Владислав Лозинський

польський письменник та історик

Володислав Лозинський, або Лозінський[5] гербу Любич (пол. Władysław Łoziński) (29 травня 1843, с. Опори, нині Дрогобицький район — 21 травня 1913, Львів) — польський історик, дослідник культури, мистецтвознавець, журналіст, публіцист, письменник (псевдоніми Wojtek ze Smolnicy, Władysław Lubicz), колекціонер творів мистецтва, науковий секретар Оссоленіуму, шляхтич, політик-консерватор. Посол Райхсрату Австро-Угорщини.
Старший брат Броніслава Лозінського.

Володислав Лозинський
пол. Władysław Łoziński
Wladyslaw Lozinski.png
Псевдо Władysław Lubicz[1], Wojtek ze Smolnicy[1], Hizop Ziółko[1] і Sigma[1]
Народився 29 травня 1843(1843-05-29)
с. Опори, нині Дрогобицький район
Помер 21 травня 1913(1913-05-21) (69 років)
Львів
Поховання
Підданство Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Діяльність письменник, історик, політик
Відомий завдяки історик, дослідник культури, мистецтвознавець, письменник, журналіст, публіцист, колекціонер
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Знання мов польська[3][1]
Членство Академія знаньd
Посада посол до Галицького сейму[d][4], Член Палати панів Імперської Радиd[4] і член Палати Цислейтаніїd[4]
Партія Польський клубd

БіографіяРедагувати

Народився в сім'ї дрібного шляхтича Валеріана Лозинського (пол. Walery Łoziński; пом. 1890, спочатку державець і мандатор (зокрема, у Торгановичах — маєтку А. Созанського), після 1846 року поштмістр у Смільниці) і його дружини Юлії з Левицьких. Його братами були правник та історик Броніслав, письменник Валери (1837—1861), який помер внаслідок поранення на поєдинку, а кузинами історик Кароль Шайноха (1818—1861) і геолог Владислав Шайноха (1857—1928). Був одружений з Ядвигою Старорипінською (1844—1918).

Владислав Лозинський протягом 18621868 років навчався у Львівському університеті. Перші півроку вивчав право, а пізніше історію та філологію. Працював редактором ряду видань — «Dzwonek» (18641866), Gazeta Lwowska (головний редактор 1873—1883), «Dziennik Literacki», «Przegląd Powszechny», «Gwiazdka Cieszyńska». 1871 року влаштувався працювати в Закладі Оссолінських. Ставши невдовзі його першим науковим секретарем. Пропрацював на цій посаді до 1873 року. У 18891898 роках очолював Гроно консерваторів Східної Галичини. Був віце-президентом Історичного товариства, головою Товариства Шанувальників Мистецтв, членом Академії знань (з 1890) та Народознавчого товариства. Від 1900 — почесний доктор філософії Львівського університету. Входив до складу журі конкурсу на проект пам'ятника Анджею Потоцькому у Львові (1910)[6]. Обирався депутатом Райхсрату від округу Турка — Бориня, до палати сенаторів (нім. Herrenhaus) від округу Перемишль — Городок. 1902 року став довічним членом Палати панів. Почесний громадянин Львова (1907).

Зібрав колекцію творів мистецтва, яка налічувала 1200 одиниць і містилась у палаці на вулиці Оссолінських (тепер вулиця Стефаника), 3. 1892 року зробив дар з 12 гравюр, 2 печаток цехів новоствореному історичному музею Львова. 1897 року видав каталог власної колекції. Ще за життя Лозинський власну колекцію картин та мистецьких пам'яток разом з будинком заповів громаді міста Львова. Наступного, 1914 року, у будинку урочисто відкрили Міську картинну галерею (нині — Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького)[7].

 
Номерна табличка з буд. № 10 по вулиці Владислава Лозінського

Помер 21 травня 1913 року у Львові. Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі, поле № 57[8]. Дітей не мав. Спадкоємцями стали небіж Валерій Володислав Даніель Лозинський (син брата Броніслава[9]), дружина та сестри. Колекція творів, пов'язана з Польщею за заповітом перейшла гміні Львова. Твори закордонного мистецтва гміна викупила у спадкоємця 1914 року разом із палацом. 1929 року гміна видала каталог колекції. Сучасна вулиця Герцена у Львові 1913 року була перейменована на його честь[10]. Дружина загинула 1918 року у Львові під час листопадових боїв.

ПраціРедагувати

  • Pierwsi Galicjanie: powieść z przeszłości. — Lwów: Gubrynowicz i Schmidt, 1867.
  • Złotnictwo lwowskie w dawnych wiekach: 1384—1640. — Lwów: Gubrynowicz i Schmidt, 1889.
  • Sztuka lwowska w XVI i XVII wieku: architektura i rzeźba, 1898 — найвідоміша праця серед творів В. Лозинського (видана також у 1901 році; рисунки і світлини до книги виконали Ян Тарчалович, Міхал Ковальчук, Юліан Макаревич, Ян Сас-Зубжицький та інші[11])
  • Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku (T. 1, 1903; T. 2, 1904).
  • Życie polskie w dawnych wiekach, 1907.
  • Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku. — Lwów: Gubrynowicz i Schmidt, 1890 — праця про історію родів львівських патрицій в епоху розквіту Львова (XVI-XVIIст.)
  • «Око пророка» — історична повість про Львів XVII століття[12].

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д Czech National Authority Database
  2. Личаківський некрополь — С. 319.
  3. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. а б в https://www.parlament.gv.at/WWER/PARL/J1848/Lozinski.shtml
  5. Александрович В. Львівські малярі кінця XVI ст. [Архівовано 24 червня 2016 у Wayback Machine.] — С. 11.
  6. Rozstrzygnięcie konkursu ścisłego na projekt pomnika Andrzeja Potockiego we Lwowie // Architekt. — 1910. — № 6—7—8. — S. 126. (пол.)
  7. Мельник І. В. Широка—Коперника. Коло Цитаделі // Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. — Львів : Апріорі, 2012. — С. 96. — ISBN 978-617-629-076-6.
  8. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 320. — ISBN 966-8955-00-5.
  9. Kosiek Zdzisław Łoźiński Walery // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków: PAU, 1973. — T. 18. — S. 459—460. (пол.)
  10. Мельник Б. В. Покажчик сучасних назв вулиць і площ Львова // Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. — Львів : Світ, 2001. — С. 15. — ISBN 966-603-115-9.
  11. Piśmiennictwo techniczne polskie. I. Architektura. [Архівовано 4 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Przegląd techniczny. — 1908. — № 33. — S. 399. (пол.)
  12. Ця повість стала джерелом плагіяту. Якийсь М. Ценевич у 1930—1940-х роках неодноразово видавав свою переробку «Ока пророка» то під назвою «Злощасний самоцвіт» то «Проклятий камінь» українською мовою

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати