Августо Піночет

президент Чилі (1974–1990), головнокомандувач Збройних сил Чилі, пожиттєвий сенатор Чилійського парламенту

Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уга́рте (трапляється також Авґусто[3][4] та Аугусто[5]; ісп. Augusto Jose Ramon Pinochet Ugarte; нар. 25 листопада 1915, Вальпараїсо — пом. 10 грудня 2006, Сантьяго) — чилійський генерал, політик і диктатор, який правив Чилі з 1973 по 1990 роки, спочатку як голова Військової хунти Чилі (1973—1981), а в 1974 році хунтою був призначений Президентом Республіки[6][7][8][9]. Його правління має багато прихильників серед правих, у першу чергу через створення в Чилі під час військового режиму вільної ринкової економіки, інтегрованої в світову економіку, і сильну присутність приватного сектора. Ця зміна в економічній моделі призвела до швидкого макроекономічного зростання, яка перетворила Чилі на одну з країн з найбільшим економічним бумом і найвищим рівнем людського розвитку в Латинській Америці.

Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте
Augusto Jose Ramon Pinochet Ugarte
Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте
Офіційне фото Августо Піночета
Президент Чилі
17 грудня 1974 — 10 грудня 1990
Попередник: Сальвадор Альєнде Ґоссенс
Наступник: Патрісіо Айлвін
 
Ім'я при народжені: ісп. Augusto José Ramón Pinochet Ugarte
Народження: 25 листопада 1915(1915-11-25)
Вальпараїсо
Смерть: 10 грудня 2006(2006-12-10) (91 рік)
Сантьяго
Національність: Чилієць
Країна: Чилі
Релігія: Католик
Освіта: Instituto Rafael Ariztía de Quillotad, Colegio de los Sagrados Corazones de Valparaísod, Bernardo O'Higgins Military Schoold (1936) і Чилійський університет[1][2]
Партія: незалежний політик
Шлюб: Lucía Hiriartd
Діти: Lucía Pinochetd і Августо Піночет Іріартd
 
Військова служба
Роки служби: 19312006
Приналежність: Чилі Чилі
Звання: Генерал-капітан
Битви: Військовий переворот у Чилі
Автограф: Signature of Augusto Pinochet.svg
Нагороди:
Кавалер Великого хреста Ордену Бернардо О'Хіггінса Кавалер Великого хреста Ордену Заслуг
Кавалер Великого хреста Ордену Травня Кавалер Великого хреста Ордену Визволителя Сан-Мартіна
Кавалер Великого хреста Ордену Кецаля Кавалер Великого хреста Ордену Заслуг

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Wikisource-logo.svg Роботи у  Вікіджерелах

За підтримки Сполучених Штатів Піночет прийшов до влади в Чилі внаслідок військового перевороту 11 вересня 1973 року, який повалив демократичний обраний соціалістичний уряд Народної єдності президента Сальвадора Альєнде й поклав край цивільному правлінню. Для перевороту та консолідації влади після нього підтримка США мала вирішальне значення[10][11][12][A]. Альєнде призначив Піночета головнокомандувачем чилійською армією 23 серпня 1973 року, а до цього з 1972 року очолював Генеральний штаб[13]. У грудні 1974 року правляча військова хунта спільним декретом призначила Піночета Верховним Главою нації, однак не отримавши підтримки одного з ініціаторів перевороту генерала ВПС Густаво Лі[14]. Після свого приходу до влади Піночет переслідував лівих, соціалістів і критиків режиму, призвівши до страти від 1200 до 3200 осіб[15], інтернування понад 80 000 осіб і катувань десятків тисяч[16][17][18]. За даними чилійського уряду кількість страчених і зниклих безвісти склала 3095 осіб[19]. За вказівкою режиму Піночета в кінці листопада 1975 року, напередодні 60-річчя з дня народження, розпочалася операція «Кондор»[20].

Під впливом «чиказьких хлопців», орієнтованих на вільний ринок, військовий уряд Піночета здійснив економічну лібералізацію, включаючи стабілізацію валюти, скасував захисні тарифи для місцевої промисловості, заборонив профспілки й приватизував соціальне забезпечення і сотні державних підприємств. Деякі державні об'єкти для політично пов'язаних осіб були продані за ціну нижчу за ринкову, зокрема для зятя Піночета[21]. Режим здійснював цензуру індустрії розваг як спосіб нагородити своїх прихильників і покарати противників[22]. Така політика призвела до економічного зростання, однак критики стверджують про різке зростання економічної нерівності й пояснюють цю політику руйнівними наслідками валютної кризи чилійської економіки 1982 року[23][24]. Впродовж більшої частини 1990-х рр. Чилі мала найефективнішу економіку Латинської Америки, хоча спадок реформ Піночета досі залишається предметом суперечок[25]. За роки його правління його статок значно зріс завдяки десяткам банківських рахунків, що були таємно відкриті за кордоном, та скупці нерухомості. Згодом його притягали до відповідальності за розтрату коштів, податкове шахрайство і можливі комісійні, стягнуті за укладення угод на продаж зброї[26].

17-річне правління отримало правове оформлення через суперечливий плебісцит 1980 року, який затвердив нову конституцію, розроблену призначеною урядом комісією. На плебісциті 1988 року 56 % населення проголосувало проти продовження повноважень Піночета на посаді президента, що призвело до демократичних виборів президента та Конгресу. Після відставки в 1990 році Піночет залишився головнокомандувачем чилійською армією до 10 березня 1998 року, після чого став пожиттєвим сенатором відповідно до його Конституції 1980 року. Проте під час візиту до Лондона 10 жовтня 1998 року він був заарештований за міжнародним ордером на арешт через численні порушення прав людини. В ході судового розгляду він був звільнений за станом здоров'я і 3 березня 2000 року повернувся до Чилі. У 2004 році суддя Хуан Гузман Тапіа постановив, що Піночет за медичними показниками готовий брати участь у суді й помістив його під домашній арешт[13]. До своєї смерті 10 грудня 2006 року в Чилі проти нього висунули 300 обвинувачень у численних порушеннях прав людини під час 17-річного правління, ухиленні від сплати податків і розтраті коштів під час і після правління[27]. Його також обвинувачували в корупції і привласненні не менше ніж 28 мільйонів доларів США[28].

Ранні роки та освітаРедагувати

Піночет народився 25 листопада 1915 року в одному з найбільших портових міст Чилі Вальпараїсо, будучи першим із шести дітей[29] у шлюбі Августо Піночета Вера, нащадка французького бретонського емігранта з Ламбаля, й Авеліни Угарте Мартінес, жінки баскського походження з Сантьяго[30]. Його батько почав працювати у віці чотирнадцяти років на комерційну фірму Вільямсона Балфура, а потім служив пожежником і чиновником митниці. Авеліна навчалася протягом дев'яти років в монастирській школі, і переїхала до Вальпараїсо після того, як її овдовіла мати знову вийшла заміж[31]. У чотири роки Августо був збитий транспортним засобом, що проїхав по його лівому стегну. Він був доставлений в лікарню Святого Августина (згодом знесену внаслідок землетрусу 1985 року), де йому був поставлений діагноз білої пухлини в коліні, і лікарі сказали, що йому слід ампутувати ногу. Однак прихід до лікарні відомого фахівця з Буенос-Айреса дозволив змінити діагноз на гідроартоз, так що ампутація перестала бути необхідною[32]. До шести років він жив у будинку навпроти Площі О'Хіггінса, Вальпараїсо, який пізніше буде знесений, аби звести будівлю, де зараз знаходиться Національний конгрес[33].

Він отримав початкову освіту в своєму рідному місті, в Семінарії Святого Рафаеля. Потім він навчався в Інституті Рафаеля Арістіа (Братів-марістів) у Квілоті і Коледж Священного Серця французьких отців у Вальпараїсо, щоб, нарешті, вступити до Військової академії імені О'Хіггінса в Сантьяго 11 березня 1933 року, в сімнадцять років. Вступ до цього закладу не був легким, оскільки його відхилили двічі: перший раз через його замолодий вік, а вдруге за те, що не відповідав мінімальним вимогам для медичних оглядів (худорлявість)[34][35]. У 1935 році, після чотирьох років вивчання військової географії, він закінчив академію у званні альфереса (другого лейтенанта) піхоти.

Військова кар'єраРедагувати

У вересні 1937 року Піночет отримав призначення до полку «Чакабуко», у Консепсьйон. Два роки по тому, в 1939 році, вже в ранзі молодшого лейтенанта, він перейшов до полку «Майпо», заручившись у Вальпараїсо. Він повернувся в піхотну школу в 1940 році. Піночет почав зустрічатися з Марією Лусією Хіріарт Родрігес, дочкою Освальдо Хіріарта Корвалана, юриста й радикального політика, який був у Чилі сенатором і міністром внутрішніх справ. Одружилися вони 30 січня 1943 року[36], незважаючи на протидію з боку її батьків через військовий рід занять нареченого, який на той час був далекий від верхніх шарів суспільства.[37] Від цього шлюбу народилося п'ятеро дітей: Інес Лусія, Августо, Марія Вероніка, Марко Антоніо і Жаклін.[38].

До кінця 1945 року Піночет був призначений до полку «Карампанг» у місті Ікіке на півночі країни. Три роки потому поступив до Військової академії Чилі, проте йому довелося відкласти навчання, тому що, будучи наймолодшим офіцером, він повинен був виконувати службове завдання у вугільній зоні Лота. Наступного року він повернувся до навчання в академії, а після отримання звання офіцера начальника штаба в 1951 році повернувся до військової школи. У той же час він працював помічником учителя у Військовій академії, викладаючи військову географію та геополітику. Він також був редактором академічного журналу Cien Águilas («Сто орлів»). На початку 1953 року в званні майора його на два роки відправили в полк «Ранкагуа» в Аріку. Під час перебування він був призначений професором чилійської Військової академії і повернувся до Сантьяго, щоб зайняти свою нову посаду[13].

У 1956 році Піночет і група молодих офіцерів були обрані для формування воєнної місії з співпраці в організації Військової академії Еквадору в Кіто. Він залишався з місією чотири з половиною років, за цей час вивчав геополітику, військову географію та військову розвідку. В кінці 1959 року Піночет повернувся до Чилі й був відправлений до штабу 1-ї армійської дивізії, що розміщувалася в Антофагасті. Наступного року був призначений командиром полку «Есмеральда». За успіхи на посаді в 1963 році Піночет був призначений заступником директора Військової академії. В 1968 році був призначений начальником штабу 2-ї армійської дивізії, що розміщувалася в Сантьяго, а кінці того ж року отримав звання бригадного генерала й посаду командувача 6-ї дивізії, що розташовувалася в Ікіке. Одночасно він був призначений інтендантом провінції Тарапака.

У січні 1971 року Піночета підвищили до генерала дивізії і призначили командувачем військового гарнізону Сантьяго. 8 червня 1971 року після вбивства лівого радикала Едмундо Переса Зуйовича Альєнде призначив Піночета главою провінції Сантьяго, ввівши воєнну комендантську годину[39], яку згодом скасували. Проте 2 грудня 1971 року після серії мирних акцій протесту проти економічної політики Альєнде була повторна введена комендантська година, всі протести заборонили, а Піночет почав придушувати протести проти Альєнде[40]. На початку 1972 року був призначений начальником Генерального штабу. Після відставки генерала Пратса на фоні зростання заворушень у Чилі 23 серпня 1973 року президент Сальвадор Альєнде призначив Піночета головнокомандувачем армією. Це сталося наступного дня після того, як Палата депутатів Чилі прийняла постанову про те, що уряд не поважає Конституцію. Менш ніж через місяць військові повалили Альєнде.

Військовий переворотРедагувати

11 вересня 1973 року об'єднані чилійські збройні сили (армія, флот, авіація та карабінерос) внаслідок перевороту повалили уряд Альєнде, в ході якого вони обстріляли президентський палац Ла Монеда, де Альєнде, скоріш за все, вчинив самогубство[41]. І хоч військові заявляли про його самогубство, одразу виникли сперечання щодо смерті Альєнде, причому більшість людей стверджувала, що його вбили (ця теорія була відхилена Верховним судом Чилі в 2014 році)[42].

Новий уряд зібрав тисячі людей і утримував їх на національному стадіоні, де більшість з них була вбита. За цим настали жорстокі репресії, в ході яких за правління Піночета було вбито 3000 чоловік, понад 1000 зникли безвісти[43].

В наступні місяці після перевороту хунта за авторства історика Гонзало Віала та адмірала Патрісіо Карвахала опублікувала книгу під заголовком El Libro Blanco del cambio de gobierno en Chile (більш відому як El Libro Blanco, Біла книга про зміну уряду в Чилі), в якій повідомлялось, що вони насправді очікують самопереворот (передбачуваний План Зета, або План Z), який буцімто готували уряд Альєнде або його партнери. Спецслужби США вважали, що цей план не відповідає дійсності і є неприхованою пропагандою[44]. Хоча пізніше Гонзало Віал дискредитував цей план і офіційно визнав його продуктом політичної пропаганди[45], він все ж наполягав на схожість між Планом Z та іншими існуючими воєнізованими планами партій Народної єдності на підтримку його легітимності[46]. Піночет також навчався в Школі Америк (СОА), де вперше, ймовірно, й зустрівся з ідеалами перевороту[47].

Першим іноземним журналістом, який взяв інтерв'ю в генерала Піночета після перевороту був канадець Жан Шарпентьє з Télévision de Radio-Canada[48].

Роль Сполучених ШтатівРедагувати

 
Держсекретар США Генрі Кіссінджер з Піночетом, 1976

У доповіді комісії Чьорча, що розглядала наслідки Вотергейтського скандалу, повідомлялося, що, незважаючи на мовчазну підтримку перевороту, «жодних свідчень» про безпосередню участь США в ньому «не виявлено»[49]. Цю точку зору заперечили кілька вчених, зокрема Пітер Вінн, який писав, що роль ЦРУ мала вирішальне значення для консолідації влади після перевороту; ЦРУ допомогло сфабрикувати змову проти уряду Альєнде, яку Піночет зображав тоді як превентивну. Він заявляв, що сам переворот був можливим лише в результаті трьохрічної таємної операції, організованої Сполученими Штатами. Вінн також вказує, що США організували «невидиму блокаду», розроблену для зруйнування економіки за Альєнде, і сприяла дестабілізації режиму[10]. Автор Пітер Корнблуг у своїй книзі «Досьє Піночета» стверджує[50], що США активно брали участь і активно «розпалювали»[50] переворот 1973 року. Автори Тім Вейнер у своїй книзі «Спадок попелу»[51] та Крістофер Гітченс у своїй книзі «Суд над Генрі Кіссінджером»[52] також приводять аргументи на користь того, що таємні дії США активно розхитували уряд Альєнде й готували підґрунтя для державного перевороту 1973 року. Незважаючи на заперечення багатьох американських агентств і управлінь, поточна розсекречена документація довела причетність Америки. Ніксон і Кіссінджер разом з приватними й державними спецслужбами «знали й навіть втручалися в планування і здійснення військового перевороту»[47].

США здійснювали матеріальну підтримку уряду військових після перевороту, хоч публічно й критикували його. Документ, який випустило Центральне розвідувальне управління в 2000 році під заголовком «Діяльність ЦРУ у Чилі», показав, що ЦРУ активно підтримувало військову хунту після повалення Альєнде, й що це призвело до встановлення платних контактів з багатьма офіцерами Піночета з ЦРУ та збройними силами США, хоча деякі з них, як відомо, були причетні до порушень прав людини[53]. ЦРУ також підтримувало контакти з чилійською розвідувальною службою ДІНА. ДІНА керувала міждержавною операцією, відомої як операція «Кондор», у рамках якої, крім решти заходів, відбувались убивства провідних політиків у різних країнах Латинської Америки, Вашингтоні й у Європі, а також викрадення, катування і страти активістів лівих поглядів, що завершилися загибеллю близько 60 000 осіб[54][55]. Сполучені Штати надавали операції ключову організаційну, фінансову й технічну допомогу[56][57][58]. Згодом після перевороту в 1974 році, в період між хунтою і передачею президентських повноважень Піночету, ЦРУ ввійшло в контакт з главою ДІНА Мануелем Контрерасом; у 1975 році ЦРУ розглядало попередження про те, що збереження Контрераса в якості активу може загрожувати правам людини в регіоні. ЦРУ вирішило зберегти його як актив і в якийсь момент навіть заплатили йому. На додачу до збереження активів ЦРУ в ДІНА, що почалося згодом після перевороту, кілька активів ЦРУ, такі як бойовики кубинської еміграційної КОРУ Орландо Бош і Ґільєрмо Ново в перші роки президентства Піночета співпрацювали в операціях ДІНА в рамках плану «Кондор».

Військова хунтаРедагувати

Одразу після перевороту була створена військова хунта, до складу якої входили генерал Піночет від армії, адмірал Хосе Торібіо Меріно від флоту, генерал Густаво Лі від авіації та генерал Сесар Мендоза від карабінерос (національної поліції). На початку хунта здійснювала як виконавчу, так і законодавчу владу, призупинила дію Конституції та Конгресу, ввела сувору цензуру і комендантську годину, заборонила всі партії й зупинила будь-яку політичну й імовірну підривну діяльність. Хунта здійснювала виконавчі функції до 17 грудня 1974 року, після чого вона залишилася строго законодавчою владою, а виконавчі повноваження перейшли до Піночета в якості президента.

Військова диктатура (1973—1990)Редагувати

 
Піночет у 1982

Члени хунти планували, що головування в ній відбуватиметься строком в один рік головнокомандувачем кожної з гілок збройних сил по черзі. Однак згодом Піночет зміцнив свій контроль, спочатку зберігши єдиносібне головування у військовій хунті, а згодом 27 червня 1974 року проголосив себе «Верховною главою нації» (фактично тимчасовим президентом)[59]. 17 грудня 1974 року він офіційно змінив титул на «Президента». Глава Військово-повітряних сил генерал Лі все більше виступав проти політики Піночета й 24 липня 1978 року, після того, як Піночет виступив проти плебісциту того року (офіційно названого «Національною консультацією» у відповідь на резолюцію ООН про засудження уряду Піночета), був змушений подати в відставку. Його замінив генерал Фернандо Маттеї.

На 11 вересня 1980 року Піночет призначив плебісцит з ратифікації нової конституції, яка повинна була замінити Конституцію 1925 року, розроблену за президенства Артуро Алессандрі. Нова Конституція, яку частково розробляв близький радник Піночета Хайме Гусман, що згодом заснував праву партію Незалежний демократичний союз (НДС), давала багато влади Президенту Республіки-Піночету. Вона створювала кілька нових інститутів, таких як Конституційний трибунал і суперечливу Раду національної безпеки (КОСЕНА). Також встановлювався 8-річний термін президентства та референдум з виборів безальтернативного кандидата в 1988 році, на якому його, висунутого від хунти, повинні затвердити або відхилити на ще 8 років. Нова конституція за офіційними даними була схвалена з різницею від 67,04 % до 30,19 %[60]; опозиція на чолі з експрезидентом Едуардо Фреєм Монтальвою (який підтримував переворот Піночета), засудила масштабні порушення, таких як відсутність списків виборців, що сприяло багаторазовому голосуванню, і заявила, що офіційне число голосів значно більше, ніж очікуване число від чисельності виборців і явки на минулих виборах. В інтерв'ю після від'їзду Піночета з людьми, що брали участь у референдумі, підтвердили про широке поширення порушень[61]. Конституція була оприлюднена 21 жовтня 1980 року й набрала чинності 11 березня 1981 року. Цього дня на пост глави хунти був призначений адмірал Меріно. За підрахунками, під час правління Піночета близько мільйона чоловік були змушені тікати з країни[47].

У віддалених районах країни відбувалося збройне протистояння правлінню Піночета. У ході масштабної операції, організованої пара-командосом чилійської армії, близько 2000 бійців сил безпеки[62] з червня по листопад 1981 року були розгорнуті в горах Нелтуме[63], де вони знищили дві бази Революційного лівого руху (МІР), захопивши великі схованки з боєприпасами та вбивши ряд партизан.

Згідно з автором Озреном Агнічем Крстуловічем противники уряду незаконно ввезли до країни контрабанду зброї, в тому числі пластикові вибухівки С-4, гранатомети РПГ-7 та M72 LAW, а також понад 3000 гвинтівок М-16[64].

У вересні 1986 року зброю з цього ж джерела використали в невдалій спробі вбивства Піночета з боку Патріотичного фронту імені Мануеля Родрігеса (ФПМР). Його військовий тілоохоронець був зненацька застрелений, п'ятеро чоловік було вбито. Куленепробивний Mercedes Benz Піночета зазнав ураження від ракети, але так і не вибухнув, і Піночет отримав лише незначні травми[65].

Придушення опозиціїРедагувати

Він розігнав парламент, придушив політичне життя, заборонив профспілки і зробив Чилі своїм султанатом. Його уряд причетний до зникнення 3000 його противників, арешту 30 000 (з них тисячі піддав катуванню) ... Ім'я Піночета назавжди буде пов’язане зі зникненнями людей, Караваном смерті та узаконеними тортурами, які відбувалися в комплексі Вілла Грімальді.
— Тор Галворссен, голова Human Rights Foundation, National Review[66]
 
Орландо Летельєр, колишній чилійський міністр, вбитий у Вашингтоні в 1976 році

Майже одразу після захоплення влади військовими хунта заборонила всі ліві партії, що складали коаліцію Народної єдності Альєнде.[67] Діяльність решти партій була призупинена на "невизначену перерву" і згодом були повністю заборонені. Насильство уряду було спрямоване не лише проти дисидентів, але й проти їхніх сімей та інших цивільних осіб.[67]

У доповіді Реттіга говориться, що 2279 осіб, які зникли за часів військового уряду, були вбиті з політичних мотивів або внаслідок політичного насильства. Згідно зі звітом Валеча, складеним пізніше, приблизно 31947 осіб були піддані катуванню, а 1312 - заслання. Вигнанців по всьому світу переслідували спецслужби. У Латинській Америці це було зроблено в рамках операції «Кондор», плану співпраці між різними спецслужбами південноамериканських країн за сприяння бази зв’язку ЦРУ США в Панамі. Піночет вважав, що ці операції необхідні для того, щоб "врятувати країну від комунізму".[68] У 2011 році комісія виявила додатково ще 9 800 жертв політичних репресій під час правління Піночета, збільшивши загальну кількість жертв приблизно до 40 018 осіб, у тому числі 3065 вбитих.[69]

Деякі політологи приписують відносну кривавість державного перевороту стабільності існуючої демократичної системи, яка вимагала надзвичайних дій для її повалення. Деякі з найвідоміших сумних випадків порушення прав людини мали місце в ранній період: у жовтні 1973 р. в усій країні "Караваном смерті" було вбито щонайменше 70 людей. Чарльз Горман та Франк Теруджі, обидва американські журналісти, "зникли",[70] як і Віктор Олеа Алегрія, член Соціалістичної партії та багато інших, у 1973 році. Британський священик Майкл Вудвард, який зник через 10 днів після перевороту, зазнав катування і був забитий до смерті на борту чилійського корабля "Есмеральда".[71][72]

 
Меморіал жертвам режиму Піночета

Багато інших важливих посадових осіб уряду Альєнде були відстежені ДІНА в рамках операції "Кондор". Генерал Карлос Пратс, попередник Піночета та командувач армією за Альєнде, який подав у відставку, але не підтримав дії проти уряду Альєнде, був убитий у Буенос-Айресі у 1974 році. Через рік вбивство 119 опонентів за кордоном було замасковано під внутрішній конфлікт, ДІНА проводить пропагандистську кампанію на підтримку цієї ідеї (операція «Коломбо»), оприлюднену провідною газетою в Чилі «Ель Меркуріо».

Серед інших жертв операції «Кондор» серед сотень менш відомих людей: Хуан Хосе Торрес, колишній президент Болівії, вбитий у Буенос-Айресі 2 червня 1976 року; Кармело Сорія, дипломат ООН, що працював на CEPAL, вбитий у липні 1976 року; Орландо Летельєр, колишній посол Чилі в Сполучених Штатах і міністр у кабінеті Альєнде, вбитий після звільнення з-під варти та заслання у Вашингтон автомобільною бомбою 21 вересня 1976 р. Документи підтверджують, що Піночет прямо наказав убити Летельєра.[73] Це призвело до напружених відносин із США та до екстрадиції Майкла Таунлі, громадянина США, який працював на ДІНА та організував вбивство Летельєра. Інші цілеспрямовані жертви, які уникнули вбивства: християнин-демократ Бернардо Лейтон, який уникнув замаху на вбивство в Римі в 1975 році італійським терористом Стефано Делле К'яє; Карлос Альтамірано, лідер Чилійської соціалістичної партії, якого Піночет призначив ціллю вбивства у 1975 році, разом із членом Комуністичної партії Володьєю Тейтельбоймом; Паскаль Альєнде, племінник Сальвадора Альєнде і глава МІР, який уникнув замаху на вбивство в Коста-Ріці в березні 1976 року; американський конгресмен Едвард Коч, який у 2001 році дізнався про зв'язок між погрозами вбивством та його засудженням операції "Кондор", тощо. Крім того, згідно з сучасними розслідуваннями, Едуардо Фрей Монталва, християнський демократ, президент Чилі з 1964 по 1970 рік, міг бути отруєним у 1982 р. токсином, виробленим біохіміком ДІНА Евгеніо Берріосом.[74]

Проте протягом 1980-х років проти хунти відбувалися протести, що призвело до кількох скандалів. У березні 1985 р. вбивство трьох членів Комуністичної партії призвело до відставки Сесара Мендоси, керівника карабінерос та члена хунти з моменту його утворення. Під час протестів 1986 року проти Піночета 21-річний американський фотограф Родріго Рохас Денегрі та 18-річна студентка Кармен Глорія Кінтана були спалені живцем, при цьому в живих залишилася лише Кармен.

У серпні 1989 року група військовослужбовців вбила Марсело Барріоса Андреса, 21-річного члена ФПМР (бойове крило PCC, створене в 1983 р. й намагалося вбити Піночета 7 вересня 1986 р.), які мали заарештувати його за наказом прокурора Вальпараїсо. Однак вони просто стратили його; ця справа була включена до доповіді Реттіга.[75] Серед загиблих і зниклих під час військової хунти було 440 партизанів МІР.[76] У грудні 2015 року трьох колишніх агентів ДІНА засудили до десяти років позбавлення волі за вбивство 29-річного студента богослов’я та активіста німця Родрігеса Кортеса у 1978 році.[77] Того ж місяця 62-річний Гільєрмо Рейес Раммсі, колишній чилійський солдат в роки Піночета був заарештований і звинувачений у вбивстві за те, що він похвалився участю у 18 стратах під час прямої телефонної трансляції до чилійського радіошоу "Chacotero Sentimental".[78]

2 червня 2017 року чилійський суддя Ернан Крістосо засудив 106 колишніх працівників чилійської розвідки від 541 днів до 20 років ув'язнення за їхню роль у викраденні та вбивстві 16 лівих активістів у 1974 та 1975 роках.[79]

Економічна політика хунтиРедагувати

Першою країною в світі, яка здійснила цей важливий розрив з минулим - від соціалізму й крайнього державного капіталізму до більш ринково орієнтованих структур і політики - була не Китай Ден Сяопіна чи Британія Маргарет Тетчер у кінці 1970-х, Сполучені Штати Рональда Рейгана в 1981 чи будь-яка інша країна Латинської Америки чи десь ще. Це була Чилі Піночета в 1975 році.
— Роберт Пакенгем і Вільям Ратліфф, Hoover Institution[80]

У 1973 році чилійська економіка перебувала в глибокій депресії з кількох причин: уряд Альєнде експропріював більшість чилійських і іноземних компаній, включаючи всі мідні родовища, встановив контроль над цінами, інфляція досягла 606 %,[81][82] дохід на душу населення скоротився на -7,14 %[82]. Лише в 1973 році в порівнянні з 1970 р. він скоротився на -30 %,[83] ВВП скоротився на -5 %,[84] а державні видатки за 1970-73 рр. зросли з 22,6 % до 44,9 %, створивши дефіцит бюджету в 25 % ВВП[83]. Деякі автори, такі як Пітер Корнблуг, стверджують, що економічні санкції з боку адміністрації Ніксона також допомогли спричинити економічну кризу[85]; інші автори, такі як Пол Зіґмунд і Марк Фалькофф вважають, що не було ніякої блокади[86][87], тоді надавали просто меншого розміру допомогу та кредити, так само як не було й справжнього ембарго. Економічна й політична криза призвели до приходу до влади в 1973 році військових на чолі з Авґусто Піночетом, Хосе Торібіо Меріно, Густаво Лі та Сесаром Мендозою.

До середини 1975 року, після двох років кейнсіанства, уряд прийняв економічну політику реформ вільного ринку, яка намагалася зупинити інфляцію і подальший обвал. Піночет заявив, що хоче «зробити Чилі не нацією пролетарів, а нацією власників»[88]. Щоб сформулювати економічний порятунок, уряд опирався на так званих «чиказьких хлопців» і текст під назвою El ladrillo. Хоч економіка Чилі в 1976—1981 роках й зростала, в неї все ще залишався великий борг, внаслідок чого Чилі виявилася найбільш постраждалою від боргової кризи в Латинській Америці.

Націоналізовані головні мідні родовища, на відміну від інших приватизованих сфер, залишилися в руках уряду, а пізніше Конституція 1980 року проголосила шахти «невідчужуваними»[89]. У 1976 році для їх експлуатації було створено CODELCO, проте нові родовища корисних копалин були відкриті для приватних інвестицій. У листопаді 1980 року пенсійну систему перевели від системи PAYGO у повністю фінансовану систему капіталізації, керовану пенсійними фондами приватного сектору[90]. Охорона здоров'я та освіта теж були приватизовані. Ці шахти в кінцевому розрахунку допомогли економічно, однак частково вони потрапили в американські руки.

Зарплати знизилися на 8 %[91]. Допомога сім'ям у 1989 році склала 28 % від того, що було в 1970 році, а бюджет на освіту, охорону здоров'я та житло в середньому скоротився на понад 20 %[91]. Для власної підтримки хунта опиралася на середній клас, олігархію, іноземні корпорації та іноземні позики[92]. Підприємствам повернули більшість втрачених промислових і сільськогосподарських угідь, оскільки хунта повернула власність колишнім початковим власникам, які втратили її під час експропріації, й продала інші галузі, експропрійовані урядом Народної єдності Альєнде, приватним покупцям. У цей період спостерігалося розширення бізнесу й широкомасштабні спекуляції.

Головними бенефіціарами лібералізованої економіки й притоку іноземних банківських кредитів стали фінансові конгломерати. Великі закордонні банки відновили кредитний цикл, бо були виконані боргові зобовязання, такі як відновлення виплат по основній сумі й процентних платежів. Міжнародні кредитні організації, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд і Міжамериканський банк розвитку, знову почали видавати величезні суми[91]. Більшість іноземних транснаціональних корпорацій, такі як Міжнародна телефонно-телеграфна компанія (ITT), Dow Chemical і Firestone, експропрійовані за Альєнде, повернулися до Чилі[91]. Політика Піночета в решті-решт привела до значного зростання ВВП, на відміну від його зменшення в перші роки правління,[84] проте державний борг залишався високим в основному через фінансування державних видатків, які навіть після приватизації залишалися високими (хоч і дещо зменшилися, ніж до приватизації), наприклад, у 1991 році, через рік після відновлення демократії, борг все ще складав 37,4 % ВВП.[93]

Уряд Піночета реалізував економічну модель, яка переслідувала три головні цілі: економічна лібералізація, приватизація державних компаній і стабілізація інфляції. У 1985 році уряд ініціював другий раунд приватизації, переглянувши введене раніше підвищення тарифів і створивши більш значну контролюючу роль для Центрального банку. Ринкова лібералізація Піночета тривала й після його смерті на чолі з Патрісіо Айлвіном.[25] Відповідно до дослідження 2020 року, опублікованому в Журналі економічної історії, Піночет продавав фірми за цінами нижче ринкових для політично пов'язаних покупців.[21]

Критики стверджують, що неоліберальна економічна політика режиму Піночета призвела до збільшення нерівності й посилення бідності, бо вона негативно вплинула на заробітній платі, пільгах і умовах праці робітничого класу Чилі.[94][95] За словами чилійського економіста Алехандро Фокслі до кінця правління Піночета за межею бідності проживали близько 44 % чилійських сімей.[96] Згідно з «Доктриною шоку» Наомі Кляйн до кінця 1980-х років економіка стабілізувалася і почала зростати, проте близько 45 % населення опинилися у злиднях, а в 10 % найбагатших доходи зросли на 83 %.[97] Проте інші не погоджуються з цим: чилійський економіст Хосе Піньєра стверджує, що через 2 роки після приходу до влади Піночета бідність все ще залишалася на рівні 50 %, а ліберальні реформи скоротили її до 7,8 % у 2013 році,[98] а дохід на душу населення зріс з 4000 доларів США у 1975 році до 25 000 доларів США у 2015 році.[98] Прихильники реформ також стверджують, що після відходу Піночета в 1990 році бідність упала до 38 %,[99] а деякі вважають, що після консолідації неоліберальної системи нерівність скоротилася.[100] Тим не менш у кінці 2019 року спалахнули протести у відповідь на зростання нерівності, яку можна віднести до неоліберальної політики диктатури Піночета.[101][102]

Американська вчена Ненсі Маклін писала, що концентрація грошей у руках дуже багатих і збочення демократії шляхом приватизації уряду завжди були метою. Архітектор цієї економічної моделі, відомої як теорія суспільного вибору, Джеймс М. Б'юкенен відправився до Чилі й тісно співпрацював з режимом Піночета.[103] Проте доповідь Маклін опинилася під ретельним контролем. Економіст Ендрю Фаррант вивчав чилійські конституційні положення, які Маклін приписує Б'юкенену, й виявив, що ці положення передували його візиту. Він дійшов висновку, що «данні свідчать про те, що візит Б'юкенена в травні 1980 року не здійснив особливого впливу на подальшу розробку конституції Чилі» і що «немає жодних доказів того, що Б'юкенен мав яку-небудь розмову з Піночетом чи листувався з чилійським диктатором».[104]

Кінець президентстваРедагувати

Августо Піночет був усунутий від влади через всенародні вибори, а також завдяки внесеному до Конституції країни положенню про всенародний референдум (1984).

Спочатку в жовтні 1988 пройшов референдум про можливу кількість кандидатів на майбутніх президентських виборах. Головним питанням було — чи може Піночет залишитися єдиним кандидатом? 54 % з тих, що взяли участь у голосуванні, проголосували проти. У наступному 1989 відбулися демократичні загальнонародні вибори президента. Серед військової верхівки знову виношувались плани нейтралізації лівої загрози, якщо Піночета не буде обрано. Але вони так і не були втіленні. 11 березня 1990 новообраний президент Патрісіо Айлвін змінив Піночета на посту голови держави. Однак згідно з Конституцією, відредагованою під себе, Піночет до 1998 року залишився головнокомандувачем збройними силами країни. До того ж він залишався довічно сенатором та користувався політичним імунітетом.

Кримінальне переслідування в 1998—2006Редагувати

Піночет був арештований у Лондоні в жовтні 1998 року й 2 березня 2000 року був екстрадований на батьківщину. Слідство у його справі велося аж до його смерті.

Піночетові було пред'явлено близько 300 позовів із приводу масових убивств, викрадень, жорстокого переслідування (за деяким даними за час його правління було знищено декілька тисяч інакомислячих). Усі вони були відхилені адвокатами через слабке здоров'я Піночета. На початку 2005 року, коли Піночету було 89 років, Верховний суд Чилі ухвалив притягнути колишнього диктатора до суду у справі про вбивство 119 дисидентів у 1975 і повністю виправдав його.

23 листопада 2005 року Піночет був поміщений під домашній арешт у зв'язку з обвинуваченнями в несплаті податків і підробці документів, а також у зв'язку з обвинуваченнями у приховуванні інформації про свій фінансовий стан.

Обвинувачення були пред'явлені після того, як Верховний суд Чилі знову позбавив колишнього диктатора імунітету від судового переслідування. Проведена тижнем раніше медична експертиза встановила, що 90-літній Піночет здатен постати перед судом.

5 грудня член Верховного суду Чилі Віктор Монтільо знову долучив до обвинувачень справи про зникнення трьох дисидентів у ході так званої операції «Коломбо». Усього ж за час операції «Коломбо», що проводилася чилійцями в 1975 році в сусідній Аргентині з метою знищення опозиційних сил, зникли безвісти 119 осіб.

26 грудня Верховний суд Чилі відмовився зняти з Піночета обвинувачення в причетності до викрадення й убивства дев'яти чилійських дисидентів у ході операції «Коломбо» і позбавив його імунітету від переслідування за цією справою.

СмертьРедагувати

 
Похорони Августо Піночета

3 грудня 2006 року Августо Піночет переніс важкий інфаркт, у той же день через небезпеку для життя над ним був зроблений обряд єлеопомазання й причастя. Помер 10 грудня 2006 року в госпіталі Сантьяго. За наявним даними, його тіло було кремовано, державного похорону й жалоби не було (йому зробили тільки військові почесті).

Під час прощання з тілом колишнього диктатора стався цікавий випадок. Онук генерала Карлоса Пратса, попередника Піночета на посаді головнокомандувача армії, Франсіско Куадрадо Пратс плюнув на виставлений у каплиці труп. Справа в тому, що діда Пратса підірвали за наказом Піночета разом з дружиною в автомобілі в Буенос-Айресі 1974 року: живучи в сусідній країні в добровільному вигнанні, Пратс уникав публічних політичних заяв, але в приватних розмовах не приховував своєї огиди до військового режиму.

11 грудня 2006 в Сантьяго ознаменувався радісними виступами супротивників Піночета з одного боку й жалобними зборами прихильників небіжчика — з іншого.

Оцінка діяльностіРедагувати

Оцінки діяльності Піночета різними політичними силами діаметрально-полярно різняться: від звинувачень його в масових репресіях і позасудових стратах — до визнання порятунку ним країни від перспективи стати другою після Куби комуністичною диктатурою на континенті, захисту економічних та громадянських свобод.

На початку січня 2012 року Національна рада з питань освіти Чилі ухвалила рішення внести зміни в чилійські шкільні підручники. Правління Августо Піночета відтепер визначається не як «диктаторський режим», а як «військовий режим»[105].

Згідно з опитуванням, проведеним 2013 року Центром дослідження сучасного суспільства (CERC, Comparative Education Research Centre — Університет Гонконґу) напередодні 40-ї річниці військового перевороту, 75 % чилійців назвали Піночета диктатором, і лише 9 % бачать у ньому одну з найвеличніших постатей історії[106]. Там само зазначено, що 55 % чилійців не знайшли доброго слова для 17 років диктатури, а з приємністю говорять про них знову лише 9 %.

ТвориРедагувати

  • 1953: Síntesis geográfica de Chile, Argentina, Bolivia y Perú
  • 1957: Geografía militar
  • 1965: Ensayo de un estudio preliminar de una geopolítica de Chile
  • 1968: Geopolítica
  • 1972: La Guerra del Pacífico, campaña de Tarapacá
  • 1979: El día decisivo
  • 1983: Pinochet: patria y democracia
  • 1984: Política, politiquería y demagogia
  • 1989: Transición y consolidación democrática 1984—1989
  • 1990—1994: Camino recorrido, memorias de un soldado. Том 1 (1990); Том 2 (1991); Том 3, частина 1 (1993); Том 3, частина 2 (1994).
  • 1995: Principales discursos del comandante en jefe del ejército

ЗахопленняРедагувати

Августо Піночет був пристрасним шанувальником і ентузіастом карате[107].

Образ у масовій культуріРедагувати

Файл:Pinochet-estampilla.jpg
Поштова марка Парагваю 1974 року

МузикаРедагувати

  • Пісня чилійського барда з міста Ікіке Луїса «Чечо» Гонсалеса «Homenaje al General Augusto Pinochet Ugarte».
  • Пісня Стінга «They Dance Alone» («Танцюючі на самоті») присвячена жінкам, чиї чоловіки, батьки й сини пропали безвісти або були вбиті в піночетівських в'язницях[108]
  • У англійської маткор-групи «Down I Go» є пісня під назвою «Augusto Pinochet». Вона увійшла в альбом «Tyrant», присвяченим диктаторам усіх часів і народів.

ЛітератураРедагувати

КінематографРедагувати

  • Події, що відбувалися в день військового перевороту Піночета, екранізовані в фільмах «Ніч над Чилі» і «Над Сантьяго йде дощ».
  • Переворот Піночета очима підлітків зображений також в чилійському фільмі «Мачука» (Machuca, 2004).
  • Документальний фільм «Хроніка подій в Чилі» («Acta General de Chile», 1986), режисер Мігель Літтін.
  • «Ні» — фільм режисера Пабло Ларраіна про події 1988 го року, коли А. Піночет оголосив референдум про продовження своїх президентських повноважень.
  • Короткометражний мультфільм «Ведмежа історія» (Historia de un oso, 2014 року) відображає трагедію сімей, розлучених в умовах диктатури Августо Піночета.
  • Фільм «Колонія Дігнідад».
  • У четвертому сезоні серіалу «Пуститися берега» є згадка про режим генерала Піночета.
  • У серіалі «Закон і порядок», 10 сезон, 24 серія повністю присвячена Піночету.

ПриміткиРедагувати

  1. https://www.cooperativa.cl/noticias/pais/augusto-pinochet/pinochet-un-intelectual-limitado-que-copio-libros-segun-escritor/2013-07-08/075339.html
  2. http://www.elmostrador.cl/noticias/pais/2007/01/02/ejercito-causo-quiebra-de-valmoval-para-que-fuera-vendida-a-hijo-de-pinochet/
  3. Августо Піночет і розділена країна — Українська правда
  4. Екс-диктатор Чилі Августо Піночет виписався з лікарні після мікроінфаркту[недоступне посилання з червня 2019] — 5 канал
  5. У Чилі помер колишній диктатор Аугусто Піночет — Радіо Свобода
  6. Pinochet arrives in Chile, BBC, 3 March 2000
  7. Thousands march against Pinochet, BBC, 4 March 2000
  8. Peter Kornbluh (11 September 2013). The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability. The New Press. ISBN 1595589120 p. ix
  9. Monte Reel and J.Y. Smith (11 December 2006). A Chilean Dictator's Dark Legacy. The Washington Post. Retrieved 20 March 2015.
  10. а б в Winn, Peter (2010). «Furies of the Andes». У Grandin & Joseph, Greg & Gilbert. A Century of Revolution. Durham, NC: Duke University Press. pp. 239–275. http://read.dukeupress.edu/content/a-century-of-revolution. Процитовано 14 January 2014. 
  11. а б Peter Kornbluh (11 September 2013). The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability. The New Press. ISBN 1595589120
  12. а б Lubna Z. Qureshi. Nixon, Kissinger, and Allende: U.S. Involvement in the 1973 Coup in Chile. Lexington Books, 2009. ISBN 0739126563
  13. а б в Augusto Pinochet: Timeline. CBS News. 11 December 2006. Архів оригіналу за 4 January 2007. 
  14. Cavallo, Ascanio et al. La Historia Oculta del Régimen Militar, Grijalbo, Santiago, 1997.
  15. Chile under Pinochet – a chronology. The Guardian (London). 24 March 1999. Процитовано 10 March 2010. 
  16. Шаблон:In lang English translation of the Rettig Report
  17. 2004 Commission on Torture Архівовано 5 May 2006 у Wayback Machine. (dead link)
  18. Chile to sue over false reports of Pinochet-era missing. Latin American Studies. 30 December 2008. Процитовано 10 March 2010. 
  19. Former Chilean army chief charged over 1973 killing of activists. The Guardian. 8 July 2016.
  20. Plummer, Robert (8 June 2005). Condor legacy haunts South America. BBC. Процитовано 3 January 2020. 
  21. а б González, Felipe; Prem, Mounu; I, Francisco Urzúa (2020). The Privatization Origins of Political Corporations: Evidence from the Pinochet Regime. The Journal of Economic History (en) 80 (2): 417–456. ISSN 0022-0507. doi:10.1017/S0022050719000780. 
  22. Esberg, Jane (2020). Censorship as Reward: Evidence from Pop Culture Censorship in Chile. American Political Science Review (en): 1–16. ISSN 0003-0554. doi:10.1017/S000305542000026X. 
  23. Angell, Alan (1991). The Cambridge History of Latin America, Vol. VI, 1930 to the Present. Ed. Leslie Bethell. Cambridge; New York: Cambridge University Press. с. 318. ISBN 978-0-521-26652-9. 
  24. Leight, Jessica (3 January 2005). Chile: No todo es como parece. COHA. Архів оригіналу за 27 November 2008. Процитовано 5 May 2008. 
  25. а б Thomas M. Leonard. Encyclopedia Of The Developing World. Routledge. ISBN 1-57958-388-1 p. 322
  26. Pinochet charged with corruption. 
  27. Chang, Jack; Yulkowski, Lisa (13 December 2006). Vocal minority praises Pinochet at his funeral. Bradenton Herald. Процитовано 13 April 2009. 
  28. Larry Rohter, Colonel's Death Gives Clues to Pinochet Arms Deals, The New York Times, 19 June 2006 Шаблон:In lang
  29. Foncea, Sebastián (22 de junio de 2007). «En sala común de hospital público yace hermano menor de Don Pino». La Cuarta. Архів оригіналу за 29 листопад 2014. Процитовано 25 червень 2017. 
  30. Augusto Pinochet, el insulso hijo del aduanero. Lahoradelpueblo.blogspot.com. Процитовано 11 October 2013. 
  31. Vial Correa, 2002, с. 11
  32. Correa Subercaseaux, 1996, с. 35-36
  33. Correa Subercaseaux, 1996, с. 34
  34. Correa Subercaseaux, 1996, с. 49-50
  35. Vial Correa, 2002, с. 33
  36. Augusto José Ramón Pinochet Ugarte
  37. Cuéllar Nicolás. La amante del General
  38. Texto completo del Testamento de Pinochet
  39. Ex Chile Official Assassinated. The Press Democrat. 8 June 1971. 
  40. Emergency Decreed After Riots in Chile. Tucson Citizen. 2 December 1971. 
  41. Chilean president Salvador Allende committed suicide, autopsy confirms. The Guardian (London). 20 July 2011. 
  42. La Corte chilena confirma el suicidio de Allende y cierra la investigación | Expansión. Expansion.mx. 7 January 2014. Процитовано 28 May 2017. 
  43. Soldier confirms Chile stadium killings. BBC News. 27 June 2000. 
  44. El fin de un mito en Chile: el Plan Zeta, Clarín, 5 липня 1999 (ісп.)
  45. Comisión Nacional sobre Prisión Política y Tortura CAPÍTULO III Contexto.
  46. Vial Correa, Gonzalo (23 September 2003). Carlos Altamirano, el Plan Z y la "Operación Blanqueo". La Segunda. 
  47. а б в Meade, Teresa (2016). A History of Modern Latin America 1800 to the present. USA: Wiley. с. 269–271. ISBN 978-1-118-77248-5. 
  48. Fine, Philip (23 January 2010). Cool and mannerly, he was Trudeau's press secretary at a difficult time. The Globe and Mail (Toronto). Архів оригіналу за 21 October 2018. Процитовано 7 February 2010. 
  49. Frank Church (18 December 1975). Covert Action in Chile 1963–1973. US Government Printing Office. Архів оригіналу за 22 July 2010. Процитовано 20 July 2010. «Was the United States DIRECTLY involved, covertly, in the 1973 coup in Chile? The Committee has found no evidence that it was.» 
  50. а б Kornbluh, Peter (2003). The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability. The New Press. с. 171. ISBN 1-56584-936-1. 
  51. Weiner, Tim (2007). Legacy of Ashes: The History of the CIA. Anchor Books. с. 361. ISBN 978-0-307-38900-8. 
  52. Hitchens, Christopher (2001). The Trial of Henry Kissinger. Verso. ISBN 1-85984-631-9. 
  53. Peter Kornbluh (19 September 2000). CIA Acknowledges Ties to Pinochet's Repression: Report to Congress Reveals U.S. Accountability in Chile. Chile Documentation Project. National Security Archive. Архів оригіналу за 28 November 2006. Процитовано 26 November 2006. 
  54. J. Patrice McSherry. Predatory States: Operation Condor and Covert War in Latin America. Rowman & Littlefield Publishers, 2005. p. 1. ISBN 0742536874
  55. Larry Rohter (24 January 2014). Exposing the Legacy of Operation Condor. The New York Times. Retrieved 26 August 2015.
  56. McSherry, J. Patrice (2011). Chapter 5: "Industrial repression" and Operation Condor in Latin America. У Esparza, Marcia; Henry R. Huttenbach; Daniel Feierstein. State Violence and Genocide in Latin America: The Cold War Years (Critical Terrorism Studies). Routledge. с. 107. ISBN 978-0415664578. 
  57. Greg Grandin (2011). The Last Colonial Massacre: Latin America in the Cold War. University of Chicago Press. p. 75. ISBN 9780226306902
  58. Walter L. Hixson (2009). The Myth of American Diplomacy: National Identity and U.S. Foreign Policy. Yale University Press. p. 223. ISBN 0300151314
  59. "¡Estamos en guerra, señores!". El régimen militar de Pinochet y el "pueblo", 1973-1980 « Revista Historia. Revistahistoria.uc.cl. 2010. Архів оригіналу за 10 September 2016. Процитовано 28 May 2017. 
  60. Hudson, Rex A., ed. «Chile: A Country Study». GPO for the Library of Congress. 1995. 20 March 2005 http://lcweb2.loc.gov/frd/cs/cltoc.html
  61. Cambio22: The great historical fraud — the constitutional plebiscite of 1980. Witnesses confirm that it was all manipulated and arranged, including the final result, Pilar Guevara, 24 June 2012 Архівовано 15 July 2014 у Wayback Machine.(ісп.)
  62. Ensalaco, Mark (2000). Chile under Pinochet: recovering the truth. By Mark Ensalaco. Page 146. Cloth 1999. ISBN 978-0-8122-3520-3. Процитовано 10 March 2010. 
  63. Chile: Terrorism still counterproductive. CIA document. Faqs.org. Архів оригіналу за 4 June 2011. Процитовано 10 March 2010. 
  64. Krstulovi, Ozren Agnic (2006). Pinochet S.A.: la base de la fortuna. Ozren Agnic Krstulovic. Page 147. RiL Editores 2006. ISBN 9789562845212. Процитовано 11 October 2013. 
  65. Emol, website of newspaper El Mercurio: Adobe Flash presentation reconstructing the September 1986 assassination attempt (ісп.)
  66. Pinochet Is History: But how will it remember him? Архівовано 15 June 2007 у Wayback Machine. National Review Symposium, 11 December 2006
  67. а б Stern, Steve J. (8 September 2004). Remembering Pinochet's Chile. 30 September 2004: Duke University Press. с. 32, 90, 101, 180–81. ISBN 0-8223-3354-6. . Retrieved 24 October 2006.
  68. Gallardo, Eduardo. 11 December 2006. "Pinochet Was Unrepentant to the End." ABC News. Associated Press.
  69. Chile recognises 9,800 more victims of Pinochet's rule. BBC News. 18 August 2011. 
  70. Bonnefoy, Pascale. 28 January 2015. "2 Sentenced in Murders in Chile Coup." The New York Times. Retrieved 20 June 2015.
  71. My 35-year fight to find Pinochet torturers who killed my brother. The Guardian. 8 November 2008. Retrieved 20 June 2016.
  72. Chilean ex-navy officers found guilty of murdering priest. The Guardian. 9 May 2013. Retrieved 20 June 2016.
  73. Pinochet directly ordered killing on US soil of Chilean diplomat, papers reveal. The Guardian. 8 October 2015.
  74. Ex-Chilean leader 'was murdered', BBC, 23 January 2007
  75. Capítulos desconocidos de los mercenarios chilenos en Honduras camino de Iraq Архівовано 27 May 2011 у Wayback Machine., La Nación, 25 September 2005 – URL accessed on 14 February 2007 Шаблон:In lang
  76. Verónica Valdivia Ortiz de Zárate (2006). Su revolución contra nuestra revolución: izquierdas y derechas en el Chile. LOM Ediciones. с. 179. ISBN 978-956-282-853-6. Процитовано 10 March 2010. 
  77. Three Former Pinochet Agents Arrested for Student's Murder. TeleSUR. 4 December 2015.
  78. Jonathan Franklin (11 December 2015). Former Chilean soldier charged with murder after stunning radio confession. The Guardian. Retrieved 20 December 2015.
  79. Chilean judge sends 106 former secret agents to prison. BBC. 2 June 2017. Процитовано 3 June 2017. 
  80. Packenham, Robert A.; Ratliff, William (30 January 2007). What Pinochet Did for Chile? 1. Hoover Institution. 
  81. Cómo cambió la economía de Chile en los últimos 40 años. Asociación de Mutuales. 2 November 2013. 
  82. а б Niño, José (27 November 2016). El legado de Friedman en Chile, 40 años después. PanAm Post. 
  83. а б Moreno León, José Ignacio (21 November 2019). La crisis en Chile y el fantasma de Allende. OpinionGlobal. 
  84. а б Economic growth of Chile. 
  85. Kornblu, Peter (24 October 1999). Still Hidden: A Full Record Of What the U.S. Did in Chile. The Washington Post. 
  86. Sigmund, Paul (1974). The Invisible Blockade and the Overthrow of Allende. 
  87. Falcoff, Mark. Modern Chile, 1970-1989: A Critical History. 1989. 
  88. Staff writer (2006). Augusto Pinochet biography data. Chilean coup d'etat. Pinochet human rights violations. mundoandino.com. Mundo Andino / Andean World. Архів оригіналу за 8 September 2008. Процитовано 10 March 2010. 
  89. Riesco, Manuel (September–October 2007). Is Pinochet dead?. New Left Review II (47).  Spanish pdf. Italian pdf.
  90. Joaquin Vial Ruiz-Tagle, Francisca Castro, The Chilean Pension System, OECD Ageing Working Papers, 1998, page 6
  91. а б в г Petras, James; Vieux, Steve (July 1990). The Chilean "economic miracle": an empirical critique. Critical Sociology 17 (2): 57–72. doi:10.1177/089692059001700203. 
  92. Ensalaco, Mark (2000). Chile under Pinochet: recovering the truth. Philadelphia: University of Pennsylvania Press. ISBN 9780812235203.  Preview.
  93. Evolución de la deuda pública de Chile. Ministerio de Hacienda. 
  94. Constable, Pamela; Valenzuela, Arturo (1993). The rich. У Constable, Pamela; Valenzuela, Arturo. A nation of enemies: Chile under Pinochet. New York: W. W. Norton & Company. с. 219. ISBN 9780393309850. 
  95. Winn, Peter, ред. (2004). Victims of the Chilean miracle: workers and neoliberalism in the Pinochet era, 1973-2002. Durham: Duke University Press. ISBN 9780822333210.  Preview.
  96. Alejandro Foxley (guest). PBS interview [TV program]. PBS. Conducted for The Commanding Heights: The Battle for the World Economy series.
  97. Klein, Naomi (2008). Cleaning the slate: terror does its work. У Klein, Naomi. The Shock Doctrine: The Rise of Disaster Capitalism. Picador. с. 105. ISBN 9780805079838.  Проігноровано невідомий параметр |title-link= (довідка) Preview.
  98. а б Piñera, José. El Cohete y el Ascensor. Twitter. 
  99. Duffe, Macarena (2009). Pobreza en 1990. La Tercera. 
  100. Suárez, Rocío Vargas. OCDE destaca reducción de la pobreza y la desigualdad en Chile, pero asegura que aún hay desequilibrios. Diario Financiero (Spanish). Процитовано 21 April 2020. 
  101. 'We are at war': 8 dead in Chile's violent protests over social inequality. The Washington Post. 21 October 2019. Процитовано 21 April 2020. 
  102. 'Chile Woke Up': Dictatorship's Legacy of Inequality Triggers Mass Protests. The New York Times. 3 November 2019. Процитовано 21 April 2020. 
  103. MacLean, Nancy (2017) «Democracy in Chains: The Deep History of the Radical Right's Stealth Plan for America.» New York. Random House, Penguin Books. pages 154—168. ISBN 9781101980965
  104. Farrant, Andrew. «What Should (Knightian) Economists Do? James M. Buchanan's 1980 Visit to Chile» Southern Economic Journal, 2 January 2019 [1]
  105. Піночет в Чилі вже не диктатор, а «керівник військового режиму»
  106. Gideon Long, «Chile still split over Gen Augusto Pinochet legacy», at BBC News: Latin America & Caribbean, 9 September 2013.
  107. Planeth, 1979, с. 139.
  108. Стінг отримав чилійську медаль за захист прав людини. Lenta.ru. 16 січня 2001. Архів [http: //www.lenta.ru/culture/2001/01/16/sting_mistral/ оригіналу] за 2012-12-21. Процитовано 2013-01-10. .
  109. Lemebel Pedro. Tengo miedo, torero. — Santiago de Chile: Seix Barral Biblioteca Breve, Editorial Planeta, 2001. — 217 p.
  110. Пінчук Я. Горад мрой: магічна-рэалістычныя апавяданні пра Мінск і не толькі. — Мн.: Галіяфы, 2016. — 268с.
  111. Яніна Пінчук прэзентавала сваю кнігу ў Оршы. Архів оригіналу за 28 липень 2017. Процитовано 22 червень 2019. 

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • В. І. Головченко. Піночет Августо Угарте // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
  • Г. Г. Маркес. Це стосується усіх нас [про Чилі] // «Всесвіт» (Київ). — 1975. — № 9.— Стор. 212—216.
  • В. Матвієнко . Піночет Августо Угарте // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.556 ISBN 978-966-611-818-2
  • Сергей Минаев. Чилийское экономическое чудище // «Коммерсантъ Власть» (Москва). — 2006. — № 50.(рос.)
  • Валентин Мороз. У пошуках українського Піночета? / Передмова Андрія Парубія. — Львів: Сурма, 1999. — 24 с.
  • Genaro Arriagada Herrera, Por la Razón o la Fuerza: Chile Bajo Pinochet, Editorial Sudamericana, 1998. ISBN 956-262-061-1 (ісп.)
  • Ascanio Cavallo, La historia oculta de la transición. Santiago de Chile: Editorial Grijalbo. 1998. ISBN 9789562580755. OCLC 40984360 (ісп.)
  • Ascanio Cavallo, Manuel Salazar, Óscar Sepúlveda, La historia oculta del Régimen Militar. Santiago de Chile: Ramdom House Mondadori, 2004. ISBN 956-8367-02-0 (ісп.)
  • Ascanio Cavallo, Margarita Serrano, Golpe: 11 de septiembre de 1973. Santiago de Chile: Aguilar, 2000.(ісп.)
  • Joseph Collins and John Lear, «Pinochet's giveaway: Chile's privatization experience», in Multinational Monitor, May 1991.(англ.)
  • Joseph Collins and John Lear, Chile's Free-market Miracle: A Second Look, Oakland: Food First, 1994, 336 pp.(англ.)
  • Raquel Correa, Elizabeth Subercaseaux, Ego sum Pinochet, Santiago de Chile: Planeta, 1989. ISBN 956-247-155-1 (англ.)
  • John Dinges, The Condor Years: How Pinochet and His Allies Brought Terrorism to Three Continents, New York—London: The New Press, 2004, 332 pp.(англ.)
  • Ariel Dorfman, Pilar Aguilera (ed.) and Ricardo Fredes (ed.), Chile: The Other September 11: An Anthology of Reflections on the 1973 Coup, Ocean Press, 2006, 120 pp.(англ.)
  • Cristián Gazmuri, La persistencia de la memoria (reflexiones de un civil sobre la dictadura), Santiago de Chile: Ril, 2000.(ісп.)
  • León Gómez Araneda, Que el pueblo juzgue. Historia del golpe de estado, Terranova Editores; Santiago, Chile; 1988.(ісп.)
  • Mónica González, La conjura: los mil y un días del golpe, Santiago de Chile: Ediciones B, 2000.(ісп.)
  • Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarism versus Humanity, Nottingham, UK: Spokesman, Books, 1976, 87 pp.(англ.)
  • Andre Gunder Frank, «Economic Genocide in Chile: Open Letter to Milton Friedman and Arnold Harberger», in Economic and Political Weekly, Vol. 11, No. 24 (12 June, 1976), pp. 880—888.(англ.)
  • David Harvey, A Brief History of Neoliberalism, Oxford—New York: Oxford University Press, 2007, 254 pp.(англ.)
  • Carlos Huneeus, El Régimen de Pinochet, Santiago de Chile, 2000. ISBN 956-262-126-X (ісп.)
  • Peter Kornbluh, The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability, New York—London: The New Press, 2003, 587 pp.(англ.)
  • Stephanie Rosenfeld, «The Myth of the Chilean Miracle», in Multinational Monitor, July-August 1994.(англ.)
  • Mary Helen Spooner, Soldiers in a Narrow Land: The Pinochet Regime in Chile, Berkeley, Los Angeles and London: University of California Press, 1994, 322 pp.(англ.)
  • Hugh O'Shaughnessy, Pinochet: The Politics of Torture, Latin America Bureau, 1999.(англ.)
  • Augusto Pinochet Ugarte, Camino recorrido. Memorias de un soldado, Tomos I y II, Santiago de Chile: Instituto Geográfico Militar de Chile, 1991.(ісп.)
  • Carlos Prats, Memorias, Santiago de Chile: Pehuén Editores Ltda., 1985.(ісп.)
  • Mario Spataro, Pinochet: le «scomode» verità, Settimo sigillo, 2003.(італ.)
  • Gonzalo Vial Correa, Pinochet, la biografía, Santiago de Chile: El Mercurio, 2002. ISBN 956-239-233-3 (ісп.)
  • Peter Winn (ed.), Victims of the Chilean Miracle: Workers and Neoliberalism in the Pinochet Era, 1973—2002, Durham: Duke University Press, 2004, 448 pp.(англ.)

ПосиланняРедагувати



Помилка цитування: Теги <ref> існують для групи під назвою «upper-alpha», але не знайдено відповідного тегу <references group="upper-alpha"/>