Миколайчук Іван Васильович

український кіноактор, сценарист, режисер, письменник
(Перенаправлено з Іван Миколайчук)

Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (15 червня 1941, Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область — 3 серпня 1987, Київ) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно).

Миколайчук Іван Васильович
Миколайчук Іван
Миколайчук Іван
Народився 15 червня 1941(1941-06-15)[1]
Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область, Українська РСР, СРСР
Помер 3 серпня 1987(1987-08-03)[1] (46 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
  • злоякісна пухлина
  • Поховання
    Національність українець
    Громадянство УРСР
    Діяльність актор, кінорежисер, сценарист
    Alma mater Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
    Провідні ролі «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон XX»
    IMDb ID 0586645
    Нагороди та премії
    Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1988

    CMNS: Миколайчук Іван Васильович у Вікісховищі

    34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

    В УРСР носив тавро «неблагонадійного».

    ЖиттєписРедагувати

    Народився у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу.[2][3]

    З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі.[4]

    Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука)[3].

    1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище.

    1961 — закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської.

    29 серпня 1962 — одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк.[5]

    19631965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

    В кіно дебютував ще студентом  — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

    Іван Миколайчук прийшов у кіно через ворота кіностудії імені Олександра Довженка разом зі своїм учителем Віктором Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину “Тіні забутих предків”. За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов з поваги до Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Юрію Іллєнку, щоб той не заряджав плівку. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Він заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Іллєнка і пробило: Іван справді молився...[6]

    Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.[4]

      Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»

    Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.

     

    Зі спогадів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука[7]

      Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко.  

    Сергій Параджанов

    У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

    З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

    У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

    1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

    «Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

    Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»[4], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

    Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

    1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

    ФільмографіяРедагувати

     
    Могила Івана Миколайчука на Байковому кладовищі
     
    Меморіальна дошка Іванові Миколайчуку, вулиця Івана Миколайчука, Київ
     
    Будинок на вулиці Івана Миколайчука, в якому жив Миколайчук у 1971—1987 роках
     
    Меморіальна дошка на честь Івана Миколайчука, встановлена на адміністративному корпусі кіностудії імені Олександра Довженка (Київ)

    Вшанування пам'ятіРедагувати

    На честь Івана Миколайчука названі вулиці у Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську, Кропивницькому, Вінниці та Коломиї.

    25 грудня 2015 року Вінницька міська рада своїм рішенням № 71 перейменувала вулицю та провулок Фелікса Кона на вулицю та провулок Івана Миколайчука.[10]

    • На честь нього названо 49 курінь УПЮ імені Івана Миколайчука.
    • 8244 Миколайчук — астероїд, названий на честь митця.
    • Миколайчук-Фест — всеукраїнський фестиваль народної пісні та кіно, присвячений 75-річчю актора.

    23 лютого 2016 року на сайт Президента України подана петиція про присвоєнню Іванові Миколайчуку почесного звання «Герой України».[11]

    Фільми про Івана МиколайчукаРедагувати

    ПриміткиРедагувати

    1. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    2. Сайт «Іван Миколайчук»
    3. а б Знаменитості Буковини: Володимир Івасюк, Іван Миколайчук та Назарій Яремчук
    4. а б в Наталка Позняк-Хоменко. Іван Миколайчук. Український секс-символ із Божою ознакою // Без цензури
    5. Валентина Ковальська. «Про мене ще ніхто не писав». Марія Миколайчук // Сайт Ін-ту українознавства. Архів оригіналу за 17 травень 2014. Процитовано 4 червень 2011. 
    6. Мар'яна, Байдак. Тіні Івана Миколайчука Локальна історія Локальна Історія. Локальна Історія (uk). Процитовано 2020-05-29. 
    7. Мистецька магія Івана Миколайчука // Голос України — 15 червня 2011
    8. Сайт «Кіноколо»
    9. Фільмографія на сайті «Іван Миколайчук»
    10. Вінницька міська рада ухвалила перейменування 135 вулиць та провулків
    11. Присвоїти Івану Миколайчуку почесне звання «Герой України»
    12. Володимир Войтенко: «Іван Миколайчук. Посвята», Анатолій Сирих

    Джерела та літератураРедагувати

    ЛітератураРедагувати

    ПосиланняРедагувати