«Сон» — український радянський біографічний кольоровий художній кінофільм 1964 року, присвячений Т. Шевченку. Фільм знято режисером В. Денисенком на кіностудії ім. Олександра Довженка. Прем'єра відбулася у Києві 3 листопада 1964 року.

СонPicto infobox cinema.png
Сон (фільм, 1964).jpg
Жанр художній
Режисер Володимир Денисенко
Сценарист Дмитро Павличко
Володимир Денисенко
Кінокомпанія Кіностудія ім. Олександра Довженка
Мова українська
Країна Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Рік 1964
Дата виходу 3 листопада 1964
IMDb ID 2400666

Молодого Тараса Шевченка, автора крамольних віршів, викликають на допит. Замість пояснень, поет пише нові вірші, які присвячує безрадісній долі України. За «підбурливі» думки Шевченка віддають у солдати з забороною писати й малювати. Стрічка змальовує внутрішній стан митця в ті дні, його спогади про роки, прожиті в кріпацтві, роздуми про вітчизну, народ і свободу.

СюжетРедагувати

У фільмі відтворено один з періодів життя Т. Г. Шевченка — від дитячих років до заслання. Засобами кіномистецтва автори фільму, за логікою радянської пропаганди, викривають «святих отців» — поборників темряви і мракобісся. Шевченко в фільмі — це людина, яка приходить до висновку про облудність релігії.[1] Насправді ж, завдяки виражальним кінематографічним метафорам, Шевченко постає перед глядачем не стільки як одноплощинний атеїст, скільки як справжній бунтар і гуманіст.

Фільм, на думку французького дослідника, історика українського кінематографа Любомира Госейка, побудовано на зіставленнях і непрямій хронології, сучасне переплітається з минулим, сон —– із дійсністю: «Наприкінці цього новаторського фільму, який коригує попередні версії в бік національної свідомости, Шевченко проходить коридором, де один за одним з’являються персонажі його поеми. Можна бачити, як зі свого портрета виходить цар, котрий починає невимушену розмову з поетом, чия особиста трагедія полягає в тому, що він бачить себе —– і звільненого —– серед кріпаків. …Володимира Денисенка більше хвилює етичний бік героїв, їхня та їхньої країни доля в боротьбі за справедливість і добро. Він одним із перших у післядовженківському поколінні, хто накреслює нові шляхи, робить нові пролами в національній свідомості, випереджаючи Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осику, Івана Миколайчука».[2]

В роляхРедагувати

Знімальна групаРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Кіндрат К.П. Науково-атеїстичне виховання учнів. - К, 1966.
  2. Госейко Любомир. Історія українського кінематографа. 1896-1995 (пер. з французької). — К.: Кіно-Коло, 2005. – С. 178-179. ISBN 966-8864-00-Х

ПосиланняРедагувати