Денисенко Володимир Терентійович

Володи́мир Тере́нтійович Денисе́нко (7 січня 1930(1930-01-07) Редагувати інформацію у Вікіданих, Медвин, Білоцерківська округа Редагувати інформацію у Вікіданих — 10 червня 1984(1984-06-10) Редагувати інформацію у Вікіданих, Київ Редагувати інформацію у Вікіданих) — український радянський кінорежисер, сценарист та педагог. Лавреат Шевченківської премії 1979 року за стрічку «Женці»[2]. Народний артист УРСР (1983).

Володимир Терентійович Денисенко
Дата народження7 січня 1930(1930-01-07)[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце народженняМедвин, Богуславський район, Білоцерківська округа, Українська СРР, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Дата смерті10 червня 1984(1984-06-10)[1] (54 роки) Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце смертіКиїв, Українська РСР, СРСР[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняБайкове кладовище
Національністьукраїнець
ГромадянствоСРСР СРСР
Професіякінорежисер, сценарист
Alma materКиївський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого
ДружинаНаталія Наум
IMDbID 1299001
Нагороди та премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1979Народний артист УРСР
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1979Народний артист УРСР

Чоловік української кіноакторки Наталії Наум. Батько акторів Тараса та Олександра Денисенків.

Життєпис

ред.

Володимир Денисенко народився 7 січня 1930 року в селі Медвин на Київщині. Дід Володимира Денисенка — Яків Гордійович Денисенко мав водяний млин на річці Хоробра, яка протікає через Медвин. У часи Української революцію був активним учасником повстанського руху — «міністром оборони» Медвинської республіки.

 
Дідусь Володимира Денисенка Яків Гордійович та бабуся Гафія Михайлівна

Батько Володимира Денисенка — Терентій Якович, після придушення повстання більшовиками змушений був тікати з Медвина. Восени 1920 року перебрався до Києва, вступив до політехнічного інституту, одружився з випускницею Київського медінституту Лесею Курилко із Переяслава[3]. По закінченні інституту працював гірничим інженером на різних підприємствах: каолінових заводах у Глухівцях та Турбові на Вінниччині, головним інженером каолінового заводу в селищі Просяна на Донеччині. Часто переїздив — плутав сліди, бо відчував холодне дихання каральних органів за медвинські справи[4].

 
 
Попередній надгробок (зверху) та теперішній

У 19311941 роках Володимир Денисенко зі своїми батьками мешкав у Харкові, де їх застає війна. Батько йде на фронт, а мати з сином їдуть у Медвин. Лише восени 1944 року пішов до п'ятого класу Медвинської середньої школи, оскільки під час німецької окупації не було змоги це зробити.

Після поверненням батька з війни сім'я переїздить до Києва, де Володимир Денисенко екстерном закінчує київську чоловічу середню школу № 49[5] та готується до вступу до театрального інституту. Мати Володимира — Олександра Костянтинівна, працювала завідувачкою фізіотерапії у Жовтневій лікарні, її заступницею була сестра Олександра Довженка Поліна. За її рекомендацією Володимир Денисенко їде до Москви вступати до ВДІКу. Але через відсутність грошей і харчів Володя, змучений голодом, змушений був урвати складання іспитів і повернувся на дахові вагону назад до Києва. Цього ж року вступив на акторський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. За успіхи у навчанні та гарні сценічні роботи, у 1948 році, Володимира Денисенка обрали до ради Наукового студентського товариства, дали сталінську стипендію та перевели на режисерський факультет.

Після закінчення II курсу, у 1949 році, Володимир Денисенко за участь у підпільній організації Молода Україна ОУН-УПА заарештований і приречений трійкою нквс (орган позасудової репресії в ссср) до розстрілу. Після благань матері В. Денисенка Лесі Курилко, яка працювала лікарем в Жовтневій лікарні і лікувала начальника обласного нквс, вирок до розстрілу замінили на 10 років строгих виправних таборів. Покарання відбував у В'ятлагу (стаття 54 — за «український буржуазний націоналізм»). 27 березня 1953 року, після смерті сталіна, був звільнений без закриття трійкою справи. До кінця життя так і не був реабілітований. (Див.: Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф.263, оп.1, спр.66942.)[6]

Після звільнення з великими труднощами відновився на режисерському факультеті (на курсі Мар'яна Крушельницького). У 1956 році закінчив режисерський факультет КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого.

Закінчивши інститут поїхав стажуватися у Москву до Олександра Довженка. Був асистентом по акторах у фільмі «Поема про море». У Москві познайомився з акторкою Наталією Наум — своєю майбутньою дружиною.

1957 року — асистент режисера кінострічки «Дорогою ціною» Марка Донського.

З 1959 року — викладач Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. 1961 — вступив до КПРС. Від 1980 року доцент кафедри режисури кіно і телебачення.

Помер на 55-му році життя 10 червня 1984 року. Похований разом з родиною на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33, 50°25′2.92″ пн. ш. 30°30′4.75″ сх. д. / 50.4174778° пн. ш. 30.5013194° сх. д. / 50.4174778; 30.5013194).

Вшанування пам'яті

ред.

2013 року син Володимира Денисенка Олександр зняв документальний фільм про батька під назвою «Денисія. Світи Володимира Денисенка». Того ж року видала книгу спогадів «Чуєш, брате мій!» сестра режисера Галина Денисенко.

Творчість

ред.

Творчість Денисенка була гостросоціальною та безкомпромісною. Створені ним фільми висвітлювали проблеми сучасності, правдиво відтворювали історичні події, звеличували людину, поважаючи її пошуки та прагнення.

Фільмографія

ред.
Рік Назва (укр.) Режисер Сценарист Примітки
1981 «Високий перевал»  Так  Так
1978 «Женці»  Так  Так Премія «За яскраве відображення на екрані проблем життя сучасного села», XII ВКФ, Ашхабад (1979);
Головний приз V РКФ «Людина праці на екрані», Ворошиловград (1980)
1976 «Дніпровський вітер»  Так  Так Телефільм, за новелою Олеся Гончара «Чарикомиші»
1973 «Повість про жінку»  Так
1971 «Осяяння»  Так  Так
1969 «Важкий колос»  Так  Так
1968 «На Київському напрямку»  Так  Так
1968 «Совість»  Так  Так Уперше продемонстрована у 1991 році на Першому ВКФ в Києві[7], де отримала Приз журі кінокритиків.
1964 «Сон»  Так  Так
1962 «Мовчать тільки статуї»  Так
1960 «Роман і Франческа»  Так
1959 «Солдатка»  Так  Так

Звання та нагороди

ред.

Примітки

ред.
  1. а б в г Catalog of the German National Library
  2. Денисенко Володимир Терентійович [Архівовано 15 лютого 2018 у Wayback Machine.] «Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка»
  3. Галина Денисенко. Чуєш, брате мій. Архів оригіналу за 11 жовтня 2019. Процитовано 14 березня 2022.
  4. Медвинські скрижалі. Архів оригіналу за 26 березня 2018. Процитовано 14 лютого 2018.
  5. Центральний державний архів громадських об'єднань (ЦДАГО) України, Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 39942. — Арк. 71–72.
  6. Лясковська, Світлана (23 жовтня 2024). ГАЛУЗЕВИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ АРХІВНИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ. Актуальні питання у сучасній науці. № 10(28). doi:10.52058/2786-6300-2024-10(28)-1087-1096. ISSN 2786-6300. Процитовано 29 грудня 2024.
  7. Сергій Тримбач. Про Володимира Денисенка і картину «Совість» [Архівовано 2 березня 2018 у Wayback Machine.] «Національна спілка кінематографістів України»

Джерела

ред.

Посилання

ред.