Лукомський Олександр Сергійович

Лукомський Олександр Сергійович (10 (22) липня 1868(18680722) — †25.02.1939) — український аристократ із малоросійської шляхти Гетьманщини. Генерал-лейтенант РІА (1914). Один із кандидатів на пост Міністра оборони України (1918). Згодом діяч Білого руху, мемуарист.

Лукомський Олександр Сергійович
рос. Лукомский Александр Сергеевич
Alexander Lukomsky.jpg
Народження 10 (22) липня 1868(1868-07-22)
с. Журавка, Полтавська губернія
Смерть 25 січня 1939(1939-01-25) (70 років)
Париж, Франція
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the USSR (1936-1955).svg СРСР
Приналежність Flag of Russia.svg Російська імперія
Кубанська Народна Республіка
Освіта Миколаївське інженерне училище[d]
Звання генерал-лейтенант
Війни / битви Громадянська війна (Росія)
Перша світова війна
Рід Лукомські
Автограф Alexander Lukomsky signature.png
Нагороди
Орден Святого Георгія
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 1 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
CMNS: Лукомський Олександр Сергійович у Вікісховищі

ЖиттєписРедагувати

По батьківській лінії походив від литовських князів Лукомських (один з їхніх представників наприкінці 17 ст. переїхав на Полтавщину, його нащадки мешкали у с. Журавка — нині село Варвинського району, Чернігівської області, — звідти родом був батько — Лукомський Сергій Родіонович). Батько служив військовим інженером. У дитячі роки Олександр жив переважно біля матері — Віри Володимирівни Шпіцберг.

З 1876 мешкав у м. Севастополь. У 1879 був зарахований до 2-го класу Симбірської військової гімназії, наступного року переведений до Полтавської військової гімназії (з 1882 р. — Петровський кадетський корпус у м. Полтава). Після закінчення у 1885 р. корпусу був направлений в Санкт-Петербург для продовження навчання в Павловському військовому училищі. Через 2 роки отримав звання портупей-юнкера і перейшов на 3-й курс до Миколаївського інженерного училища. У 1888 р. отримав звання офіцера і був направлений на службу в Одесу — в 11-й саперний імператора Миколи I батальйон. У 1894 поступив для подальшого навчання до Миколаївської академії Генерального штабу в Санкт-Петербурзі. По її закінченні у 1897 за власним бажанням направлений служити у Київський військовий округ.

По дорозі до Києва відвідав Бердянськ, де його батько будував комерційний порт. У Київському військовому окрузі служив спершу старшим ад'ютантом штабу 12-ї піхотної дивізії (дислокувалася в м. Проскурів; нині м. Хмельницький), потім (з травня 1998) — помічником (з жовтня 1899 один рік командував 16-ю ротою в 131-му піхотному Тираспольському полку), а з 1902 — старшим ад'ютантом окружного штабу в Києві. Узяв шлюб (вдруге, перша його дружина — Ольга Перетц — покінчила життя самогубством, коли він навчавсь на останньому курсі академії) з донькою командуючого Київським військовим округом генералом М. Драгомирова — Софією.

Спеціалізувався на питаннях мобілізації військ і зосередження армії на кордоні після її мобілізації. У 1904 кілька місяців командував батальйоном 131-го піхотного Тираспольського полку. Цього ж року брав участь у наведенні і порядків серед солдатів Полтавського полку, який напередодні відмовився виконувати наказ командира (винні були арештовані й передані до суду). З початку революції 1905—1907 став одним з організаторів гуртка офіцерів Генерального штабу, які виступали за вживання жорстких заходів для захисту правопорядку. Вважав, що «холості» залпи чи постріли поверх голів натовпу лише провокують натовп до агресивних дій і сприяють «братанню» військ із заколотниками, а в підсумку призводять до значних жертв, що обов'язково матимуть місце там, де влада діє безвідповідально.

Влітку 1905 зініціював виступ карального підрозділу проти київської демонстрації, до якої приєдналися 4-й і 5-й понтонні батальйони. В районі Єврейської площі демонстрацію розстріляли — 20 осіб було вбито, близько 100 поранено.

Влітку 1906 пройшов курс артилерійської підготовки на Київському артилерійському полігоні. У грудні 1907 назначений начальником штабу 42-ї піхотної дивізії (штаб розташовувався в Києві). Улітку 1908 відряджений до м. Рівне для розробки там проекту укріплення міста. Восени цього ж року був викликаний до Санкт-Петербурга для головування в комісії, що проводила ревізію Мобілізаційного відділу Генерального штабу ЗС Росії. У 1909 призначений керівником цього відділу. Наступного року (не маючи належної вислуги років у чині полковника) отримав чин генерал-майора.

У 1913 переведений на посаду помічника начальника канцелярії військового міністра В. Сухомлинова, у березні 1914 став начальником цієї ж канцелярії. З початком Першої світової війни здійснив загальну мобілізацію російської армії (за це — вперше у практиці нагород — був удостоєний ордена св. рівноапостольного князя Володимира 4-го ст. на Георгіївській стрічці). У серпні 1915 назначений помічником міністра на час війни із залишенням на посаді начальника канцелярії Військового міністерства.

З квітня 1916 служив начальником 32-ї піхотної дивізії на Південно-Західному фронті, потім — начальником штабу 10-ї армії.

За успішні дії із захоплення м. Чернівці нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеня. Від листопада 1916 — генерал-квартирмейстер Верховного головнокомандуючого (Верховним головнокомандувачем тоді був імператор Микола II), товариш (заступник) голови Особливої наради із захисту держави.

Після Лютневої революції 1917 — знову на фронті: командував 1-м армійським корпусом. З 16 червня 1917 — начальник штабу Верховного головнокомандуючого (Верховним головнокомандувачем на той час став генерал від кавалерії О.Брусилов). У серпні звільнений з посади у зв'язку з притягненням до суду за участь «у заколоті».

 
В'язні бихівської в'язниці. Під номером 6 — Лукомський

Разом з генералом від інфантерії Л.Корніловим і генералом-лейтенантом А.Денікіним утримувався під арештом у Бихові (нині місто Могильовської обл., Білорусь). Після взяття у листопаді керованими більшовиками частинами ставки Верховного головнокомандуючого генерал-лейтенанта М.Духоніна в м. Могилів (нині місто в Білорусі; перед цим Лукомський радив М.Духоніну перенести ставку до Києва) і жорстокого вбивства М.Духоніна інкогніто перебрався на Дон. Там брав участь у створенні Добровольчої армії (у січні—лютому 1918 очолював її штаб). Потому таємно направлений в Єкатеринодар (нині м. Краснодар) як представник Добровольчої армії при уряді Кубанської Народної Республіки. Був схоплений більшовиками, проте втік. Перебрався до Києва (на той час українські землі перебували під контролем австро-німецьких військ. Зустрічався з гетьманом П.Скоропадським, той запропонував йому очолити військове міністерство Української Держави, однак він відмовився, зіславшись на те, що повинен був, за його власними спогадами, повернутися в Добровольчу армію, а головне — «никогда и нипри каких условиях не мог согласиться работать с немцами». Мав зустріч з П.Мілюковим (той прибув до Києва, щоб вести переговори з німецьким командуванням про боротьбу з більшовиками), намагався довести йому, що Німеччина обов'язково програє війну.

У липні 1918 прибув до штабу Добровольчої армії. Був назначений помічником головнокомандуючого і начальником військового та морського управлінь. З жовтня 1919 — голова Особливої наради при головнокомандувачеві Збройних сил Півдня Росії, з грудня — голова уряду при ньому.

У лютому 1920 наказом генерала А.Денікіна увільнений (разом з генералами П.Врангелем, П.Шатіловим і віце-адміралами Д.Ненюковим і О.Бубновим) від служби за підтримку кандидатури П.Врангеля на місце командувача в Криму замість генерала М.Шилінга.

У березні 1920 призначений П.Врангелем як представник Російської армії при союзному командуванні Антанти в Стамбулі. В еміграції став помічником великого князя Миколи Миколайовича — дядька Миколи II. 1921—1922 оприлюднив спогади. За дорученням великого князя Миколи Миколайовича з серпня 1923 до жовтня 1924 був у США, потім здійснив поїздку на Далекий Схід.

У 1926 брав участь у роботі закордонного з'їзду російських емігрантів. 31 липня 1926 став головою всіх військових союзів і організацій на Далекому Сході та в Америці (виконував ці обов'язки до 1928). Після смерті князя Миколи Миколайовича відійшов від політичної діяльності. З 1928 був у розпорядженні голови Російського військового союзу.

У 1937 завершив «Очерки из моей жизни» (рукопис не опублікував; 1938 передав його разом з іншими документами в пакеті з приписом «Відкрити після 1950» до Російського закордонного історичного архіву в Празі; після Другої світової війни ці рукописи були перевезені до Москви).

Помер у м. Париж (Франція).

ПраціРедагувати

  • Воспоминания, т. 1—2. Берлин, 1922;
  • Очерки из моей жизни. «Вопросы истории», 2001, № 1—12.

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. К.—Філадельфія, 1995;
  • Брусилов А. А. Мои воспоминания. М., 2001;
  • Волков С. В. Белое движение. СПб., 2002;
  • Рутыч Н. Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных сил Юга *России: Материалы к истории Белого движения. М., 2002;
  • Залесский К. А. Кто был кто в Первой мировой войне. Биографический энциклопедический словарь. М., 2003.
  • Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.