Відкрити головне меню

Словіта

село в Золочівському районі Львівської області

Слові́та — село в Золочівському районі Львівської області.

село Словіта
Slovita gerb.png Slovita prapor.png
Герб Прапор
Вид на село Словіта з горба Кізя
Вид на село Словіта з горба Кізя
Країна Україна Україна
Область Львівська
Район/міськрада Золочівський
Рада/громада Словітська сільська рада
Код КОАТУУ 4621886901
Основні дані
Засноване 1472
Населення 928
Площа 2,807 км²
Густота населення 330,60 осіб/км²
Поштовий індекс 80735[1]
Телефонний код +380 03265
Географічні дані
Географічні координати 49°45′28″ пн. ш. 24°35′48″ сх. д. / 49.75778° пн. ш. 24.59667° сх. д. / 49.75778; 24.59667Координати: 49°45′28″ пн. ш. 24°35′48″ сх. д. / 49.75778° пн. ш. 24.59667° сх. д. / 49.75778; 24.59667
Середня висота
над рівнем моря
450 м
Відстань до
обласного центру
40 км
Відстань до
районного центру
23 км
Найближча залізнична станція Княже
Відстань до
залізничної станції
17 км
Місцева влада
Адреса ради 80735, Львівська обл., Золочівський р-н, с. Словіта, тел. 5-5-518
Сільський голова Демський Володимир
Карта
Словіта. Карта розташування: Україна
Словіта
Словіта
Словіта. Карта розташування: Львівська область
Словіта
Словіта
Мапа

Словіта у Вікісховищі?

Село є центром Словітської сільської ради, якій підпорядковані села Якторів, Мазів та хутір Малинна. Чисельність населення становить 928 осіб.

ГеографіяРедагувати

Розташоване біля шосе Львів — Тернопіль за 45 км на схід від м. Львова і за 25 км на захід від м. Золочева.

Село Словіта розташоване на схилах північної частини Подільської висоти, що носить назву Гологори. Якщо дивитися з низовини Грядового Побужжя, то північна частина Поділля має вигляд гірського хребта з крутими схилами, які підносяться над низовиною на 150—200 метрів місцями — словітський ліс (місце Марії-Терези) 450 метрів над рівнем моря. Гологори є вододільним хребтом між двома басейнами Балтійського і Чорного морів. На північ від села знаходиться низовина Грядового Побужжя, яка має вигляд горбистої рівнини. В межах села бере початок річка Перегноївка, яка впадає в річку Полтву.

Низовина Грядового Побужжя вкрита полями та сіножатями, а Північна частина Подільської висоти, на якій і розташоване село вкрита мішаними лісами. Надзвичайно дивовижно-красиву картину спостерігають жителі села, споглядаючи безмежні простори низовини на якій до самого обрію, як маяки, виблискують куполи церков навколо яких, немов дітки біля матері, гуртуються хатини сіл таких як Кривичі, Перегноїв, Балучин та інші.

Красиві мішані ліси, де переважає бук, граб, сосна, ялина, береза споконвіку дарують жителям різноманітні гриби, суницю, ожину, малину, лікарські трави, цілюще повітря, і в той же час створюють унікальні кліматичні умови саме для словітчан.

З корисних копалин є великі поклади білого та жовтого піску, глини, піщаного та іншого каменю. Переважають сірі підзолені ґрунти, є карбонатні та лучні чорноземи, незначна частина торфово-болотняних ґрунтів. Не можна не згадати і численні словітські джерела, наповнені унікальною, кришталево-чистою водою.

На південно-східній стороні від села бере початок річка Тура, права притока Гнилої Липи.

ТопонімиРедагувати

Щодо самого терміну Словіта важко зробити однозначні висновки. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки та існує у свідомості. «Отримати ім'я, — зазначав І. Мардов, — значить укоренитися у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несметність». Яскравим прикладом такої «несметності» є ойкононімія як система назв населених пунктів. Ойконіми — унікальні мовні пам'ятки, які структурно майже не змінюючись, несуть із глибини століть інформацію про причини закладення поселень на певній території, заняття, племінну, родову чи етнічну приналежність перших мешканців, зберігають для нас особливості мови та багатство народного іменника тих давніх предків, які дали назву відповідним населеним об'єктам.

Словіта — Славута, слов'яни, слава, славити, славний (ні), слобідка, словом вітати, слово-віта (лат. vita) — життя та ще багато подібних за змістом та формою співзвучних слів (власних назв, іменників, дієслів. прикметників) ми можемо підібрати. Кожне з них має певне значення. Дуже цікавим є трактування подібної власної назви населеного пункту в словнику ойконімів української дослідниці Віри Котович — "Слов'ятин, первісно Славутин, 1578 р. в написанні Slaventin, 1649 р — Slavetyn, 1785—1788 рр. — Slaventyn, 1908 — Славутин, 1947 — Слов'ятин. Посесив на –инъ від особової назви Славута. Первісне значення «Славутинъ (дворъ чи ін.)». Особову назву Славута, порівняймо з особовою назвою Славут — похідне суфіксальне утворення з суфіксом –ута від вихідного Славъ, порівняймо польське Slaw. Особова назва Славъ — відантропонімне від композитне утворення, яке виникло шляхом усічення власних імен-композитів з препозитивним або й постпозитивним компонентом Слав [и, о] — славъ типу Славиборъ, Славимиръ, Славоборъ, Славолюбъ Мирослав, Ярослав та ін.

На австрійських картах 1763—1787 рр. назва села подається як Slowitka. На наступних картах назва Slowita.[2]

Відсутність у давньоукраїнських писемних пам'ятках фіксації більшості з досліджуваних ойконімів не означає того, що вони в період Київської Русі ще не існували. Вважаємо, що в силу певних об'єктивних чи суб'єктивних причин багато документів не дійшли до нашого часу, а ті, що дійшли, містять дуже скупі свідчення про давньоукраїнську ойконімійну систему.

 
Вид на село Словіта з гори Холявної (Святої)

Цікавими є назви вулиць, околиць, ділянок лісу села. Так вулиця «Митниця» вказує на те, що тут збирали мито за проїзд на базар, який колись був у селі; «Гайдуцьке» — очевидно колись належало панським гайдукам. «Обозисько» — поле біля села, назва залишилася з 1648 р., коли там стояло обозом селянсько-козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким. До 1941 р. у жіночому монастирі чину Василіянок с. Словіта зберігалася розписка Богдана Хмельницького, видана ним монастиреві, про те, що він взяв овес для коней, вартість якого найближчим часом зобов'язується сплатити. На жаль цей документ був втрачений в роки війни. «Контровереус» — назва ділянки лісу поблизу села в перекладі з латинської «спірне питання». Як не дивно але факт спірного питання дійсно підтверджується документально а саме 13 січня 1640 р. король Польщі Владислав IV повідомляє орендаря королівського села Липівці Ніколая Яніцького про призначення ревізорів з метою розсуду спору між ним і кухмістром, коронним старостою, орендарем с. Словіта Андрієм Мніхом. «Присади», «Озерина», «Комарівка», «Дебер», «Закутина», «Гора», «Нова вулиця» «Потік», «Гостинець», «Лісництво», «Горб», «Камінна», та цілий ряд інших цікавих назв, які подають нам особливий світ людського мислення, зокрема жителів села, їхньої мови та мовлення, свідчать про заселення і розвиток села, є свідками глибокого історичного минулого села та його жителів.

ІсторіяРедагувати

 
Церква Воздвиження Чесного Хреста (світлина 1960-х рр.)

Перша згадка належить до 1442 року. Протягом XVI—XVIII ст. село перебувало у королівській власності. Спочатку належало до Львівського ґродового, а згодом до Глинянського неґродового староств. У 1773 р. Словіта належала до маєтків Урсули Потоцької. Поблизу села існував жіночий монастир Воздвиження Чесного Хреста.

Словіта була заселена жителями в сиву давнину. Про це свідчать археологічні знахідки бронзової епохи. У Львівському державному історичному музеї зберігається сокира початку бронзової доби знайдена на території Словіти жителем села Петром Лемішкою. Словіта є давнім слов'янським поселенням. Під горою, яка називається Халявною, (сьогодні Свята гора) та в інших місцях села, жителі знаходили глиняні горшки з попелом, які свідчать про давні звичаї поховання померлих.

Існує версія, що раніше село називалося Слобідка, а в процесі розширення площі та чисельності населення стало записуватися як «Словіта». Після захоплення Галицької землі Польщею у 1349 р., село стало власністю польських феодалів.

Перша письмова згадка про село Словіта міститься у документах королівської канцелярії («Summaria» — 1870 р.), де є запис про надання у 1485 р. привілеїв на с. Словіту власниці Катерині Костелецькій. З цього випливає, що на той час село вже існувало, а ось віднайти більш давніші згадки, наразі, ще не вдалося.

У податковому реєстрі 1515 р. в селі документується платником 15 грош річно піп (отже, уже тоді була церква), а село вільне від податків[3].

Великого горя зазнавали словітчани від монголо-татарських нападів. У давніх джерелах наводиться те, що на території села є велика могила часів татарської навали. У XVI столітті татарами був зруйнований жіночий монастир, який був відбудований лише у 1616 році. Перша згадка про Словітський жіночий монастир чину Василія Великого належить до 1581—1589 рр. Збереглися такі документи як:
- грамота Єпископа Афанасія Шептицького (1721 р.) про призначення Серафими Зінківської ігуменею Словітського монастиря;
- наказ Галицького Митрополита Антонія Ангеловича про призначення Атанасії Краківської ігуменею монастиря (1810 р.); 1821 р. — заступником прокуратора монастиря призначений М. Барвінський у 1822 р. — Антоній Левицький; Станом на 1907 рік ігуменею була Анна Теодорович.

У Центральному державному історичному архіві України чудово збереглися матеріали про відбування панщини селянами — підданими монастиря (розпорядження, відомості, табелі); інвентарний опис монастирського млину; матеріали про відміну панщини на території південно-західних українських земель та ліквідацію підданства селян с. Словіта і сплату земельної ренти (відомості, списки, розпорядження); списки земель, будівель, інвентарні описи майна Словітського монастиря; план побудови стодоли та клуні на подвір'ї монастиря; список членів братства при монастирській церкві; відомості про персональний склад монахинь та монастирських слуг, листування монастиря з різних питань; матеріали про діяльність при монастирської школи закритого типу та ряд інших цікавих документів.

Надзвичайно цікавим виявився інвентарний опис майна Василіанського монастиря у Словіті, де зазначено про наявність у монастирі книг дофедорівського друку а саме:
1. «Новий заповіт» 1511 р. з мідними застібками виданий у Почаєві.
2. «Тріодіон Ін Кварто» 1527 р. київське видання в шкіряній оправі.
3. «Тріодіон Ін Кварто» 1540 р.
4. «Анфологіон» 1542 р. виданий у Львові.
5. «Служебник» 1546 р. виданий у Львові.
6. «Епістоляріон або Апостол» 1566 р. виданий у Львові.

 
Головний корпус Словітського монастрия

Окремі будівлі з комплексу монастиря, зокрема при монастирська церква Воздвиження Чесного Хреста збереглася до 1960 року а головний корпус і по сьогоднішній день.

На цей час Словіта славилася добрими майстрами по будівництву водяних млинів. Про це свідчать документи, в яких говориться, що 20 липня 1666 р. Ян Мнішех генеральний львівсько-глинянський староста передає два млини в с. Словіта жіночому монастиреві. Один з таких млинів збудований у XVI ст. та існував до 1965 р..

Дуже часто, «з ласки» польського короля село переходило від одного пана до іншого. Так 23 лютого 1693 р. король Ян ІІІ Собеський своїм указом підписаним в Гродно передає Словіту Францішкові Бжуховіцькому, а вже 6 квітня 1694 р. у Жовкві Ян ІІІ надає дозвіл Станіславу Троянівському передати право довічного користування с. Словіта Теофілії Машицькій вдові по Миколаю.

Жителі Словіти неодноразово піднімалися на боротьбу з панами. У 1880 р. було спалено всі будівлі Троянівського. Але це не принесло полегшення селянам. Згодом, їх же руками все було відбудовано. Відміна кріпосного права не виправдала сподівань жителів. Всі найкращі землі були власністю панів Вайсмана, Трачевського та інших. Їм належало 500 гектарів землі, церкві — 101 гектарів. і монастиреві 40 гектарів. В загальному, станом на 1870 рік в селі нараховувалося 1774 мешканці, котрим належало: під селянські угіддя 1904 м² землі, лісу — 214 м², у той час, як панові належало 780 м² землі та 2139 м² лісу.

За десять років кількість мешканців села зменшилася на 434 особи і станом на 1880 р. становила 1440 осіб, через те, що багато односельців подалися за океан шукати кращої долі. Більшість сімей не мали власного житла та мешкали у найманих оселях, з яких певний прибуток мав пан, тобто власник будинку. Він будував великі будинки з маленькими кімнатами і приймав туди тих, хто погоджувався працювати у нього на вигідних йому умовах. У 1907 р. селяни організовано не вийшли на жнива панського врожаю. Пан зібрав своїх ковалів, гайдуків та вирушив в поле. Але з двору їх не випустила організована громада селян. Надвечір багато селян було заарештовано, деякі з них не повернулися додому. Великі прибутки поміщика з поля та заїзного двору, який він утримував при «битому» шляху, дозволили побудувати йому у 1896—1898 рр. паровий млин і ґуральню. В цей же час в селі появилося три корчми, через які значна частина зароблених селянами грошей, знову поверталася до пана.

Надзвичайно цікавими джерелами для дослідження історії села є Алфавітний покажчик власників земельних ділянок с. Словіта Крайової земельно-податкової комісії м. Львова станом на 1845 р., Журнал обліку земельних ділянок із зазначенням їх власників с. Словіта, та поземельні кадастри (Йосифінська та Францисканська метрики).

Перші поземельні кадастри Галичини, відомі в історичній літературі під назвою Йосифінської (1785—1788 рр.) і Францисканської (1819—1820 рр.) метрик, є невичерпним джерелом для вивчення історії розвитку продуктивних сил у сільському господарстві й промисловості, суспільно-економічних відносин і культури на західноукраїнських землях в період розкладу фільварково-панщинної системи і зародження капіталізму. Дані метрики, крім докладних даних про земельні ресурси маєтків і громад, детально аналізують стан і використання сільськогосподарських угідь, містять дані, зібрані за єдиним принципом, в один час і охоплюють всі без винятку продуктивні землі досліджуваної території.

Ось за даними вищезгаданих документів перелік родин, які тоді (1788—1845 рр.) проживали в с. Словіта: Андрушко, Беднажів, Білих, Борчаків, Босих, Борухів, Войтків, Василів, Волошиних, Ганачівських, Гнатових, Галушки, Дідухів, Хоптівських, Юзьківих, Цісів, Цесців, Яцури, Цимбалки, Данків, Деленки, Дячишин, Гнатківських, Горішних, Яцури, Івасєчко, Кусих, Колодіїв, Корчіїв, Ковальчиків, Козаків, Козачишин, Кріль, Кривов'єзих, Кураж, Лемішки, Ліпських, Лабазишин, Лабазів, Лукавеньких, Лущаковських, Малих, Маєвичів, Мазурських, Микитів, Мельників, Мігоцьких, Мойси, Мудраків, Мальків, Музики, Масних, Нагуляків, Олійників, Панчуків, Папроцьких, Пасічників, Павлів, Паньків, Павлусів, Плющів, Підківки, Присадного, Польних, Романишиних, Серни, Сендеги, Сохацьких, Станькісів, Струків, Суліпи, Ткачів, Хахули, Шаблистих, Шалапських, Шевчуків, Швець Остюків, Олійників, Закутинського, Захарчуків, Захарків, Зеньовських, Жовнірів, Жиданів.

Великою землевласницею в селі на цей час була Стшелецька Йоганна, а також значаться землі графа Потоцького (городу біля дому 2431 сажнів, саду 2908, городу 2040).

Не менш цікавими є назви місцевостей села (де розміщувалися продуктивні ділянки землі) за цими ж документами: «В Лазку і за Лазком», «Верби», «Кізя», «Великий і Малий Горб», «Садочний Горб», «Істерія», «На плоских (довгих)», «Словітська гора», «На каміню», «На підланню», «За ровом», «Луки Розсохи», «Гайдуцьке», «Руда», «Між лоз», «Кодлубиська», «Долина», «Вітелки», «Вістрове», «Буківець», «Рудки», «Круглі лози», «Чортова мішня», «Мазов», «Мойське», «Середнє», «Садки», «Поплави», «Якторівський потік», «Могилка», «Сутичина» (переклад з польської)

Після закінчення українсько-польської війни влада Польщі в Західній Україні з погляду міжнародного права залишалася спірною аж до 1923 р.. відчувши спроможність до створення власної держави, галицькі українці не визнавали над собою влади Польщі. Це виражалося у саботажах і терористичних актах проти польських чиновників і поміщиків. У свою чергу, польська адміністрація діяла в Галичині так, ніби це був польський край, цілковито ігноруючи культурні і економічні потреби українців.

Зважаючи на міжнародну громадську думку, польський уряд декларував повагу до прав українців, запевняв західні держави у тому, що надасть автономію Східній Галичині, дозволить використання української мови в адміністративних установах поряд з польською, відкриє для українців державний університет. З огляду на це, конференція послів держав Антанти у Версалі 4 березня 1923 року ухвалила рішення про прилучення Східної Галичини до Польщі при умові створення для українців автономії. Але цю умову поляки виконувати не збиралися.

В 1924 р. було ухвалено закон, який забороняв використання української мови у державних установах. У цьому ж році провели шкільну реформу, внаслідок якої більшість українських шкіл стали утраквістичними, тобто двомовними з переважанням польської мови. Безоглядна дискримінація українців проявлялася в усіх сферах — від побутового рівня до державних установ.

Великим лихом для українців стала польська колонізація. У 1920-х рр. для зміцнення своєї присутності в Галичині і на Волині уряд запрошував польських переселенців, в основному ветеранів війни, налаштованих у край шовіністично до українців. В умовах, коли Галичина вважалася одним із найбільших перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, польським колоністам, або мазурам — як їх називало місцеве населення, надавалися найкращі землі та значні грошові субсидії для облаштування господарства. До 1938 р. в села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків. переселенці, які не хотіли обробляти землю, отримували добре оплачувані посади жандармів, поштовхів, дрібних чиновників.

Польська колонізація зачепила і Словіту. За даними Шематизмів станом на 1924 р., власницею Словіти були Клементина Трачевська та спадкоємці Казимира Трачевського, а у Словіті мешкало 1423 особи, з них: 383 — поляки, 107 — юдеїв; а станом на 1932 рік, власником Словіти був Степан Трачевський, а мешкало тут 1498 осіб, з них: 465 — поляки, 150 жидів — юдеїв.

За даними адресної книги Польщі (пол. Księga adresowa Polski), станом на 1930 р. в Словіті значиться: бондар — Хойса (Мойса); теслі — Бурбан Я., Мазур М.; колодник — Борух М.; ковалі — Цимбаліста, Цьвєк, Гавришкевич; кравці — Баум Р., Дух А., Маціяш А; мулярі — Радомський Т., Жмурко Х.; «різні товари» — Клейн М., Клейн С., Маславський С., Роч А.; столярі — Волошин; шевці — Гнатів М., Гнатів С.; тютюнові вироби — Гнатів М., Підківка П.; виробник алкоголю — Галушка А, Васер В; каменоломня — Васер В.; кооператив — «Гаразд»; млини — кляшторний, Василіянок, Паславська Р., Трачевський П..

До 1939 року в Словіті була початкова школа, 4 вчителі, які навчали на польській мові, а також діяв польський Народний дім ім. Романа Трачевського. На той час дві третини мешканців села були неписьменними. Тк, Микола Борух за панської Польщі продав не один шмат землі, для того, щоби вивчити свого сина Івана на учителя.

Та попри гноблення української культури у 1908 р. в с. Словіта з ініціативи священика Івана Бачинського, жителів села Олекси Нагуляка, Гринька Лемішки і братства засновано осередок товариства «Просвіта». Станом на 1909 р. склад товариства був наступним: Голова Іван Бачинський, місто голова Максим Сохацький, писар Юрко Козачишин, касир Максим Сохацький, бібліотекар і господар Михайло Струк.

Всього членів осередку 60, з них чоловіків 30, жінок 15, парубків 10, дівчат 5, письменних 38, книг в бібліотеці 100 примірників.

Станом на 1925 р.: голова Іван Бачинський (священик), місто голова — Олекса Нагуляк, писар — Андрей Козачишин, скарбник — Гринько Лемішка, бібліотекар — Семко Гнатів, член відділу — Іван Палажій (дяк), господар — Павло Цьвєк (коваль), 1-й заступник Василь Нагуляк, 2-й заступник Павло Кріль, 3-й заступник Іван Мойса.

Всього членів осередку 77, з них чоловіків 24, жінок 2, хлопців 36, дівчат 15, в бібліотеці налічувалося 107 книг. При осередку діяв аматорський гурток в якому брало участь 25 осіб, художнім керівником був Юрій Бачинський. В їхньому репертуарі були такі вистави як: «Дай серцю волю», «Ой не ходи Грицю», «Заручини по смерті», «На сіножаті», «Нещасне кохання» та інші.

Станом на 1932 р. вже налічувалося 158 членів товариства. Постійної читальні осередок не мав, як правило розміщувався в хатах односельчан Мельника Міхала, Івана Волошина та інших.

Історія лівого руху в Галичині є малодослідженою темою з кількох причин. У комуністичні часи, коли історія була партійною наукою, годі було сподіватися серйозних досліджень історії України, в тому числі досліджень українського лівого руху. Огида, яку викликав у галичан комунізм і соціалізм в інтерпретації московських большевиків після 1939 р., поширилася на весь лівий рух. На загал, більшість населення ототожнювала українських лівих усіх відтінків з московськими прислужниками, оскільки офіційна большевицька пропаганда саме так їх і представляла. Ця хибна думка панувала ще й тому, що після 1920-х років у совєтській Україні, а після 1939 року в Західній Україні, українські комуністи були дощенту винищені московськими большевиками, які не допускали існування жодних українських політичних партій, в тому числі й лівого спрямування. Українські комуністи та соціалісти, які не відреклись від свого народу і не перейшли на позиції московського большевизму, були знищені фізично. Нечисленних українських націонал-комуністів, які з'являлися в рядах КПРС, знищували морально, і вони не становили політичної сили. З огляду на це, в Україні комуністів другої половини ХХ — початку XXI ст.. не можна вважати українськими. Це антиукраїнська партія, яка в Україні відстоює інтереси Росії і всіляко поборює інтереси українського народу.

Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. лівий рух у Галичині зазнав сильного впливу з боку Росії. Носіями комуністичної ідеології стало немало українських патріотів, які побували в російському полоні та брали участь у революційних процесах. Вони прагнули втілити в життя на українській землі ідеї соціальної рівності, відібрати у польських панів землю і роздати її українським селянам, разом з тим вони залишалися патріотами свого народу і прагнули до створення незалежної Української держави, в якій буде панувати демократія, соціальна і національна рівність.

З приходом радянської влади у 1939 р. члени селянського комітету Гнатів Дмитро, Романишин Антін, Кріль Павло поділили поміж сільською біднотою 700 гектарів панської землі, збіжжя, худобу, інвентар. В селі відкрилася семирічна школа та шкільна їдальня. У приміщенні будинку пана Трачевського відкрито сільський магазин.

Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 р. було зрозуміло, що війна неминуча, а, значить, ненависному польському окупаційному режимові приходить кінець хоч люди знали, що большевицький режим набагато страшніший. Та перш ніж він прийшов прийшлося жити при не менш звірячому, нелюдському режимі.

З червня 1941 р. до 25 липня 1944 р. село знаходилося під німецькою окупацією. Словіта не була місцем боїв, лінія фронту проходила повз Перемишляни. Десятки мешканців Словіти були насильно вивезені на примусові, каторжні роботи до Німеччини. Жорстокого переслідування зазнавали з боку нацистів Гнатів Дмитро, за те, що був у 1940—1941 р. секретарем сільради, Гнатів Семен, за те, що працював фінагентом та багато інших односельців. Навіть в жорстокі часи жителі села залишалися чуйними людьми. відомі факти коли під час нерівного бою біля села Севороги, біля Перемишлян, один радянський партизан отримав важке поранення і перенесений своїми товаришами до словітського лісу. Звідси мешканці села Макар Степан і Борух Степан перевезли пораненого і його товаришів через с. Новосілки в напрямку до с. Ожидів. Тріпник Микола Петрович перевів групу партизанів через небезпечну ділянку шосе між селами Новосілки і Митулин, жителі села ризикуючи власним життям рятували життя інших людей виконуючи свій християнський обов'язок.

 
Церква УГКЦ Апостола Івана Богослова

На території села у 1941 р. нацистами розстріляно понад 100 радянських військовополонених та цивільного населення, привезеного з інших місцевостей. 452 мешканці села брали участь у бойових діях на різних фронтах, 48 з них загинуло, 58 — відзначено орденами і медалями. У 1956 році, за рішенням зборів селян, правління колгоспу встановило обеліск слави загиблим на війні односельцям.

1950 р. у Словіті було засновано колгосп «Шлях Ілліча», а у 1959 р. відбулося «укрупнення» з колгоспом «XVI з'їзду ВКП(б)» і колгосп отримав назву «ім. 17 вересня». Площа земельних угідь становила 2273 гектарів, в тому числі 1468 гектарів орної землі. В колгоспі вирощувалися переважно такі культури як цукровий буряк, кукурудза, картопля, пшениця, горох, гречка та інші.

На 100 гектарів колгоспних угідь припадало 41 голова великої рогатої худоби, у тому числі 15 корів та 34 свині. В колгоспі було 10 тракторів, 5 комбайнів, з них: 2 зернові, 2 силосні і 1 кукурудзозбиральний.

У 1952 році було збудовано 2 цегольні, у 1957 р. — пилорама. Електрифіковано і радіофіковано село з 1960 року. Неподільний фонд колгоспу становив 460 тис. крб.

Станом на 1963 рік в селі налічувалося: 16 вчителів, 6 лікарів, 50 різних спеціалістів, 1 клуб (заснований у 1950 р.), 3 бібліотеки (сільська — 6500 книг, шкільна, при лікарні), 1 лікарня (заснована у 1962 р.), 1 медпункт (заснований у 1945 р.), 1 дитячі ясла (50 діток, з 1953 р.), 70 чол. з середньою освітою, 450 чол. з незакінченою середньою освітою, 20 чол. з вищою освітою. У Словітській школі (директор Корчовський) навчалося 250 дітей. Неможливо не згадати про одного із вчителів Словітської школи Миколу Янішевського, який чи мало добра зробив, як для села, так і для односельчан. Людина доброї душі і невичерпної наснаги, власне він організував в селі історичний музей, який, на жаль, сьогодні занедбаний і практично втрачений.

 
Церква УПЦ Апостолів Петра і Павла

Партійна організація в Словіті створена у 1952 році, комсомольська у 1955 р. В ті ж роки були створені профспілкові організації працівників освіти та медичних працівників. Крім цього в селі діяли громадські організації такі як «Жіноча рада», яку очолювала Яремчишина Ольга, «Народна дружина», яку очолював Ксенчук Семен, і «Громадський суд», який очолював Гнатів Дмитро.

В цей же час в селі створено молодіжну волейбольну і футбольну команди. Активними організаторами фізкультурної роботи серед молоді були Кривцун Петро, Волошин Микола та інші. При клубі працювало 6 гуртків художньої самодіяльності активними учасниками яких були Гнатів Борис, Міськів Марія, Матвіїв Петро.

Глибоко у побут словітчан увійшло кіно. Кінопересувна станція в селі працювала з 1945 року, а з 1952 р. в клубі встановлено стаціонарні кіноапарати, які вміло, впродовж десятиріч обслуговував кіномеханік Радомський Анатолій.

На 1 січня 1963  р. у Словіті налічувалося 474 дворів і 1600 чоловік жителів, з них 1202 колгоспників, 55 робітників і 73 чол. інтелігенції.

У 1955—1958 рр. селянами за власні кошти збудовано близько 60-ти житлових будинків.

У селі було дві церкви, одна при монастирі, про яку згадувалося вище, інша Святого Апостола і Євангеліста Іоана Богослова, споруджена у 1906 р. (мурована з каменя), яка чудово збереглася й по нині. У 1903 р. коштом поміщиків Завідовських та Війсманів в селі споруджено римо-католицький костел, який за радянських часів був перетворений на склад хімічних добрив, а у наш час реконструйований під церкву Святих Апостолів Петра і Павла (УПЦ).

СимволікаРедагувати

ГербРедагувати

З уточненнями перезатверджений 14 жовтня 2008 р. Срібна постать Богородиці стоїть на такому ж пагорбі в зеленому полі з двома горами, над срібною вузькою пониженою хвилястою балкою, між горами в лазуровій главі сходить золоте сонце з широкими променями. Щит обрамований декоративним картушем i увінчаний золотою сільською короною.

ПрапорРедагувати

Затверджений 23 лютого 2007 р. рішенням сесії сільської ради. Автор — В.Демський. Квадратне синє полотнище, на якому синій хрест з подвійною жовтою облямівкою — широкою і вузькою; на краях хреста — по жовтому лапчастому хресту. На прапорі подано своєрідну схему села з розташуванням чотирьох словітських святинь.

ПерсоналіїРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Довідник поштових індексів України. Львівська область. Золочівський район
  2. Home | Mapire — Historical Maps of the Habsburg Empire. mapire.eu. Процитовано 2015-11-07. 
  3. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 153 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.

ДжерелаРедагувати