Вікіпедія

Варшавський пакт

військовий союз соціалістичних держав-сателітів Радянського Союзу
(Перенаправлено з Організація Варшавського Договору)

Варшавський пакт (ВП)[3] або Варшавський договір, офіційно Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу,[4] був угодою колективної оборони підписаною у Варшаві, Польща, між Радянським Союзом та сімома іншими соціалістичними республіками Східного блоку в Центральній та Східній Європі у травні 1955 року, під час Холодної війни. Термін "Варшавський пакт" часто використовується, як по відношенню до самої угоди, так і до утвореного в результаті оборонного альянсу, Організації варшавського договору[5] (ОВД). Варшавський пакт був військовим складником до Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), регіональна економічна організація для соціалістичних держав Центральної та Східної Європи. Варшавський пакт був створений у відповідь на приєднання Західної Німеччини до Організації Північноатлантичного договору (НАТО)[6][7][8][9] в 1955 році за підсумками Лондонської та Паризької конференцій[en] 1954 року.[10][11][12][13][14]

Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу
рос. Договор о дружбе, сотрудничестве и взаимной помощи
Мапа держав-членів ОВД у 1990 році (темно-зелений) та колишніх членів (світло-зелений)
АбревіатураWarPac, ОВД, ДДСВ
ГаслоСоюз мира и социализма  (Російська)
«Союз миру і соціалізму»
На честьВаршавський договір (1955)
ТипВоєнний блок
Засновано14 травня 1955
Розпущено1 липня 1991
ЗасадиВаршавський договір (1955)
Штаб-квартира Варшава,
Польська Народна Республіка
(Оперативний штаб)
Розташування Москва,
 СРСР
(Військове командування)
Членство
7 держав
(полишили у 1968)
Офіційні мовиросійська
німецька
польська
угорська
чеська
словацька
румунська
болгарська
Гол.ком. ОЗС ОВДП. Г. Лушев (останній)
Нач. Об. штабу ОЗС ОВДВ. М. Лобов (останній)
Штат працівників7300 осіб
Дочірня(і)
організація(ї)		РЕВ
CMNS: Варшавський пакт у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Варшавський договір.

Під домінуванням Радянського Союзу Варшавський пакт був створений задля балансу сил або противага НАТО.[15][16] Прямого військового протистояння між двома організаціями не було; натомість конфлікт вівся на ідеологічній основі та через посередницькі війни. І НАТО, і Варшавський пакт призвели до збільшення військових сил та їх інтеграції у відповідні блоки.[16] Його найбільшою військовою операцією було вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини у серпні 1968 року (за участю всіх країн пакту, крім Албанії та Румунії),[15] що частково призвело до виходу Албанії з пакту менш ніж через місяць. Пакт почав руйнуватися з поширенням Революції 1989 року поміж Східним блоком, починаючи з руху Солідарності в Польщі,[17] її успіху на виборах у липні 1989 року та Пан'європейського пікніку в серпні 1989 року.[18]

Після цього Східна Німеччина вийшла з пакту внаслідок возз'єднання Німеччини у 1990 році. 25 лютого 1991 року на зустрічі в Угорщині міністри оборони та закордонних справ шести інших держав-учасниць оголосили про припинення дії пакту. Сам СРСР був розпущений у грудні 1991 року, хоча частина колишніх радянських республік невдовзі після цього утворили Організацію договору про колективну безпеку. У наступні 20 років кожна з країн Варшавського пакту за межами СРСР приєдналася до НАТО (Східна Німеччина через возз’єднання з Західною Німеччиною; та Чехія і Словаччина як окремі країни), як це зробили Балтійські країни, які були окуповані Союзом.

Історія

ред.

Початки

ред.
 
Президентський палац у Варшаві, Польща, де 14 травня 1955 року був створений і підписаний Варшавський пакт

Перед створенням Варшавського договору чехословацьке керівництво, побоюючись переозброєної Німеччини, прагнуло укласти пакт безпеки зі Східною Німеччиною та Польщею.[13] Ці держави рішуче протестували проти ремілітаризації Західної Німеччини.[19] Варшавський пакт був створений як наслідок переозброєння Західної Німеччини[en] у складі НАТО. Радянські лідери, як і багато європейських лідерів з обох сторін Залізної завіси, побоювалися, що Німеччина знову стане військовою силою та стане прямою загрозою. Наслідки Німецького мілітаризму залишився свіжою пам’яттю серед Радянського Союзу і Східних Європейців.[7][8][20][21][22] Оскільки Радянський Союз уже мав збройну присутність і політичне панування в усіх своїх східних державах-сателітах, пакт довгий час вважався «зайвим».,[23] і через поспішний спосіб, у який він був задуманий, офіційні особи НАТО назвали його "картонним замком".[24]

 
Залізна завіса (чорна лінія)
   країни Варшавського пакту
   країни НАТО
   військово нейтральні країни
Чорна крапка позначає Західний Берлін, анклав пов'язаний з Західною Німеччиною. Албанія відмовилася від підтримки Варшавського пакту в 1961 році через Радянсько-албанський розкол і офіційно вийшла в 1968 році.

СРСР, побоюючись відновлення німецького мілітаризму в Західній Німеччині, запропонував у 1954 році приєднатися до НАТО, але це було відхилено США.[25][26][27]

Радянський запит на вступ до НАТО виник після Берлінської конференції[en] січня–лютого 1954 року. Міністр закордонних справ СРСР Молотов вніс пропозицію щодо возз'єднання Німеччини[28] та проведення виборів для загальнонімецького уряду,[29] на умовах виведення військ чотирьох країн та Німецького нейтралітету,[30] але це було відхилено іншими міністрами закордонних справ, Даллесом (США), Іденом (СК), та Бідо (Франція).[31] Пропозиції щодо возз’єднання Німеччини не були чимось новим: раніше, 20 березня 1952 року, розмови про возз’єднання Німеччини, розпочаті т.зв. 'Сталінською нотою[en]', завершилися після наполягання Сполученого Королівства, Франції, та Сполучених Штатів що об'єднана Німеччина не повинна бути нейтральною та повинна бути вільною долучитися до Європейського оборонного товариства (ЄОТ) та переозброїтися. Джеймс Данн[en] (США), на зустрічі в Парижі з Іденом, Аденауером, та Робером Шуманом (Франція), підтвердив, що «метою має бути уникнення дискусій з росіянами та акцент на Європейському оборонному співтоваристві».[32] За словами Джона Геддіса[en], «у західних столицях було мало бажання вивчати цю пропозицію» від СРСР.[33] У той час як історик Рольф Штайнінгер[en] стверджує, що переконання Аденауера в тому, що «нейтралізація означає радянізацію», було головним чинником відхилення радянських пропозицій[en],[34] Аденауер також побоювався, що об'єднання Німеччини могло призвести до кінця провідної політичної сили ХДС у західнонімецькому бундестазі.[35]

Отже, Молотов, побоюючись, що ЄОТ буде спрямована в майбутньому проти СРСР і «прагнучи запобігти утворенню груп європейських держав, спрямованих проти інших європейських держав»,[36] зробив пропозицію щодо Загальноєвропейського договору про колективну безпеку в Європі, «відкритого для всіх європейських держав, незалежно від їхніх соціальних систем».[36] який включав би об’єднану Німеччину (таким чином роблячи ЄОТ застарілим). Але Іден, Даллес і Бідо виступили проти цієї пропозиції.[37]

Через місяць запропонований Європейський договір був відхилений не лише прихильниками ЄОТ, але й західними противниками Європейського оборонного співтовариства (як французький лідер голлізму Гастон Палевський[en]) який сприйняв його як «неприйнятний у його нинішньому вигляді, оскільки він виключає США з участі в системі колективної безпеки в Європі».[38] Після цього Радянський Союз вирішив зробити нову пропозицію урядам США, Великої Британії та Франції взяти участь США в запропонованій Генеральній європейській угоді.[38] Іншим аргументом проти радянської пропозиції було те, що західні держави вважали її «спрямованою проти Північноатлантичного пакту та його ліквідації»,[38][39] Ради вирішили заявити про свою «готовність спільно з іншими зацікавленими сторонами розглянути питання про участь СРСР у Північноатлантичному блоці», уточнивши, що «прийняття США до Загальноєвропейської угоди не повинно залежати від згоди трьох західних держав на приєднання СРСР до Північноатлантичного пакту».[38]

 
Плакат із загрозами "Радянська велика сімка", на якому зображено техніку військ країн Варшавського пакту

І знову всі пропозиції, включно з проханням про вступ до НАТО, були відхилені урядами Великої Британії, США та Франції незабаром після цього.[27][40] Емблематичною була позиція британського генерала Гастінгса Ісмея, затятого прихильника розширення НАТО. Він виступав проти прохання СРСР вступити в НАТО в 1954 році[41] кажучи, що "радянський запит на вступ до НАТО схожий на те, що нерозкаяний грабіжник просить приєднатися до поліції".[42]

У квітні 1954 року Аденауер здійснив свій перший візит в США для зустрічі з Ніксоном, Ейзенхауером, та Даллесом. Ратифікація ЄОТ була відкладена, але представники США дали зрозуміти Аденауеру, що ЄОТ має стати частиною НАТО.[43]

Спогади про нацистську окупацію були ще сильними, і Франція також боялася переозброєння Німеччини.[8][44] 30 серпня 1954 року парламент Франції відхилив ЄОТ, забезпечивши таким чином його провал[45] і блокування основної мети політики США щодо Європи: військово асоціювати Західну Німеччину із Заходом.[46] Державний департамент США почав розробляти альтернативи: Західній Німеччині буде запропоновано приєднатися до НАТО або, у випадку французького обструкціонізму, будуть реалізовані стратегії обходу французького вето, щоб отримати переозброєння Німеччини поза НАТО.[47]

 
Типовий радянський військовий джип УАЗ-469, використовуваний більшістю країн Варшавського пакту

23 жовтня 1954 року[en] було остаточно прийнято рішення про вступ Федеративної Республіки Німеччина до Північноатлантичного пакту. Приєднання Західної Німеччини до організації 9 травня 1955 року Халвард Ланге[en], міністр закордонних справ Норвегії, назвав «вирішальним поворотним моментом в історії нашого континенту».[48] У листопаді 1954 року СРСР звернувся з проханням про новий Договір про європейську безпеку,[49] щоб зробити останню спробу уникнути ремілітаризованої Західної Німеччини, яка потенційно може протистояти Радянському Союзу, але безуспішно.

14 травня 1955 року СРСР і сім інших східноєвропейських країн «знову підтверджують своє прагнення до створення системи європейської колективної безпеки, заснованої на участі всіх європейських держав, незалежно від їх суспільних і політичних систем».[50] створили Варшавський пакт у відповідь на інтеграцію Федеративної Республіки Німеччина в НАТО,[7][9] заявляючи, що: «ремілітаризована Західна Німеччина та інтеграція останньої в Північноатлантичний блок [...] збільшують небезпеку нової війни та становлять загрозу національній безпеці миролюбних держав; [...] в за цих обставин миролюбні європейські держави повинні вжити необхідних заходів для забезпечення своєї безпеки».[50]

Один із засновників, Східна Німеччина, було дозволено переозброїтися Радянським Союзом, і Національна народна армія була створена як збройні сили країни для протидії переозброєнню Західної Німеччини.[51]

У листопаді 1956 року, Радянські війська вторглися до Угорщини та придушили Угорську революцію. Після цього СРСР уклав двосторонні 20-річні договори з Польщею (17 грудня 1956[52]), НДР (12 березня 1957),[53] Румунією (15 квітня 1957; Микита Хрущов вивів їх з Румунії у квітні 1958 року[54]) and Угорщиною (27 травня 1957[55]) що радянські війська були розміщені в цих країнах.

Члени

ред.
 
Зустріч семи представників країн Варшавського договору в Східному Берліні у травні 1987. зліва на право: Ґустав Гусак, Тодор Живков, Еріх Гонекер, Михайло Горбачов, Ніколае Чаушеску, Войцех Ярузельський, та Янош Кадар

Засновниками, які підписали Пакт, були наступні комуністичні уряди:

Спостерігачі

ред.

  Монголія: У липні 1963 року Монгольська Народна Республіка попросила приєднатися до Варшавського пакту відповідно до статті 9 договору.[62] За рахунок виникнення Радянсько-китайського розколу, Монголія залишилася в статусі спостерігача.[62] Це був перший випадок блокування радянської ініціативи нерадянським членом Варшавського договору, Румунія заблокувала приєднання Монголії до Варшавського пакту.[63][64] Радянський уряд погодився розмістити війська в Монголії в 1966 році.[65]

Спершу, КНР, Північна Корея, та В'єтнам мали статус спостерігача, але Китай вийшов після Радянсько-китайського розколу на початку 1960-х.[66]

Під час холодної війни

ред.
Докладніше: Холодна війна
 
Радянські танки, позначені білими хрестами, щоб відрізняти їх від чехословацьких танків,[67] на вулицях Праги під час вторгнення Варшавського пакту до Чехословаччини, 1968

За 36 років, НАТО і Варшавський пакт ніколи безпосередньо не вели війни один проти одного в Європі; Сполучені Штати, Радянський Союз і їхні відповідні союзники впроваджували стратегічну політику, спрямовану на стримування одне одного в Європі, одночасно працюючи та борючись за вплив у ширшій Холодній війні на міжнародній арені. До них належали Корейська війна, Війна у В'єтнамі, вторгнення у затоці Свиней, Брудна війна, Кампучійсько-в'єтнамський конфлікт, та інші.[68][69]

 
Протест в Амстердамі проти ядерних перегонів між НАТО та Варшавським договором, 1981 рік

У 1956 році, після заяви уряду Імре Надя про вихід Угорщини з Варшавського пакту, радянські війська увійшли в країну та усунули уряд.[70] Радянські війська придушили загальнонаціональне повстання, що призвело до загибелі приблизно 2500 угорських громадян.[71]

Єдиною спільною дією багатонаціональних комуністичних збройних сил було вторгнення Варшавського пакту до Чехословаччини у серпні 1968.[72] Усі країни-члени, за винятком Соціалістичної Республіки Румунії та Народної Республіки Албанії брали участь у вторгненні.[73] Німецька Демократична Республіка надала лише мінімальну підтримку.[73]

Кінець холодної війни

ред.
 
Пан'європейський пікнік відбувся на угорсько-австрійському кордоні в 1989 році.

У 1989 році народне громадське та політичне невдоволення населення повалило комуністичні уряди країн Варшавського пакту. Початком кінця Варшавського договору, незалежно від військової сили, був Пан'європейський пікнік у серпні 1989 року. Подія, яка сходить до ідеї Отто фон Габсбурга, викликало масовий втечу громадян НДР, а поінформоване ЗМІ населення Східної Європи відчуло втрату влади своїх правителів і Залізна завіса зламалася остаточно. Хоча новий уряд Польщі «Солідарність» під керівництвом Леха Валенси спочатку запевняв Радянську державу, що він залишиться в Пакті,[74] це розірвало рамки Східної Європи, яку більше не міг утримувати разом у військовому плані Варшавський пакт.[75][76][77] Незалежна національна політика, яка стала можливою за допомогою перебудови та політики ліберальної гласності виявили недоліки та провали (тобто моделі планової економіки радянського типу[en]) і спричинили інституційний крах комуністичного уряду в СРСР у 1991 році.[78] З 1989 по 1991 рік комуністичні уряди були повалені в Албанії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Східній Німеччині, Румунії, Болгарії, Югославії та Радянському Союзі.

Коли розгорталися останні акти холодної війни, кілька держав Варшавського договору (Польща, Чехословаччина та Угорщина) взяли участь у зусиллях коаліції під проводом США зі звільнення Кувейту на війні в Перській затоці.

25 лютого 1991 року на зустрічі міністрів оборони та закордонних справ решти країн Договору в Угорщині було оголошено про розпуск Варшавського пакту.[79] 1 липня 1991 року в Празі президент Чехословаччини Вацлав Гавел[80] формально припинив дію Організації дружби, співробітництва та взаємодопомоги Варшавського договору 1955 року і таким чином розірвав Варшавський договір після 36 років військового союзу з СРСР.[80][81] У грудні 1991 року СРСР саморозпався.

Структура

ред.

Організація Варшавського договору була подвійною: Політичний консультативний комітет вирішував політичні питання, а Об'єднане командування збройних сил Пакту контролювало призначені багатонаціональні сили зі штабом у Варшаві, Польща.

 
 
Маршал Радянського Союзу Іван Конєв (зліва) служив першим Верховним Головнокомандувачем Пакту (1955–1960), а генерал армії Олексій Антонов служив першим начальником Об'єднаного штабу Пакту (1955–1962).

Хоча зовні схожий на альянс колективної безпеки, Варшавський пакт суттєво відрізнявся від НАТО. De jure, вісім країн-членів Варшавського договору зобов'язалися взаємно захищати будь-якого члена, який зазнав би нападу; відносини між підписантами договору ґрунтувалися на взаємній основі невтручання у внутрішніх справах країн-учасниць, поваги до національного суверенітету та політичної незалежності.[82]

Однак, de facto, Пакт був прямим відображенням авторитаризму СРСР і беззаперечного панування над Східним блоком, у контексті такзваної Радянської імперії, що було непорівнювано з впливом Сполученими Штатами на Західний блок.[83] Усі командири Варшавського пакту мали бути і були старшими офіцерами Радянського Союзу й одночасно призначеними на невизначений термін: Верховний Головнокомандувач Об'єднаних Збройних Сил Організації Варшавського Договору[en], який командував і контролював усі військові сили країн-членів, також був першим заступником Міністром оборони СРСР та Начальник Об’єднаного штабу Об’єднаних збройних сил Організації Варшавського договору[en] також був першим заступником Начальника Генерального штабу Збройних сил СРСР.[84] Напротивагу, Генеральний секретар НАТО та Голова Військового комітету НАТО є позиціями з фіксованими каденції проводиться на основі випадкової ротації офіційними особами з усіх країн-членів на основі консенсусу.

Незважаючи на американську гегемонію (переважно військову та економічну) над НАТО, усі рішення Північноатлантичного альянсу вимагали одностайного консенсусу в Північноатлантичній раді і входження країн до альянсу не було предметом домінування, а радше природним демократичним процесом.[83] У Варшавському пакті рішення приймалися лише Радянським Союзом; Країни Варшавського пакту не були в однаковій мірі здатні вести переговори ні про вступ до Договору, ні про прийняті рішення.[83]

Румунія та Албанія

ред.
 
Варшавський договір перед вторгненням у Чехословаччину в 1968 році, на якому зображено Радянський Союз і його сателітів (червоним) і двох незалежних нерадянських членів: Румунію та Албанію (рожевий)

Румунія і до 1968 року Албанія - були винятками. Разом з Югославією, яка розірвала стосунки з Радянським Союзом до створення Варшавського пакту ці три країни повністю відкинули радянську доктрину, сформульовану для Договору. Албанія офіційно вийшла з організації в 1968 році на знак протесту проти її вторгнення в Чехословаччину. Румунія мала власні причини залишатися офіційним членом Варшавського договору, наприклад зацікавленість Ніколае Чаушеску у збереженні загрози вторгнення Пакту, щоб він міг продати себе як націоналіста, а також привілейований доступ до партнерів з НАТО та місце на різноманітних європейських форумах, яких інакше він не мав би (наприклад, Румунія та очолювана Радянським Союзом решта членів Варшавського пакту утворили дві окремі групи в розробці Гельсінського заключного акту.[85]). Коли Андрій Гречко прийнявши на себе командування Варшавським пактом, як Румунія, так і Албанія практично відійшли від Договору. На початку 1960-х років Гречко ініціював програми, спрямовані на запобігання поширенню румунських доктринальних єресей на інших членів Пакту. Румунська доктрина територіальної оборони загрожувала єдності та згуртованості Пакту. Жодній іншій країні не вдалося так вийти з Варшавського договору, як Румунії та Албанії. Наприклад, опорою танкових військ Румунії були зразки місцевої розробки. Востаннє радянські війська були введені в Румунію в 1963 році в рамках навчань Варшавського пакту. Після 1964 року Червоній армії було заборонено повертатися до Румунії, оскільки країна відмовилася брати участь у спільних навчаннях Пакту.[86]

 
Румунський танк TR-85 у грудні 1989 (Румунські танки TR-85 і TR-580 були єдиними нерадянськими танками в Варшавському договорі, на які були накладені обмеження згідно з договору ЗЗСЄ 1990 року[87])

Ще до приходу Ніколае Чаушеску Румунія була фактично незалежною країною, на відміну від решти країн Варшавського пакту. Певною мірою вона була навіть більш незалежною, ніж Куба (комуністична держава, яка не була членом Варшавського договору).[1] Румунський режим був значною мірою несприйнятливим до радянського політичного впливу, і Чаушеску був єдиним оголошеним противником гласності та перебудови. Зважаючи на суперечливі відносини між Бухарестом і Москвою, Захід не покладав на Радянський Союз відповідальності за політику, яку проводив Бухарест. Цього не було в інших країнах регіону, наприклад Чехословаччина та Польща.[88] На початку 1990 року міністр закордонних справ СРСР, Едуард Шеварднадзе неявно підтвердила відсутність радянського впливу на Румунію часів Чаушеску. На запитання, чи мав сенс відвідати Румунію менш ніж через два тижні її революції, Шеварднадзе наполягав, що лише особисто поїхавши до Румунії, він зможе зрозуміти, як «відновити радянський вплив».[89]

У 1958 році Румунія вимагала повного виведення Червоної армії зі своєї території та досягла цього. Румунська кампанія за незалежність досягла кульмінації 22 квітня 1964 року, коли Комуністична партія Румунії оприлюднила декларацію, в якій проголошувалося, що: «Кожна марксистсько-ленінська партія має суверенне право. «розробляти, вибирати або змінювати форми і методи соціалістичного будівництва». і «Немає партії «батьківщини» і партії «потомства», немає «вищих» і «підпорядкованих» партій, а є лише велика сім’я комуністичних і робітничих партій, які мають рівні права». а також «єдиних шаблонів і рецептів немає і бути не може». Це означало проголошення політичної та ідеологічної незалежності від Москви.[90][91][92][93]

 
Румунський IAR-93 Vultur[en] був єдиним бойовим літаком, розробленим і виготовленим нерадянським членом Варшавського пакту.[94]

Після виходу Албанії з Варшавського договору Румунія залишилася єдиним членом Договору з незалежною військовою доктриною, яка заперечувала використання Радянським Союзом своїх збройних сил і уникала абсолютної залежності від радянських джерел військової техніки.[95] Румунія була єдиним нерадянським членом Варшавського пакту, який не був зобов'язаний військово захищати Радянський Союз у разі збройного нападу.[96] Болгарія та Румунія були єдиними членами Варшавського пакту, на території яких не було радянських військ.[97] У грудні 1964 року Румунія стала єдиним членом Варшавського договору (за винятком Албанії, яка повністю вийшла з Договору протягом 4 років), з якого були виведені всі радянські радники, включно з розвідкою та службами безпеки.[98] Румунія не тільки не брала участі в спільних операціях з КДБ, але й створила «відділи, які спеціалізувалися на контррозвідці проти КДБ».[99]

Румунія була нейтральною в Радянсько-китайському розколі.[100][101][102] Її нейтралітет у китайсько-радянській суперечці разом із невеликою комуністичною країною, яка має найбільший вплив у світових справах, дозволили Румунії бути визнаною світом «третьою силою» комуністичного світу. Незалежність Румунії — досягнута на початку 1960-х років завдяки її звільненню від статусу радянського сателіта[en] - Москва терпіла, оскільки Румунія не межувала з Залізною завісою - в оточенні соціалістичних держав - і тому, що її правляча партія не збиралася відмовлятися від комунізму.[2][103][104]

Хоча певні історики, такі як Роберт Кінг і Денніс Делетант, виступають проти використання терміну «незалежна» для опису відносин Румунії з Радянським Союзом, віддаючи перевагу «автономії» натомість через продовження членства країни як у РЕВ, так і в Варшавському договорі разом з її відданістю соціалізму, цей підхід не може пояснити, чому Румунія заблокувала в липні 1963 року включення Монголії до Варшавського пакту, чому в листопаді 1963 року Румунія проголосувала за резолюцію ООН про створення без'ядерної зони в Латинській Америці, тоді як інші соціалістичні країни утрималися, або чому в 1964 році Румунія виступила проти запропонованої Радянським Союзом «сильної колективної відповіді» проти Китаю (і це приклади лише періоду 1963-1964 рр.).[105] Радянська дезінформація намагалася переконати Захід, що розширення повноважень Чаушеску було фальсифікацією за потуранням Москві.[106] Певною мірою це спрацювало, оскільки деякі історики побачили руку Москви за кожною румунською ініціативою. Наприклад, коли Румунія стала єдиною східноєвропейською країною, яка підтримувала дипломатичні відносини з Ізраїлем, деякі історики припустили, що це було примхою Москви. Однак ця теорія зазнає краху при найближчому розгляді.[107] Навіть під час холодної війни деякі вважали, що дії Румунії були зроблені за вказівкою Рад, але радянський гнів на ці дії був «переконливо справжнім». По правді кажучи, Радянський Союз час від часу публічно приєднувався до Заходу проти румунів.[108]

Стратегія

ред.

Стратегія формування Варшавського пакту була зумовлена бажанням Радянського Союзу запобігти використанню Центральної та Східної Європи у якості баз для своїх ворогів. Її політика також була зумовлена ідеологічними та геостратегічними причинами. Ідеологічно Радянський Союз привласнив собі право визначати соціалізм і комунізм і виступати лідером світового соціалістичного руху. Наслідком цього була необхідність втручання, якщо здавалося, що країна порушує основні соціалістичні ідеї, прямо зазначені в Доктрині Брежнєва.[109]

Значні військові навчання

ред.
  Зовнішні відеофайли
  Чехословацький військовий парад «Щит-84» - Vojenská přehlídka ČSLA "Štít-84

НАТО і Варшавський пакт: порівняння двох сил

ред.

Сили НАТО і Варшавського пакту в Європі

ред.
Дані опубліковані двома альянсами (1988-1989)[111]
оцінки НАТО оцінки
Варшавського пакту
Тип НАТО Варшавський пакт НАТО Варшавський пакт
Персонал 2,213,593 3,090,000 3,660,200 3,573,100
Бойових літаків 3,977 8,250 7,130 7,876
Загалом ударних літаків NA NA 4,075 2,783
Гелікоптерів 2,419 3,700 5,720 2,785
Пускових установок тактичних ракет NA NA 136 1,608
Танків 16,424 51,500 30,690 59,470
Протитанкових засобів 18,240 44,200 18,070 11,465
Броньованих бойових машин 4,153 22,400 46,900 70,330
Артилерії 14,458 43,400 57,060 71,560
Інших броньованих машин 35,351 71,000
Бронетранспортерні пускові містки 454 2,550
Системи ППО 10,309 24,400
Підводних човнів 200 228
Ядерних підводних човнів 76 80
Великих надводних кораблів 499 102
Авіанесучих кораблів 15 2
Авіанесучі кораблі, озброєні крилатими ракетами 274 23
Десантні кораблі 84 24

Після Варшавського пакту

ред.
 
Розширення НАТО до та після краху комунізму в Центральній та Східній Європі

12 березня 1999 року до неї приєдналися Чехія, Угорщина та Польща долучилися до НАТО; Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія і Словаччина приєдналися в березні 2004; Албанія приєдналася 1 квітня 2009 року.[112][113]

Росія та деякі інші держави пострадянського простору приєдналися до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) в 1992 році, або Шанхайської п'ятірки в 1996 році, яка була перейменована на Шанхайську організацію співробітництва (ШОС) після приєднання Узбекистану в 2001 році.

У листопаді 2005 року польський уряд відкрив свої архіви Варшавського пакту для Інституту національної пам'яті, який опублікував близько 1300 розсекречених документів у січні 2006 року, проте польський уряд зарезервував публікацію 100 документів, очікуючи їх військового розсекречення. Зрештою було опубліковано 30 із зарезервованих 100 документів; 70 залишилися засекреченими і неопублікованими. Серед опублікованих документів був план ядерної війни Варшавського пакту, Сім днів до річки Рейн – коротке, швидке вторгнення та захоплення Австрії, Данії, Німеччини та Нідерландів на схід від Рейну, використовуючи ядерну зброю після передбачуваного першого удару НАТО.[114][115]

Див. також

ред.

Зауваження

ред.
  1. ↑ Офіційно вийшла у вересні 1990 року.
  2. ↑ Єдиний незалежний постійний нерадянський член Варшавського пакту, який звільнився від статусу радянського сателіта на початку 1960-х.[1][2]
  3. ↑ Припинено підтримку в 1961 році через Радянсько-албанський розкол, але офіційно вийшла в 1968 році.

Посилання

ред.
  1. ↑ а б в Tismaneanu, Vladimir; Stan, Marius (17 May 2018). Vladimir Tismaneanu, Marius Stan, Cambridge University Press, 17 May, 2018, Romania Confronts Its Communist Past: Democracy, Memory, and Moral Justice, p. 132. ISBN 9781107025929.
  2. ↑ а б в Cook, Bernard A.; Cook, Bernard Anthony (2001). Bernard A. Cook, Bernard Anthony Cook, Taylor & Francis, 2001, Europe Since 1945: An Encyclopedia, Volume 2, p. 1075. ISBN 9780815340584.
  3. ↑ Introduction. www.php.isn.ethz.ch.
  4. ↑ Text of Warsaw Pact (PDF). United Nations Treaty Collection. Архів (PDF) оригіналу за 2 жовтня 2013. Процитовано 22 серпня 2013.
  5. ↑ Milestones: 1953–1960 - Office of the Historian. history.state.gov.
  6. ↑ Yost, David S. (1998). NATO Transformed: The Alliance's New Roles in International Security. Washington, DC: U.S. Institute of Peace Press. с. 31. ISBN 1-878379-81-X.
  7. ↑ а б в Formation of Nato and Warsaw Pact. History Channel. Архів оригіналу за 23 грудня 2015. Процитовано 22 грудня 2015.
  8. ↑ а б в The Warsaw Pact is formed. History Channel. Архів оригіналу за 23 грудня 2015. Процитовано 22 грудня 2015.
  9. ↑ а б "У відповідь на вступ Західної Німеччини до НАТО Радянський Союз та його східноєвропейські країни-клієнти утворили Варшавський договір у 1955 році.." Цитата з: NATO website. A short history of NATO. nato.int. Архів оригіналу за 26 березня 2017. Процитовано 24 грудня 2015.
  10. ↑ Broadhurst, Arlene Idol (1982). The Future of European Alliance Systems. Boulder, Colorado: Westview Press. с. 137. ISBN 0-86531-413-6.
  11. ↑ Christopher Cook, Dictionary of Historical Terms (1983)
  12. ↑ The Columbia Enclopedia, fifth edition (1993) p. 2926
  13. ↑ а б The Warsaw Pact Reconsidered: International Relations in Eastern Europe, 1955–1969 Laurien Crump Routledge, p. 21–22, 11 February 2015
  14. ↑ The Oder-Neisse Line: The United States, Poland, and Germany in the Cold War Debra J. Allen сторінка 158 "Договори, що підтверджують участь Бонна в НАТО, були ратифіковані в травні 1955 року... невдовзі після цього Радянський Союз... створив Варшавський договір, щоб протистояти передбачуваній загрозі НАТО"
  15. ↑ а б Amos Yoder (1993). Communism in Transition: The End of the Soviet Empires. Taylor & Francis. с. 58. ISBN 978-0-8448-1738-5. Процитовано 1 січня 2016.
  16. ↑ а б Bob Reinalda (11 вересня 2009). Routledge History of International Organizations: From 1815 to the Present Day. Routledge. с. 369. ISBN 978-1-134-02405-6. Архів оригіналу за 1 січня 2016. Процитовано 1 січня 2016.
  17. ↑ [1] [Архівовано 23 грудня 2015 у Wayback Machine.] Cover Story: The Holy Alliance By Carl Bernstein Sunday, 24 June 2001
  18. ↑ Thomas Roser: DDR-Massenflucht: Ein Picknick hebt die Welt aus den Angeln (German – Mass exodus of the GDR: A picnic clears the world) in: Die Presse 16 August 2018
  19. ↑ Europa Antoni Czubiński Wydawn. Poznańskie, 1998, p. 298
  20. ↑ World Politics: The Menu for Choice page 87 Bruce Russett, Harvey Starr, David Kinsella – 2009 Варшавський договір був створений у 1955 році як відповідь на вступ Західної Німеччини до НАТО; Німецький мілітаризм був ще недавньою пам'яттю радянських людей і східноєвропейців.
  21. ↑ "Коли Федеративна Республіка Німеччина вступила до НАТО на початку травня 1955 року, Радянський Союз побоювався наслідків посилення НАТО та переозброєння Західної Німеччини.". Цитата з:United States Department of State, Office of the Historian. The Warsaw Treaty Organization, 1955. Office of the Historian. history.state.gov. Архів оригіналу за 28 листопада 2015. Процитовано 24 грудня 2015.
  22. ↑ "1955: Заперечуючи проти прийняття Німеччини в НАТО, Радянський Союз долучив Албанію, Болгарію, Чехословаччину, Східну Німеччину, Угорщину, Польщу та Румунію до створення Варшавського пакту". Див. хронологію в:Fast facts about NATO. CBC News. 6 квітня 2009. Архів оригіналу за 4 травня 2012. Процитовано 16 липня 2011.
  23. ↑ The Warsaw Pact Reconsidered: International Relations in Eastern Europe, 1955–1969 Laurien Crump Routledge, pp. 17, 11 February 2015
  24. ↑ The Warsaw Pact Reconsidered: International Relations in Eastern Europe, 1955–1969 Laurien Crump Routledge, p. 1, 11 February 2015
  25. ↑ Soviet Union request to join NATO (PDF). Nato.int. Архів (PDF) оригіналу за 11 березня 2012. Процитовано 31 липня 2013.
  26. ↑ "1954: Радянський Союз пропонує приєднатися до НАТО для збереження миру в Європі. Сполучені Штати та Сполучене Королівство відхилили це". Див. хронологію в:Fast facts about NATO. CBC News. 6 квітня 2009. Архів оригіналу за 4 травня 2012. Процитовано 16 липня 2011.
  27. ↑ а б Proposal of Soviet adherence to NATO as reported in the Foreign Relations of the United States Collection. UWDC FRUS Library. Архів оригіналу за 22 лютого 2014. Процитовано 31 липня 2013.
  28. ↑ Molotov, 1954a, с. 197, 201.
  29. ↑ Molotov, 1954a, с. 202.
  30. ↑ Molotov, 1954a, с. 197—198, 203, 212.
  31. ↑ Molotov, 1954a, с. 211—212, 216.
  32. ↑ Steininger, Rolf (1991). The German Question: The Stalin Note of 1952 and the Problem of Reunification. Columbia Univ Press. с. 56.
  33. ↑ Gaddis, John (1997). We Know Now: Rethinking Cold War History. Clarendon Press. с. 126.
  34. ↑ Steininger, Rolf (1991). The German Question: The Stalin Note of 1952 and the Problem of Reunification. Columbia Univ Press. с. 80.
  35. ↑ Steininger, Rolf (1991). The German Question: The Stalin Note of 1952 and the Problem of Reunification. Columbia Univ Press. с. 103.
  36. ↑ а б Draft general European Treaty on collective security in Europe — Molotov proposal (Berlin, 10 February 1954) (PDF). CVCE. Архів (PDF) оригіналу за 22 лютого 2014. Процитовано 1 серпня 2013.
  37. ↑ Molotov, 1954a, с. 214.
  38. ↑ а б в г MOLOTOV'S PROPOSAL THAT THE USSR JOIN NATO, MARCH 1954. Wilson Center. Архів оригіналу за 2 лютого 2014. Процитовано 1 серпня 2013.
  39. ↑ Molotov, 1954a, с. 216,.
  40. ↑ Final text of tripartite reply to Soviet note (PDF). Nato website. Архів (PDF) оригіналу за 11 березня 2012. Процитовано 31 липня 2013.
  41. ↑ Ian Traynor (17 червня 2001). Soviets tried to join Nato in 1954. the Guardian. Архів оригіналу за 16 лютого 2017. Процитовано 18 грудня 2016.
  42. ↑ Memo by Lord Ismay, Secretary General of NATO (PDF). Nato.int. Архів (PDF) оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 31 липня 2013.
  43. ↑ Adenauer, 1966a, с. 662.
  44. ↑ The refusal to ratify the EDC Treaty. CVCE. Архів оригіналу за 2 лютого 2014. Процитовано 1 серпня 2013.
  45. ↑ Debates in the French National Assembly on 30 August 1954. CVCE. Архів оригіналу за 2 лютого 2014. Процитовано 1 серпня 2013.
  46. ↑ US positions on alternatives to EDC. United States Department of State / FRUS collection. Архів оригіналу за 2 лютого 2014. Процитовано 1 серпня 2013.
  47. ↑ US positions on german rearmament outside NATO. United States Department of State / FRUS collection. Архів оригіналу за 2 лютого 2014. Процитовано 1 серпня 2013.
  48. ↑ West Germany accepted into Nato. BBC News. 9 травня 1955. Архів оригіналу за 6 січня 2012. Процитовано 17 січня 2012.
  49. ↑ "Indivisible Germany: Illusion or Reality?" James H. Wolfe Springer Science & Business Media, 6 December 2012 page 73
  50. ↑ а б Text of the Warsaw Security Pact (see preamble). Avalon Project. Архів оригіналу за 15 травня 2013. Процитовано 31 липня 2013.
  51. ↑ No shooting please, we're German. The Economist. 13 жовтня 2012. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  52. ↑ spiegel.de: Warum steht in Polen eine Sowjet-Garnison? (Der Spiegel 20/1983)
  53. ↑ див. також Група радянських військ у Німеччині
  54. ↑ див. також Історія Румунії#Комуністичний період (1947–1989)
  55. ↑ Agreement on the Legal Status of the Soviet Forces Temporarily Present on the Territory of the Hungarian People's Republic (The American Journal of International Law Vol. 52, No. 1 (Jan., 1958), pp. 215-221)
  56. ↑ а б в г д The Warsaw Pact is formed - May 14, 1955 - HISTORY.com. Архів оригіналу за 18 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  57. ↑ Webb, Adrian (9 September 2014). Adrian Webb, Routledge, 9 sept. 2014, Longman Companion to Germany Since 1945, p. 59. ISBN 9781317884248.
  58. ↑ Bozo, Édéric (2009). Frédéric Bozo, Berghahn Books, 2009, Mitterrand, the End of the Cold War, and German Unification, p. 297. ISBN 9781845457877.
  59. ↑ Winkler, Heinrich August (2006). Heinrich August Winkler, Oxford University Press, 2006, Germany: 1933-1990, p. 537. ISBN 978-0-19-926598-5.
  60. ↑ Childs, David (17 December 2014). David Childs, Routledge, 17 dec. 2014, Germany in the Twentieth Century, p. 261. ISBN 9781317542285.
  61. ↑ Gray, Richard T.; Wilke, Sabine (1996). Richard T. Gray, Sabine Wilke, University of Washington Press, 1996, German Unification and Its Discontents, p. 54 (LIV). ISBN 9780295974910.
  62. ↑ а б Mastny, Vojtech; Byrne, Malcolm (1 січня 2005). A Cardboard Castle?: An Inside History of the Warsaw Pact, 1955-1991. Central European University Press. ISBN 9789637326080. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018 — через Google Books.
  63. ↑ Crump, Laurien (11 February 2015). Laurien Crump, Routledge, Feb 11, 2015, The Warsaw Pact Reconsidered: International Relations in Eastern Europe, 1955-1969, p. 77. ISBN 9781317555308.
  64. ↑ Lüthi, Lorenz M. (19 March 2020). Lorenz M. Lüthi, Cambridge University Press, Mar 19, 2020, Cold Wars: Asia, the Middle East, Europe, p. 398. ISBN 9781108418331.
  65. ↑ Soviet Troops to Leave Mongolia in 2 Years. Reuters. 3 березня 1990. Архів оригіналу за 10 жовтня 2018. Процитовано 23 серпня 2018 — через LA Times.
  66. ↑ ABC-CLIO (3 березня 1990). Warsaw Treaty Organization. Архів оригіналу за 16 серпня 2021. Процитовано 29 серпня 2020.
  67. ↑ 1968 - The Prague Spring. Austria 1989 - Year of Miracles (амер.). Архів оригіналу за 8 липня 2019. Процитовано 8 липня 2019. In the morning hours of August 21, 1968, Soviet and Warsaw Pact tanks roll in the streets of Prague; to distinguish them from Czechoslovak tanks, they are marked with white crosses.
  68. ↑ America Wasn't the Only Foreign Power in the Vietnam War. 2 жовтня 2013. Архів оригіналу за 12 червня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  69. ↑ Crisis Points of the Cold War - Boundless World History. courses.lumenlearning.com. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  70. ↑ The Hungarian Uprising of 1956 - History Learning Site. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  71. ↑ Percival, Matthew (23 жовтня 2016). Recalling the Hungarian revolution, 60 years on. CNN. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  72. ↑ Soviets Invade Czechoslovakia - Aug 20, 1968 - HISTORY.com. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  73. ↑ а б Nosowska, Agnieszka. Warsaw Pact invasion of Czechoslovakia. www.enrs.eu. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  74. ↑ Trainor, Bernard E. (22 серпня 1989). Polish Army: Enigma in the Soviet Alliance. The New York Times. Архів оригіналу за 20 грудня 2017. Процитовано 29 травня 2021.
  75. ↑ Miklós Németh in Interview with Peter Bognar, Grenzöffnung 1989: „Es gab keinen Protest aus Moskau“ (German - Border opening in 1989: There was no protest from Moscow), in: Die Presse 18 August 2014.
  76. ↑ „Der 19. August 1989 war ein Test für Gorbatschows“ (German - 19 August 1989 was a test for Gorbachev), in: FAZ 19 August 2009.
  77. ↑ Michael Frank: Paneuropäisches Picknick – Mit dem Picknickkorb in die Freiheit (German: Pan-European picnic - With the picnic basket to freedom), in: Süddeutsche Zeitung 17 May 2010.
  78. ↑ The New Fontana Dictionary of Modern Thought, third edition, 1999, pp. 637–8
  79. ↑ Warsaw Pact and Comecon To Dissolve This Week. Csmonitor.com. 26 лютого 1991. Архів оригіналу за 4 серпня 2012. Процитовано 4 червня 2012.
  80. ↑ а б Greenhouse, Steven (2 липня 1991). DEATH KNELL RINGS FOR WARSAW PACT. The New York Times. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  81. ↑ Havel, Václav (2007). To the Castle and Back. Trans. Paul Wilson. New York: Alfred A. Knopf. ISBN 978-0-307-26641-5. Архів оригіналу за 1 січня 2016. Процитовано 27 жовтня 2015.
  82. ↑ How the Russians Used the Warsaw Pact. Архів оригіналу за 23 серпня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  83. ↑ а б в Differences Between Nato and the Warsaw Pact. Atlantische Tijdingen (57): 1—16. 1967. JSTOR 45343492. Процитовано 9 січня 2022.
  84. ↑ Fes'kov, V. I.; Kalashnikov, K. A.; Golikov, V. I. (2004). Sovetskai͡a Armii͡a v gody "kholodnoĭ voĭny," 1945–1991 [The Soviet Army in the Cold War Years (1945–1991)]. Tomsk: Tomsk University Publisher. с. 6. ISBN 5-7511-1819-7.
  85. ↑ Ben-Dor, Gabriel; Dewitt, David Brian (1987). Gabriel Ben-Dor, David Brian Dewitt, Lexington Books, 1987, Conflict Management in the Middle East, p. 242. ISBN 9780669141733.
  86. ↑ Goldman, Emily O.; Eliason, Leslie C. (2003). Emily O. Goldman, Leslie C. Eliason, Stanford University Press, 2003, The Diffusion of Military Technology and Ideas, pp. 140-143. ISBN 9780804745352.
  87. ↑ Office of Public Communication, Bureau of Public Affairs, 1991, US Department of State Dispatch, Volume 2, p. 13. 1991.
  88. ↑ Lévesque, Jacques (28 May 2021). Jacques Lévesque, University of California Press, May 28, 2021, The Enigma of 1989: The USSR and the Liberation of Eastern Europe, pp. 192-193. ISBN 9780520364981.
  89. ↑ Service, Robert (8 October 2015). Robert Service, Pan Macmillan, 8 October 2015, The End of the Cold War: 1985 - 1991, p. 429. ISBN 9781447287285.
  90. ↑ McDermott, Kevin; Stibbe, Matthew (29 May 2018). Kevin McDermott, Matthew Stibbe, Springer, May 29, 2018, Eastern Europe in 1968: Responses to the Prague Spring and Warsaw Pact Invasion, p. 195. ISBN 9783319770697.
  91. ↑ Eyal, Jonathan (18 June 1989). Jonathan Eyal, Springer, Jun 18, 1989, Warsaw Pact and the Balkans: Moscow's Southern Flank, p. 68. ISBN 9781349099412.
  92. ↑ Valdez, Jonathan C. (29 April 1993). Jonathan C. Valdez, Cambridge University Press, Apr 29, 1993, Internationalism and the Ideology of Soviet Influence in Eastern Europe, p. 51. ISBN 9780521414388.
  93. ↑ Burks, Richard Voyles (8 December 2015). Richard Voyles Burks, Princeton University Press, Dec 8, 2015, Dynamics of Communism in Eastern Europe, p. XVI. ISBN 9781400877225.
  94. ↑ Radio Free Europe/Radio Liberty, Incorporated, 1994, RFE/RL Research Report: Weekly Analyses from the RFE/RL Research Institute, Volume 3, p. 3. 1994.
  95. ↑ Leebaert, Derek; Dickinson, Timothy (1992). Derek Leebaert, Timothy Dickinson, Cambridge University Press, 1992, Soviet Strategy and the New Military Thinking, pp. 102, 110 and 113-114. ISBN 9780521407694.
  96. ↑ Eyal, Jonathan (18 June 1989). Jonathan Eyal, Springer, Jun 18, 1989, Warsaw Pact and the Balkans: Moscow's Southern Flank, p. 74. ISBN 9781349099412.
  97. ↑ Dickerson, M. O.; Flanagan, Thomas (1990). M. O. Dickerson, Thomas Flanagan, Nelson Canada, 1990, An Introduction to Government and Politics: A Conceptual Approach, p. 75. ISBN 9780176034856.
  98. ↑ Crampton, R. J. (15 July 2014). R. J. Crampton, Routledge, Jul 15, 2014, The Balkans Since the Second World War, p. 189. ISBN 9781317891178.
  99. ↑ Carey, Henry F. (2004). Henry F. Carey, Lexington Books, 2004, Romania Since 1989: Politics, Economics, and Society, p. 536. ISBN 9780739105924.
  100. ↑ Brinton, Crane; Christopher, John B.; Wolff, Robert Lee (1973). Crane Brinton, John B. Christopher, Robert Lee Wolff, Prentice-Hall, 1973, Civilization in the West, p. 683. ISBN 9780131350120.
  101. ↑ Ebenstein, William; Fogelman, Edwin (1980). William Ebenstein, Edwin Fogelman, Prentice-Hall, 1980, Today's Isms: Communism, Fascism, Capitalism, Socialism, p. 68. ISBN 9780139243998.
  102. ↑ Shafir, Michael (1985). Michael Shafir, Pinter, 1985, Romania: Politics, Economics and Society : Political Stagnation and Simulated Change, p. 177. ISBN 9780861874385.
  103. ↑ Ascoli, Max (1965). Max Ascoli, Reporter Magazine, Company, 1965, The Reporter, Volume 33, p. 32.
  104. ↑ Yong Liu, Institutul Național pentru Studiul Totalitarismului, 2006, Sino-Romanian Relations: 1950's-1960's, p. 199.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  105. ↑ Dragomir, Elena (12 January 2015). Elena Dragomir, Cambridge Scholars Publishing, 12 January 2015, Cold War Perceptions: Romania's Policy Change towards the Soviet Union, 1960-1964, p. 14. ISBN 9781443873031.
  106. ↑ Abraham, Florin (17 November 2016). Florin Abraham, Bloomsbury Publishing, Nov 17, 2016, Romania since the Second World War: A Political, Social and Economic History, p. 61. ISBN 9781472529923.
  107. ↑ Navon, Emmanuel (November 2020). Emmanuel Navon, University of Nebraska Press, 2020, The Star and the Scepter: A Diplomatic History of Israel, p. 307. ISBN 9780827618602.
  108. ↑ Alexander, Michael (2005). Michael Alexander, Royal United Services Institute, 2005, Managing the Cold War: A View from the Front Line, pp. 85-86. ISBN 9780855161910.
  109. ↑ ' 'The Review of Politics Volume' ', 34, No. 2 (April 1972), pp. 190–209
  110. ↑ NATO and Warsaw Pact begin exercises. UPI.
  111. ↑ The future of U.S.-Soviet relations hearings before the Committee on Foreign Relations, United States Senate, One Hundred First Congress, first session, April 4, 12, 19 and May 3, 15, 18 and June 1 and 20, 1989 (Microfiche) (вид. National government publication). Washington : U.S. G.P.O. с. 325. Процитовано 11 травня 2021.
  112. ↑ Archived copy (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 12 квітня 2019. Процитовано 23 серпня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  113. ↑ NATO Update: Seven new members join NATO - 29 March 2004. Архів оригіналу за 12 березня 2018. Процитовано 23 серпня 2018.
  114. ↑ Watt, Nicholas (26 листопада 2005). Poland risks Russia's wrath with Soviet nuclear attack map. The Guardian. Процитовано 14 червня 2013.
  115. ↑ Poland reveals Warsaw Pact war plans. International Relations And Security Network. Процитовано 23 грудня 2014.

Цитовані

ред.

Література

ред.
  • A. James McAdams, "East Germany and Detente." Cambridge University Press, 1985.
  • McAdams, A. James. "Germany Divided: From the Wall to Reunification." Princeton University Press, 1992 and 1993.

Інші мови

ред.

Мемуари

ред.

Зовнішні посилання

ред.
 
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Warsaw Pact
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Варшавський_пакт&oldid=43029266