Відкрити головне меню
Римляни і лузітани
Мовна карта Піренейського півострова (300 до н. е.):
   Лузітани і веттони

Лузіта́ни (лат. Lusitani; ісп. і порт. Lusitanos) — індоєвропейський народ, що мешкав на заході Піренейського півострова, на теренах сучасної Португалії в VІ ст. до н.е. — I ст. н.е. Займали землі в межиріччі Дору й Тагу (Тежу), а також частково іспанські провінції Естремадуру й Саламанку. Точне етнічне й лінгвістичне походження невідоме. Вважаються докельтським, паракельтським або протокельтським народом. Розмовляли лузітанською мовою, близькою до кельтських й італійських мов. Не мали єдиної політичної організації, але мали почуття культурної спільності. Поділялися на самостійні племена, що керувалися військовими родами й контролювали певні території. Мешкали у селищах, займалися землеробством і скотарством. Перебували під кельтським релігійним впливом. Були язичниками, практикували тваринні й людські жертвоприношення. Вшановували Ендовеліка (лат. Endovelicus), бога здоров'я й безпеки, та Атегіну, богиню родючості. Розвинули примітивне образотворче мистецтво (скульптуру). Під час зовнішньої небезпеки об'єднувалися в союз. Вели успішні війни проти карфагенян та римлян. Використовували тактику партизанської війни. У 147139 рр. до н.е. під проводом вождя Віріата боролися проти римського панування. 61 року до н.е. були підкорені Римом. Зазнали романізації — прийняли римське право, звичаї та латину. Близько 27 року до н.е. землі лузітанів були перетворені на римську провінцію Лузітанія. У середньовічній Португалії лузітани вважалися пращурами португальців (ця ідея була освячена в національній епопеї «Лузіади» Луїша де Камоенша). У новітній португальській мові «лузітани», «лузітанський» — переносно про португальців, португальське.

Зміст

НазваРедагувати

 
Лунула

ПоходженняРедагувати

Лузітани вважаються докельтським, паракельтським або протокельтським народом. Зокрема, Страбон у своїй «Географії» писав, що вони походили від кантабрів, іберського автохтонного населення півострова. На думку Діодора Сицилійського були германцями-кімбрами; Артемідор Далдіанський називав їх белітанами (лат. Belitani), кельтами; Пліній Старший і Помпоній Мела відокремлювали їх від кельтів.

Більшість племінних назв та топонімів мають кельтське походження. Споріднені з сусідніми веттонами та турдулами.

ІсторіяРедагувати

У ІІІ столітті до н.е. лузітани проводом вождя Кауцена (лат. Caucenus) вони воювали проти карфагенян. У 194 році до н.е. вони разом із кельтіберами вперше боролися проти Риму, що проводив завоювання Іспанії.

З 153 року до н.е. лузітани розпочали війну проти римлян, що просувалися вглиб Іспанії. 150 року до н.е. місцеві племена зазнали великої поразки від Сервія Гальби, який убив 9 тисяч лузітан і 2 тисяч продав у рабство в Галлії. У 147139 рр. до н.е. лузітани успішно воювали під проводом вождя Віріата, допоки його не зрадили соратники. Згодом лузітанські племена боролися із вождем Тауталом (лат. Tautalus). 61 року до н.е. були підкорені Римом.

Суспільна організаціяРедагувати

 
Памятник Віріатові у Візеу, Португалія.

Суспільна організація лузітанів була патріархально-родовою. Кревні зв'язки відігравали більше значення ніж сусідські. Сім'ї були моногамними, шлюбні церемонії нагадували грецькі[2]. Влада батька над синами була чинною навіть після їхнього одруження[2]. Сім'ї об'єднувалися у рід, роди — у плем'я. Кожен рід мав власне поселення, або укріплене городище (castro)[2]. Центром племені було велике місто із спільним храмом чи судовою адміністрацією[2].

Лузітанське суспільство було ієрархічним, в якому чоловік-воїн займав високе положення. Привілейовані воїни становили шляхетний клас й володіли основними багатствами, на що вказують скарби і зброя з поховань. Як зазначає Страбон лузітани вели спартанський спосіб життя, любили займатися війною та грабіжницькими нападами на сусідів[3].

Лузітани жили в умовах воєнної демократії. Головним органом управління племені була рада, так звана сусідська рада (conventus vicinorum) — зібрання голів родів і сімей. На раді обирали вождів, яких античні джерела називають провідниками (грец. ἡγούμενος, hìghóumenos), або королями (лат. regnator). Рада контролювала й обмежувала їхню владу[2].

Декілька племен могли об’єднуватися у прото-державні утворення — федерації[2]. Вони були непостійними й інституційно слабкими. Такі об’єднання трималися винятково на авторитеті сильних лідерів, таких як Віріат і Серторій, й розпадалися після смерті провідника[2].

За повідомленням Апіана лузітани мали власне законодавство. Вони розрізняли приватну і громадську (комунальну) власність. До останньої входили землеволодіння, худоба, продукти сільського господарства, а також племінні скарби. Засуджених на смерть лузітани скидали зі скелі в урвище, а батьковбивць побивали камінням[4].

ПлеменаРедагувати

Лузітани не мали єдиної політичної організації й поділялися на самостійні племена:

ЗвичаїРедагувати

 
Реконструкція житла

Господарство. ТоргівляРедагувати

Докладніше: Культура городищ

За повідомленням Страбона лузітани вели простий спосіб життя, займалися скотарством, збиральництвом і землеробством . Вони розводили корів, кіз і коней[4]; збирали жолуді, з яких робили борошно і виготовляли хліб; вирощували ячмінь[3]. Замість оливкової олії лузітани використовували вершкове масло[3]. Пили, в основному, воду і пиво. Вино споживали рідко, переважно, на святах із родичами[3]. Трапеза проходила у будинку, за столом, де сідали за віком та чином. Обід обносили колом; під час пиру відбувалися танці під звуки флейти чи труби[4]. Жінки танцювали разом із чоловіками, взявшись за руки[4]. Спали, зазвичай, на підлозі, або сіні[4].

Чоловіки носили довге волосся, подібно до жінок, і одягалися у чорні шати, переважно, плащі[4]. У цих плащах вони ходили вдень і спали на сінниках в ночі[4]. Жінки завжди одягалися у довгі і кольорові плаття[4].

Північні лузітани, які жили біля річки Дурій (Дору), вели спартанський спосіб життя: двічі на день милися у лазнях, купалися в крижаній воді, щоденно їли лише борошно, дотримувалися чистоти і скромності[3][5].

Торгівля між лузітанами проходила у формі натурального безгрошового обміну. Карбованої монети вони не знали й інколи замість неї використовувалися відрубані шматки кованого срібла[4].

ЖертвоприношенняРедагувати

Лузітани любили жертвоприношення й ворожили на нутрощах тварин, принесених у жертву[3]. Вони розглядали жили на боці жертви і, намацуючи їх, провіщали майбутнє[3]. Лузітани також практикували людські жертвоприношення й ворожили на нутрощах полонених ворогів. Зокрема, вони закутували жертву у плащ, а коли жрець-ворожбит убивав її ударом у нутрощі, визначали майбутнє за падінням тіла жертви. У полонених лузітани відрубали праві руки й приносили в жертву божествам[3][5].

Богові війни (Аресу) лузітани приносили в жертву цапів, коней і полонених[4]. Подібно до греків вони також приносили гекатомби[4][6].

Військова справаРедагувати

Докладніше: Фальката
 
Лузітанські баби воїнів зі щитами

Під час зовнішньої небезпеки лузітани об'єднувалися в союз. Вони використовували тактику партизанської війни, опиралися ворогам у гірських місцевостях. За своїм звичаєм обзголовлювали противників. Жінки воювали нарівні з чоловіками.

Як зазначає Старбон, лузітани вміло влаштовували засідки і висліджували ворога; були моторні, спритні й прекрасно маневрували у строю[5][3]. Їхні вояки носили вигнутий наперед невеликий щит, діаметром до 60 см, що висів на ременях, бо немав ні кілець, ні ручок[3]. Головною зброєю лузітан були дротики, кинджали (фалькати) і ножі[3]. Деякі вояки мали списи із мідними наконечниками[3]. Більшість лузітанів була захищена лянними паницрями, поножами та шкіряними шоломами з сухожилків[3]; знать мала кольчуги та шоломи з трьома султанами[3] (так звані шоломи кельтіберського типу). У бою лузітани зав'язували своє довге волосся довкола лоба[4].

Для легхих і важких піхотинців, а також вершників проводилися тренувальні змагання з кулачного бою, бігу, стрільби та групових боїв[4].

У культуріРедагувати

Португальська літератураРедагувати

Докладніше: Луз (міфологія)
 
Віріат і лузітани перемагають римлян (Рамон Падро, 1882)

У середньовічному Португальському королівстві лузітани вважалися пращурами португальців. Ця ідея закріпилася у національній свідомості країни в XVI столітті завдяки поету Луїшу де Камоеншу, який назвав свій найвидатніший твір «Лузіади» за іменем лузітан та Лузітанії. У цій національній поемі португальці іменуються лузітанами, які під проводом Васко да Гами мужньо долають морський шлях до Індії. Вождь історичних лузітан Віріат зображений як борець за свободу Лузітанії-Португалії від Риму.

Плавання до Індії

Доволі мудрого хвалити грека
І плавання троянця голосне;
Траяна й Александра вже далека
Нам слава і загарбництво грізне;
Хай давня муза тут примовкне злегка,
Хай у піснях моїх вогнем сяйне
Звитяга лузітанів буйносила,
Що Марса і Нептуна полонила.

Битва при Алжубарроті

Глянь, на горі сімнадцять лузітанців
Бороняться, не здавшись у полон,
Хоч проти них – чотириста іспанців,
Що їх оточують з усіх сторон;
Але разять сусідів-ошуканців,
Що приязні порушили закон:
Цей подвиг є і в світі буде вічний,
Колись великий і тепер величний.



Ось так і триста лузітан давно
Із тисячею римлян мужньо бились
У час, коли з поспільством заодно
Боровся Віріат, щоб ми звільнились;
Та їхні перемоги й знамено
У спадок нам довіку залишились –
Не страшно й нам численних ворогів,
Ми це явили тисячу разів.

Битва при Оріке

Але вже принц Афонсу для боїв
Збирав щасливе військо лузітанів
Супроти мавра, що на землях жив
За світлим Тежу і його поганив;
І на Урікське поле заспішив,
Сміливо табором військовим станув,
Не боячися тьми ворожих лав,
Хоч мало вояків у себе мав.

У нову добу слова «лузітани», «Лузітанія», «лузітанська мова» стали переносними, метафорично-поетичними назвами португальців, Португалії, португальської мови.

ІншеРедагувати

Поп-культураРедагувати

  • Лузітани — одна з іберійських фракцій комп'ютерної гри Total War: Rome II (2013)[10]

ПриміткиРедагувати

  1. Страбон. География: В 17 кн. / Пер., статья и коммент. Г. А. Стратановского. Ленинград: Наука, 1964. С. 139.
  2. а б в г д е ж Livermore 1947:4
  3. а б в г д е ж и к л м н п р Στράβων. Γεωγραφικά. βιβλίο Γ. Κεφάλαιο 3:6.
  4. а б в г д е ж и к л м н п Στράβων. Γεωγραφικά. βιβλίο Γ. Κεφάλαιο 3:7.
  5. а б в Страбон. География... 1964:154.
  6. Страбон. География... 1964:155.
  7. Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця. — К.: Дніпро, 1987. — С.3.
  8. Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця. — К.: Дніпро, 1987. — С.288.
  9. Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця. — К.: Дніпро, 1987. — С.106.
  10. Lusitani (TWR2 faction)

ДжерелаРедагувати

  • Ángel Montenegro et alii, Historia de España 2 - colonizaciones y formación de los pueblos prerromanos (1200-218 a.C), Editorial Gredos, Madrid (1989) ISBN 84-249-1386-8
  • Alarcão, Jorge de, O Domínio Romano em Portugal, Publicações Europa-América, Lisboa (1988) ISBN 972-1-02627-1
  • Alarcão, Jorge de et alii, De Ulisses a Viriato – O primeiro milénio a.C., Museu Nacional de Arqueologia, Instituto Português de Museus, Lisboa (1996) ISBN 972-8137-39-7
  • Amaral, João Ferreira do & Amaral, Augusto Ferreira do, Povos Antigos em Portugal – paleontologia do território hoje Português, Quetzal Editores, Lisboa (1997) ISBN 972-564-224-4
  • Alarcão, Jorge de . Novas perspectivas sobre os Lusitanos (e outros mundos) // Revista Portuguesa de Arqueologia. 4 (2). Lisboa: Instituto Português de Arqueologia. 2001. p.293-349. ISSN 0874-2782.
  • Alvarado, Alberto Lorrio J., Los Celtíberos, Universidad Complutense de Madrid, Murcia (1997) ISBN 84-7908-335-2
  • Berrocal-Rangel, Luis, Los pueblos célticos del soroeste de la Península Ibérica, Editorial Complutense, Madrid (1992) ISBN 84-7491-447-7
  • Burillo Mozota, Francisco, Los Celtíberos, etnias y estados, Crítica, Barcelona (1998, revised edition 2007) ISBN 84-7423-891-9
  • Livermore H.V. History of Portugal. Cambridge: University Press, 1947.
  • Livermore H.V. A New History of Portugal. Cambridge: University Press, 1969.

ПосиланняРедагувати