Вікіпедія

Таємна поліція

Таємна поліція (або політична поліція)[1] — органи розвідки, безпеки чи поліції, які беруть участь у таємних операціях проти політичних опонентів та дисидентів. Організації таємної поліції характерні для авторитарних і тоталітарних режимів[2]. Вони захищають політичну владу диктатора або політичного режиму і часто діють поза законами, щоби придушити дисидентів і послабити політичну опозицію, часто застосовують насильство[3].

Історія

ред.

Африка

ред.

Уганда

ред.

В Уганді Державне пошукове бюро[en] було організацією таємної поліції президента Іді Аміна. Бюро катувало багатьох угандійців, діючи від імені політичного режиму, відповідального за понад п'ятсот тисяч насильницьких смертей[4][5]. Бюро намагалося проникнути в усі сфери життя Уганди[6].

Азії

ред.

Китай

ред.

У Східній Азії цзиньї-вей[en] (вишита уніформа варти, охорона в парчі) династії Мін була заснована в 1360-х роках імператором Хунву і служила таємною поліцією династії до краху правління Мін в 1644 році. Спочатку їхні основні функції полягали в тому, щоби служити охоронцями імператора, шпигувати за його підданими та повідомляти про будь-які змови, повстання чи замахи на царевбивство безпосередньо імператору Китаю. З часом організація взяла на себе правоохоронні та судові функції і стала надзвичайно потужною, з правом скасувати звичайні судові рішення, а також розслідувати, допитувати та карати будь-кого, включаючи членів імператорської родини. У 1420 р. для придушення політичної опозиції підозрюваної в узурпації трону імператором Юнле була створена друга організація таємної поліції, керована євнухами, відома як «донгчан» (Східне депо[en]). У поєднанні ці дві організації зробили династію Мін однією з перших поліцейських держав у світі[7].

Японія

ред.

В Японії існувало Кемпейтай з 1881 по 1945 рік і було описано як таємна поліція Австралійським військовим меморіалом[8][9]. Вони мали еквівалентну філію в імператорському флоті Японії, відому як Токейтай. Однак їхній цивільний аналог, відомий як «Tokkō», був створений у 1911 році. Його завдання полягало в контролі політичних груп та ідеологій в імперській Японії, що більше нагадувало інші агентства таємної поліції того періоду. За це вони отримали назвисько «Поліція думок»[10][11].

Південна Корея

ред.

Корейське Центральне розвідувальне управління було агентством таємної поліції Південної Кореї, яке діяло нерозсудливо і брало участь, серед іншого, у таких подіях, як викрадення кандидата в президенти та вбивство[en] Пак Чон Хі[12][13].

Саудівська Аравія

ред.

Уряд Саудівської Аравії не терпить дисидентів і може накладати на них покарання, тому Саудівська Аравія також несе відповідальність за страту саудівсько-американського журналіста Джамаля Ахмада Хашоґджі в 2018 році[14]. Коли він увійшов до посольства Саудівської Аравії в Туреччині, група саудівських вбивць вбила його та позбулася його тіла.

Європа

ред.
 
Машина, на якій Штазі повторно склеювала конверти після того, як приватну пошту було відкрито для перевірки.

Організації таємної поліції виникли в Європі 18-го століття після Французької революції та Віденського конгресу. Ними були організовані спецоперації з метою виявлення будь-яких можливих змов чи революційної диверсії. Пік спецоперацій таємної поліції в більшій частині Європи припав на 1815-1860 роки, «коли обмеження на голосування, збори (асоціації), профспілки та пресу були настільки суворими в більшості європейських країн, що опозиційні групи були змушені до змовницької діяльності»[15]. У цей період особливо відома «нім. Geheime Staatspolizei» Австрійської імперії та «нім. Geheimpolizei» Королівства Пруссії[16][15]. Після 1860 р. використання таємної поліції скоротилося через посилення лібералізації, за винятком автократичних режимів, у таких країнах як Російська імперія[15].

Німеччина

ред.

У нацистській Німеччині з 1933 по 1945 рік Geheime Staatspolizei (таємна державна поліція, гестапо) була організацією таємної поліції, яка використовувалася для виявлення та ліквідації опозиції, включаючи підозрюваних в участі організації руху опору. Його основним обов'язком, згідно із законом 1936 року, було «розслідувати та придушувати всі антидержавні тенденції»[17]. Одним із методів шпигування за громадянами було перехоплення листів або телефонних дзвінків. Вони заохочували простих німців доносити їм інформацію один про одного[18]. Як частина Головного офісу безпеки рейху, воно також було ключовим організатором Голокосту. Хоча гестапо налічувало відносно мало членів (32 000 у 1944 р.), але «воно максимізувало ці невеликі ресурси завдяки інформаторам і великій кількості доносів від місцевого населення»[19]. Після поразки нацистів у Другій світовій війні таємна поліція Східної Німеччини, Штазі, також використовувала розгалужену мережу цивільних інформаторів[20].

Угорщина

ред.

У музеї Будинку терору в Будапешті розміщено штаб-квартиру партії «Стрілохрест», яка вбила сотні євреїв у своєму підвалі, серед інших об'єктів, які вважаються «ворогами расової держави»[21]. Цю ж будівлю використовувала таємна поліція Управління державної охорони (УДБ). УДБ радянського штибу переїхало до колишнього штабу нацистської поліції і використовувало його для катування та страти опонентів політичного режиму в державі[22].

Росія

ред.

Іван Грозний впровадив опричнину в Росії в 1565—1572 роках. Вже в період існування Російської імперії силами таємної поліції були Третій відділ імператорської канцелярії, а потім Охоронних відділень (відомих сучасникам як «охранка»). Агенти «охранки» відігравали важливу роль у виявленні та придушенні супротивників російського царизму. Охорона займалася тортурами та проникненням до організацій супротивників[23]. Вони проникали в профспілки, політичні партії та в редакції газет[24]. Після російської революції (1917 р.) в Радянському Союзі була створена ВНК, ОДПУ, НКВС, НКДБ і МВС СРСР[25]. «ЧК», як уповноважена таємна поліція під владою більшовиків, придушувала політичних опонентів під час червоного терору. Вона також проводила контррозвідувальні операції, такі як операція «Трест», під час якої створила фальшиву антибільшовицьку організацію для виявлення супротивників. Це був тимчасовий попередник КДБ, пізнішого органу таємної поліції, який використовувався для подібних цілей[26]. НКВС брав участь у великому терорі за часів Сталіна[27].

Північна Америка

ред.

Куба

ред.

На Кубі таємна поліція президента Фульхенсіо Батісти, відома як Бюро з придушення комуністичної діяльності, придушувала політичних опонентів, таких як «Рух 26 липня», за допомогою репресивних методів, включаючи насильницькі допити[28][29].

При Комуністичній партії Куби міністерство внутрішніх справ[en] виконувало ряд таємних поліцейських функцій. Ще в 1999 р. організація «Г'юман Райтс Вотч» повідомила, що репресії проти дисидентів були звичайною справою, хоча й більш жорсткими після періодів активізації опозиції[30]. Бюро демократії, прав людини та праці[en] при Держдепартаменті США повідомило, що міністерство внутрішніх справ Куби використовує мережу інформаторів, відому як «комітети захисту революції[en]», для моніторингу опонентів уряду Куби[31]. Державна поліція таємно діяла серед «комітетів захисту революції», і більшість дорослих кубинців є офіційними їх членами. «Комітетів захисту революції» мають завдання інформувати про інших кубинців та контролювати діяльність серед них[32].

Мексика

ред.

Під час доктрини Трумена президент Мексики Мігель Алеман Вальдес[en] створив Федеральне управління Сегурідаду[en] для боротьби з комуністичною опозицією. Пізніше агентство було замінено на Управління розслідувань та нацбезпеки у 1985 р. після того, як стало відомо, що агенти Федерального управління Сегурідаду працювали на картель Гвадалахари. У 1989 р. його замінив Центр внутрішньої безпеки та розслідувань[en].

Сполучені Штати

ред.

У штаті Міссісіпі Комісія з суверенітету штату Міссісіпі[en] («Сов-Ком») була державним агентством, яких губернатор Міссісіпі наділяв незвичайними повноваженнями в 1956—1977 роках, щоби стежити за приватним життям громадян з метою підтримки расової сегрегації. Влада використовувалася для придушення та шпигунства за діяльністю правозахисників, а також інших, кого підозрювали в настроях, що суперечать зверхності білих громадян США[33]. Агенти «Сов-Ком» прослуховували та підслуховували громадян США, хоча деякі історики вважають цю таємну поліцію звичайним агентством[34][35][36]. Серед іншого, «Сов-Ком» співпрацювала з Ку-клукс-кланом і брала участь у маніпуляціях присяжних, щоби досягти своїх цілей[37][38]. Це агентство припинило свою діяльність у 1973 р., але офіційно не було розпущено до 1977 р.[39][40].

У 1945 р. президент Гарі Трумен писав, що Федеральне бюро розслідувань (під керівництвом директора Джона Едгара Гувера) перетворилося на таємну поліцію, і порівнював його з гестапо:

Ми не хочемо ні гестапо, ні таємної поліції. ФБР працює в цьому напрямку. Вони втягуються в скандали сексуального життя [збочення] і звичайний шантаж, але їм слід ловити злочинців. Також мають звичку глузувати з місцевих правоохоронців[41][42][43]

Починаючи з 1956 р. ФБР Гувера розпочало проєкт «Контррозвідувальна програма[en]», спрямований на придушення внутрішніх політичних опонентів[44][45]. Серед інших їх цілей — був Мартін Лютер Кінг-молодший[46].

Південна Америка

ред.

Бразилія

ред.

Під час диктатури Гетуліо Варгаса, між 1930 і 1946 роками, Департамент політичного та соціального порядку (ДПСП) був урядовою таємною поліцією[47].

Під час військової диктатури[en] в Бразилії ДПСП працював у військовому режимі разом з Департаментом інформаційних операцій — Центром операцій внутрішньої оборони[en] (ДІО-ЦОВО) і Національною службою розвідки[en] (НСР), а також займався викраденнями, катуваннями, і нападами на театри та книгарні[48].

Чилі

ред.

Управління національної розвідки Чилі (УНР), було потужним агентством таємної поліції під правлінням Аугусто Піночета, яке було звинувачене у вбивствах і тортурах, пов'язаних з репресіями політичних опонентів[49]. Розслідування уряду Чилі показало, що понад 30 000 людей були закатовані агентством[50].

Венесуела

ред.

Під час диктатури Маркоса Переса Хіменеса таємна поліція «Національна безпека[en]» розслідувала, заарештовувала, катувала та вбивала політичних опонентів уряду Венесуели[51][52]. З 1951 по 1953 рік він керував табором на Гуасіна[es], що фактично був табором примусової праці[en][51]. «Національна безпека» була ліквідована після повалення влади Переса Хіменеса 23 січня 1958 р.[51][53].

Під час кризи у Венесуелі[en] та венесуельських протестів[en] віце-президентів Тарека Ель Айсамі та Делсі Родрігес[en] звинуватили у використанні Боліварської служби національної розвідки (БСНР)[en] для придушення політичних демонстрацій. Директор БСНР і генерал Мануель Крістофер Фігера[en] повідомив, що БСНР катувало політичних демонстрантів під час допитів[54].

Функції та методи

ред.

Ілан Берман[en] і Джон Майкл Уолер описали таємну поліцію як центральне місце в тоталітарних режимах й «незамінний засіб для консолідації влади, нейтралізації опозиції та побудови однопартійної держави»[1]. На додаток до цієї діяльності таємна поліція також може відповідати за завдання, не пов'язані з придушенням внутрішнього інакомислення, наприклад, збір відомостей щодо іноземної розвідки, участь у контррозвідці, організація безпеки кордонів, охорона урядових будівель і посадових осіб[1]. Сили таємної поліції іноді продовжують існувати навіть після падіння тоталітарного режиму[1].

Свавільне затримання, викрадення та насильницькі зникнення, катування та вбивства — усе це інструменти таємної поліції «для нейтралізації опозиції, розслідування чи покарання (справжньої чи уявної) опозиції»[55]. Оскільки таємна поліція зазвичай діє з великими дискреційними повноваженнями «вирішувати, що є злочином» і є інструментом, який використовується для нападу на політичних опонентів, вона діє поза межами верховенства права[56].

Люди, затримані таємною поліцією, часто свавільно заарештовуються та затримуються без належного судового процесу. Перебуваючи під вартою, заарештовані можуть бути піддані тортурам або нелюдському поводженню. Підозрювані не можуть отримати публічний суд, а замість цього можуть бути визнані винними у «кенгуровому суді[en]» (на показовому судовому процесі), у таємному суді. Таємна поліція, як відомо, використовувала ці підходи в історії Східної Німеччини (Міністерство державної безпеки або «Штазі») та португальської Міжнародної і державної поліції оборони[en][57].

Контроль

ред.

Єдина секретна служба може становити потенційну загрозу для центральної політичної влади. Політолог Шина Грайтенс[en] писала, що:

«Коли справа доходить до їхніх сил безпеки, автократи стикаються з фундаментальною „дилемою примусу“ між розширенням повноважень і контролем… Автократи повинні наділити свої сили безпеки достатніми можливостями примусу для забезпечення внутрішнього порядку та зовнішньої оборони. Не менш важливо для їхнього виживання, однак, вони повинні контролювати цю здатність, щоби гарантувати, що вона не звернена проти них»[58]

Тому авторитарні режими намагаються брати участь у «забезпеченні перевороту» (створення інституцій, щоби мінімізувати ризики державного перевороту). Два способи є зробити це:

  • посилити фрагментацію (тобто зробити розподіл повноважень між апаратами безпеки політичного режиму, щоби запобігти «будь-якому окремому відомству накопичити достатньо політичної влади для здійснення державного перевороту») і
  • збільшити ексклюзивність (тобто очистити апарат безпеки політичного режиму на користь сімейним, соціальним, етнічним, релігійним і племінним групам, які сприймаються як більш лояльні)[58].

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б в г (англ.) Berman, Ilan; Waller, J. Michael (2006). Introduction: The Centrality of the Secret Police. Dismantling Tyranny: Transitioning Beyond Totalitarian Regimes. Rowman & Littlefield. с. XV.
  2. ↑ (англ.) Juan José Linz, «Totalitarian and Authoritarian Regimes» (Lynne Rienner, 2000), p. 65.
  3. ↑ (англ.) Secret police. Cambridge Dictionary. Архів оригіналу за 18 жовтня 2017. Процитовано 30 січня 2022.
  4. ↑ (англ.) BBC News | Africa | Idi Amin's legacy of terror. news.bbc.co.uk. BBC News. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  5. ↑ (англ.) Uganda releases former head of Amin's secret police. UPI. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  6. ↑ (англ.) Darnton, John (18 квітня 1979). Secret‐Police Records Reveal Vast Paranoia Of Idi Amin's Regime (Published 1979). The New York Times. ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  7. ↑ (англ.) Beyond Suffering: Recounting War in Modern China. Vancouver: UBC Press[en]. 2011. ISBN 9780774819558. OCLC 758370695.
  8. ↑ (англ.) Stolen Years: Australian Prisoners of War. Australian War Memorial. Архів оригіналу за 21 січня 2010. Процитовано 9 лютого 2021.
  9. ↑ (англ.) MEMBERS OF THE KENPEITAI (JAPANESE SECRET POLICE) AND THE HIKARI KIKAN (JAPANESE MILITARY POLICE) ... www.awm.gov.au. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  10. ↑ (англ.) W. G. Beasley, «The Rise of Modern Japan», p. 184, ISBN 0-312-04077-6.
  11. ↑ (англ.) Edwin P. Hoyt, «Japan's War», p. 113. ISBN 0-07-030612-5.
  12. ↑ (англ.) Halloran, Richard (20 серпня 1973). Seoul's Vast Intelligence Agency Stirs Wide Fear (Published 1973). The New York Times. ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  13. ↑ (англ.) Chapman, William (30 жовтня 1979). Army Seizes KCIA Reins. Washington Post. ISSN 0190-8286. Архів оригіналу за 27 серпня 2017. Процитовано 9 лютого 2021.
  14. ↑ (англ.) Opinion: Jamal Khashoggi: What the Arab world needs most is free expression. The Washington Post. Архів оригіналу за 20 жовтня 2018. Процитовано 26 січня 2022.
  15. ↑ а б в (англ.) Robert Justin Goldstein, «Political Repression in 19th Century Europe» (1983; Routledge, 2013 ed.)
  16. ↑ (англ.) Mathieu Deflem: International Policing in Nineteenth-Century Europe: The Police Union of German States, 1851-1866. Mathieu Deflem. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 26 жовтня 2020.
  17. ↑ (англ.) Gellately, Robert (1988). The Gestapo and German Society: Political Denunciation in the Gestapo Case Files. The Journal of Modern History. 60 (4): 654—694. doi:10.1086/600440. ISSN 0022-2801. JSTOR 1881013. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 30 січня 2022 — через JSTOR.
  18. ↑ (англ.) Introduction - Control and opposition in Nazi Germany - CCEA - GCSE History Revision - CCEA. BBC Bitesize. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  19. ↑ (англ.) «Gestapo [Архівовано 30 січня 2022 у Wayback Machine.]», Holocaust Encyclopedia, United States Holocaust Memorial Museum.
  20. ↑ (англ.) Gary Bruce, «The Firm: The Inside Story of the Stasi» (Oxford University Press, 2010), pp. 81-83.
  21. ↑ (англ.) A History Lesson in Budapest. Pulitzer Center. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  22. ↑ (англ.) McKay, Barry. Hairsine, Kate (ред.). House of Terror explores Hungarian secret police methods | DW | 31.10.2009. DW.COM. Архів оригіналу за 5 листопада 2021. Процитовано 9 лютого 2021.
  23. ↑ (англ.) Tsarist methods of control - state infrastructure - Security of the Tsarist state before 1905 - Higher History Revision. BBC Bitesize. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  24. ↑ (англ.) Okhranka | Russian police organization. Encyclopedia Britannica. Архів оригіналу за 10 січня 2020. Процитовано 9 лютого 2021.
  25. ↑ (англ.) Stephen J. Lee, «Russia and the USSR, 1855—1991: Autocracy and Dictatorship» (Routledge, 2006), passim.
  26. ↑ (англ.) Cheka | Soviet secret police. Encyclopedia Britannica. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  27. ↑ (англ.) Secret Police. www.loc.gov. Архів оригіналу за 7 березня 2021. Процитовано 9 лютого 2021.
  28. ↑ (англ.) Deane, Philip (4 січня 1959). Castro's men pour into Havana. The Guardian. Havana. Архів оригіналу за 7 червня 2021. Процитовано 7 червня 2021.
  29. ↑ (англ.) Kirkpatrick, Lyman B.; Jr. (1968). Chapter 7 - Batista's Cuba. The Real CIA. Silver Spring, MD, USA: Ground Zero Books, Ltd. ISBN 9780809001217. Архів оригіналу за 24 липня 2010. Процитовано 30 січня 2022.
  30. ↑ (англ.) CUBA'S REPRESSIVE MACHINERY: VIII. Routine Repression. Human Rights Watch. Архів оригіналу за 7 червня 2021. Процитовано 9 лютого 2021.
  31. ↑ (англ.) 2010 Country Reports on Human Rights Practices - Cuba. US Department of State, Bureau of Democracy, Human Rights and Labor. Архів оригіналу за 7 червня 2021. Процитовано 9 лютого 2021.
  32. ↑ (англ.) COLOMER, JOSEP M. (2000). Watching Neighbors: The Cuban Model of Social Control. Cuban Studies. 31: 118—138. ISSN 0361-4441. JSTOR 24486170. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 30 січня 2022 — через JSTOR.
  33. ↑ (англ.) Cook, Karen (2013). Struggles Within: Lura G. Currier, the Mississippi Library Commission, and Library Services to African Americans. Information & Culture. 48 (1): 142. doi:10.7560/IC48108. ISSN 2164-8034. JSTOR 43737455. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 30 січня 2022 — через JSTOR.
  34. ↑ (англ.) Dittmer, John (1995). Local People: The Struggle for Civil Rights in Mississippi. Urbana and Chicago: University of Illinois Press. с. 60. ISBN 978-0-252-06507-1.
  35. ↑ (англ.) Bowers, Rick (2010). Spies of Mississippi: The True Story of the Spy Network that Tried to Destroy the Civil Rights Movement. National Geographic Books. ISBN 978-1-4263-0596-2. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 30 січня 2022.
  36. ↑ (англ.) Hertzberg, Hendrik (24 лютого 2009). "Breach of Peace". The New Yorker. Архів оригіналу за 20 грудня 2021. Процитовано 9 лютого 2021.
  37. ↑ (англ.) Teepen, Tom (29 березня 1998). Mississippi panel terrorized blacks. Deseret News[en]. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  38. ↑ (англ.) Sack, Kevin (18 березня 1998). Mississippi Reveals Dark Secrets of a Racist Time (Published 1998). The New York Times. ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  39. ↑ (англ.) The Mississippi State Sovereignty Commission: An Agency History. mshistorynow.mdah.state.ms.us. Архів оригіналу за 5 грудня 2019. Процитовано 9 лютого 2021.
  40. ↑ (англ.) MS Digital Archives. MS Digital Archives. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  41. ↑ (англ.) May 12, 1945 | Harry S. Truman. www.trumanlibrary.gov. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  42. ↑ (англ.) Truman, Harry S. (1997). Off the Record: The Private Papers of Harry S. Truman. University of Missouri Press[en]. с. 22. ISBN 978-0-8262-1119-4. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 30 січня 2022.
  43. ↑ (англ.) Sherrill, Robert (2 листопада 1980). Harry S. Truman: A President in Private. Washington Post. ISSN 0190-8286. Архів оригіналу за 27 серпня 2017. Процитовано 9 лютого 2021.
  44. ↑ (англ.) A Huey P. Newton Story - Actions - COINTELPRO. PBS. Архів оригіналу за 15 травня 2011. Процитовано 9 лютого 2021.
  45. ↑ (англ.) Ogbar, Jeffrey O. G. (16 січня 2017). The FBI's War on Civil Rights Leaders. The Daily Beast. Архів оригіналу за 11 травня 2017. Процитовано 9 лютого 2021.
  46. ↑ (англ.) Federal Bureau of Investigation (FBI). Stanford University - The Martin Luther King, Jr., Research and Education Institute. 2 травня 2017. Архів оригіналу за 15 квітня 2020. Процитовано 9 лютого 2021.
  47. ↑ (порт.) Viviane Godinho Corrêa, Michelle. DOPS - Departamento de Ordem Política e Social - História. InfoEscola. Процитовано 8 серпня 2021.
  48. ↑ (англ.) Brazil - The National Intelligence Service, 1964-90. Library of Congress. 1997. Архів оригіналу за 5 квітня 2015. Процитовано 9 лютого 2021.
  49. ↑ (англ.) de Onis, Juan (13 серпня 1977). Secret Police Agency Is Abolished in Chile. The New York Times. ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  50. ↑ (англ.) Mariano Castillo (3 червня 2017). Chile convicts 106 former intelligence agents. CNN Digital. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 9 лютого 2021.
  51. ↑ а б в (ісп.) Ramírez Delgado, María (11 лютого 2021). El Miedo que nos Enseñó la Seguridad Nacional. A Propósito del 23 de Enero [The Fear National Security Taught Us. About 23 January]. Fundacionciev. Архів оригіналу за 18 травня 2021. Процитовано 20 березня 2021.
  52. ↑ (ісп.) Damiano, Daniela (30 листопада 2015). La Dictadura de Pérez Jiménez no Hizo de Venezuela una Potencia [The Pérez Jiménez Dictatorship did not make Venezuela a Power]. Amnistia. Архів оригіналу за 14 September 2018. Процитовано 20 березня 2021. [Архівовано 2018-09-14 у Wayback Machine.]
  53. ↑ (ісп.) López F., Carlos Eduardo (4 грудня 2016). #MemoriaFotográfica: A la Caza de la Seguridad Nacional [# PhotoMemory: Hunting for National Security]. El Impulso. Архів оригіналу за 6 вересня 2021. Процитовано 20 березня 2021.
  54. ↑ (ісп.) CÓDIGO 58- Entrevista a Manuel Cristopher Figuera (Jueves 11 DE JULIO 2019) 3/5. www.youtube.com. Архів оригіналу за 31 січня 2022. Процитовано 30 січня 2022.
  55. ↑ (англ.) Dragomir, Elna (2018). Police State. У Arrigo, Bruce A. (ред.). The SAGE Encyclopedia of Surveillance, Security, and Privacy. SAGE Publications[en], Inc. с. 753—56.
  56. ↑ (англ.) Gaus, Gerald F. (1996). Justificatory Liberalism: An Essay on Epistemology and Political Theory. Oxford University Press. с. 196.
  57. ↑ (англ.) Stove, R. J. (2003). The Unsleeping Eye: Secret Police and Their Victims. San Francisco: Encounter Books[en]. ISBN 1-893554-66-X.
  58. ↑ а б (англ.) Greitens, Sheena Chestnut (2016). Dictators and their Secret Police: Coercive Institutions and State Violence. Cambridge University Press. с. 23—25.

 

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Таємна_поліція&oldid=43891319