Відкрити головне меню

Островський Олелько

український актор, режисер, письменник, драматург і громадсько-політичний діяч.

Островський Олелько
Олександр Павлович Островський
Островський Олелько.jpg
Народився 1880
Золотоноша, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер 26 червня 1919(1919-06-26)
Полтава, Українська Радянська Соціалістична Республіка
·розстріляний
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Національність українець
Діяльність актор
Відомий завдяки актор, режисер, письменник, драматург
Партія УСДРП
У шлюбі з Ганна Петрівна Островська

Олександр Павлович Островський та Островський Олелько[1] (1880 (за іншими даними 1887[2]), Золотоноша — пом. 26 червня 1919, Полтава) — український актор, режисер, письменник, драматург і громадсько-політичний діяч. Жертва Червоного терору.

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Якихось архівних джерел про життя і творчість письменника дуже мало. Найбільше відомостей подають листи В.Г.Короленка до Х.Г.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Народився в Золотоноші на Полтавщині у родині повітового справникаі, яка мала козацьке походження. Навчався в місцевій юнацькій гімназії, де вперше познайомився з ідеями українсько- го націоналізму М.Міхновського.

Закінчив історично-філологічний факультет Київського університету, працював писарем Мушкетової нотарні в Золотоноші, входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобінцевим.

Став активним учасником революції 1905–1907, яка на Золотоніщині мала ще й явні ознаки прагнення національного визволення. Був членом Революційної Української Партії. Захоплювася брошурою «Самостійна Україна» ідеолога і лідера самостійницької течії українського руху Миколи Міхновського. Юний Олелько, прочитавши цю брошуру, загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніяльного ярма. Після революції вступив до УСДРП.

Початок Першої світової війни зустрів на Західній Україні, де певний час працював актором Львівського українського театру в Коломиї.

Був призваний в армію, спочатку перебував на Південно-Західному фронті, згодом на Кавказькому.[3]

В серпні 1917 повернувся до Золотоноші, організував і очолив «Золотоніський курінь» — військове формування, яке захищало повіт від набігів різношерстих загонів мародерів.

Створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка», де видав друком свої драми «Гетьман Мазепа» і «Стрільці», п'єсу «Нірвана», історичну повість «Петрик» та інші твори, здебільшого на тему історії України. А всього в різних друкарнях надруковано десь зо два десятки непересічних творів (від 1908 до 1918 року). Більшість із них зберігається у спецсховищах України сьогодні. У своїх повістях, п’єсах, новелістичних збірках автор зарекомендував себе як полум’яний патріот рідної землі.

Брав участь у формуванні військового з’єднання армії УНР.

Після приходу у 1919 в Золотоношу більшовиків Островський з дружиною і двома доньками переїхав до Полтави, знову став актором театру. Очолював першу українську трупу акторів у Полтаві (Товариство українських драматичних артистів).

На жаль майже біля кожного факту його біографії мусимо писати сьогодні здогадне "начебто". [4]

У червні 1919 під час концерту у міському театрі Полтави співав Шевченкове «Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!». Коли дійшов до слів «Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва…», то голова губвиконкому Яків Дробніс загорлав рос. «Ету пєтлюровскую сволочь нужно нємєдлєнно арєстовать!», після чого його заарештували.[5]

Відомий письменник і правозахисник Володимир Короленко, намагаючись захисти, Островського від розстрілу, звернувся з листом до Голови Раднаркому Християна Раковського, де зокрема були слова: «Страта його, безсудна і неправедна, була б жорстоким викликом абсолютно законним почуттям українців».[6] Проте на цей час Островського вже розстріляли у Полтаві, хоча чекісти повідомляли про те, що Островського перевезли до особвідділу в Києві.[7] Очевидно, його тіло було серед 16 ексгумованих, рештки яких виявили денікінці у серпні того ж 1919 року.[8]

Одна з вулиць у Золотоноші носить його ім'я[9][10].

ТворчістьРедагувати

Цінним джерелом до характеристики життя й творчості письменника є його твори, зокрема вказівки на час, місце написання, де вперше опубліковано. Складаючи проспект «Бібліотеки української героїки», упорядник цього видання переглянув перший, бібліографічний, том О.Лейтеса і М.Яшека «Десять років української літератури (1917  — 1927)», щоб виявити забуті чи заборонені свого часу твори та імена. На 347-й сторінці подано відомості про Олелька Островського (названого чомусь Омельком), без будь-яких бібліографічних даних і світлини письменника, очевидно, через те що він був знищений більшовицьким режимом. Але десять творів Олелька подано у повному бібліографічному описі, напевно за примірниками Книжкової палати України, де вони зберігаються і сьогодні у тій кількості і тих бібліографічних характеристиках, які наведені Лейтесом і Яшеком.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Його твори передруковували по всій Україні. Хоча вже вступав у повні права модернізм, але ще були в силі різні модифікації реалізму, зокрема етнографічний реалізм. Режисер Островський вводив до історичних оповідань етнографічний реквізит, описи козацьких обідів, звичаїв і традицій. У 1912 р. письменник підсумував ранню свою творчість збіркою «В сутінках ночі» — 14 оповідань, деякі з них, як «Хведоркова груша», виходили окремими виданнями.

Стиль, властивий письменникам, що представляють етнографічний реалізм, де в чому нагадує народницький реалізм. Відчувається вплив Б.Грінченка, О.Кониського. Створювалися оповідання О.Островського на широкому географічному просторі від Кубані (Армавір) і Тифлісу (Грузія) до Чернівців і Львова. Зазначено Стрий, Львів, Золотоношу, Катеринослав, Полтаву, Київ, Харків. У більшості цих міст вони і друкувалися чи передруковувалися. Письменник багато подорожував Україною, працював актором у різних театральних трупах.

1918 року були видані і сьогодні відшукані книги, у яких містилися повідомлення, що друкуються окремими виданнями «Лебединський кат (1708)», «Петрик», романи «Великий гетьман», «Шибеницею й палями» та «Книга смутку й жалоби» (оповідання 1914–1916 років). Ці п’ять книг ще не розшукано, а можливо, й не були видані. Жодних повідомлень про їх вихід не виявлено. Можемо тільки стверджувати, що вони були написані і перебували у різних видавництвах, в архівах яких ще можуть бути розшукані, а можливо, що вже втрачені назавжди.

Відомий письменник і літературознавець Борис Антоненко-Давидович вважав Олелька Островського навіть талановитішим, хоча і менш популярним, аніж відомий співець Козаччини Адріан Кащенко. Частина творів Островського була втрачена, збереглося 28 творів  — нарисів, казок, оповідань, повістей і драм, написаних ним у різний час.

Оце і все, що нам сьогодні відомо про художню спадщину Олелька Островського.

Літературна критика перших двох десятиліть ХХ ст. не обійшла увагою твори Олелька Островського. Про нього писали П.Богацький [11], О.Кисіль, О.Слісаренко, Л.М.Старицька-Черняхівська, А.Ніковський, Т.Черкаський.

ТвориРедагувати

Історичні оповіданняРедагувати

  • «Полтава (1709)» (листопад 1917, Тифліс, діюча армія Кавфронту)
  • «Руйнування Батурина (1708)» (червень 1913, Золотоноша)
  • «Берестечко» (травень 1911, Чернівці)
  • «Руйнування Чортомлицької Січі (1709)» (липень 1917, Тифліс, діюча армія Кавфронту)
  • «Жовті води (1648)». (лютий 1911, Дрогобич)
  • «Корсунь (1648)». (березіль 1911, Коломия)
  • «Іван Богун, полковник вінницький (1651)» (перша редакція — «Облога Винниці»). (січень 1912, Армавір, Кубанська обл.)
  • «Хведоркова груша» (1907)
  • «Лебединський кат (1708)» [12]
  • «Книга смутку й жалоби» (1914 — 1916) [13]
  • «Погромник»
  • «Чесний злодій» (червень 1908, Київ)
  • «Старовина» (1 січня 1907, Київ)
  • «В наймах у громади» (грудень 1910, Стрий)

Історичні повістіРедагувати

  • «Атакування Нової Січі (1775)»
  • «Петрик»[14]
  • «Данило Нечай (1651)» (перша редакція — «Смерть Нечая»). (квітень 1914, Харків)

Історичні романиРедагувати

  • «Шибенецею й палями» [15]
  • «Великий гетьман» [16]

НарисиРедагувати

  • «В сутіні ночі» (10 жовтня 1907, Київ)
  • «В тюрмі» (17 березня 1908, Київ)
  • «Не-люди» (1910)
  • «Примари» (6 грудня 1910, Самбір)
  • «Хатнє лихо» (квітень 1909, Львів)
  • «Старі звичаї» (жовтень 1909, Тернопіль)
  • «Завіщо» (29 вересня 1906, Золотоноша)
  • «Мій клопіт» (1907)
  • «Подорож душі Мацоха до раю» (1 грудня 1910, Самбір)

Драми та П'єсиРедагувати

  • «Гетьман Іван Мазепа», драма на 5 дій. (9 — 31 травня 1917, Тифліс, діюча армія)
  • «Нірвана», п’єса на 5 дій і 6 одмін. (1914 — 1915, Харків  — Київ). [17]
  • «Стрільці», драма на 4 дії. (27 листопада 1914, Львів  — 2 жовтня 1915, Тифліс, діюча армія)
  • «Сільська честь», п’єса на 4 дії. (14 серпня  — 27 вересня 1913, Харків  — Баку)

КазкиРедагувати

  • «Злий характерник Могради» (1910)

В новітній час декілька творів Олелька Островського перевидані заново — в першу чергу «Руйнування Батурина», «Іван Богун» та «Гетьман Іван Мазепа».

ПриміткиРедагувати

  1. У листі О.Островського до І.Стешенка зберігається візитка Олелька Островського, очевидно передана І.М.Стешенку дружиною письменника. Ця картка подає інформацію, що повне ім'я Олелька Островського  — Олександр Павлович Островський і що він  — «артист драматичний». На звороті написано олівцем, очевидно дружиною письменника: Анна Петрівна Острівська. Золотоноша, Троєцька.
  2. Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.101
  3. у фонді І.Стешенка в Інституті рукопису відшукано лист О.Островського до І.Стешенка, з якого випливає, що 1917 р. письменник перебував у діючій царській армії у Тбілісі на Кавказі, але готувався дезертирувати і повернутися в Україну, де нуртували великі події. З огляду на щільну насиченість інформацією, подаємо цей лист повністю, як його першу публікацію:
    «24/VI 1917 р. Тифліс

    Високоповажний Пане і Ласкавий Добродію!

    Добродій, що передасть Вам сей мій лист, є мій товариш, свідомий українець п. Петрівський, я перепрашаю, що він одбере у Вас скілька хвилин дорогого Вам часу. Я знаю, що Вам немає часу одписуватись, а через се невідмовте подати п. Петрівському нижче списані інформації на словах і він мені сам подрібно напише.

    1) Я всими силами рвуся на Вкраїну, у Київ. Я собі постановив, коли до 1/VIII не зможу зписатись із Київлянами, щоб дали мені яку посаду, то 1/VIII всеїдно дезертирую (підкреслено О.Островським — В.Я.). Коли Ви зможете допомогти мені добути яку посаду з платнею 250–300 рб. то будь ласка допоможіте. Для сього я залучаю чистий аркуш паперу з своїм підписом, може куди негайно треба подати прохання, то щоб не зволікати. А текст можна завжди надрукувати на машинці.

    2) Як справа моя з Л. Н. В.? Чи редакція ухвалила мою «Зустріч» і «Петрика»?

    3) Як справа з «Н[овою] Радою»?

    4) Колись я прохав чи не можна б дати посаду десь шкільної надзират[ельки] чи що, моїй дружині й тепер звертаюсь до Вас з сим проханням.

    Отсе й усе! Зостаюсь з певною пошаною

    /підпис/»

    (ІР. — Ф. ІІІ, № 63776)

  4. За час розшуків якихось документів, бодай світлини письменника знайти не вдалося. Народився "начебто" в Золотоноші, "начебто" в сім’ї справника, "начебто" в 1880 році, хоча трапляються й інші дати народження  — 1881, 1882 і навіть 1887 (цю дату подає «Календар знаменних та пам’ятних дат Парламентської бібліотеки»), "начебто" здобув вищу історико-філологічну освіту, можливо в Київському, а можливо і в Харківському університеті. Спадщина Олелька Островського принаймні засвідчує в особі письменника хорошого історика і філолога, політолога і письменника. Як став актором і режисером  — нам невідомо. "Начебто" входив у трупу П.Саксаганського, який начебто доводився йому кумом. "Начебто" працював режисером у Коломиї і в Полтаві. Був одружений із надвірнянською дівчиною Ганною Петрівною, дівоче прізвище невідоме. Олелько і Ганна мали двох доньок. Одна з них, "начебто" із двома дітьми під час фашистської окупації перебувала в Золотоноші. 2008 року заявив про себе внук письменника Володимир Іванович Островський, який мешкає в Ужгороді. На його звернення, написане дружиною, в газеті «Нація і держава» (8 квітня 2008 року)  — "Рідні, відгукніться!"
    «РІДНІ, ВІДГУКНІТЬСЯ!

    Звертаюся до читачів «Нації і держави» з надією, що вони відгукнуться на мій лист і допоможуть розшукати родину мого чоловіка — нащадків актора, письменника Олександра Островського (літературний псевдонім — Олелько Островський), який працював з братами Тобілевичами, був кумом Саксаганського. Його перу належать історичні оповідання «Берестечко», «Полтава», «Руйнування Батурина», «Іван Богун»... Наш дядько працював у театрі в Харкові. 1921 року за доносом був розстріляний як ворог народу. Родом він із Золотоноші, а його дружина Ганна — з Надвірної. Мали двійко дітей — Галину й Ольгу. В однієї з них були діти Ельза та Юрій. Не знаю, чи живі досі діти Олександра й Ганни Островських, але, сподіваюся, що їхні діти й онуки, певно, мешкають десь в Україні. Тому й пишу ці рядки із сподіванням, що відгукнуться нащадки славного сина українського народу».

    "начебто" відгукнулась внучка Олелька Островського, що проживає в Луцьку. Хтось із родичів мешкає в Надвірній Івано-Франківської області, звідки родом дружина письменника Анна Петрівна. Крім пам’яті про свого славетного предка, будь-яких документів, світлин ,його творів, листів вони не мають. Що знищив час, а більше  — люди чи нелюди, яких чомусь не меншає "на нашій не своїй землі".

  5. Дмитро Соловей, посилаючись на розповідь відомого діяча кооперативного руху в Україні Володимира Дубіва, свідка арешту письменника, переповідає:
    …«Якщо в перші місяці після лютневої революції у міжпартійних політичних змаганнях більшовики часто-густо ставали по боці українських партій, то після жовтневої революції, захопивши владу в Росії, вони радикально міняють тактику.

    Криваві наслідки цієї зміни дали себе відчути вже при переході через Полтаву військ Муравйова. Коли ж більшовики стали поволі закріплятися в Полтаві у першій половині 1919 р., то все частіше лунали розмови про обшуки й арешти серед українців. Ранками перестрашені люди гомоніли про те, що звичайно відбувалося вночі: червоногвардійці з танками оточували квартал, а ЧК до світу «перетрушувало й забирало». Пригадую, хтось розповідав, що нічним обшуком у будинкові, де він живе, керувала жінка-слідчий, яка, побачивши в кімнаті портрет Т. Шевченка, роздратовано кинула:

    – У этих шовинистов всегда увидишь на стене портрет Шевченки!..

    Характерно, що під час трусів часто забирали українську літературу, яку, здавалося б, ніяк не можна вважати нелегальною. Так, наприклад, один з арештованих казав, що в нього взяли, як матеріал для обвинувачення, комплект дореволюційної газети «Рада». Особливо вразив мене загин артиста-режисера Олелька Островського, що був разом з тим і письменником. Окремою книжкою вийшло його історичне оповідання «Полтава», присвячене подіям 1709 р. Ще так недавно я вперше побачив його на нараді, яку скликав К.-П. Відділ ПССТ для обговорення справи організації допомоги українському сільському театрові. Він, здається, нічого не говорив, але його зовнішність врізалася мені в пам’ять: молодий мужчина років 35–40, огрядний, цвітучий, добре вдягнений, можна сказати — блискучий! Разом з тим виразне, красиве його обличчя було суворе й похмуре. І раптом вістка — розстріляний!.. На моє запитання Володимир Д[убів] відповідає: Незадовго до відступу більшовиків перед денікінцями, десь так у червні 1919 р., був концерт у полтавському міському театрі. Островський співав «Ой, Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!» Згадав він, звичайно, і дальші слова Шевченка:

    Оживуть гетьмани в золотім жупані,

    Прокинеться доля, козак заспіва: «Ні жида, ні ляха!» А в степах Украйни – О, Боже мій милий, — блисне булава!

    І ще в якійсь п’єсі чи пісні він досить легковажно говорив про жидів. Яхніс Дробніс, голова Губвиконкому, тут же голосно дав зарядження:

    – Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!

    І дійсно, Островського негайно заарештували, і вже ніхто його більше не бачив».

  6. 20 червня, коли про арешт письменника і актора Олелька Островського звістка поширилася по всій Полтаві, Короленко писав Х.Г.Раковському:
    «Дорогой Христиан Георгиевич,

    Отвечаю на Ваш запрос относительно расстрелов в Полтаве с некоторым опозданием. Это потому, что мне нужно было собрать точные сведения, а между тем эти два дня ушли у меня среди волнений об одной жизни: человека уже приговорили. Город жил под мраком возможной неправедной казни. Речь шла об артисте украинской труппы Островском, писателе-драматурге и режиссере. Я уже писал Вам об этом: украинское общество очень чутко к своим талантам, особенно артистам и писателям, а Островский человек чрезвычайно привлекательный и популярный. Казнь его, опять бессудная и неправедная, была бы жестоким вызовом совершенно законным чувствам украинцев, даже ваших приверженцев Один из членов партии с[оциалистов]-р[еволюционеров] коммунистов — боротьбистов, принимающий видное участие в революционной жизни Полтавы, под начальством которого стоял отряд в ноябре 1918 года, занявший Полтаву до прихода регулярных советских войск, подал по этому делу официальное заявление, в котором пишет между прочим: «Не знаю — саботаж это или что-нибудь другое, но мой революционный долг велит мне высказать мое глубокое убеждение в том, что бессмысленный террор, направленный против нейтральных лиц, каким я считаю Островского, — это работа в пользу контрреволюции». Теперь дело пересылается, вместе с Островским, в Киев, и от киевского особого отдела зависит эта жизнь, за которой теперь с участливой тревогой следят тысячи даже ваших украинцев. Если бы Вы захотели ознакомиться с этим делом, то в нем должна быть записка Матепы Бугаевского, из которой я привел эту цитату и из которой совершенно ясно, что даже при допущении правильности некоторых обвинений, — это была бы месть за прошлое по отношению к нейтральному теперь человеку. Месть за то, что он смел в прошлом быть украинцем-самостийником. «Теперь, — пишет тот же ваш человек, боровшийся рядом с вами, — многие, стоявшие тогда в оппозиции советской власти, изменили свое отношение к ней и, если не стали ее активными сторонниками, то во всяком случае не являются и врагами... Если применять расстрелы ко всем тем, кто относится к советской власти нейтрально, то пришлось бы расстрелять половину всего населения». Я думаю, что половина — это сказано мало, а при таких мерах эта доля все увеличивается, переводя невольно все бо?льшие массы в прямое недоброжелательство. Как видите, — это все еще дань тому волнению, которое держало меня в своей власти эти дни, когда решалась судьба этого приговоренного человека, теперь отправляемого в Киев. Я от всей души взываю даже не о милосердии к нему, а о простой справедливости, правосудии и... о простом благоразумии власти...»

  7. Чекісти брехали В.Г.Короленку, щоб заспокоїти громадську думку в Полтаві, що Островського переводять до Києва. Жодних слідів Островського поза Полтавою не виявлено. «Червона куля у світле серце» була пущена того ж 5 червня 1919 року, інакше його ім’я було б зафіксоване в списках затриманих чи заарештованих. Я впевнений, що його тіло у спільній могилі 16-ти розстріляних, яку розкопали денікінці, коли відбили Полтаву у більшовиків.
  8. Ексгумація жертв терору ЧК в Полтаві відбувалася 2 серпня 1919 року денікінцями, які самі вже на той час вчинили кілька адміністративних безсудних розстрілів. В.Г.Короленко в листі до А.В.Луначарського розповідає про це: {{text|«когда пришли деникинцы, они вытащили из общей ямы 16 разлагающихся трупов и положили их напоказ. Впечатление было ужасное, но — к тому времени они сами расстреляли уже без суда несколько человек...»

    Напевне, серед ексгумованих було тіло і Олелька Островського. Днем смерті письменника треба вважати 5 червня 1919 року. Відомості, що був «розстріляний більшовиками 1920 року» нічим не підтверджені. Так закінчив своє славне, багатогранне життя письменник Олелько Островський

  9. Черкаська обласна НСПУ. Золотоніський район[недоступне посилання з червень 2019]
  10. До проголошення незалежності України у славній Золотоноші була вулиця Миколи Островського, яку за домаганням директора місцевого краєзнавчого музею М.Пономаренка було перейменовано на вулицю Олелька Островського.
  11. Критику Павла Богацького не можна назвати прихильною, а заключний висновок віддає міжпартійною нетерпимістю і конкурентною заздрістю журналіста:
    «Твори добродія Островського не є «belle letres», а тільки популяризація історичних фактів. Читаються вони легко, оп’яняють часто нездоровим духом напівграмотного читача і, крім фальші, зоологічного національного почуття і дикости та бундючного трактування історії святих змагань — нічого більше не дають. Правда, дають ще чималий зарібок видавцеві, але це ледве чи почесний резон їх існування на книжному ринкові...»
  12. Написано, але не розшукано, а можливо, й не було видано.
  13. Написано, але не розшукано, а можливо, й не було видано.
  14. Написано, але не розшукано, а можливо, й не було видано.
  15. Написано, але не розшукано, а можливо, й не було видано.
  16. Написано, але не розшукано, а можливо, й не було видано.
  17. 1991 року була поставлена у Львівському театрі ім.М.Заньковецької.

ДжерелаРедагувати

  • Василь Яременко «… Літератури дивна течія…»/ У 2 кн. — К. : Аконіт, 2011
  • Василь Яременко. Подзвін по безсудно убієнному Олельку Островському (Передмова). // Кн.1: Іван Богун, полковник вінницький.  — 312с.  — (Бібліотека української героїки; вип.10).  — ISBN 978-611-02-0005-9 /// Твори: іст.повісті, оповідання,драми: у 3 кн. / Олелько Островський.  — Київ, ДП «Видавничий дім «Персонал», 2009  — (Бібліотека української героїки). ISBN 978-611-02-0004-2
  • Лейтес Олександр Михайлович, Яшек Микола Федорович. «Десять років української літератури (1917  — 1927)», том 1.  — 1928.

ПосиланняРедагувати