Тиверці

давнє східнослов'янське плем'я, що жило між Дністром і Дунаєм поблизу Чорного моря

Ти́верці (дав.-рус. тиверци[1]) — слов'янське плем'я, що жило у лісостеповій зоні між Дністром, Прутом і Дунаєм, на територіях біля Чорного моря. Тиверці і уличі, як вважають сучасні дослідники[2], були нащадками антів і входили до Антського союзу.

Тиверці
XIII ст. Київська Русь
Тиверці: історичні кордони на карті
Тиверці: історичні кордони на карті
Східнослов'янські племена 8-9 ст. та балти
Столиця
Мови Давньоруська
Релігії Язичництво
Форма правління плем'я
Історія
 - Засновано VI ст.
 - Ліквідовано XIII ст.

Назва ред.

Етнонім тиверці не має загальновизнаної етимології. Здебільшого пов'язується з стародавньою назвою Дністра: грец. Τύρας (Тірас); або сер. іранська назва річки - Tīvrā. Інша версія виводить племінну назву від назви міста Тивер, яка пов'язується з династичним ім'ям боспорських царів Тиверті (лат. Tiberius, Тиберій)[3].

Згідно з Павлом Шафариком назва «тиверці» означає «степ»[4][5][6], тобто тиверці — мешканці степів, степняки[4][5][6]. А в літопису написано, що дуліби і тиверці є племенем толковини — себто «толкові люди», «мудрі люди» або, перекладачі [4][5][6].

Історія ред.

Вперше в середині IX століття тиверці згадуються у «Повісті минулих літ» поряд з уличами в регіоні від річок Дністер та Дунай до Чорного моря[7], і зазначається що греки називали їх «Велика Скіфія». Основне заняття — хліборобство, але відомо, що також вони мали майстерні для ремісництва (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі). Частина племені розселилася в волоському ареалі. З літописними тиверцями пов'язують городища в селах сучасної Молдови: с. Єкімеуць, с. Алчедар, с.Цареука[8]

У Тверському літописі 863 р.[9] є відомість про боротьбу київських князів Аскольда та Діра з тиверцями, а у 885 р. князь Олег «мав рать з тиверцями й улучами»[10]. Тиверці брали участь у походах на Царгород давньоруських князів Олега (907 р.) і Ігоря (944 р.) - як їхні союзники; у середині X століття увійшли до складу Київської держави. Антропологічно в цей час були носіями масивних широколицих форм, чим різнилися від грацильних та вузьколицих мешканців територій сучасної Румунії та Угорщини. Вважається, що тиверці є вихідцями з північніших регіонів слов'ян[11].

Тиверці у X — XII століттях під натиском печенігів і половців посунулися на північ, де змішалися з сусідніми племенами часів Київської Русі[2]. У XII — XIII століттях землі тиверців входили до складу Галицького князівства[8]. Деякі сучасні дослідники вважають, що саме вони стали попередниками гуцулів (мешканців Карпатських гір)[12][13], хоча це мабуть сумнівна версія, адже тиверці завжди воліли жити у лісостеповій зоні і завжди переважно були хліборобами, та все може бути внаслідок ворожих навал. Нащадки тиверців також увійшли до складу українського народу, в т.ч. в декотрій кількості мабуть й у Бессарабії (здебільшого - у північній) та Буковині, Частина їх зазнала румунізації (Молдова, Волощина)[2].

Леонтій Войтович вказує, що «витіснені печенігами з південних районів тиверці розселилися серед карпатських хорватів, в основному на території пізнішого Теребовельського князівства»[14].

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  2. а б в Енциклопедія українознавства / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк : вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000. — Т. 8. — С. 3196. — ISBN 966-7155-02-1.
  3. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2006. — Т. 5 : Р — Т / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 704 с. — ISBN 966-00-0785-X.
  4. а б в Тиверцы // Полный церковно-словянский словарь / сост. священник магистр протоиерей Григорий Дьяченко. — Москва, 1993. — 1900. — С. 1112 (Прибавление). — ISBN 5-87301-068-4. (рос.)
  5. а б в Pavel Jozef Šafárik. Slowan: Star., s. 548, 992
  6. а б в Известия Академии наук (России). — 1853. — Т. II. — С. 32. (рос.)
  7. «Повести временных лет» — Москва—Л., 1950. — Т. 1. — С. 14, 210. (рос.)
  8. а б Богуславский, с. 490.
  9. Тверская летопись // Полное собрание русских летописей. (рос.)
  10. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. — 1906. — С. . (рос.)
  11. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (255 с.) ISBN 978-966-1530-80-4
  12. ro:Tiverți
  13. Вернадский Г. В. Образование Киевской Руси (839—878 гг.) — Глава VIII. (рос.)
  14. Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства [Архівовано 10 серпня 2017 у Wayback Machine.] // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 38—39.

Джерела ред.

Посилання ред.