Відкрити головне меню

Володи́мир Тере́нтійович Денисе́нко (7 січня 1930(1930-01-07), Медвин, Українська СРР, СРСР — 10 червня 1984(1984-06-10), Київ, СРСР) — український радянський кінорежисер, сценарист та педагог. Лавреат Шевченківської премії 1979 року за стрічку «Женці»[1]. Народний артист УРСР (1983).

Володимир Денисенко
Денисенко Володимир.jpg
Ім'я при народженні Володимир Терентійович Денисенко
Дата народження 7 січня 1930(1930-01-07)
Місце народження Медвин, Богуславський район, Київська округа, Українська СРР, СРСР
Дата смерті 10 червня 1984(1984-06-10) (54 роки)
Місце смерті Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Байковий цвинтар
Національність українець
Громадянство СРСР СРСР
Професія кінорежисер, сценарист
Alma mater Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого
Дружина Наум Наталія Михайлівна
IMDb ID 1299001
Нагороди та премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1979Народний артист УРСР

Чоловік української кіноакторки Наталії Наум. Батько акторів Тараса та Олександра Денисенків.

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Володимир Денисенко народився 7 січня 1930 року в селі Медвин на Київщині. Дід Володимира Денисенка — Яків Гордійович Денисенко мав водяний млин на річці Хоробра, яка протікає через Медвин. У часи Української революцію був активним учасником повстанського руху — «міністром оборони» Медвинської республіки.

 
Дідусь Володимира Денисенка Яків Гордійович та бабуся Гафія Михайлівна

Батько Володимира Денисенка — Терентій Якович, після придушення повстання більшовиками змушений був тікати з Медвина. Восени 1920 року перебрався до Києва, вступив до політехнічного інституту, одружився з випускницею Київського медінституту Лесею Курилко із Переяслава[2]. По закінченні інституту працював гірничим інженером на різних підприємствах: каолінових заводах у Глухівцях та Турбові на Вінничині, головним інженером каолінового заводу в селищі Просяна на Донеччині. Часто переїздив — плутав сліди, бо відчував холодне дихання каральних органів за медвинські справи[3].

 
Могила Володимира Денисенка

У 19311941 роках Володимир Денисенко зі своїми батьками мешкав у Харкові, де їх застає війна. Батько йде на фронт, а мати з сином їдуть у Медвин. Лише восени 1944 року пішов до п'ятого класу Медвинської середньої школи, оскільки під час німецької окупації не було змоги це зробити.

Після поверненням батька з війни сім'я переїздить до Києва, де Володимир Денисенко екстерном закінчує київську чоловічу середню школу № 49[4] та готується до вступу до театрального інституту. Мати Володимира — Олександра Костянтинівна, працювала лікарем у Жовтневій лікарні разом із сестрою Олександра Довженка Поліною. За її рекомендацією Володимир Денисенко їде до Москви вступати до ВДІКу, але спроба вступу до вишу виявилася невдалою. Цього ж року вступив на акторський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. За успіхи у навчанні та гарні сценічні роботи, у 1948 році, Володимира Денисенка обрали до ради Наукового студентського товариства, дали сталінську стипендію та перевели на режисерський факультет.

Після закінчення II курсу, у 1948 році, Володимир Денисенко заарештований та ув'язнений до В'ятлагу на 5 років виправно-трудових робіт (стаття 54 — за «український буржуазний націоналізм»). 27 березня 1953 році звільнений за амністією зі зняттям судимості[5]. Реабілітований 24 серпня 1956 року.

Після звільнення з великими труднощами відновився на режисерському факультеті (на курсі Мар'яна Крушельницького). У 1956 році закінчив режисерський факультет КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого.

Закінчивши інститут поїхав стажуватися у Москву до Олександра Довженка. Був асистентом по акторах у фільмі «Поема про море». У Москві познайомився з акторкою Наталією Наум — своєю майбутньою дружиною.

1957 року — асистент режисера кінострічки «Дорогою ціною» Марка Донського.

З 1959 року — викладач Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. 1961 — вступив до КПРС. Від 1980 року доцент кафедри режисури кіно і телебачення.

Помер 10 червня 1984 року та похований на Байковому цвинтарі в Києві.

ТворчістьРедагувати

Творчість Денисенка була гостросоціальною та безкомпромісною. Створені ним фільми висвітлювали проблеми сучасності, правдиво відтворювали історичні події, звеличували людину, поважаючи її пошуки та прагнення.

ФільмографіяРедагувати

Рік Назва (укр.) Режисер Сценарист Примітки
1981 «Високий перевал»  Так  Так
1978 «Женці»  Так  Так Премія «За яскраве відображення на екрані проблем життя сучасного села», XII ВКФ, Ашхабад (1979);
Головний приз V РКФ «Людина праці на екрані», Ворошиловград (1980)
1976 «Дніпровський вітер»  Так  Так Телефільм, за новелою Олеся Гончара «Чарикомиші»
1973 «Повість про жінку»  Так
1971 «Осяяння»  Так  Так
1969 «Важкий колос»  Так  Так
1968 «На Київському напрямку»  Так  Так
1968 «Совість»  Так  Так Уперше продемонстрована у 1991 році на Першому ВКФ в Києві[6], де отримала Приз журі кінокритиків.
1964 «Сон»  Так  Так
1962 «Мовчать тільки статуї»  Так
1960 «Роман і Франческа»  Так
1959 «Солдатка»  Так  Так

Вшанування пам'ятіРедагувати

2013 року син Володимира Денисенка Олександр зняв документальний фільм про батька під назвою «Денисія. Світи Володимира Денисенка». Того ж року видала книгу спогадів «Чуєш, брате мій!» сестра режисера Галина Денисенко.

Звання та нагородиРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати