Гаро (народ)

народ в Індії (штат Мегхалая) й Бангладеш

Гаро — тибето-бірманський народ на північному сході Індії (штат Мегхалая) та в сусідніх районах Бангладеш. Вони населяють західну частину Мегхалаї (історична область Гори Гаро) й є другим після кхасі за чисельністю етносом штату, становлять близько третини його населення.

Гаро
GARO TRADITIONAL DRESS-9.jpg
Пара гаро в традиційному вбранні.
Самоназва A·chik Mande
Кількість 1076 тис. осіб (2011)
Ареал Індія Індія (штат Мегхалая)
Бангладеш Бангладеш
Раса монголоїди
Близькі до: бодо, качарі, дімаса, чхутія
Входить до бара-бодо
Мова гаро
Релігія християнство, народна релігія

Гаро мало відомі зовнішньому світові, вони в значній мірі залишаються вільними від іноземного впливу. Частково це пояснюється недоступністю їхнього регіону, а частково природним консерватизмом народу. Найбільші відомі гаро тим, що є однією з небагатьох матрилінійних громад, що ще залишилися в світі.

За мовою, культурою та традиціями гаро відрізняються від більшості населення Індії, вони не належать до індійської цивілізації, не говорять індоарійською або дравідійською мовою, ніколи не були індуїстами. Гаро, разом із народами бодо, качарі, дімаса, чхутія, належать до числа народів бара-бодо, й є найбільшим серед них. За матеріальною культурою вони багато в чому нагадують культуру нага, а соціальна організація має ряд спільних рис із сусідніми кхасі. Гаро легко можна відрізнити від сусідів-бенгальців за зовнішністю, фізично вони більше схожі з народами Таїланду або Філіппін.

В Індії гаро належать до категорії зареєстрованих племен (англ. Scheduled Tribes). Цей статус чітко відділяє їх від інших зареєстрованих племен, а ще більше від основних народів Індії та інших категорій населення країни. Іншою є ситуація в Бангладеш. Як і решта етнічних меншин, гаро в цій країні не визнаються як група корінного населення. Вони не є бенгальцями ні за етнічними ознаками та культурою, ні за мусульманською релігією й перебувають на периферії суспільства країни, утворюють його маргінальний сегмент.

Етнонім «гаро», що є офіційною назвою народу як і Індії, так і в Бангладеш, має стороннє походження. Ніхто не знає його точного значення. Самі гаро цю назву не використовують, навіть у певному контексті вважають її образливою. Гаро в Індії зазвичай називають себе ачик (Achik, «горяни»), а в Бангладеш — манді (Mandi, буквально «людина»), існує також комплексний варіант власної назви — ачик-манді або ачик-манде (Achik Mandi, A·chik Mande, «гірський народ»). Незважаючи на відсутність спільної назви, всі гаро відчувають себе єдиною етнічною громадою й чітко відрізняють себе від сусідніх народів.

1947 року міжнародний кордон поділив землі гаро між двома новими країнами — Індією та Пакистаном (згодом Бангладеш). Незважаючи на те, що транскордонний рух ніколи не припинявся, розвиток гаро в двох країнах проходить в різних напрямках.

РозселенняРедагувати

Більшість гаро живе в гірських районах на заході індійського штату Мегхалая. Етнічний масив народу включає також північні райони Бангладеш, розташовані вздовж індійської кордону, на південь від Гір Гаро, Частина гаро живе на рівнині. Існує транскордонний термін Гароленд (англ. Garo-Land), що позначає етнолінгвістичну область гаро.

 
Мапа округів штату Мегхалая

У штаті Мегхалая гаро переважають в округах Західні Гори Гаро, Південно-Західні Гори Гаро, Північні Гори Гаро, Східні Гори Гаро та Південні Гори Гаро. Дрібніші острівці гаро на території Індії знаходяться в декількох районах в штаті Ассам (округи Ґоалпара (англ. Goalpara), Камруп (англ. Kamrup), Карбі-Англонг (англ. Karbi Anglong)), у Горах Кхасі (центральні та східні округи штату Мегхалая), в штаті Трипура (округи Західна Трипура, Ґоматі (англ. Gomati), Дхалай (англ. Dhalai), Кайлашахар (англ. Kailasahar)), а також у штатах Нагаленд (округ Когіма) та Західний Бенгал (округи Джалпайгурі (англ. Jalpaiguri) та Куч-Бегар (англ. Cooch Behar)).

Переважна більшість гаро в Бангладеш живе на крайній півночі країни, в північних районах округів Майменсінгх (підокруги Галуагхат, Дхобаура), Нетрокона (підокруги Дургапур, Калмаканда), Шерпур (підокруги Налітабарі, Джхенайґаті), менше в Джамалпур, що належать до регіону Майменсінгх, та сусіднього округу Сунамгандж (регіон Сілет). Ця прикордонна смуга на заході частково заходить також у регіон Рангпур. Близько 15 % гаро Бангладеш проживає в салових лісах Мадхупуру, щонайменше за півсотні кілометрів від індійського кордону. Адміністративно вони належать належить до округів Тангайл (підокруг Мадхупур) та Ґазіпур (підокруг Шрипур) регіону Дакка. Третю групу складають гаро, які після 1947 року мігрували на плантації чаю та бетеля, розташовані регіоні Сілет. Ще одна група — це міські гаро, що живуть у Дацці, а також Майменсінгху, Читтагонзі та інших великих містах; чисельність цієї групи постійно зростає.

Гори Гаро утворюють західну кінцівку хребта, що розділяє долину Брахмапутри та рівнини Бангладеш. Найвищі хребти Тура та Арбела розташовані в центрі області й проходять паралельно один одному. Найвища вершина Нокрек належить до хребта Тура й має висоту 1412 метрів над рівнем моря. Окремі гірські хребти відокремлені один від одного глибокими долинами. В напрямку рівнин висота гір поступово зменшується. Гори приймають на себе значну частину мусонів, що приходять з Бенгальської затоки. Сезонні дощі живлять ліси, які займають більшу частину необроблюваних земель. Річки, маловодні в зимові місяці, сильно розливаються під час літніх мусонів. Головною річкою регіону є Сомешварі, гаро називають її Сімсанг. Значна частина Гір Гаро є населеною, але кілька ділянок відведені під охоронні території. Національний парк Нокрек (англ. Nokrek National Park), розташований поблизу міста Тура, належить до Світової мережи біосферних заповідників[1].

У межах Гір Гаро, крім гаро, живуть також рабха, гаджонг, коч, раджбансі, далу, меч, качарі та невелика кількість мусульман і непальців. Більшість їх зосереджена вздовж кордонів області. Внутрішні райони лишаються практично етнічно однорідними, крім гаро, тут живуть лише нечисельні непальці, недавні іммігранти, які тримають великі стада великої рогатої худоби. Після розділу Британської Індії до Гір Гаро також прибула значна кількість бенгальців, біженців із Східного Пакистану в 1947, 1964 та 1971 роках. Вони оселилися в основному в Турі, головному місті району. Інші нещодавні іммігранти походять з різних частин північної Індії, вони присутні в Турі та в інших населених пунктах як торговці, власники магазинів та поденники, але їхня кількість є невеликою.

На рівнинах гаро живуть мішано із бенгальцями або асамцями.

ЧисельністьРедагувати

За даними перепису населення Індії 2011 року, в штаті Мегхалая жило 821 026 гаро (412 929 чоловіків і 408 097 жінок), з них 725 446 осіб — сільські жителі, 95 580 осіб жило у містах[2]. Вони становили 27,7 % загальної чисельності населення штату у 2 964 007 осіб[3]. Чисельність гаро та їх доля в населенні за округами є такими: Західні Гори Гаро — 337 306 осіб (52,5 %), Східні Гори Гаро — 274 821 особа (86,5 %), Південні Гори Гаро — 128 215 осіб (89,9 %), Західні Гори Кхасі — 42 615 осіб (11,1 %)[2][3]. Більшість гаро живе у сільській місцевості. Найбільшим населеним пунктом Гір Гаро є Тура (англ. Tura), адміністративний центр округу Західні Гори Гаро. Населення цього міста становить понад 70 000 жителів.

За межами Мегхалаї найбільші громади гаро в Індії живуть у штатах Ассам — 161 392 особи[4], Трипура — 12 952 особи[5], Нагаленд — 2346 осіб[6] та Західний Бенгал — 2039 осіб[7].

У Бангладеш, за переписом населення 2011 року, проживало близько 76 000 гаро, найбільше в округах (зилах) Майменсингх 25 932 особи (в тому числі 12 404 особи у підокрузі Галуагхат і 9803 особи в підокрузі Дхобаура)[8], Нетрокона 17 982 особи (в тому числі 8913 осіб у підокрузі Дургапур і 8231 особа в підокрузі Калмаканда)[9], Тангайл 13 785 осіб (в тому числі 13 599 осіб у підокрузі Мадхупур)[10], Шерпур 8 456 осіб (в тому числі 3447 осіб у підокрузі Налітабарі та 3040 осіб у підокрузі Джхенайґаті)[11] і Дакка 7676 осіб (найбільше в районі Ґульшан-тхана (англ. Gulshan Thana) — 3426 осіб)[12].

Коли йдеться про племінні групи населення, нерідко неофіційні приватні переписи значно перевищують статистичні дані, що наводяться в офіційних документах. Це зокрема стосується й гаро, що живуть на території Бангладеш. Серед наявних оцінок: 100 тис. (Burling, 1997), 130 тис. (Drong, 2004), 102 тис. (Gain, 2005), 120 тис. (Lewis, 2009), 105 тис. осіб (Sangma, 2010)[13].

ПідрозділиРедагувати

Гаро поділяються на 11 підрозділів (локальних етнографічних груп): абенг, атонг, акаве, дуал, матчі, матабенг, чибок, чисак, мегам, руга, ґанчинг. Займаючи окремі території, протягом тривалого часу вони жили у відриві одна від одної й сформували свої власні окремі ідентичності, культури й діалекти.

Акаве (A'kawe) або аве (A'we) займають всю північну частину Гір Гаро та рівнини біля їхнього підніжжя від округу Камруп на сході й майже до річки Джинарі (Jinari) на заході. Термін акаве застосовують до жителів рівнинних районів Асаму, вони займаються орним землеробством. Аве називають мешканців долин і низьких гір, розташованих уже в межах Гір Гаро; крім оранки, вони можуть практикувати й підсічно-вогневе землеробство. За звичаями та мовою — це одна етнічна група.

На північному сході Гір Гаро розселені чисак (Chisak). Вони займають смугу приблизно 30 миль шириною на захід від Гір Кхасі, на півночі межують з акаве, на півдні кілька миль не доходять до річки Сомешварі. Чисак мають багато спільного з акаве, але є й відмінні риси в одязі та звичаях, які дозволяють ідентифікувати їх як окремий підрозділ. Відразу на південь від чисак живуть дуал (Dual). Їхні села розташовані на берегах річки Сомешварі та на пагорбах на південь від неї. Райони розселення дуал знаходяться й далі на південь, включаючи рівнини на півночі округу Маймесінгх в Бангладеш. Матчі (Matchi) мешкають у центральній частині долини Сомешварі, на захід від дуал, і поширюються на північ, сягаючи території аве, а також на південь, сягаючи північних схилів центрального хребта. Вони займають серце Гір Гаро, в минулому славились виробництвом бавовни.

Найчисленнішим підрозділом гаро є абенг (A'beng, Ambeng). Вони займають майже половину території Гір Гаро, включаючи місто Тура. Абенг населяють всі західні гори й більшу частину районів на південь від центрального хребта до річки Боґай (Bogai). Невелика їхня група також мешкає на південному сході Гір Гаро, недалеко від межі з Горами Кхасі. Матабенг (Matabeng), відомі також під назвою матжанчі (Matjanchi), розселені трохи на північ від річки Сомешварі, між територіями абенг та матчі. Хоча матабенг вважаються окремим підрозділом, існує думка, що вони можуть бути сумішшю абенг та матчі. Східними сусідами абенг є чибок (Chibok). Вони живуть у верхній частині долини річки Богай, сягаючи на сході річки Нітай (Nitai). Чибок нечисельні, але їхні міфи, танці та загальна культура помітно відрізняються від інших груп гаро. Ґанчинг (Ganching, інша назва ґара, Gara) живуть в південній частині області, на південь від основного хребта, від річки Нітай до річки Сомешварі. Вони відомі своєю майстерністю в скульптурі та будівництві житла.

У межах Гір Гаро є два невеликих анклави народів атонг та руга. Ці етнічні групи мають власні мови, але вважають себе гаро; так само сприймають їх і всі інші гаро. Атонг (Atong) населяють південносхідну частину Гір Гаро, займаючи долину Сомешварі та розташовані навколо неї гори, на північ поширюються до Сіджу. До отримання Індією незалежності це був найзаможніший підрозділ гаро, який також досяг значних успіхів в освіті. Проте новий державний кордон боляче вдарив по економіці атонг, обірвавши традиційні комерційні зв'язки з округом Майменсингх, який опинився в складі Пакистану, а згодом Бангладеш. Атонг сильно відрізняються від решти гаро своїм діалектом. Він більше схожий на мову коч і незрозумілий для інших підрозділів гаро. Проте всі атонг є двомовними, вони володіють діалектом аве, який став лінгва-франко, а також мовою навчання в усіх школах гаро, й не мають проблем у спілкуванні з іншими гаро. На південь від чибок, на низьких пагорбах, що межують з округом Майменсингх у Бангладеш, поблизу Далу, розселена ще одна маленька група зі своєрідною культурою — руга (Ruga).

Мегам (Megam) живуть на східному кордоні Гір Гаро від округу Камруп на півночі до округу Майменсінгх на півдні, населяють також долину Ронгкай та долини біля підніжжя гір Чикманг і Балпакрам; живуть і в окрузі Західні Гори Кхасі. Сусіди-кхасі називають їх линнгам (Lyngngam), а самих мегам вважають одним із своїх підрозділів. Мегам розглядаються як мішана група. Їхня мова є близькою до мови кхасі й абсолютно незрозумілою для решти гаро. Натомість їхня зовнішність, соціальна структура й звичаї такі самі, як у гаро. Гаро вважають мегам своїми одноплемінниками.

Серед гаро на території Бангладеш є представники більшості підрозділів, що існують в Горах Гаро: абенг, чисак, дуал, ґара-ґанчинг, атонг. Гаро в Горах Кхасі здебільшого належать до підрозділів мегам, матчі, чисак та атонг. Гаро в долині Брахмапутри та в інших районах Північносхідної Індії належать до підрозділу акаве.

У результаті покращення комунікацій, розвитку транспорту, реалізації економічних проектів була зруйнована ізоляція окремих підрозділів гаро, й вони майже злилися в єдине ціле. Незалежно від того, чи живуть вони в горах, чи на рівнині, всі гаро мають спільну сильну племінну свідомість. Всі вони говорять однією мовою, мають спільні підвалини культури та традиції. Їх легко відрізнити від інших племен та народів регіону.

МоваРедагувати

Говорять мовою гаро, яка належить до групи бодо-гаро сино-тибетської мовної сім'ї. Вона виявляє схожість з мовами бодо-качарі, коч, дімаса й кокборок, перебуває в тісному контакті з мовами бодо в Асамі та кхасі в Мегхалаї.

Мова гаро поділяється на ряд локальних діалектів: абенг (A'beng, A'bengya, Am'beng), ачик (A'chick, A'chik, Achik), аве (A'we), чисак (Chisak), дуал (Dual), матчі (Matchi), дакка (Dacca), ґанчинг (Ganching), камруп (Kamrup), руга (Ruga), атонг (A'tong), чибок (Chibok). Діалекти абенг, ачик, аве, брак, чибок, дуал і матчі мають лексичну схожість між собою й утворюють спільну підгрупу гаро. Проте носіям діалектів, поширених далеко один від одного, потрібен деякий час і терпіння, щоб зрозуміти один одного. Зокрема, два діалекти, що мають найбільше носіїв, а саме ачик і абенг, не є взаємно зрозумілими.

Діалекти руга та атонг відрізняються від решти діалектів гаро й водночас є близькими між собою. Вони належать до групи діалектів коч і не є зрозумілими для інших гаро. До мови гаро вони зараховуються лише через те, що їхні носії належать до числа підрозділів гаро. З основних діалектів гаро найближче до мов підгрупи коч стоїть діалект абенг.

Зовсім іншою є мова підрозділу мегам. Вона тісно пов'язана з мовою кхасі, можливо навіть є її діалектом. На відміну від більшості мов корінного населення північносхідної Індії, включаючи й гаро, мови кхасі та мегам (кхасі називають її линггам) не є тибето-бірманською, а належить до астроазійської мовної сім'ї.

Стандартним діалектом гаро вважається ачик. Він є найбільш розвиненим, на ньому базується літературна мова гаро. Цим обумовлений його престижний статус серед інших діалектів.

Американські баптистські місіонери розробили писемність гаро в останні десятиліття XIX століття. Вони взяли за основу орфографію діалекту ачик, в районах поширення якого було найбільше освічених гаро. Писемність була розроблена на основі латинської абетки, вона була впроваджена місіонерами як засіб початкової освіти на всій території Гір Гаро. Було опубліковано кілька збірок історій гаро, виходить декілька тонких щотижневих газет, але, крім шкільних підручників, найбільш важливими публікаціями мовою гаро є релігійні. Це, зокрема, Біблія, яка вже тривалий час є доступною мовою гаро, а також збірки псалмів та різні інші християнські тексти. Письмова мова використовується також у приватному листуванні. Але читачі гаро вимагають більше літератури, адже, щоб прочитати всю наявну друковану літературу мовою гаро, знадобиться лише кілька місяців[14].

Гаро є основною розмовною мовою в Горах Гаро, більшість використовує стандартизовану форму на базі діалекту ачик. На своїх північних, західних і південних кордонах більшість гаро володіє також бенгальською або тісно пов'язаною з нею ассамською мовою (гаро обидві ці мови називають «бенгальською»).

Мова гаро має офіційний статус у штаті Мегхалая, хоча й не належить до числа офіційних мов Індії. Вона викладається в початкових класах школи в західних округах штату, мовою гаро ведуться радіопередачі, використовується вона й на університетському рівні. Департамент Гаро (англ. Department of Garo), єдиний в своєму роді в світі, був заснований в 1996 році разом із утворенням Північносхідного Гірського університету (англ. North Eastern Hill University). Департаментом були задокументовані на аудіо- і відеокасетах частина епічної поезії «Katta Agana», легенда «Dikki & Bandi», дещо з народних казок, пісень і традиційної усної поезії[15]. За мірками північносхідної Індії, громада гаро добре забезпечена англійськими словниками (маються на увазі гаро-англійські словники). Стан граматики гаро є менш задовільним[14].

Офіційною мовою штату Мегхалая є англійська, вона є мовою державних установ та основною мовою освіти. Сучасне покоління гаро все більше схиляється в бік англійської мови. Разом із тим, рівень грамотності (англійською) серед гаро Магхалаї становить 55 % (2001, перепис), це нижче в порівнянні з кхасі, іншою основною етнічною групою штату[16][15].

На території Бангладеш мова гаро не має офіційного статусу. Єдиною державною мовою в цій країні є бенгальська. Бенгальською ведеться викладання в школі. Більшість гаро в Бангладеш є двомовними, практично всі краще або гірше володіють бенгальською. Понад 80 % частіше використовують рідну мову, решта — бенгальську[17]. Між собою вдома та в селі люди зазвичай говорять мовою гаро. Бенгальська мова домінує в християнському богослужінні, бенгальською гаро користуються в магазинах, більшість власників яких є бенгальцями, а вони не володіють жодним з діалектів гаро.

Знання бенгальської мови для гаро в Бангладеш є необхідним з практичної точки зору. Це дає їм змогу спілкуватися в державних органах, ефективно використовувати бенгальську літературу. Місцеві гаро мають позитивне ставлення до бенгальської мови. Вони доволі непогано володіють бенгальською й не мають жодних проблем у спілкуванні з бенгальцями. Їхня вимова відрізняється від розмовної мови етнічних бенгальців і більше відповідає літературній формі, що використовується в Дацці, а також у книжках. Діти гаро рано починають вивчати бенгальську, а ще вони більше контактують з бенгальцями, тому молоде покоління краще за старше знає цю мову. Освічені гаро більше користуються бенгальською, ніж рідною мовою. Рівень грамотності бенгальською серед гаро в Бангладеш (близько 90 %) є набагато вищим, ніж у середньому по країні, але кількість високоосвічених осіб є дуже низькою. Високий рівень грамотності є результатом діяльності місіонерських шкіл та неурядових організацій[13].

Грамотність рідною мовою серед гаро в Бангладеш становить лише 37 %[17]. Цей факт обумовлений їхнім неоднозначним ставленням до діалекту ачик, єдиного, що має писемність. Для більшості гаро в Бангладеш він не є рідною мовою, й у них відсутнє вільне володіння цим діалектом на розмовному рівні. Діалектом ачик володіє в Бангладеш лише незначна кількість гаро, переважно представники старшого покоління. Суттєвою проблемою є те, що діалект ачик використовує латиницю, тоді як в Бангладеш поширене бенгальське письмо і йому навчають дітей у школі. Найпоширенішим серед гаро Бангладеш є діалект абенг, його розуміють і ним говорять тут практично всі гаро. Абенг вже давно виконує роль регіональної мови й став лінгва-франка для різних груп гаро в Бангладеш, але він не має власної писемної форми. Існують лише окремі записи діалектом абенг з використанням бенгальської абетки, були спроби стандартизувати його й надати йому писемний статус.

Мова гаро зазнала впливу з боку бенгальської та англійської мов, найбільше це помітно в запозичених словах. Теми освіти, політики, християнської релігії або сучасних технологій гаро не можуть висвітлити без використання запозичених слів, і вони не соромляться цього робити. Високоосвічені гаро спираються на англійську або бенгальську мови й вільно адаптують слова з цих мов до мови гаро, при цьому відбувається переважно фонологічна адаптація. Гаро запозичували бенгальські слова протягом багатьох століть. Особливо сильним бенгальський вплив є в Бангладеш, тут він стосується не лише використання бенгальських слів, а й побудови речення. Бенгальський тиск є менш сильним на гаро, що живуть в Індії, оскільки вона там не є мовою навчання або державних органів. Навіть бенгальські торговці в штаті Мегхалая достатньо володіють мовою гаро, щоб вести справи зі своїми клієнтами їхньою рідною мовою. Проте, навіть діалекти найвіддаленіших районів у Горах Гаро увібрали велику кількість запозичених бенгальських слів. Вплив англійської мови є порівняно недавнім, але тепер вона конкурує з бенгальською як джерело запозичень. Вплив англійської мови є сильнішим серед індійських гаро, ніж серед гаро з Бангладеш, прямо пропорційно до послаблення впливу бенгалі.

РелігіяРедагувати

95,6 % гаро в Індії є християнами, решту становлять прибічники народної релігії, індуїсти, є незначне число буддистів та мусульман[18]. У Бангладеш 56,0 % гаро вважають себе християнами, 40,3 % все ще дотримуються народної релігії, 3,7 % становлять індуїсти[13].

Незважаючи на наявність власної народної релігії, більшість гаро була навернена на християнство. Християнізація значною мірою модернізувала людей, християни гаро зазвичай є більш просунутими в плані освіти, охорони здоров'я, економічного стану та прогресивних відносин. Деякі представники старшого покоління продовжують зберігати традиційні вірування, проте зовнішні ознаки старої релігії тепер знайти важко. Гаро-християни вважають своїх одноплемінників, які дотримуються традиційної релігії, відсталими людьми, вони вважають, що ті повинні відмовитися від практики поклоніння предкам, силам природи й божествам. Прибічники традиційної релігії, свою чергу, звинувачують християн у тому, що ті збилися з правильного шляху, й вимагають у них поваги до себе. У той же час представники обох релігій живуть разом і не мають жодних проблем у взаємодії між собою. Кожен гаро з числа тих, хто дотримується традиційної релігії, зараз має серед християн родичів, сусідів або друзів. Діти гаро відвідують християнські школи й дуже часто стають християнами, якщо вони ще досі ними не були.

Прийняття християнства не означає, що гаро зовсім відмовились від своєї традиційної культури. Багато елементів традиційного життя, зокрема система родинних відносин, форма шлюбу, одяг, значною мірою лишаються недоторканими. Більше того, спостерігається бажання християн гаро включити старі традиції в свою нову віру. Наприклад, християни також відзначають велике щорічне традиційне свято врожаю Вангала. За походженням воно мало умилостивити духів і демонів і проходило з випивкою та танцями. В наші дні християни гаро святкують свою версію Вангала. Вони перетворили його на свято подяки й культурну подію, відкинувши духовні аспекти, пов'язані з традиційними віруваннями.

Гаро сильно відрізняються за релігією від багатьох своїх сусідів. На півночі Майменсінгху в Бангладеш вони єдині, хто прийняв християнство. Певною мірою сусідніми народами широко визнається рівняння «гаро=християнин». Гаро ніколи колективно не приймали індуїзм, й у минулому сусіди-індуїсти, зокрема гаджонги, зверхньо дивилися на них, відчуваючи себе вищою кастою, й тримали необхідну соціальну дистанцію. Проте з прийняттям гаро християнства ситуація змінилася, тепер завдяки кращій освіті, політичному впливу та соціально-економічному становищу вони стали найвпливовішою й процвітаючою не-бенгальською меншиною в північній частині Майменсінгху.

СангшарекРедагувати

Традиційна релігія гаро сангшарек (Sangsarek, Sang Sharek) є складною й важкою для розуміння, це система переконань, в основі яких лежить принцип страху перед надприродними силами. Було прийнято вважати, що вона є анімістичною за своєю природою, але це не відповідає дійсності. Гаро вірять в існування верховного бога-творця, який створив цілий всесвіт і контролює менших богів. На думку експертів, їхня релігія є монотеїстичною з високо ритуальною політеїстичною формою поклоніння.

Гаро віками жили близько до природи, й світ навколо був для них наповнений безліччю добрих і злих духів, яких вони називають міте. Термін міте охоплює все те, що прийнято називати богами й богинями, а також різних духів та бісів нижчого рівня. Всі вони вважаються безсмертними. Божества гаро настільки численні, що навіть священнослужителі не можуть назвати всі їхні імена. Був складений список з 230 імен божеств гаро, але він не є вичерпним. Є як добрі, так і злі божества. Одні з них розглядаються як творці людини, світу та всього, що в ньому існує, інші контролюють природні явища, ще інші визначають долю людини від її народження й до самої смерті. Деякі з богів вважаються символами успіху, рятівниками від хвороб і визначальними силами в плані щастя або нещастя. Духи в світі гаро-сангшарек існують скрізь: на небі, на землі, у водних глибинах, у печерах, ущелинах серед гір, у деревах, заростях бамбуку тощо. Річки та озера, гори та пагорби, дерева та чагарники, палиці та каміння — все це оселі певних духів. Так само зірки, сонце та місяць, пори року пов'язані з певними духами.

Міфологія гаро об'ємна, складна й заплутана, вона покладається лише на людську пам'ять, тому змінюється зі зміною місця й обставин, а різні підрозділи народу мають власні назви своїх богів, богинь та духів. Міфологія є основою традиційної релігії, різноманітних свят та церемоній народу. Істоти або сили природи, яких гаро за своїм досвідом сприймають як дуже могутні, розглядаються як боги. Щоб ці боги були задоволені, їх вшановують через різні ритуали. Кожне божество відоме в гаро під декількома іменами, використання яких залежить від обставин. Верховного бога, бога-творця найчастіше називають Татара-Рабуга, а всього гаро зберігають понад 160 різних імен цього бога. Гаро мають різні версії створення світу та всього, що існує в ньому. Всі вони зводяться до того, що Татара-Рабуга давав послідовні завдання богам нижчого рангу й наповнені численними деталями. Гаро вірять, що Земля, всі живі істоти та землі та в морі, небесні тіла, дощ та вітер, разом із меншими богами, були створені за вісім днів.

Нижче за рангом за Татара-Рабугу стоїть бог Салджонг, тісніше пов'язаний з людськими справами. Це бог-сонце, бог родючості, який є джерелом всіх дарів для людей та всіх інших живих істот. Він забезпечує ріст дерев, бамбуку, сільськогосподарських культур, дозрівання плодів та врожаю. Який би урожай не був отриманий — все це лише завдяки прихильності та милосердю Салджонга; нічого не можна отримати без його доброї на те волі. Тому після жнив на його честь проводять свято Вангала, це найбільше свято гаро. Салджонг також має декілька імен, деякі гаро ототожнюють його з Татарою-Рабугою, інші вважають їх різними богами. Чорабуді — добрий дух, захисник сільськогосподарських культур. Перші плоди з полів пропонують саме йому.

Сусіме — богиня-місяць, дарує людям і добре, й погане, вона викликає й лікує сліпоту, кульгавість та інші захворювання, підбурює людей до сварки. Тому люди намагаються догодити їй, жертвують їй свиней, курей та алкоголь. Уважається богинею багатства. Гоера — бог сили, викликає грім та блискавку; блискавкою він знищує дерева, людей і тварин. Йому моляться за здоров'я та сили після тривалої хвороби. Калкаме — старший брат Гоера; він піклується про життя людей, береже їх від диких тварин, різних хвороб та небезпек.

Гаро-сангшарек вірять в існування багатьох духів нижчого рангу, більшість з яких є злими. Окремо стоїть Наванг — злий дух, який пожирає душі померлих людей на шляху до чистилища. Наванг також намагається пожирати живих людей, з цією метою він бродить світом, іноді в людській подобі, а іноді в подобі міфічної тварини Малдендонг. Він також викликає болі в шлунку, блювоту, діарею.

Гаро дуже релігійні й богобоязкі люди. Вони бояться таких природних явищ, як грім, блискавка, землетрус, затемнення, вітер, дощ, зірки, що падають. Люди вважають, що кожну з цих природних сил контролює певний дух. Саме ці духи, а не природні явища є об'єктом поклоніння. Гаро вважають, що надмірні дощі, посуха, будь-яка хвороба тіла чи розуму, фізичні недуги, нещасні випадки чи неприродна смерть спричинені гнівом тих чи інших божеств або духів. Доля людини з моменту її народження також керується безліччю духів і божеств. Духи здатні заподіяти шкоду людині у випадку здійснення нею будь-якого гріха.

Гаро вважають, що кожна людина має двічі за своє життя сильно захворіти, один раз — у дитинстві (ця хвороба зветься бімаріма), інший — у дорослому віці (камбепеа). Дехто при цьому помирає, інші живуть далі. Ніколи не відомо, яку форму матиме хвороба. Це може бути холера, віспа, дизентерія або будь-яке інше захворювання. Коли стає зрозумілим, що мають справу саме з бімаріма або камбепеа, проводять дуже складну й коштовну церемонію денджарінга. Для одужання хворого, потрібно принести в жертву свиню або навіть корову, а у випадку з багатою людиною церемонії стають ще дорожчими й складнішими.

Гнів богів та духів, за віруваннями гаро, має стримуватись жертвами, а їхня доброта віддячена молитвою й також жертвами. Тому всі релігійні церемонії сангшарек вимагають жертви, необхідної для заспокоєння та умиротворення духів, здобуття їхньої прихильності. Жертвують тварин і птахів, їжу та алкоголь. Жертви приносять також з нагоди народження, шлюбу, смерті, хвороби, а ще для хорошого врожаю й добробуту громади, а також для захисту від руйнувань та небезпек. У кожному конкретному випадку прийнято приносити відповідні жертви. Розмір жертви залежить від масштабу проблеми. Добрим божествам жертв не пропонують, оскільки вони не завдають людям шкоди.

Гаро вважають, що, якщо злий дух іншого клану нападає на будь-яку особу, то духи його власного клану допомагають йому.

Гаро-сангшарек мають своїх священників (жерців), яких звуть камалами (Kamal, Khamal). Камали зберігають знання про існування та діяльність богів. У минулому вони відігравали важливу роль у суспільстві гаро, керували всіма видами соціальних функцій, зокрема, проведенням богослужінь; всі жертви богам здійснював тільки камал. Гаро зазвичай приходять до камалів для лікування різних захворювань. Шляхом медитації священник з'ясовує, який саме злий дух турбує хворого; потім дає засіб для полегшення. Коли дух визначений, йому приносять жертву. Вважається, що через сон або медитацію камали отримують від богів і богинь мантри (священні гімни). Кожен конкретний гімн є молитвою, яка читається для конкретного божества.

Позиція священника не є спадковою, вона також не обмежується жодним конкретним соціальним класом; будь-хто, хто має відповідні знання та здібності, знає молитви й заклинання, краще за інших наділений здатністю віщування, може бути камалом. Священник не має в громаді ніяких привілеїв, отримує за свою роботу зовсім невелику винагороду. Як і всі інші, він має працювати в полі. Від односельців він відрізняється лише тим, що має приділяти увагу іншим, навіть отримуючи від цього особисті незручності. Незважаючи на всі ці фактори, в кожному селі є свій камал, і він ніколи не уникає своїх обов'язків.

В усіх нехристиянських селах гаро зводять різні види вівтарів та святинь, де приносять жертви богам або духам. Ці жертовні вівтарі споруджують з бамбуку, вони мають різну форму та конструкцію, яка відповідає конкретному духові. Спеціальні вівтарі ставлять для принесення жертв злим духам, які можуть завдати шкоди врожаю. Перед хатою або біля неї також ставлять жертовники у вигляді довгих рядів стовпчиків з бамбуку з листям, тут приносять жертви померлим членам родини та духам. Вівтарі для померлих гаро називають меманг-мідонг, а вівтарі для духів — міте-мідонг.

Окрім жертв у випадках хвороби та різних соціорелігійних свят, існують також певні щорічні обряди, які проводяться всією громадою села. Такою зокрема є церемонія асонгтата, покликана захистити членів громади від небезпеки, що виходить із лісу, а також від хвороб та нещасних випадків протягом наступного року. Церемонія проходить у спеціально відведеному для цього місці, що зветься асонг, зазвичай на околиці села. Тут жертвують козла, а місяць по тому обов'язково ще лангура або бамбукового щура (Rhizomys pruinosus). Перед жертвою двоє чоловіків проводять тварину на мотузці селом, заходячи до кожної хати, при цьому інші селяни б'ють зовні по стінах хати, щоб налякати й вигнати злих духів, які, можливо, оселилися в ній. Тоді тварину відводять за село, забивають і розпинають на бамбукових палицях, навколо розіп'ятої тварини по колу ставлять довгі й гострі бамбукові кілки — символічна захисна стіна. В минулому так оточували село з усіх боків, щоб запобігти нападам ворогів.

У гаро немає поняття гріха в нашому розумінні, й вони не мають жодної концепції заслуг або добрих справ, які б давали б їм можливість після смерті жити на небі. Вони не вірять у рай та пекло. Для них хорошою є людина, яка не шкодить почуттям і настроям інших людей та регулярно здійснює жертви богам та духам.

Гаро дуже поважають і шанують своїх померлих предків. На їхню честь вони зводять на кладовищі святині й різьблені пам'ятники. Але гаро не мають культу предків, вони не обожнюють предків і, за винятком поховального ритуалу, не приносять їм жертви. З іншого боку, гаро дуже бояться появи привида померлої людини, але з радістю сподіваються на її реінкарнацію після періоду покаяння в світі духів.

Гаро вірять в існування людської душі, яка після смерті покидає тіло й вирушає в призначене місце, щоб прожити там певний час перед перевтіленням. Місце проживання душ померлих має конкретну адресу — це гора Читманг (Chitmang) на південному сході Гір Гаро; у минулому душі «відправлялися» в інші місця. Подорож до Читмангу довга, й душа має бути забезпечена путівником, їжею, одягом, прикрасами та грошима. Все це кладуть у труну разом із небіжчиком. На шляху до Читмангу є місця, де душі обідають, де вони миються. За старих часів, коли ще практикувалися людські жертви, було прийнято, щоб душа багатої людини під час подорожі до Читмангу мала слугу, зазвичай убивали когось із рабів або полонених. Тепер замість людини жертвують курку. Шлях до Читмангу не є безпечним для душ, в одному місці на них очікує демон Наванг. Демон бажає латунних кілець, які гаро пучками носять у вухах, тому померлого обов'язково забезпечують цими прикрасами. Душа кидає кільця на землю й, поки Наванг збирає їх, рятується втечею.

Так само, як люди працюють на землі, душі повинні працювати в Читманзі. Вони також зустрічаються й спілкуються тут з душами померлих родичів, які прибули сюди раніше й ще не повернулися до наступного земного життя. Період випробування в Читманзі та спосіб повернення на землю, на думку гаро, залежать або від причини смерті людини, або від гріхів, які вона вчинила протягом життя.

Душа повертається на землю шляхом реінкарнації, вона вселяється в тіло новонародженої тварини чи людини й починає нове життя. Цей процес може повторюватися покоління за поколінням. Найбільшою нагородою за доброчесне життя є знову народитись у тому ж материнському роді (маджонгу), що й у попередньому житті. Якщо людина в житті грішила, як покарання, вона може відродитися твариною. Найнижчою формою повторного втілення є комахи та рослини, вище стоять тварини й птахи, ще вище — люди.

Вірування гаро містять переконання про існування людей, здатних різними способами обертатися на небезпечних диких звірів, таких як тигри, змії та слони, а згодом повертатися до людської форми. В існування перевертнів продовжують вірити й багато гаро-християн. Уважають, що в стані глибокого сну або гіпнотичного трансу душа може покидати тіло такої особливої людини та вселятися в тіло тварини. Все, що відбувається з такою твариною, господар душі бачить уві сні. Гаро вірять, що якщо вбити тварину з людською душею, водночас помре уві сні й господар душі. Гаро також вірять, що магічними засобами деякі люди можуть досягти фізичної метаморфози й перейти від людської форми до тваринної. Для такого перетворення потрібно було промовити певні заклинання та виконати певні ритуали. Однак ці методи значною мірою були втрачені[19].

Гаро надають великого значення шануванню богів, які контролюють пори року й від дій яких залежить отримання врожаю. Основним традиційним заняттям народу є підсічно-вогневе землеробство (джум), серія щорічних свят супроводжує всі найважливіші етапи його річного господарського циклу. На кожному етапі вирощування та збирання врожаю духам пропонують визначені традиціями жертви. Гаро святкують із радістю й водночас із належною урочистістю. Кожне свято складається з двох частин: релігійної та соціальної. Релігійний аспект свята полягає у шануванні різних божеств та духів. Після завершення цієї частини починається бенкет, музика й танці. Традиційні свята та обряди гаро мають місцеві варіації, але відмінності зазвичай спостерігаються лише в деталях.

Сільськогосподарський сезон розпочинає церемонія опата, яка передує розчищенню нового поля. Спочатку люди розчищають лише невелику ділянку та йдуть додому. Якщо вночі присниться поганий сон, від вибраної ділянки відмовляються й шукають іншу, тоді знову очікують на сприятливий знак уві сні. Всі здійснюють цю церемонію, але святкові заходи не проводяться. Свято денбілсія знаменує завершення розчищення нового поля й покликане благословити його. Свято відзначається в січні чи на початку лютого. Жителі села збираються разом у хаті нокми (сільського голови), до полудня зводять вівтар і здійснюють жертви, а в другій половині дня влаштовують спільний бенкет; веселощі іноді продовжуються до пізньої ночі. Схожою є церемонія агалмака, яку проводять відразу після випалювання нових полів. Далі розпочинається сівба. Після її завершення люди повертаються в село, а вдень всі п'ють і бенкетують у хаті нокми. Свято аширока гаро влаштовують, коли саджають рис. Люди прагнуть отримати допомогу божеств, сподіваються, що ті принесуть їм дощі та сонце в потрібний час; знову приносять жертви.

Церемонія міамуа має забезпечити хороший урожай. Зазвичай її проводять в кінці червня — на початку липня, після того, як рис підріс, але ще не почав дозрівати. Нокма на власному полі приносить жертву в присутності всіх жителів села, закликає благословення богів на врожай; тоді всі повертаються в село на бенкет. Церемонія ронгчугала або ґіндегала проводиться перед жнивами. Богам пропонують рис із нового врожаю, після проведення церемонії люди, кожен у своїй хаті, їдять, п'ють, грають на гонгах, але не танцюють. Після завершення збирання рису, звичай у вересні, проводять церемонію агая, щоб подякувати богам за врожай. Кожне домогосподарство готує рибу, крабів чи птицю й пропонує їх богам. Після закінчення жертвопринесень та обрядів люди обходять село, їдять, п'ють, грають на музичних інструментах і танцюють у кожній хаті. Ці розваги тривають декілька днів.

Після закінчення збирання врожаю в Горах Гаро проводять найбільше свято року вангала. Зазвичай воно відбувається в жовтні й триває близько тижня. Кожне село призначає власну дату проведення свята. Вангала святкують з великою помпезністю та розмахом. Готують багато їжі й напоїв. На базарі купують кращих корів, прикраси, новий одяг тощо. Деякі люди до свята ремонтують свої хати, щоб розмістити в них гостей та відвідувачів. Значну частину свята забезпечує нокма. Вангала супроводжується традиційними іграми та ритуалами. Люди вшановують бога Сонця Салджонга, приносять йому жертви й просять його благословення на майбутнє. Проводиться також шанування інших божеств і духів. Святкують усім селом, влаштовують масштабний бенкет, споживають багато алкоголю, вночі відбуваються групові танці, які тривають до світанку. Під час святкування молодь вибирає собі наречених. Свято триває, поки не закінчиться весь алкоголь. Існують регіональні відмінності в деталях проведення вангала. Рівнинні гаро натомість святкують гуревата (свято коня). Роблять солом'яного коня, яким керує священник. Жителі села танцюють разом з цим конем близько трьох днів і двох ночей. По закінченні свята тіло коня кидають у річку, а голова зберігається ще рік.

Останньою в низці церемоній, пов'язаних із землеробством, є русрота (джакара в рівнинних гаро). Вона має забезпечити надійне зберігання врожаю у зерносховищах і завершує річний сільськогосподарський цикл. Як і під час інших церемоній, здійснюють жертвопринесення, а тоді відбувається бенкет з великою кількістю алкоголю, але триває свято лише один день.

Гаро цілковито насолоджуються своїми святами, вони з нетерпінням чекають на них, а тоді згадують із задоволенням. Однак дотримуються цих свят лише гаро-сангшарек, християни відзначають християнські свята й не беруть участі в жодному з традиційних свят чи обрядів. Та й серед сангшареків вже згасає той ентузіазм та завзяття, з якими вони святкували в минулому. Багато хто тепер лише спостерігає святкові дійства. Ці зміни можна пояснити впливом християнства та західної освіти, а також реалізацією економічних проєктів, що впроваджуються державою (система джум змінюється на вологий спосіб вирощування рису) й руйнують традиційний спосіб життя, а без нього народна релігія врешті зведеться нанівець.

Серйозних досліджень релігії Сангшарек та її філософії досі не було зроблено. Майже всі гаро тепер християни, й уже немає жодної людини, яка могла б авторитетно пояснити деталі Сангшарек. Самі ж гаро-язичники уникають розголошення інформації про їхні релігійні концепції та міфологію. За таких обставин існують побоювання, що народна релігія гаро може зникнути, не залишивши достатніх знань про її божества, філософію та цінності.

ХристиянствоРедагувати

Хоча безпосередніми сусідами гаро є мусульманські та індуїстські громади, вони не прийняли цих релігій. Натомість вони були навернені на християнство. Сьогодні більшість гаро є християнами. Навернення на християнство для різних гаро відбувалося в різний час, одні є християнами вже в третьому поколінні, і воно є для них «єдиною вірною релігією», інші охерстилися лише нещодавно, часто, щоб не залишатися на самоті.

Американські баптисти прийшли до Ассаму в 1836 році, згодом до них додались австралійські. Баптисти розпочали свою місіонерську діяльність і серед гаро, спочатку рівнинних. Першими 1863 року були похрещені двоє хлопчиків в урядовій школі в місті Гоалпара. 1867 року була організована церква в Гаухаті, згодом вона перебралася до Гоалпари. Після приєднання Гір Гаро 1872-73 рр. до британських володінь землі гаро відкрились для роботи місії. 1877 року в Турі була організована перша церква. При церкві діяли школи для хлопчиків і дівчаток.

Спочатку гаро в більшості своїй не приймали нову релігію, вони не сприймали ідеології християнства, навіть намагалися протистояти діяльності місіонерів. Проте з часом більшість змінила свою думку й поступово люди стали навертатися на християнство. Гаро вражало, що християнські місіонери цікавилися й опікувалися ними, організовували школи, лікарні, рисові банки (колективні системи збереження коштів та кредитування), надавали грошові позики. З іншого боку, рідна релігія гаро, не маючи визначеної філософії та не обіцяючи кращого життя після смерті, не могла протистояти потужній силі християнства. Таким чином, село за селом здавалися більш потужній релігії.

Новонавернених ставало все більше. Люди приймали християнство як індивідуально, так і цілими громадами. Колективний перехід здійснювався за ініціативи місцевих лідерів, які завдяки зусиллям місіонерів ставали проповідниками. На кінець XIX ст. серед гаро був 3631 християнин-баптист, 16 материнських церков та 80 філій, у 105 місіях діяли початкові школи, в яких навчалось 1635 хлопчиків і 556 дівчаток. Чисельність християн-баптистів в середовищі гаро збільшувалась і надалі: 5314 вірян було наприкінці 1911 року, 11 001 вірянин станом на 1926 рік, у 1936 р. кількість вірян досягла 16 тис, а 1941 року перетнула позначку в 20 тис., діяло 24 материнських церкви та 380 філій. 1954 року 29 материнських церков та 460 філій об'єднувались у Баптистську конвенцію гаро (англ. Garo Baptist Convention), загальна кількість вірян перевищувала 24 тис.[20]

Окрім поширення Євангелія, місіонерські товариства спрямовували свою діяльність і на інші сфери. Із самого початку вони займалися розвитком освіти та поширенням релігійної літератури, без яких не можна бало донести людям Слово Боже. Діяли школи в Турі та по селах. Окрім світської освіти, також була започаткована біблійна школа для підготовки пасторів. Діяли недільні школи для передачі знань з Біблії та християнської теології. Місіонери приділяли весь можливий час перекладу Біблії мовою гаро, написанню та друку шкільних підручників; була заснована друкарня. Ще 1879 року був започаткований щомісячний періодичний журнал «Garo», який продовжує виходити й сьогодні. Багато уваги приділялося лікарській діяльності. Вже 1899 року відкрився невеличкий диспансер. Місіонери ходили селами й надавали місцевим жителям медичну допомогу. 1908 року відкрилася невеличка лікарня на 15 ліжок, 1956 року вона була розширена. Крім того, баптистські місіонери вже на ранній стадії своєї діяльності запровадили в Турі виробництво бавовняних виробів. Це мало допомогти учням та й людям загалом заробляти на життя. Місцеві джинси продавали урядовим органам в Шімла, Калькутті та в Горах Нага. Місія американських баптистів також організовувала при церквах сільськогосподарські ферми. Крім того, місія надавала фінансову допомогу бідним учням.

Держава розглядала християнізацію гаро як засіб їхньої пацифікації. У 1860-х роках Американська баптистська місія отримала фінансову допомогу від уряду для подальшого розвитку освітньої системи в Горах Гаро. Натомість невідомо жодного факту урядового фінансування місіонерської діяльності серед низинних гаро[21]. Британський уряд надав місіонерам повну свободу в галузі навчання та формування освітньої політики.

Місіонери римо-католицької церкви почали свою роботу серед рівнинних гаро в окрузі Майменсингх 1910 року, а 1912 року вони заснували тут першу церкву. В 1931—1932 роках католицька місія в Гаухаті почала діяти в населених гаро округах Камруп і Гоалпара, що межують з Горами Гаро на півночі. 1933 року була заснована нова римсько-католицька місія в Турі, згодом відкрилися католицькі центри в інших районах Гір Гаро. Католиками ставали не лише новонавернені гаро, а й люди, які переходили на католицтво з баптизму. Окрім церковної діяльності, Римо-католицька місія також сприяла зростанню промислових та інших технічних навичок серед гаро, створивши центри в Турі й Дамрі (Damra). Вона сприяла також розвиткові освіти, заснувавши багато початкових шкіл, а також середніх та вищих (англійською) шкіл у різних районах округу Гори Гаро. Вже з 1933 року католицька церква в Горах Гаро стрімко зростала.

Місіонерську діяльність серед гаро вели також англіканська церква та адвентисти сьомого дня, але вони не досягли суттєвих успіхів.

Християнізація гаро відбувалася в умовах жорсткої конкуренції між баптистами та католицькою церквою. Обидві конфесії намагалися переманити до себе людей. Багато гаро протягом свого життя переходили з однієї церкви до іншої. На боці католицької церкви були більші економічні можливості (баптистська церква більше залежить від волонтерської діяльності), а також те, що вона дозволяла вірним пити чу (місцевий алкогольний напій, що займає визначне місце в культурі гаро). Католики, на відміну від баптистів, мають чітку організаційну ієрархію. 1973 року Баптистська конвенція гаро складалася з 8 асоціацій та 2 центрів, нараховувала 76 материнських церков і 58 806 вірян (серед них 29 650 чоловіків та 29 150 жінок)[20]. Чисельність вірян Римо-католицької церкви в 1974 році зросла до 45 тис.[20] 1973 року в Горах Гаро була створена окрема єпископська єпархія. На території Бангладеш католики є найбільшою християнською конфесією, на початку 90-х років їхня доля становила 67 %, прибічники баптистської церкви мали 29 %[22].

Гаро-християни вірують в єдиного Бога, щонеділі вранці та ввечері відвідують церкву. Головним релігійним святом гаро є Різдво. Відзначають також Страсну п'ятницю, Великдень, Новий рік. Церковні служби проводять у неділю, молитовні збори та збори молоді — в будні.

Навернення на християнство у різних людей відбувалося в різний час, одні є християнами вже в третьому поколінні, і це є для них «єдиною вірною релігією», інші прийняли цю релігію нещодавно, щоб не залишатися на самоті. Одні міцно дотримуються християнства, інші лише називають себе християнами, а серцем залишаються прибічниками народної релігії. Хоча більшість гаро вже відійшла відійшла від своїх старих вірувань, у повсякденному житті вони й досі шанують духів, здійснюють традиційні ритуали, приносять жертви духам, особливо коли стикаються із тяжкими захворюваннями або іншим нещастям. Проводять також ритуали, покликані продовжити життя, отримати дітей тощо. Християнство не допускає всіх цих практик. Іноді традиційні танці також розглядаються як несумісні з християнством. У більшості баптистських церков традиційні музичні інструменти гаро також заборонені.

За пишністю християнські бенкети не сильно відрізняються від нехристиянських, але алкоголь не має стимулювати християнську веселість. Місцевий алкоголь (чу) тісно пов'язаний із практиками Сангшарек, він є обов'язковою складовою жертвопринесень, його споживають у великій кількості на свята. Тому вживання алкоголю розглядається християнами не лише як прояв пияцтва, соціального та економічного занепаду, відмова від чу означає й розрив з колишніми звичаями. Католики були, як правило, більш поблажливі до традиційної культури гаро й не забороняють пити чу. Позиція баптистів є більш жорсткою, в них заборонено вживати цей напій. Натомість баптисти запровадили церемонію пиття чаю, яка стала символом християнської гостинності.

Християнські місіонери пришли в Гори Гаро із західними цінностями й намагалися змінити спосіб життя місцевих жителів. Християнство суттєво вплинуло на суспільство гаро й багато чого змінило в житті народу, зміни зачепили соціально-економічну, психологічну, культурну та політичну сфери. Гаро адаптувалися до християнських та західних цінностей. Це суттєво вплинуло на їхній світогляд, люди тепер відчувають духовний зв'язок з Європою та Сполученими Штатами. Гаро називають своїх дітей іменами, поширеними в англомовних країнах.

Християнські місіонери створили в районах розселення гаро систему освіти, відкрили лікарні, проводять заходи із соціального забезпечення. Сільська школа виявилася головною установою, через яку поширювалося християнство. Низка освічених молодих чоловіків гаро поширювали християнство серед одноплемінників. За підтримки місіонерів гаро досягли чудових успіхів у набутті грамотності. Зараз кожне село гаро має початкову школу. Освіченість сприяє поширенню інформованості серед народу, надає людям нові професійні можливості. Християни гаро більш сприйнятливі до нововведень. Зокрема, це стосується нових сільськогосподарських технологій. Вони частіше використовують вологий спосіб вирощування рису, тоді як прибічники народної релігії більше прихильні до традиційного підсічно-вогневого способу.

Поширення християнства та впровадження західної освіти призвели до переоцінки цінностей та реорганізації традиційного суспільства гаро. У багатьох аспектах життя чоловіки стали відігравати набагато важливішу роль, що ослаблює традиційну матрилінійну систему гаро. Гаро відмовилися від старої шлюбної практики й змінили її на християнську. Розлучення серед християн, у порівнянні з прибічниками народної релігії, трапляються значно рідше, адже ця процедура стала набагато складнішою. Зазнали змін народні музика, танці, сюжети різьблення по дереву, конструкція хат, зачіски, прикраси тощо — християни відмовляються від усього, що пов'язане з традиційними віруваннями. В християнських селах зникають спеціальні хати для парубків, оскільки ця установа вважається тісно пов'язаною зі старою релігією. Християни гаро вже не вірять ні в жертви, ні в духів, яким вони призначені.

Християнство є дуже важливим для спільноти гаро. Нова релігія сприяла консолідації народу, християнство стало для гаро важливим етнічним маркером. В Бангладеш воно допомагає їм протистояти тиску з боку мусульман. Християнство та освіта надали людям доказ їхнього розвитку, почуття гордості та чіткої етнічної ідентичності.

ІсторіяРедагувати

Давня історіяРедагувати

Гаро були в основному невідомі зовнішньому світу до британської колоніальної доби й навіть протягом її раннього періоду. Існує дуже мало інформації про історію та походження гаро. За відсутності офіційних історичних документів, єдиним джерелом інформації про події минулого й давню історію народу є його усна традиція. На жаль, неможливо співставити легенди гаро з історичними записами. Неможливо й датувати часи їхніх міграцій.

Гаро належать до числа тибето-бірманських народів і споріднені з більшістю аборигенних племен Північно-Східної Індії, за винятком кхасі. Гаро етнічо та лінгвістично належать до великої групи народів бодо, які відомі лише в Північно-Східній Індії. Немає конкретної інформації, коли предки гаро прибули на Індійський субконтинент. Антропологи припускають, що сталося це в доарійську добу. Предки гаро вже проживали на південному сході Індії на час створення великих індійських епосів Рамаяна та Магабгарата. Разом із іншими племенами північно-східної Індії ведичні арії називали їх кіратами. Народи бодо займали свого часу значну частину долини Брахмапутри й, імовірно, були витіснени з рівнини в гори ранніми індуїстськими мігрантами-завойовниками з Бенгалії.

Найпоширенішою є думка, що предки гаро мігрували з Тибету, хоча немає ніяких історичних свідоцтв на підтримку цього. Самі гаро мають стійку традицію свого походження з Тибету. Дійсно, мова гаро виявляє певну спорідненість з тибетською, а самі гаро належать до монголоїдного расового типу; були також виявлені деякі схожі елементи в культурі гаро та тибетців. Тибето-бірманські народи декількома послідовними хвилями поширювались з Тибету на південь долинами Брахмапутри, Чиндуїну, Іраваді та Меконгу.

Легенда зберегла імена вождів, які повели предків гаро на відкриття нових земель: Джаппа-Джалімпа (Jappa-Jalimpa) і Сукпа-Бонгепа (Sukpa-Bongepa). Спочатку гаро оселилися в Куч-Бегарі, але через складні стосунки з місцевими правителями, вони мусили переходити з місця на місце, пережили важкі випробування війнами й гоніннями. Врешті гаро оселились у районі Джоґігхопа (Jogighopa) на заході Ассаму, де річка Манас впадає в Брахмапутру. Тут вони також мали конфлікт з місцевим ассамським правителем і змушені були тікати на південь, за Брахмапутру, й опинились у районі Габрагхат на території сучасного округу Гоалпара (Goalpara). Вважають, що тут гаро стали багатим і процвітаючим народом і навіть мали власну державу зі столицею в Самбол-Адінгу (Sambol Ading), неподалік від сучасного міста Гоалпара. Першим правителем, за легендою, був Абрасен (Abrasen); він мав власний палац. Деякі автори відносять існування «Царства Гаро» до IX—XIII ст. У будь-якому випадку, гаро вже мали власне територіальне утворення за часи Ахомського царства (1228—1826), адже тоді вони з'являються на периферії ахомської історії. Наприклад, 1671 року гаро прийшли на допомогу ахомському цареві, коли той відбив напад могольських завойовників у районі Камрупу.

Згодом серед гаро виник розбрат, плем'я розкололося на різні гілки, деякі з них знову вирушили в мандри. Гаро розпалися на різні групи й розійшлися Горами Гаро та прилеглими рівнинами. Вони оселилися в безлюдних тоді важкодоступних гірських лісових районах. Одна група на чолі з легендарним вождем Алонг-нога (Along Noga) зайняла Нокрек (Nokrek), найвищу вершину хребта Тура. В цей же період гаро розселилися й на півночі сучасного Бангладеш. В гірських районах гаро розвинули власну цивілізацію. Рівнинна культура не проникала в гори. Гаро зберігали повну незалежність, кожна село жило власною автономною громадою. В той же час горяни ніколи не були ізольовані від решти людей. На прикордонні базари гаро постачали велику кількість бавовни, отримуючи в обмін від жителів рівнин одяг, тканини та сіль.

Імперія Великих Моголів заволоділа Бенгалією в другій половині XVI ст. Стосовно розташованих на північному заході гірських територій моголи займали політику невтручання, місцеве населення, в тому числі й гаро, продовжувало зберігати фактичну незалежність. В Могольську добу біля підніжжя гір, по обидва боки від Гір Гаро, виникли землеволодіння великих землевласників-заміндарів. Прикордонна торгівля тепер велась на землях заміндарів, вона перебувала під їхнім контролем і приносила великі прибутки. Заміндари діяли як буфер між імперією та незалежними Горами Гаро, вони були більш-менш автономними й платили Моголам лише невелику данину. Їм було дозволено тримати невеликі приватні армії боркондазів (Borkondazes). Деякі із заміндарів вдавалися до анексії окремих гірських районів і збирали податки в завойованих селах гаро, брали стільки, скільки їм вдавалося отримати. Це поклало початок тривалій ворожнечі між гаро та заміндарами.

Здирництво та утиски з боку заміндарів, їхня політика анексії земель провокували напади гаро на рівнини. Періодично вони збиралися у ватаги й робили вилазки зі своїх гір, атакували беззбройні села на рівнинах, вбивали, грабували, палили й швидко знову відходили в гірські джунглі. Гаро поверталися з набігів, приносячи із собою як трофеї голови вбитих людей, вдалий рейд відзначали всім селом. Через це гаро зажили лихої слави «мисливців за головами». Рідко вдавалося покарати рейдерів через труднощі пересування військ лісовими масивами гірської країни. Наприкінці XVIII ст. гаро, що населяли зовнішні хребти, були певною мірою поставлені під владу заміндарів, але села у внутрішніх районах залишалися цілком незалежними. Крім нападів на рівнини, гаро вели також постійні внутрішні війни, за слушної нагоди здійснювали напади на село противника. Тому їхні села були оточені частоколом і ретельно охоронялися.

Колоніальний періодРедагувати

Поразка імперії Моголів від британців у 1757 році мала безпосередні наслідки для населення Східної Індії. 1765 року імператор Моголів Шах Алам II передав в управління Британській Ост-Індійській компанії Бенгалію, Бігар та Ориссу. Але Гори Гаро, де проживала більшість гаро, залишалися вільними ще одне століття. Британці не прагнули до того, щоб територія, яка до цього часу ніколи не перебувала під жорстким адміністративним контролем будь-якої держави, відразу опинилася під їхнім прямим правлінням і дотримувались політики невтручання у внутрішні справи гірських районів. На той час британці були більше зацікавлені у торгівлі, ніж у територіальних придбаннях.

Заміндари лишалися буфером, тепер між британськими володіннями та незалежними Горами Гаро. Як і раніше, вони продовжували збирати на власну користь доходи зі своїх володінь. Збереглися й напружені стосунки між гаро та заміндарами, набіги гаро на рівнинні райони продовжувались. Щоб помститися горянам за рейди, окремі заміндари у відповідь здійснювали збройні вторгнення в гори, що межували з їхніми маєтками, водночас намагаючись розширити свої володіння. Але це не припинило набіги гаро, лише 1816 року їх було зафіксовано аж 150 (94 людини було вбито)[23].

У 1824-25 рр. на півночі округу Майменсингх спалахнуло збройне селянське повстання проти свавілля та утисків заміндарів. Участь у ньому брали й рівнинні гаро. Гірські гаро не приймали безпосередньої участі в повстанні, але їхні незалежні землі були важливою моральною опорою для повсталих селян. Як повстанці, так і заміндари шукали підтримки з боку держави. Британці стали на бік заміндарів. За їхньої допомоги опір селян був швидко зламаний. Лідерів повстання схопили й посадили у в'язницю. 1833 року була спроба нового повстання, але з цього нічого серйозного не вийшло. Британське втручання змінило баланс сил в регіоні на користь колоніальної держави. Низинні райони, що з півдня примикають до Гір Гаро, були включені до складу провінції Бенгал. Армія дедалі частіше залучалася до вирішення місцевої ситуації.

У період 1823—1866 років британська політика стосовно гаро зводилась до організації каральних експедицій та встановлення економічної блокади Гір Гаро з метою замирення. Проте приборкати гаро й змусити їх прийняти британське підданство не вдалося. Племена гаро дуже нерегулярно сплачували данину, на яку вони погодились. Мирні стосунки підтримувались лише завдяки особистим контактам представників британської колоніальної влади. Незважаючи на іноді жорстокий опір, 1835 року британці врешті приєднали до своїх володінь в Ассамі гірський регіон, що відповідає сучасному штату Мегхалая. Проте створення гегемонії колоніальної влади в регіоні не дозволило вирішити конфлікти між заміндарами прикордонних маєтків та гірськими гаро. Стосунки навіть загострились. У 1852 рр. були зафіксовані напади гірських гаро й на поліцію в сусідніх районах Ассаму.

Поступово англійці переконались, що силою не зможуть приборкати гаро. Врешті було вирішено вивести горян з під юрисдикції заміндарів і встановити пряме правління в гірських районах. 1866 року було утворено округ Гори Гаро. Наступного року новий округ отримав свого керівника й було засноване поселення Тура, яка стала адміністративним центром округу. Ці адміністративні зміни спочатку мало змінили ситуацію, заспокоїти регіон вдалося лише 1869 року, коли британці встановили офіційний кордон округу Гори Гаро уздовж підніжжя гір. Заміндари більше не могли претендувати на гірські райони. Трьома роками пізніше, у 1872 році, Гори Гаро були офіційно включені до складу Британської імперії, а взимку 1872-73 рр. останні незалежні гаро визнали владу британської корони.

1874 року року, коли Ассам став окремою провінцією, Гори Гаро, як і всі гірські області на північному сході Індії, були поставлені під юрисдикцію головного комісара Ассаму. В усіх гірських регіонах англійці встановили однаковий режим управління, призначили голів місцевої влади. В Горах Гаро була встановлена чітка податкова система, створена посада ласкара (англ. Laskar), наділеного судовою владою та функцією збирача податків, проводились щорічні зустрічі з вождями гаро. Ласкар перебував під контролем британської адміністрації. На цьому етапі колоніальна держава справді ствердилася в регіоні. Конфлікти між заміндарами та гірськими гаро припинилися. Колоніальний уряд встановив правила, які обмежували доступ і діяльність сторонніх в Горах Гаро.

1877 року в Горах Гаро розпочали свою діяльність американські місіонери-баптисти. Місіонерам вдалося навернути гаро на християнство, завдяки цьому ті мирно прийняли британську владу, яка трималася протягом 80 років (1867—1947). Християнські місіонери започаткували школи, лікарні, рисові банки, надавали людям грошові позики. Слідом за баптистами на землі гаро прийшли католики, вони заснували тут свою першу церкву в 1912 році.

Спільним досягненням британських адміністраторів та християнських місіонерів було зокрема те, що гаро не брали участь у жодному з комуністичних повстань, а індійський національний рух не зміг поширити свій вплив серед гаро. Індійська боротьба за свободу та рух за неспівпрацю з колонізаторами, започаткований Магатмою Ганді, дуже мало вплинули на рівнинних гаро в окрузі Гоалпара й зовсім не зачепили Гори Гаро. Відповідно, гаро не зазнавали репресій з боку держави. Натомість впровадження освіти відкрило перед ними нові можливості для отримання вищого статусу в суспільстві та престижної роботи (вчителі, медсестри, пастори тощо).

Однак гаро не у всьому влаштовувала британська влада. Незадоволення викликали практика уряду з перетворення кращих земель на лісові резерви, впровадження системи примусової праці, включення рівнинних земель гаро до складу володінь заміндарів. Знайшовся й свій лідер, ним став Сонарам Сангма (англ. Sonaram R. Sangma), освічений гаро, який переймався проблемами своїх одноплемінників. За підтримки кількох ласкарів та нокма він почав свою агітацію 1901 року, тривала вона приблизно до 1913 року й припинилася незадовго до його смерті. Гаро й раніше вдавалися до судових позовів, але Сонарам Сангма перетворив скарги на національне питання всього племені; величезні суми грошей збирали з усіх куточків Гір Гаро. Британський уряд був змушений скасувати примусову працю та припинити подальше перетворення земель у лісові резерви. Справу Сонарама Сангма продовжив Синган Шира (англ. Singgan Shira), діяльність якого тривала до початку Другої світової війни. На початку 1920-х років низка молодих освічених християн гаро створила організацію Ачик Шонго (Achik Shongho, буквально «організація Ачик»), свого роду рух за реформи. Вони закликали народ сміливо стояти на своїй землі й відправляти своїх дітей до школи, де вони отримуватимуть освіту. Ачик Шонго продовжувала свою діяльність і в 1930-і роки, але вона так і не стала масовою організацією.

На початку ХХ ст. колоніальна держава звернула увагу на бенгальських гаро, що жили на півночі округу Майменсингх, за межами Гір Гаро. 1936 року п'ять найпівнічніших (племінних) районів округу були переведені під прямий контроль губернатора Бенгалії. Вони отримали назву «частково виключені території» (англ. Partially Excluded Area, скорочено PEA). Був призначений спеціальний чиновник, який відповідав за ці райони. Жоден провінційний або державний акт не міг застосовуватися до PEA без схвалення губернатора. Виступаючи в ролі захисника «відсталих племен», уряд таким чином намагався стримувати християн-гаро від участі в будь-якій селянській боротьбі, підбурюваній рухом громадянського непокори Ганді, що набував у ті часи сили в Індії. Утворення PEA принесло місцевим гаро додаткові можливості в системі освіти, охороні здоров'я, схемах фінансування. В політичній площині гаро Бенгалії отримали концепцію власної батьківщини, як округ Гори Гаро для гаро на території сучасної Індії.

Як і на всій території Індії, 1937 року в Горах Гаро пройшли перші загальні вибори. Два представника гаро (Джобанг Марак і Бенджамін Сангма) були обрані до Законодавчих зборів Ассаму. Вони не представляли жодної політичної партії, адже на той час в Горах Гаро не велось ніякої політичної діяльності, але це був початок участі гаро в державній політиці. 1946 року була створена Національна рада Гаро (англ. Garo National Council, GNC), яка вважається першою політичною партією гаро; вона була офіційно зареєстрована 1947 року.

Після 1947 рокуРедагувати

1947 рік ознаменував кінець британського колоніального правління в Індії, а також народження незалежних Індії та Пакистану; східною частиною останнього була Східна Бенгалія (сучасний Бангладеш). Кордон між округами Майменсингх та Гори Гаро перетворився на міжнародний кордон. Він поділив етнічні території гаро між двома окремими національними державами. 1947 року Національна рада Гаро спрямувала до уряду Індії меморандум з вимогою включення районів Гоалпара, Камруп і Майменсинг до складу округу Гори Гаро, але отримала відмову. Отримали відмову й представники політично активних низинних гаро із організації Ачик Шонго, які звернулися до представників колоніальної адміністрації з проханням включити PEA до складу Індії. 1951 року гаро спрямували Джавахарлалу Неру новий меморандум з вимогою приєднання до Гір Гаро сусідньої території PEA. Всі ці дії виявилися безрезультатними. Гори Гаро увійшли до складу неподільного Ассаму.

Поява кордону по-різному вплинула на відчуття ідентичності у гаро в нових країнах. Значно сильніше відчули на собі поділ низинні гаро в Східному Пакистані, які раптово стали незначною меншиною в державі, де панують мусульмани. Двом громадам гаро стало набагато складніше підтримувати між собою контакти, групи по обидва боки кордону розпочали розвиток у різних напрямках, хоча й продовжували вважати себе належними до однієї спільноти. Ефект поділу давався взнаки поступово. Спочатку міжнародний кордон між Майменсингхом (Східний Пакистан) та Горами Гаро (Індія) був тихим і неврегульованим, його можна було відносно легко перетинати. 1947 року на півночі Майменсингху не було актів жахливого насильства, як це спостерігалося на західному кордоні між Пакистаном та Індією. Проте гаро Майменсингху жили в страху, очікуючи атаки з півдня. Найболючішою подією того часу були селянські бунти індуїстів гаджонгів, сусідів гаро в північній частині Майменсингху, що тривали протягом 1946—1950 рр. Після поразки повстання гаджонги масово переселилися в межі Індії, а їхні землі зайняли біженці-мусульмани з Індії. Приплив мусульман у регіон і присутність великої кількості поліції сіяли страх серед гаро.

Натомість в незалежній Індії гаро отримали нові можливості в галузі самоврядування. Їм був наданий особливий статус зареєстрованого племені (англ. Scheduled Tribe), який передбачав певні адміністративні та економічні привілеї. Ця політика протекціонізму була успадкована від британської колоніальної держави. В Горах Гаро була утворена Автономна окружна рада (англ. Autonomous Districts Council, ADC), повноважна керувати справами свого округу та захищати місцеві племінні звичаї та традиції. Таким чином, гірські гаро отримали окрему територію, демарковану офіційними кордонами під єдиними адміністративним управлінням. Автономна окружна рада була обрана й розпочала свою діяльність 1952 року. Вона була повноважна займатися регулюванням використання земель, управлінням лісовими та водними ресурсами, закладами освіти й охорони здоров'я, створенням і контролем органів місцевої влади, поліції, судів, збиранням місцевих податків. Водночас зберігався контроль над діяльністю Окружної ради з боку губернатора штату Ассам. Всі закони, прийняті Окружною радою, набували сили лише після підпису губернатора.

Низинні гаро в Східної Бенгалії навпаки після 1947 року фактично втратили всі права та привілеї, надані їм під час колоніального правління. Офіційно ці права не були скасовані, але новостворена Пакистанська держава більше не виконувала їх. На відміну від Індії, Пакистан не визнав багатокультурного, багатомовного складу свого населення, розвивав проісламський націоналізм та впроваджував відповідну політику. Відносини між християнськими місіонерами та новою державою суттєво змінилися. Через їхню прозахідну позицію уряд Пакистану підозріло ставився до них. Захист, який гаро мали завдяки існуванню PEA, щез. Припинила свою діяльність Ачик Шонго, а більшість лідерів цієї організації емігрувала до Індії. Та й взагалі багато пакистанських гаро кидало свої домівки й тікало до Індії. 1952 року міжнародний кордон став реальністю через впровадження паспортно-візової системи. Поділ гаро став довершеним фактом. Водночас ситуація в прикордонній зоні заспокоїлася, пакистанська держава забула про гаро; люди жили бідно, але мали землю й обробляли її. Протягом 1954—1963 рр. багато гаро мігрували на чайні плантації Силету.

У 1950-х та 1960-х роках ассамські лідери стали просувати ідею єдиної ассамської етнічної ідентичності на території штату, були спроби ввести ассамську мову до шкільної програми в гірських округах. Це викликало невдоволення гірських племен. Ситуація в штаті загострилась. Зокрема лідери гаро та кхасі розпочали агітацію за відділення їхніх районів від Ассаму. Результатом цих рухів стало створення окремого штату Мегхалая. Процес його відділення від Ассаму відбувався в декілька етапів і завершився лише 1972 року.

Для гаро Східної Бенгалії критичним став 1964 рік, коли спалахнула нова війна між Індією та Пакистаном. Під час цього конфлікту Східний Пакистан прийняв більше мільйона мусульманських біженців з індійських штатів Західний Бенгал, Трипура та Ассам. Північ Майменсингха відчув стрімкий приплив бенгальських біженців з Ассаму, а потім і безземельних бенгальців з південних районів Майменсингха. Притік мігрантів супроводжувався пограбуванням та залякуванням місцевого немусульманського населення та незаконним розселенням біженців на землях гаро та їхніх сусідів. Бенгальці ходили по селах з ножами й списами, грабували населення, чужинці спалювали хати місцевих жителів, часто разом із людьми та тваринами. На боці прибулих бенгальців були представники держави, пакистанської армії, поліції, парамілітарні загони ансарів та сили прикордонної безпеки Східного Пакистану. Протягом одного місяця практично всі гаро з прикордонної території втекли до Індії. Покинуті села вже наступного дня займалися бенгальцями.

Коли гаро з Майменсингха прибули до Індії, їх розселили в таборах біженців. Умови були погані, багато людей хворіло й помирало. Місіонери та індійський уряд вживали заходів для реабілітації та фінансової підтримки біженців. Місцеві гаро, які працювали в таборах, закликали біженців залишатися. Багато гаро Майменсингха послухались їх і залишилися жити в Горах Гаро. Тим не менше, через два-три місяці інші біженці почали повільно повертатися додому. З'явилася інформація, що ситуація в Майменсингху значно покращилася. Уряд Пакистану нарешті змінив своє ставлення до гаро й закликав їх повернутися. Люди боялися померти в таборах, вони залишили в Пакистані своє майно, там була їхня рідна земля, до того ж настав час збирання врожаю.

Гаро-репатріанти знаходили свої хати та землі захопленими, а майно пограбованим. З новою гостротою постало земельне питання. 1964 року в Пакистані був прийнятий Закон про майно противника (англ. Enemy Property Ordinance), за яким власність індійських громадян та східних пакистанців, що проживають в Індії, скасовувалась і потрапляла під контроль уряду Пакистану. Це означало, що власність біженців гаро також була визнана ворожим майном. Репатріанти змушені були викупати свої господарства або витрачати великі гроші на судові позови. Треба було також купувати худобу, щоб орати землю, а ще будувати хати. Люди мусили брати позики, а тоді виплачувати високі відсотки. Це привело багатьох гаро до зубожіння. Землі тих, хто не повернувся, продовжували займати бенгальці, вони робили це шляхом самозахоплення або за урядовим рішенням. Сотні колишніх сіл повністю зникли. Гаро стали меншиною в своїй власній країні. Дискримінаційний Закон про майно противника продовжував застосовуватись до 1991 р. Гаро Східної Бенгалії лишилися ще однієї своєї опори: після 1965 року іноземним місіонерам більше не дозволялося працювати на прикордонній території. Після втрати землі гаро стали мігрувати у великі й малі міста в пошуках роботи, але там вони були чужими й стикалися з багатьма проблемами. Гаро продовжували також мігрувати до Індії або на чайні плантації Силету.

26 березня 1971 року розпочалася дев'ятимісячна війна за незалежність Бангладеш, в якій, за різними оцінками, загинуло від 300 тис. до 1 млн східних пакистанців. Початковий етап визвольної війни в березні 1971 р. дуже нагадував ситуацію 1964 року. Знову гаро зіткнулися з агресією з боку бенгальських мусульман. Вони знову тікали з країни, а бенгальці відразу займали їхні хати й безжально грабували господарства. Через два-три місяці ситуація змінилася: в регіон увійшла пакистанська армія, й прикордонна територія перетворилася на справжню військову зону, з індійською армією по один бік кордону та пакистанською — по інший. Бенгальські мусульмани також були змушені тікати через кордон і приєднатися до гаро в таборах біженців. Стосунки між громадами покращились. У результаті вже незабаром після початку війни гаро та інші меншини північного Майменсингха приєдналися до боротьби за свободу Бангладеш. Загони добровольців формувалися в таборах біженців на території Індії. Тепер гаро в своїх бідах 1964 року звинувачували пакистанську армію. Вони хотіли бути гідними громадянами вільної країни, а головним бажанням гаро була автономія для PEA.

У грудні 1971 р. індійська армія завдала пакистанцям остаточного удару, й Бангладеш став незалежною державою. Багато гаро повернулося в рідні села, тепер до нової країни, з надією на краще життя. Біженці знайшли свої домівки зруйнованими, на цей раз спустошення було набагато гіршим, ніж 1964 року. Люди знайшли лише джунглі навколо своїх зруйнованих хат. Але психологічно вони почувалися краще. Проте вже незабаром стало зрозуміло, що лідери Бангладеш, зокрема президент Муджибур Рахман, виступають за створення мононаціональної бенгальської держави, в якій племенам немає місця, вони повинні асимілюватися з бенгальцями. Гаро почали організовувати власні сили опору, але не мали лідера. 1975 року в Бангладеш стався державний переворот, Муджибур Рахман був убитий, а один з його послідовників Кадер Сиддикі (англ. Kader Siddiqui) втік на північ і підняв повстання в районах, розташованих вздовж кордону з Індією. До загонів Кадера пристало багато гаро. Повстанці мали базові табори на індійській території й отримували підтримку індійських сил безпеки. Після програшу Індірою Ганді виборів 1977 року Індія відразу припинила свою підтримку Кадера, й повстання припинилося. Урядові сили підозрювали гаро у підтримці повстанців.

Тепер Бангладеш — це бенгальська країна, тут не має жодного села, де б гаро становили більшість або жили заможно. Починаючи з 1960-х років, і особливо з 1980-х років, багато гаро почало переселятися у великі міста. Особливо популярною серед них стала Дакка. Багато гаро, чоловіків і жінок, приїздять сюди в пошуках роботи, інші на навчання.

З особливими проблемами зіштовхнулися гаро, що проживають у салових лісах Мадхупуру. 1955 року держава проголосила ці ліси заповідними й передала їх у відання Департаменту лісового господарства Бангладеш, було обмежене вільне пересування людей в цьому районі. 1956 року в лісах Мадхупуру була заборонена традиційна культивація земель джум, людям обмежили доступ до лісових ресурсів. Тепер лісовим гаро дуже важко зберігати свій традиційний спосіб життя і культурні цінності, що сформувалися навколо лісів як їх центрального стрижня. Водночас у Мадхупурі з'явилися нові поселення бенгальців, окремі ділянки лісу були перетворені на сільськогосподарські землі, відбувалося масове вирубування дерев, створювались каучукові плантації, здійснювалось насадження комерційних дерев. Уряд не хоче визнавати гаро корінними жителями цього району, традиційними й законними власниками землі. Більше того, урядовці звинувачують гаро у вирубуванні лісів та розкраданні лісових ресурсів. 2000 року уряд Бангладеш ініціював проєкт створення в лісах Мадхупуру екопарку з метою розвитку туризму. 2003 року розпочалось будівництво навколо екопарку бетонної стіни 3-метрової висоти, яка обмежує доступ гаро до їхнього житла, розташованого серед лісу. Лише рішучі протести корінних жителів зупинили реалізацію проєкту[24][25].

Загалом національні процеси в гаро Індії та Бангладеш ідуть різними шляхами. Індійські гаро, як корінний народ, домагаються автономії своєї батьківщини в рамках Конституції Індії. В Бангладеш місцеві гаро координують свої дії з іншими корінними громадами й виступають об'єднаним фронтом, домагаючись на платформі прав корінних народів прийняття загальнодержавної політики, яка б сприймала етнічні меншини як рівноправних громадян і захищала їх від наступу панівної бенгальської мусульманської культури.

В Індії вже незабаром після утворення Мегхалаї на території штату стала зростати напруга між корінними громадами та мігрантами, останні на той час володіли основними місцевими бізнесовими структурами. Протягом 1979—1992 рр. мали місце насильницькі дії радикальних організацій кхасі та гаро, спрямовані проти бенгальців, непальців, бігарців, марварів (раджастанців); багато бенгальців назавжди залишили Мегхалаю. На чолі боротьби зі сторонніми стала організація Hynniewtrep Achik Liberation Council (HALC), яка об'єднала корінні громади кхасі-джайнтія та гаро. Із запровадженням у 2000-х роках державної політики захисту інтересів корінних громад баланс можливостей поступово перейшов до корінних племен, напруга вщухла. Але водночас на території штату посилився розкол між основними корінними групами: кхасі та джайнтія з одного боку та гаро — з іншого.

У 1990-х роках HALC розпалась за етнічним принципом. Збройні угрупування гаро утворили Армію визволення Гаро Матгрік (англ. A·chik Liberation Matgrik Army, ALMA), яка намагалася відділити свою батьківщину Країну Гаро (Гароленд, англ. Garoland, мовою гаро: A·chik A·song) від Мегхалаї. Гаро були невдоволені гегемонією кхасі й підіймали питання про створення окремого штату в Законодавчій асамблеї Мегхалаї, але отримали відмову через позицію місцевого уряду та Конгресу, які перебувають під контролем кхасі. Гаро висунули етнополітичні претензії на самовизначення та самоврядування, але позиції різних угруповань різнилися стосовно меж Країни Гаро. Якщо стара Національна рада Гаро (англ. Garo National Council) була націлена на створення нового штату з п'яти округів Гір Гаро, що входять до складу Мегхалаї, то організація ALMA висувала претензії також на значну частину округів Гоалпара й Камруп, що перебувають у складі Ассаму. Загальним девізом різних політичних організацій гаро є мовою гаро A·chik A·song tangbangchina («Довге життя країни Гаро-Ачик»).

1994 року бойовики з ALMA склали зброю, але вже наступного року частина їх утворила нову організацію Національна рада добровольців Гаро (англ. A·chik National Volunteers Council), яка успадкувала програмні принципи попередниці. 2000 року ANVC була заборонена, але її члени взялися за зброю й перейшли до партизанських методів боротьби. 2004 року ANVC підписала з урядом Індії угоду про припинення вогню, яка згодом кілька разів порушувалась, зокрема тричі в 2010 р. У документах 2009 року ANVC обмежила свої вимоги створенням Автономної ради Гаро (англ. Garo Autonomous Council) в межах Гір Гаро на території штату Мегхалая. 2007 року утворилася політична партія Національний конгрес (демократичний) Гаро (англ. A·chik National Congress (Democratic), ANC-D), яка також підіймає на порядок денний питання самовизначення народу та створення окремого штату Гаро. Якщо ANVC офіційно перебуває у стані припинення вогню з урядом Індії, то існують інші радикальні угрупування гаро, які продовжують діяти у внутрішніх районах Гір Гаро та прилеглих районах Ассаму та Західних Гір Кхасі. Серед них Національна визвольна армія Гаро (англ. Garo National Liberation Army, GNLA), сформована 2009 року, Об'єднана визвольна армія Ачик (англ. United Achik Liberation Army, UALA), Національна визвольна армія Ачик (англ. Achik National Liberation Army, ANLA)), що утворилися 2013 року, Елітна армія визволення Гаро (англ. Liberation of A·chik Elite Force, LAEF) та ін., які продовжують здійснювати терористичні акти.

Уряд Бангладеш наразі немає ніякої політики, спрямованої на розвиток корінних національних меншин. Він навіть не визнає «адівасі» корінними народами. З іншого боку, державна політика маргіналізації гаро та виключення їх з державного життя сприяли розвиткові процесу об'єднання й самоідентифікації народу. Тепер гаро в Бангладеш утворюють міцну спільноту із сильною національною ідентичністю. У відповідь на урядову політику вони розробили контрдискурс, підкреслюючи свою ідентичність як окремої спільноти, відмінної від мусульман Бенгалії, але з числа корінних народів у новій країні Бангладеш. Гаро сприймають PEA як свою історичну батьківщину, де вони раніше становили більшість населення, жили без бенгальців і володіли більшою частиною земель. Їхні погляди спрямовані на північ, до об'єднання зі своїми родичами по той бік кордону, але вони більше не розглядають Гори Гаро як свою країну, відчувають себе там іноземцями. Ставлення до мігрантів з Бангладеш в Горах Гаро також є неоднозначним. З одного боку, місцеві гаро виявляють певну етнічну солідарність та толерантність до біженців та іммігрантів. З іншого боку, їх не приймають як своїх, вважають їх некорінними жителями Гір Гаро, а території, що опинилися в складі Бангладеш втраченими назавжди.

ГосподарствоРедагувати

Близько 90 % гаро безпосередньо пов'язані із землеробством, і земля для них є основним джерелом засобів до існування. Гаро розробили власні прийоми господарювання, відповідно до клімату та рельєфу їхньої країни. Більшу частину цих технологій вони зберігають і досі. Хоча гірські, лісові та рівнинні гаро мають багато схожого між собою, природне середовище привчило їх до різних методів господарювання. На схилах гір гаро здавна практикували ручне підсічно-вогневе землеробство (джум, jum, jhum). Цей спосіб господарювання лежить в основі всієї традиційної культури гаро.

Земля, що належить сільській громаді, ділиться на кілька частин, одна з яких щороку вибирається для культивації й розподіляється між усіма домогосподарствами села відповідно до кількості їхніх членів. Після вибору ділянки люди розчищають її від лісу, зрубаним деревам дають час підсохнути, а тоді спалюють їх. Вирубування дерев та обрубування гілок і сучків, виготовлення палиць для копання, молотьба та віяння були обов'язком чоловіків, прибирання ділянки, сівба, прополювання, вилущування та сушіння зерна, його зберігання — жінок, спалюванням та збиранням врожаю займалися разом. Основними сільськогосподарськими знаряддями були мотика, мачете (дао), своєрідні граблі з бамбуку (джакенбрак).

У Горах Гаро й досі домінує натуральне господарство. Основною продовольчою культурою є суходільний рис, важливе значення має також просо. Крім того, вирощують кукурудзу, маніок, таро, картоплю, перець, кунжут, папаю, різні види бобових, огірки, гарбузи, дині, кавуни та багато інших овочів та фруктів. Важливими товарними культурами є бавовник, перець чилі, банани, імбир, арум.

Рівнинні гаро вже на початку XX ст. практикували орне землеробство й вирощували вологий рис. Вони запозичили відповідні технології в своїх сусідів, тепер використовують трактори та інші механізми. Це змінило в цих районах систему землеволодіння, стався перехід до індивідуальної приватної власності, що мало серйозні наслідки для соціальної структури суспільства рівнинних гаро. Змінилися на користь чоловіків традиційні ролі та обов'язки в сільськогосподарському виробництві, більшість робіт тепер виконують чоловіки, а жінки займаються переважно домашнім господарством. Останнім часом дуже популярною товарною культурою серед рівнинних гаро в Бангладеш став ананас.

Лісові гаро Мадхупуру традиційно практикували джум на розчищених від джунглів ділянках. Після урядової заборони цього способу обробітку земель вони стали впроваджувати вирощування рису вологим способом з використанням плугу. Лісові гаро застосовують сучасні пестициди та хімічні добрива, але, незважаючи на технологічні досягнення, все ще живуть переважно натуральним господарством і мало інтегровані в національну та регіональну економіку. Гаро Мадхупуру вирощують як вологий, так і суходільний рис, а основним джерелом грошових надходжень для них стало вирощування ананасів.

До підсобних занять належать тваринництво, мисливство, рибальство та збиральництво. Розводять велику рогату худобу (робочу), кіз, свиней, курей, качок, тримають собак та котів. Худобу випасають у лісі. Чоловіки гаро здавна відомі як вправні мисливці. В місцевих річках, що течуть із гір, гаро ловлять рибу, для цього спеціально споруджують загати. У лісових та низинних водоймах, крім лову рибу, збирають молюсків, крабів, черепах.

У джунглях традиційно збирають ямс та інші дикорослі бульби, овочі, фрукти та ягоди, арум, горіхи, гриби, лікарські рослини, мед, хмиз та суху деревину на паливо, вирубують дерева та бамбук для будівництва хат, мостів і човнів, виготовлення сільськогосподарського, мисливського й рибальського знаряддя та інструментів, побутових речей. Деякі види рослин і тварин тісно пов'язані з релігійною практикою народу й традиційно використовувались для виготовлення статуеток богів та інших культових предметів. Збиральництво — переважно жіноче заняття, заготівлею деревини та збиранням меду займаються чоловіки. Зі знищенням лісів Мадхупуру місцеві жінки та діти гаро тепер змушені долати великі відстані, щоб назбирати палива.

Традиційні ремесла: ткацтво, гончарство, плетіння. На відміну від інших гірських народів Північно-Східної Індії, гаро не займаються ковальством. Натомість неабиякого вміння місцеві майстри досягли в обробці дерева. Чудовими зразками художнього різьблення є, наприклад, дерев'яні поминальні стовпи, які гаро ставлять біля хати померлого. Жіночими заняттями вважаються ткацтво та виготовлення одягу. В усіх селах поширене плетіння, з очерету виготовляють різної форми й розмірів кошики, побутове начиння та багато інших предметів. З бамбуку плели килимки, стіни хат.

Виготовленням робочих інструментів, предметів побутового призначення, мисливського й рибальського знаряддя та пасток займалися чоловіки. Вони виготовляли також щити з очерету, стріли з бамбуку, отруту із соку лісових дерев для полювання та боротьби з ворогами. Жінки займаються домашніми справами, готують їжу, варять самогон, виготовляють соду та місцевий миючий засіб з коріння, листя та м'якоті лісових дерев.

Хоча частина гаро й вирощувала бавовник для продажу на ринках Асаму, більшість населення традиційно трималась осторонь ринкової економіки.

Існує різниця між життям у сільській місцевості Гір Гаро та в міських районах. Швидке поширення освіти призвело до зміни в професійній орієнтації людей, багато молоді віддаляється від сільського господарства, тепер гаро працюють в урядових структурах, зайняті підприємницькою діяльністю. В Дамасі, що в окрузі Східні Гори Гаро, діє цементний міні-завод. Але, незважаючи на всі ці процеси та існування міської еліти, хребет племені все ще складає сільське населення.

Поліпшення інфраструктури в Бангладеш зробили подорожі країною простішими й швидшими. Майменсингха й навіть Дакки можна дістатись протягом кількох годин, а мігрантам стало легше підтримувати контакти з рідними селами. Тепер гаро можна знайти по всьому Бангладеш, найбільше в Дацці. Багато гаро працюють кухарями, нянями, водіями чи охоронцями. Інші мають роботу на швейних фабриках, досить багато дівчат і жінок працюють в салонах краси. Завдяки отриманій освіті в середовищі міських гаро розвинувся середній клас. Серед його представників є лікарі, державні службовці, поліціянти, військові, медсестри, бізнесмени, співробітники офісів приватних компаній та неурядових організацій, священники та вчителі.

ПриміткиРедагувати

  1. Willy Logan. A Short History of Garo-Land. WillyLogan.com (англ.)
  2. а б Primary Census Abstract Data. Meghalaya. Table A-11 (Appendix): District Wise Scheduled Tribe Population (For Each Tribe Separately). The Registrar General & Census Commissioner, India (англ.)
  3. а б Provisional Population Totals. Paper 1 of 2011, Meghalaya. State Highlight. The Registrar General & Census Commissioner, India (англ.)
  4. Primary Census Abstract Data. Assam. Table A-11: State Primary Census Abstract For Individual Scheduled Tribes. The Registrar General & Census Commissioner, India (англ.)
  5. Primary Census Abstract Data. Tripura. Table A-11: State Primary Census Abstract For Individual Scheduled Tribes. The Registrar General & Census Commissioner, India (англ.)
  6. Primary Census Abstract Data. Nagaland. Table A-11: State Primary Census Abstract For Individual Scheduled Tribes. The Registrar General & Census Commissioner, India (англ.)
  7. Primary Census Abstract Data. West Bengal. Table A-11: State Primary Census Abstract For Individual Scheduled Tribes. The Registrar General & Census Commissioner, India (англ.)
  8. Bangladesh Population & Housing Census 2011. Community Report: Mymensingh. p. 869—876: Table C-12: Distribution of ethnic household, population by main group, sex, residence and community/ Bangladesh Bureau of Statistics (BBS), May 2015 ISBN 978-984-33-8602-1 (англ.)
  9. Bangladesh Population & Housing Census 2011. Community Report: Netrokona. p. 799-804: Table C-12: Distribution of ethnic household, population by main group, sex, residence and community/ Bangladesh Bureau of Statistics (BBS), February 2015 ISBN 978-984-33-8593-2 (англ.)
  10. Bangladesh Population & Housing Census 2011. Community Report: Tangail. p. 829-836: Table C-12: Distribution of ethnic household, population by main group, sex, residence and community/ Bangladesh Bureau of Statistics (BBS), February 2015 ISBN ISBN 978-984-33-8600-7 (англ.)
  11. Bangladesh Population & Housing Census 2011. Community Report: Sherpur. p. 277-280: Table C-12: Distribution of ethnic household, population by main group, sex, residence and community/ Bangladesh Bureau of Statistics (BBS), February 2015 ISBN 978-984-33-8590-1 (англ.)
  12. Bangladesh Population & Housing Census 2011. Community Report: Dhaka. p. 1127-1136: Table C-12: Distribution of ethnic household, population by main group, sex, residence and community/ Bangladesh Bureau of Statistics (BBS), May 2015 ISBN 978-984-33-8607-6 (англ.)
  13. а б в Nur Muhammed, Sheeladitya Chakma, Md. Farhad Hossain Masum, Md. Mohitul Hossain, and Gerhard Oesten. A Case Study on the Garo Ethnic People of the Sal (Shorea robusta) Forests in Bangladesh. International Journal of Social Forestry, 2011, Vol. 4 No. 2, pp. 197-211 ISSN 1979-2611 (англ.)
  14. а б Robbins Burling. Garo. University of Michigan, October 1999 (англ.)
  15. а б Abhishek Kar. Garo: A Language Profile. People @ EECS at UC Berkeley (англ.)
  16. Lewis, M. Paul, Gary F. Simons, and Charles D. Fennig (eds.), 2016. Ethnologue: Languages of the World, Nineteenth edition. Dallas, Texas: SIL International: Garo. A language of India (англ.)
  17. а б Amy Kim, Seung Kim, Sayed Ahmad and Mridul Sangma. The Garos of Bangladesh: A Sociolinguistic Survey. SIL International, 2012 (англ.)
  18. Garo in India. Joshua Project (англ.)
  19. Francesco Brighenti. Traditional Beliefs About Weretigers Among the Garos of Meghalaya (India). eTropic 16.1 (2017): «Tropical Liminal: Urban Vampires & Other Bloodsucking Monstrosities» Special Issue, pp. 96-111 (англ.)
  20. а б в Sangma, Milton S. Development of Political and Social Institutions in the Garo Hills. Chapter VIII. Religion. Gauhati University, 1975 (англ.)
  21. Ellen Bal. They ask if we eat frogs: Garo ethnicity in Bangladesh. Institute of Southeast Asian Studies, Singapore, 2007 ISBN 978-981-230-446-9 (англ.)
  22. Md. Rafiqul Islam. The Changing Garo Adivasi Culture of Bangladesh: A Case Study of Marriage Rituals. Lambert Academic Publishing, 2010. ISBN 978-3-8433-7878-9 (англ.)
  23. Sangma, Milton S. Development of Political and Social Institutions in the Garo Hills. Chapter I. Historical Background. Gauhati University, 1975 (англ.)
  24. Soma Dey. Deforestation and the Garo Women of Modhupur Garh, Bangladesh. Asian Women, vol. 24, no. 3, September 2008, pp. 57-81 (англ.)
  25. Nur Muhammed, Sheeladitya Chakma, Md. Farhad Hossain Masum, Md. Mohitul Hossain, and Gerhard Oesten. A Case Study On The Garo Ethnic People Of The Sal (Shorea Robusta) Forests In Bangladesh. International Journal of Social Forestry, vol. 4, no. 2, December 2011, pp. 197-211 (англ.)

ДжерелаРедагувати