Відкрити головне меню

Сорока Михайло Михайлович

український правозахисник, громадсько-політичний діяч
(Перенаправлено з Сорока Михайло)

Михайло Сорока
Сорока Михайло Михайлович.jpg
остання фотографія, 1970-ті
Ім'я при народженні Михайло Михайлович Сорока
Народився 27 березня 1911(1911-03-27)
с. Гнилиці Великі, нині Підволочиського району Тернопільської області
Помер 16 червня 1971(1971-06-16) (60 років)
Озерний[ru], Дубравлаг, Мордовська АРСР, Російська РФСР, СРСР
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Austria-Hungary (1869-1918).svg Австро-Угорщина
Flag of Ukraine.svg УНР
Flag of the Czech Republic.svg Чехословаччина
Flag of the Soviet Union (dark version).svg СРСР
Діяльність громадський діяч
Відомий завдяки член ОУН
Alma mater Празька політехніка
Партія OUN-B-01.svg ОУН
Батько Михайло Сорока
Мати Ганна Сорока (у дівоцтві: Года)
У шлюбі з Катерина Зарицька
Діти Богдан Сорока

Миха́йло Миха́йлович Соро́ка (27 березня 1911, с. Гнилиці Великі, нині с. Гнилиці Підволочиського району — 16 червня 1971, Озьорний,[2][3] Дубравлаг, Мордовська АРСР, Російська РФСР, СРСР) — український громадський та військовий діяч, провідник Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ (1934—1936), член Крайового Проводу ОУН (1940). Протягом 34 років був в'язнем радянських таборів, організатором руху спротиву в'язнів «ОУН-Північ».

Дитинство та студентські рокиРедагувати

Михайло Сорока народився 27 березня 1911 року в с. Гнилиці Великі (Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині с. Гнилиці Підволочиського району Тернопільської області, Україна).

Навчання розпочинав у Тернопільській українській державній гімназії. Від 1926[3] року — у Чехословаччині, де закінчив Українську реформовану реальну гімназію в Ржевцях біля Праги у Чехії. Співорганізатор гуртка «Український Сокіл», входив до складу його керівного ядра — Команди українських пластунів-емігрантів.[3] Після гімназії вступає на архітектурний факультет Празької політехніки, який закінчує 1936 р.

Боротьба в лавах ОУН проти польської державиРедагувати

Член ОУН. Після арешту 1934 року найактивніших членів ОУН провід на чолі з Євгеном Коновальцем посилає на рідні землі Михайла Сороку із завданням формувати нові когорти бійців. Уведений у склад Проводу він стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ).

9 січня 1937 року його арештовують і ув'язнюють у Чортківській,[3] Станіславській («Діброва») і Гродненській тюрмах, а згодом у концтаборі в Березі Картузькій. У вересні 1939 року після чергового поділу Польщі виходить на волю і в листопаді одружується з Катериною Зарицькою.

У грудні 1939 року став членом радянського спортивного товариства «Спартак». У січні 1940 року вступив на перший курс математичного факультету Львівського політехнічного інституту, паралельно працював «бібліотекарем і рисівником при бібліотеці фізико-математичного факультету Львівського університету», а з березня того ж року почав навчатися на мистецьких курсах. 1940 року М. Сорока став членом Крайового Проводу ОУН.

Тюремно-табірна епопея (1940—1971)Редагувати

Арешт НКВС (березень 1940). 8 років на ВоркутіРедагувати

22 березня 1940 року щасливих чотири місяці подружнього життя М. Сороки і К. Зарицької знову обриває арешт і тюрма, але цього разу здійснені новими окупантами Західної України — більшовиками. Більше в житті вони не зустрінуться.

Всіх, хто був поляками репресований чи тільки взятий під нагляд польською поліцією, більшовики вважали небезпечними і ненадійними для СРСР. Таких чекісти «викликали на розмову», а тоді заарештовували і підбирали статті радянського кримінального кодексу, за якими звинувачували і судили. З польських архівів довідались про судимість Катерини Зарицької і прийшли її заарештувати. Михайло Сорока заступився за дружину і його теж заарештували, а коли перевірили його за польськими архівами, то причиною арешту М. Сороки стало те, що «был одним из активных деятелей ОУН». Це ж звинувачення стосувалося і К. Зарицької. М.Сороку відправили у 2-гу Львівську тюрму, а К. Зарицьку — в тюрму «Бригідки». Згодом, так і не дізнавшись, що він був членом Крайової Екзекутиви ОУН, М. Сороку засудили на 8 років концтаборів і відправили етапом у Владивосток, а потім у Воркуту.

У пересильній Замарстинівській тюрмі Михайло довідується, що у Львівській в'язниці — «Бригідках», де була ув'язнена дружина, народився син Богдан (нині — відомий художник-графік[4]).

На Воркуті знання М. Сороки використовують для роботи в геологічних розвідках. Маючи змогу пересуватися, він утворює підпільну організацію «ОУН-Північ». Одним із головних завдань її було моральне та фізичне збереження українців у таборах та поселеннях.

Кілька місяців свободи (весна 1949). 3 роки заслання в Красноярський крайРедагувати

Навесні 1949 року М. Сорока повертається до Львова, але вже у червні був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г. Москвы» на поселення в Красноярський край за зв'язок з ОУН.

1952-й. Смертна кара, замінена на 25 роківРедагувати

Там 1952 року його знову арештують і звинувачують у зраді батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, що за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечувано жорстокого слідства (деякі в'язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримавши знущань), М. Сороку засуджують до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.

Повстання в Кенгірі (1954)Редагувати

1954 року — Сорока, перебуваючи у Степлагу, брав участь у Кенгірському повстанні політв'язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану»[5].

Мордовські табори. Смерть в ув'язненні (16 червня 1971)Редагувати

Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в'язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв'язнів радянських концтаборів. Збереглися його твори: «Мистецька Прага», «Мирон Зарицький», філософський трактат «Інстинкти. Рефлекси. Етика» та деякі переклади.

Помер Михайло Сорока у Мордовії 17 червня 1971, на 34-му році ув'язнення від інфаркту[6].

21 вересня 1991 року його прах було перевезено й перепоховано з Мордовії в Україну на Личаківському цвинтарі у Львові, на полі № 67[7], туди ж була перенесено прах його дружини Катерини Зарицької[3].

З 60-ти прожитих літ Михайло Сорока був ув'язнений 34 роки[8].

Анатоль Радигін, російський поет єврейського походження, політв'язень радянського режиму, так згадував про Михайла Сороку:

Я ніколи не сидів разом з покійним М.М. Сорокою. Я тільки чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, яким випало на долю спілкуватися з ним. Серед них були різні люди: такі, що люблять Україну, байдужі до неї, ті, що її ненавидять, але я не пам’ятаю нікого, хто насмілився б сказати погане слово про Михайла Сороку. Говорили про нього тільки з пошаною й щирим захопленням. В його присутності не можна було замислити підлоту, гидко висловитися, виявити слабість. Ця людина жила й пішла з життя героїчно, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, гідно, як державний діяч. Своїм життям та своєю смертю він назавжди й остаточно відповів моїм опонентам і скептикам. Він міг бути прикрасою кожної держави, міг створити кожну державність. Я вірю, що прийде час, коли при його імені будуть вставати і стоятимуть мовчазно й урочисто, як встають американці при імені Вашінґтона, угорці при імені Кошута, євреї при імені Герцля. Мир прахові його![9]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Личаківський некрополь — С. 365.
  2. в оригіналі Озерна
  3. а б в г д Баран Р., Головин Б., Олещук І. Сорока Михайло Михайлович… — С. 315.
  4. Пост поступ. № #5 (25) травень 2008. Богдан Сорока. «Хвороба нашого суспільства — амбівалентність». Автор: Віктор Неборак.[недоступне посилання з червень 2019] Перевірено 2009-06-20.
  5. «Дзеркало тижня», № 16 (744) 30 квітня — 15 травня 2009. «Найвільніші люди в СРСР» Автор: Світлана Орел. Архів оригіналу за 8 червень 2009. Процитовано 1 травень 2009. 
  6. Михайло Сорока у Воркуті створив «ОУН-Північ» «Gazeta.ua» 15 червня 2011
  7. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 365, 373. — ISBN 966-8955-00-5.
  8. У Львові вшанували пам'ять Михайла Сороки
  9. Анатоль Радигін. Розповідь про бачене і пережите «Сучасність», 1974, Ч 1

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати