Відкрити головне меню

Би́тва при О́ріке (порт. Batalha de Ourique) — битва, що відбулася 25 липня 1139 року, в день святого Якова, поблизу місцевості Оріке, між християнськими лицарями Португалії під проводом Афонсу I та мусульманськими військами Альморавідів. Одна з битв Реконкісти. Згадується в «Лузітанській хроніці», оспівана в «Лузіадах». Деталі бою невідомі. Відбулася під час рейду Афонсу вглиб ворожих володінь. Маври, які чисельно переважали португальців, оточили і штурмували їхній табір. Афонсу героїчно розгромив противника й убив п'ятьох мавританських емірів. Згідно з традиційною португальською історіографією одразу після битви лицарство проголосило Афонсу «королем португальців»; він провів шляхетський збір у Ламегу, де офіційно отримав корону з рук бразького архієпископа Жуана Пекуліара, й таким чином проголосив незалежність від королівства Кастилії та Леону. Битва не була вирішальною для ходу Реконкісти, але мала важливе значення для історії португальської державності. Вона стала символом звитяги над ісламом та самостійності від Іспанії, була однією з ікон португальського націоналізму. З битвою пов'язана популярна легенда, що в ніч перед боєм Афонсу мав чудесне об'явлення розіп'ятого Ісуса Христа, який дарував йому перемогу. П'ятірка переможених мавританських емірів закарбована на гербі Португалії у вигляді п'яти синіх щитів.

Битва при Оріке
Реконкіста, Португальсько-марокканські війни
BatalhaOurique.jpg
Чудо при Оріке (Домінгош Секейра, 1793)
Координати: 37°39′00″ пн. ш. 8°13′00″ зх. д. / 37.65000000002777369445539080° пн. ш. 8.2167000000277781169° зх. д. / 37.65000000002777369445539080; -8.2167000000277781169
Дата: 25 липня 1139
Місце: Оріке, Аль-Андалус (Південна Португалія)[1]
Результат: перемога португальців
Сторони
Португалія Альморавіди
Командувачі
Афонсу I 5 емірів
Військові сили
невідомо невідомо
Втрати
невідомо 5 емірів убито

Зміст

ПередумовиРедагувати

 
Битва при Оріке (фрагмент з «Генеалогії португальських королів», 1530—1534)

У першій половині ХІІ століття Піренейський півострів був ареною боротьби між ісламською (сарацинською) державою марокканських Альморавідів і християнськими монархами під проводом Кастилії. Мусульмани контролювали центральні та південні терени півострова, які називали Аль-Андалус. За правління альморадівдського еміра Алі ібн Юсуфа ними керував його брат-намісник Тамін. В північній частині півострова існували християнські держави — королівства Кастилії і Леону, Арагону, графства Барселони та Португалії. Їхнім лідером був кастильський король Альфонсо VII, який прийняв титул імператора Іспанії. Його васалом був португальський граф Афонсу I. Основна війна між мусульманами і християнами велася на сході півострова, в той час як західні землі, дотичні до Португалії були місцем обопільних рейдів противників. На заході найбільшим ісламським містом був Сантарен, звідки відправлялися походи до Португальського графства. Португальці здійснювали свої виправи з Коїмбри, пересікаючи Мондегу.

ХідРедагувати

Найбільш ранні джерела згадують про битву побіжно. У «Житії святого Теотонія» зазначено, що в день святого Якова португальці перемогли «5 язичницьких королів» (V. reges paganorum), які привели своїх численних «варварів» з обох берегів моря — Андалусії та Марокко[2]. Проте у хроніках, починаючи з «Лузітанської хроніки», вказано, що мусульман очолював король Есмар або Ісмар[3]. Саме хроніки дають найбільше деталей про хід бою. Згідно з «Лузітанською хронікою» цей король чекав на черговий похід португальського графа Афонсу (у хроніці — король Алфонс) вглиб сарацинських володінь на півдні Піренейського півострова. Коли ж португальці невеликим числом розпочали виправу влітку 1139 року, Есмар зібрав війська управителів 5-ти мавританських міст — Севільї, Бадахоса, Елваша, Евори і Бежі, й усіх своїх володінь аж до Сантарена. Він привів також заморський контингент з центральних марокканських володінь Альморавідів[3], серед якого були воїни-жінки, що билися на кшталт амазонок. Зранку 25 липня, у місцевості Оріке, велике військо Есмара оточило португальський табір, який Афонсу встановив на високому виступі скелі. Цілий день сарацини штурмували християн, намагаючись здобути їхній табір, але португальські лицарі відбили їх, а надвечір розбили і розпорошили[3]. У битві загинули управителі 5-ох мавританських міст, які в інших джерелах згадуються як королі. Есмар врятувався втечею, а його кузен Омар Атагор, небіж сарацинського короля Алі, потрапив до полону. Арабські й іспанські джерела не прояснюють обставин бою, називаючи Есмара іменем Ісмара Абузікрі. Сучасні історики ототожнюють його із Абу Захарією, мароканським управителем Сантарема[3].

Латинський оригінал[4] Український переклад

Æra 1177. Octavo Calendas Augusti in Festivitate Sancti Jacobi Apostoli anno Regni sui undecimo, idem Rex Donnus Alfonsus magnum bellum commisit cum Rege Sarracenorum, nomine Esmar, in loco, qui vocatur Aulic. Ille nanque Rex Sarracenorum, cognita virtute, & audacia Regis Donni Alfonsi, & videns eum frequenter intrare in terram Sarracenorum, & depraedari, nimiumque atterere suam regionem, voluit si facere posset, ut eum incautum & imparatum alicubi inveniret, ut cum eo gereret bellum. Quadam itaque vice cum Rex D. Alfonsus cum suo exercitu intraret per terram Sarracenorum, & esset in corde terrae eorum, Esmar Rex Sarracenus congregara infinita multitudine Sarracenorum transmarinorum, quos secum adduxerat, & eorum qui morabant citra mare a termino Sibilliae, & de Badalioz, & de Elvas; & de Elbora, & de Begia, & de omnibus Castellis usque Sanctarem, venit ei oviam, ut pugnaret cum eo, confidens in multitudine virtutis suae, & sui exercitus, quia erat copiosus, in tantum quod mulieres ibi affuerunt Amazonico ritu belligerantes, sicut exitus postea probavit in eis, quae ibi occisae inventas fuerunt, licet Rex D. Alfonsus esset cum paucis suorum, & esset in quodam promontorio fixis tentoriis, ex omni parte obsessus & circumvalatus est a Sarracenis a mane usque ad vesperam, cum vellent irrumpere & invadere Castra Christianorum, electi milites irruerunt in eos fortiter pugnantes cum eis, expulsos extra Castra occiderunt, & diviserunt eos: quod cum vidisset Rex Esmar, scilicet virtutes Christianorum, & quod parati erant magis vincere, aut mori, quam fugere, fugit ipse, & omnes, qui cum eo erant, omnisque illa multitudo Paganorum partim occisione, partim fuga occisa est, & dispersa. Rex etiam Esmar illorum superatus per fugam evasit, comprehenso ibi quodam suo consuprino, & nepote Regis Hali nomine Homar Atagor ; & interfectas ex parte sua viris innumeris, & sic D. Alfonsus divina se protegente gratia magnum de inimicis obtinuit triumphum, & ex illa tempore fortitudo & audacia Sarracenorum valde infirmata est.

Ера 1177 [1139]. У восьмих календах серпня, на празник святого Якова Апостола [25 липня], на одинадцятий рік його правління, той самий король, пан Алфонс, зійшовся у великій битві із королем сарацинів на ім'я Есмар у місцевості, що зветься Авлік. Оскільки король сарацинів знав про силу і сміливість короля, пана Алфонса, і бачив часто як він ходить до землі сарацинської і плюндрує її, і величезної шкоди завдає його краю, то замислив він собі, якщо вийде, десь застати його неуважним і непідготовленим, і побити його. Тому, коли одного разу король, пан Алфонс, зі своїм військом увійшов до землі сарацинської, і був в серці землі їхньої, Есмар, король-сарацин, зібрав незчисленні полчища сарацинів заморських, яких привів з собою, і тих, які перебували по цей бік моря, з окраїн Севільї, Бадахоса, Елваша, Евори і Бежі, і з усіх міст аж до Сантарема. І прийшов він до нього, радіючи, щоб битися із ним, і був впевнений у численних силах своїх і власному війську, бо багатим було воно настільки, що числилися в ньому навіть жінки, які билися як амазонки, і як потім після битви перевірили, їх виявили там полеглими. Хоча король, пан Алфонс, мав невелику рать свою, що на прискалку встановила намети, з усіх боків його оточили і атакували сарацини, які від ранку до ночі хотіли прорватися і захопити табір християн; тоді відбірні лицарі кинулися на них, били їх мужньо і погнали з табору, вимордуваши і розкидавши їх. І коли король Есмар побачив силу християн і те, що вони були готові радше перемогти або померти, ніж тікати, то сам утік, а всі, хто були з ним, всі ті численні язичники або частково загинули, або частково побігли і розсіялися. Отже, король Есмар уцілів, врятувавшись втечею; якогось його кузена і небожа короля Алі на ім'я Омар Атагор взяли у полон; незчисленну кількість мужів з їхнього боку винищили. Таким чином, під покровом великої божої милості, пан Алфонс здобув тріумф над неприятелями, і відтоді міць і сміливість сарацинів сильно підупали.

Опис битви в «Лузіадах» 
Португальський оригінал[5] Український переклад[6].

42
Mas já o Príncipe Afonso aparelhava
O Lusitano exército ditoso,
Contra o Mouro que as terras habitava
D'além do claro Tejo deleitoso;
Já no campo de Ourique se assentava
O arraial soberbo e belicoso,
Defronte do inimigo Sarraceno,
Posto que em força e gente tão pequeno.

43
"Em nenhuma outra cousa confiado,
Senão no sumo Deus, que o Céu regia,
Que tão pouco era o povo batizado,
Que para um só cem Mouros haveria.
Julga qualquer juízo sossegado
Por mais temeridade que ousadia,
Cometer um tamanho ajuntamento,
Que para um cavaleiro houvesse cento.

44
"Cinco Reis Mouros são os inimigos,
Dos quais o principal Ismar se chama;
Todos exprimentados nos perigos
Da guerra, onde se alcança a ilustre fama.
Seguem guerreiras damas seus amigos,
Imitando a formosa e forte Dama,
De quem tanto os Troianos se ajudaram,
E as que o Termodonte já gostaram.

45
"A matutina luz serena e fria,
As estrelas do Pólo já apartava,
Quando na Cruz o Filho de Maria,
Amostrando-se a Afonso, o animava.
Ele, adorando quem lhe aparecia,
Na Fé todo inflamado assim gritava:
- "Aos infiéis, Senhor, aos infiéis,
E não a mim, que creio o que podeis!"

46
"Com tal milagre os ânimos da gente
Portuguesa inflamados, levantavam
Por seu Rei natural este excelente
Príncipe, que do peito tanto amavam;
E diante do exército potente
Dos imigos, gritando o céu tocavam,
Dizendo em alta voz: - "Real, real,
Por Afonso alto Rei de Portugal."

47
"Qual co'os gritos e vozes incitado,
Pela montanha o rábido Moloso,
Contra o touro remete, que fiado
Na força está do corno temeroso:
Ora pega na orelha, ora no lado,
Latindo mais ligeiro que forçoso,
Até que enfim, rompendo-lhe a garganta,
Do bravo a força horrenda se quebranta:

48
"Tal do Rei novo o estâmago acendido
Por Deus e pelo povo juntamente,
O Bárbaro comete apercebido,
Co'o animoso exército rompente.
Levantam nisto os perros o alarido
Dos gritos, tocam a arma, ferve a gente,
As lanças e arcos tomam, tubas soam,
Instrumentos de guerra tudo atroam.

49
"Bem como quando a flama, que ateada
Foi nos áridos campos (assoprando
O sibilante Bóreas) animada
Co'o vento, o seco mato vai queimando;
A pastoral companha, que deitada
Co'o doce sono estava, despertando
Ao estridor do fogo que se ateia,
Recolhe o fato, e foge para a aldeia:

50
"Desta arte o Mouro atónito e torvado,
Toma sem tento as armas mui depressa;
Não foge; mas espera confiado,
E o ginete belígero arremessa.
O Português o encontra denodado,
Pelos peitos as lanças lhe atravessa:
Uns caem meios mortos, e outros vão
A ajuda convocando do Alcorão.

51
"Ali se vêem encontros temerosos,
Para se desfazer uma alta serra,
E os animais correndo furiosos
Que Neptuno amostrou ferindo a terra.
Golpes se dão medonhos e forçosos;
Por toda a parte andava acesa a guerra:
Mas o de Luso arnês, couraça e malha
Rompe, corta, desfaz, abola e talha.

52
"Cabeças pelo campo vão saltando
Braços, pernas, sem dono e sem sentido;
E doutros as entranhas palpitando,
Pálida a cor, o gesto amortecido.
Já perde o campo o exército nefando;
Correm rios de sangue desparzido,
Com que também do campo a cor se perde,
Tornado carmesi de branco e verde.

53
"Já fica vencedor o Lusitano,
Recolhendo os troféus e presa rica;
Desbaratado e roto o Mauro Hispano,
Três dias o grão Rei no campo fica.
Aqui pinta no branco escudo ufano,
Que agora esta vitória certifica,
Cinco escudos azuis esclarecidos,
Em sinal destes cinco Reis vencidos,

54
"E nestes cinco escudos pinta os trinta
Dinheiros por que Deus fora vendido,
Escrevendo a memória em vária tinta,
Daquele de quem foi favorecido.
Em cada uni dos cinco, cinco pinta,
Porque assim fica o número cumprido,
Contando duas vezes o do meio,
Dos cinco azuis, que em cruz pintando veio.

42
Але вже принц Афонсу для боїв
Збирав щасливе військо лузітанів
Супроти мавра, що на землях жив
За світлим Тежу і його поганив;
І на Урікське поле заспішив,
Сміливо табором військовим станув,
Не боячися тьми ворожих лав,
Хоч мало вояків у себе мав.

43
Він покладався, як і в кожній справі,
Лише на бога, що на небесах,
То й не лякали нехристи лукаві,
Хоч не злічити їх уже в полях.
Снував спокійно думи величаві,
Одважувавсь на. битву, як забаг,
Хоч ворогів, о матінко господня,
На лицаря одного – ціла сотня.

44
П'ять маврських королів, повір мені,
Зоветься головний у них Ісмаром ;
Всі загартовані в жаркій війні,
Де слава здобувається недаром;
А з ними й амазонки чарівні,
Наслідують красуню дивним чаром
Ту, що троянці знали в днях своїх,
І дочок Термодонта молодих.

45
Ранкові зорі гасли й ледь тепліли,
Війнуло холодом від росних трав,
Коли Афонсу й воїни узріли
Марії сина, що між хмар постав;
Король, що божествив його, зраділий,
Натхненний вірою, ось так гукав:
«Нехай твій гнів, твій грім, твій меч, о боже,
Мені розбить невірних допоможе!»

46
Тож португальці, дивом отаким
Запалені, встають, і виступають
За владаря свого, і йдуть за ним,–
Його всі люблять серцем і вітають;
І перед військом ворогів міцним
Кричать, і їхні вигуки злітають
До неба: «За Афонсу-короля,
Що португальську землю визволя!»

47
Ось так, як накидається порідний
Кудлай, що пастуху коритись звик,
У горах на бика, гарчить, страхітний,
Хоч захищається рогами бик;
Не стільки дужий гавкотить, як спритний,
Хапає то за вухо, то за бік,
Аж поки звалить сильного сміливий,
Бере за горло, в запалі жахливий,–

48
Так і новий король із військом там
Видінням запалився без принуки,
їх наступу не стримать ворогам,
Що вкрили ген зелене поле й луки.
Здіймають маври дикий крик і гам,
Хвилюються, беруть списи та луки,
Сурма звучить, і вітер гук несе,
А клич Беллони заглушив усе.

49
Ось так, як від вогню, котрий солому
Палив у полі (дув Борей різкий),
Загув і перекинувсь по сухому
За вітром на сухі чагарники,
Збудились пастухи, що в полі тбму
Дрімали солодко, та напрямки
Мчать до села, хапаючи одежу,
Не в змозі стримати страшну пожежу.

50
Так само й маври,– хто, як зміг чи встиг,
Хапає зброю, метушиться, лютий;
Чомусь-то квапить коней бойових,
Мов хоче супротивника схитнути.
А португальці зустрічають їх,
Списи несхибно спрямувавши в груди;
Одні звалились, другі йдуть вперед,
їх кличе на підмогу Магомет.

51
Зітнулись – бойовище закипіло
Так, що й гора здригнулась кам’яна;
Копитять коні твердь оскаженіло,
Аж до Нептуна котиться луна;
Удари сиплються на лати й тіло;
Повсюди битва точиться страшна;
І воїн Луза б’ється все лютіше,–
Рубає, крушить, коле, тне і ріже.

52
І ноги, й руки, й голови летять,
У полі котяться під грізні крики,
І корчаться тіла, від ран тремтять,
І видно лиш бліді смертельні лики.
Уже ганебна відступає рать;
Такі криваві розлилися ріки,
Аж та зелена й світла оболонь
Стає червоною, немов огонь.

53
Афонсу виграв битву, слава богу,
Збирав трофеї, здобич добру мав;
Три дні на полі був,– звідтіль спрожогу
Розгромлений утік іспанський мавр.
І там, аби увічнить перемогу,
На білому щиті намалював,
Обвівши світлом, п’ять щитів блакитних,
П’ятьох тих королів здолавши східних.

54
По шість дінейро на щитах п’ятьох
Малює, відданий творцю святому,
Чорнилом різним пише, бачить бог,
Про того, хто сприяв йому в усьому;
І на щитах по числах багатьох
На тлі блакитному, немов живому,
Читати вже про битву можеш ти,–
Це ж там із знаків склалися хрести.

НаслідкиРедагувати

Герб Португалії
Золотий Саншу І з гербом із 5 щитами

Традиційно вважається, що після битви при Оріке переможці проголосили Афонсу королем португальців[7]. Того ж 1139 року він провів шляхетські збори (кортеси) в Ламегу, на яких бразький архієпископ Жуан Пекуліар офіційно коронував його й підтвердив незалежність Португалії від кастильсько-леонського королівства. Згодом, 1143 року так само в Ламегу, в Алмакавській церкві святої Марії, відбулися нові кортеси; там король Афонсу прийняв закони про успадкування престолу, за якими позбавив кастильців права на престолонаслідування в Португалії[8].

Історичність цих подій ставиться під сумнів іспанськими істориками. Зокрема у документах після битви Афонсу продовжував іменуватися принцем або інфантом[7][9]. Факт зібрання коретсів і коронації 1139 року був вигаданий в XVII столітті Олівейрою Маркешом з Алкобаського монастиря, напередодні війни за незалежність Португалії від Іспанії[10][11]. Достовірність проведення кортесів 1143 року так само заперечувалася[12]. Тим не менш, португальські історики нового часу, починаючи з Алесандре Еркулану й Алфреду Піменти приймали на віру патріотичну версію подій й обстоювали її у своїх працях[12]. Зокрема, вони вказували, що 1143 року в Саморі кастильці визнали королівський титул Афонсу, а 1179 року нове королівство вітав сам папа римський Олександр III.

З битвою при Оріке також пов'язують появу герба Португалії. За легендою, на згадку про перемогу над 5-ма мавританськими «королями» Афонсу помістив на свій білий прапор 5 синіх щитів, які прикрасив бізантами, символами незалежності від Кастилії. Ця версія була оспівана в «Лузіадах» (ІІІ:53-54), національній епопеї Луїша де Камоенша. Незважаючи на спроби дослідників довести неісторичність геральдичного міфу, вона глибоко вкорінилася в свідомості португальців.

ЛегендаРедагувати

З битвою при Оріке тісно пов'язана популярна португальська легенда, датована XV століттям, відома як «чудо при Оріке» (порт. milagre de Ourique). За цією легендою напередодні битви до Афонсу I з'явився розіп'ятий Ісус Христос, який пообіцяв королю перемогу християнського воїнства у бою та опіку над його майбутнім королівством[13]. У інших варіантах переказу замість Христа постає святий Яків Апостол (Сантьяго), культ якого як лицаря-мавробійці був поширений серед іберійських християн. Сам переказ був алюзією до історії про імператора Костянтина Великого, який завдяки Христу одержав перемогу в битві біля Мульвійського мосту.

Вперше легенду про «чудо при Оріке» записав у 1485 році Вашку Фернандіш де Лусена, посол португальського короля Жуана II до римського папи Іннокенія VIII[13]. Згодом, на початку XVІI століття, в умовах іспанського панування в Португалії, чернець Алкобаського монастиря Бернарду де Бріту деталізував цю легенду у своїх працях. Він надав їй політичної ваги, зробивши акцент на самостійності Португальської корони, яка перебуває під патронатом Христа[13]. Нова інтерпретація «чуда при Оріке» мала особливо важливе значення для легітимізаці Реставраційної війни за португальську незалежність в 16401668 роках.

У ХІХ столітті історики-позитивісти розвінчували Орікеську легенду як середньовічну вигадку. У сучасній історіографії вона оцінюється як один із важливих націотворчих міфів Португалії. Сюжет «чуда при Оріке» ліг в основу багатьох португальських творів літератури, мистецтва, архітектури[13].

ПриміткиРедагувати

  1. Латинська назва в «Лузитанській хроніці» — Аулік (лат. Aulic). Точне місце битви також невідоме. Традиційно її локалізують у селищі Оріке (Оуріке) в регіоні Алентежу на півдні Португалії. Проте воно лежить занадто далеко від тогочасних кордонів Португальського графства, тому припускають, що битва могла відбутися біля Віла-Шан-де-Оріке в регіоні Рібатежу, неподалік Сантарена.
  2. Vita sancti Theotonii // Portugaliæ Monumenta Historica, Scriptores 1. Olisipone: Acad. Scient. Olip., 1856. p. 86 (27).
  3. а б в г Livermore, с. 65
  4. Enrique Flórez. España Sagrada. Madrid, 1796. — Chronicon Lusitanum. P. 423.
  5. Os Lusíadas por Luís Vaz de Camões. Canto Terceiro
  6. Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця. — К.: Дніпро, 1987. — С.106-110.
  7. а б Ferreira, 1990, с. 24
  8. Ferreira, 1990, с. 27
  9. Livermore, 1947, с. 65–66
  10. Brandão, friar António. Crónica de D. Afonso Henriques. Monarquia Lusitana. third. 
  11. Ferreira, 2010, с. 27–28
  12. а б Ferreira, 1990, с. 28
  13. а б в г Batalha de Ourique // Infopédia. Porto: Porto Editora, 2003—2017.

ДжерелаРедагувати

  • Livermore, HV (1947). A History of Portugal. Pamphlet collection. Cambridge, England, UK: Cambridge University Press. с. 64–66. ISBN 978-1-00-128780-5. .
  • Ferreira, João (2010). Histórias Rocambolescas da História de Portugal (вид. 6). Lisbon, Portugal: A Esfera dos Livros. ISBN 978-989-626-216-7. 
  • Rabb, Kate Milner (2008). National Epics. ISBN 978-1-4086-8891-5. 
  • Smith, Angel (1996). Nationalism and the Nation in the Iberian Peninsula: Competing and Conflicting Identities. Dulles, Virginia: Berg. ISBN 978-1-85973-175-8. 
  • Buescu, Ana Isabel Carvalhão (1987). O milagre de Ourique e a História de Portugal de Alexandre Herculano. Lisboa: Instituto Nacional de Investigação Científica. 
  • Velho, Martim (1989). Estudos críticos sobre a batalha de Ourique. Lisboa: Sociedade histórica da independencia de Portugal. [1]

ПосиланняРедагувати