (Золоте й половину Дубровиць) та Абраму Достоєвському[8][9].

У затяжній боротьбі за Пінським повіт між Річчю Посполитою та Україною Лукаш Єльський спершу залишався вірним угоді з Гетьманщиною, проте в серпні 1658 року він перейшов до поляків й отримав від короля «вічне прощення», ослабивши таким чином пінсько-козацький союз[10].

ПриміткиРедагувати

  1. а б Леонюк, 1996, с. 127
  2. Ciechanowicz, 2001, с. 221
  3. Majewski, 2013, с. 35-36
  4. Kroll, 2012, с. 63
  5. Липинський, 1920, с. 11-16
  6. Kotljarchuk, 2006, с. 252-254
  7. Мицик, 2004, с. 6
  8. Kotljarchuk, 2006, с. 254-255
  9. Мицик, 2018, с. 235-237
  10. Kotljarchuk, 2006, с. 255

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати