Відкрити головне меню

Миколайчук Іван Васильович

український кіноактор, сценарист, режисер, письменник

Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (* 15 червня 1941, Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область, Українська РСР, СРСР — † 3 серпня 1987, Київ, Українська РСР, СРСР) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно).

Миколайчук Іван Васильович
Іван Миколайчук
Іван Миколайчук
Народився 15 червня 1941(1941-06-15)
Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область, Українська РСР, СРСР
Помер 3 серпня 1987(1987-08-03) (46 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
  • злоякісна пухлина
  • Поховання
    Національність українець
    Громадянство СРСР СРСР
    Діяльність актор, кінорежисер, сценарист
    Alma mater Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
    Провідні ролі «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон XX»
    IMDb ID 0586645
    Нагороди та премії
    Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1988

    Миколайчук Іван Васильович у Вікісховищі?

    34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

    В УРСР носив тавро «неблагонадійного».

    Зміст

    ЖиттєписРедагувати

    Народився у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу[1][2].

    З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі.[3]

    Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука)[2].

    1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище.

    1961 — закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської.

    29 серпня 1962 — одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк.[4]

    19631965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

    В кіно дебютував ще студентом  — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

    Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.[3]

    « Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»

    Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.

    »
    Зі споминів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука
    « Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко. »

    Сергій Параджанов

    У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

    З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

    У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

    1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

    «Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. І.Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

    Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»[3], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

    Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

    1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

    ФільмографіяРедагувати

     
    Могила Івана Миколайчука на Байковому кладовищі
     
    Меморіальна дошка Іванові Миколайчуку, вулиця Івана Миколайчука, Київ
     
    Будинок на вулиці Івана Миколайчука, в якому жив Миколайчук у 1971—1987 роках
     
    Меморіальна дошка на честь Івана Миколайчука, встановлена на адміністративному корпусі кіностудії імені Олександра Довженка (Київ)

    Вшанування пам'ятіРедагувати

    Вулиці на честь Івана Миколайчука існують у Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську, Кропивницькому та Вінниці.

    25 грудня 2015 Вінницька міська рада своїм рішенням № 71 перейменувала вулицю та провулок Фелікса Кона на вулицю та провулок Івана Миколайчука.[7]

    • На честь нього названо 49 курінь УПЮ імені Івана Миколайчука.
    • 8244 Миколайчук — астероїд, названий на честь митця.
    • Миколайчук-Фест — всеукраїнський фестиваль народної пісні та кіно, присвячений 75-річчю актора.

    23 лютого 2016 на сайт Президента України подана петиція "Присвоїти Івану Миколайчуку почесне звання «Герой України»

    Фільми про І. МиколайчукаРедагувати

    • «Іван Миколайчук. Тризна», документальний фільм, режисер Василь Вітер (1989)
    • «Іван Миколайчук. Посвята» (1998, реж. А. Сирих, автор сцен. Л. Лемешева)[8]
    •  
      Меморіальна дошка Іванові Миколайчуку на будівлі кінотеатру ім. Шевченка у Вижниці
      «Іван Миколайчук. Книга життя», документальний фільм, студія «Степ»; автори: Т. Ткаченко, В. Ілащук; режисери: С. Сотников, А. Білан; 2 серії
    • «Іван Миколайчук. 25 років кохання», документальний фільм, продюсерський центр «Закрита зона»; автор Н. Фіцич, режисер Сергій Цимбал (2007) 1

    ПриміткиРедагувати

    Джерела та літератураРедагувати

    ЛітератураРедагувати

    ПосиланняРедагувати