Відкрити головне меню

Віденський конгрес

Росію на конгресі представляли Олександр І, К. В. Нессельроде і А. К. Розумовський; Велику Британію — Р. С. Каслрі і А. У. Веллінгтон; Австрію — Франц II і К. Меттерніх, Пруссію — К. А. Гарденберг, В. Гумбольдт, Францію — Ш. М. Талейран.
Віденський конгрес. Жан-Батист Ісабей, 1819.

Віденський конгресконференція послів великих держав Європи, очолювана австрійським дипломатом Клементом фон Меттерніхом, яка проходила у Відні з 1 листопада 1814 р. до 8 червня 1815 р. До австрійської столиці з'ї­ха­лися більше двохсот дипломатів майже з усіх країн континенту. Найтитулованішим з гостей конгресу був російський імператор Олександр І.

Мета конгресу полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції. Переможці прагнули відновити монархії, повалені після Великої французької революції, повернути на континент мир і спокій, але при цьому перекроїти карту Європи — кожен на свою користь.[1]

Зміст

УчасникиРедагувати

Хід перемовинРедагувати

Особливістю Віденського конгресу було те, що його учасники ніколи не зустрічалися на пленарному засіданні, і велика частина обговорень відбувалася під час неофіційних зустрічей представників великих держав, без участі делегатів від менших держав. Перемовини тривали не лише за столом переговорів, але й під час прогулянок і полювань, урочистих бенкетів та балів, а іноді просто за грою у карти. Подейкували, що «конгрес не йде, а танцює». Власне, саме під час Віденського конгресу старовинні менуети поступилися місцем новому танцю — вальсу. Позбавлений шляхетської манірності, він не вимагав для себе довжелезних залів королів­ських палаців і більше відповідав новій, буржуазній добі. Але за іронією долі вальс набув поширення саме з легкої руки віденської знаті та її гостей[2].

Справжньою зіркою конгресу був Талейран. Він прибув до австрійської столиці вже як міністр Людовика XVIII і домігся, щоб Франція брала участь в переговорах на рівних з іншими великими державами. Основою мирних угод Талейран запропонував зробити принцип легітимізму (від латинського «легітимус» — «законний») — а легітимними вважати лише ті монархії та династії, які існували до революції чи принаймні до 1792 року. Щоправда, союзники погоджувалися повернути дореволюційні кордони лише Франції, від власних загарбань останніх десятиріч ніхто відмовлятися не бажав. Тоді Талейран спробував використати протиріччя між вчорашніми спільниками і нацькувати їх одне на одного. Налякавши Меттерніха тим, що Олександр I хоче прибрати до своїх рук усю Польщу, а Пруссія — Саксонію, він зрештою уклав таємний союз з австрійціями і британцями.

Здавалося, що учасники Віденського конгресу остаточно розсварилися між собою. І цим одразу ж спробував скористатися Наполеон I, який несподівано повернувся до влади у Франції. Він оголосив, що не прагне відновлення загарбницьких війн. Навпаки — одразу ж спрямував до європейських монархів пропозицію миру, погодившись на дореволюційні кордони Франції. І принагідно він надіслав Олександру I примірник таємного договору Людовика XVIII з Британією і Австрією, спрямований проти Росії і Пруссії.

Проте монархи були налякані вже самим фактом повернення Наполеона до влади. Новини з Парижа їх знову згуртували і змусили якнайшвидше завершити перемовини у Відні. Вже 9 червня 1815 року був укладений Заключний акт Віденського конгресу, який — у відповідності із рекомендаціями Талейрана — перетворив Європу на спільноту легітимних монархій[3].

РішенняРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.80-81
  2. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.81-82
  3. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.82-84
  4. Couvée, D.H.; G. Pikkemaat (1963). 1813-15, ons koninkrijk geboren. Alphen aan den Rijn: N. Samsom nv. с. 127–130. 

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати