Вікіпедія

Антоній (Романовський)

Митрополит Антоній (у світі Василь Романовський; 6 (18) березня 1886(18860318), село Савинці, Миргородський повіт, Полтавська губернія — 7 листопада 1962, Ставрополь) — єпископ Російської православної церкви, митрополит Ставропольський та Бакинський.

Антоній
Релігія: православ'я
Дата народження: 18 березня 1886(1886-03-18)
Місце народження: Полтавська губернія, Російська імперія
Дата смерті: 7 листопада 1962(1962-11-07) (76 років)
Місце смерті: Ставрополь, РРФСР, СРСР
CMNS: Антоній у Вікісховищі

Дитинство та освіта ред.

Народився 6 (18) березня 1886 року в багатодітній родині сільського псаломщика. Рано втратив батька. Змалку виявив особливу любов до читання духовної літератури.

Закінчив церковно-парафіяльну школу, Лубенське духовне училище та Полтавську духовну семінарію.

У 1909 році вступив до Київської духовної академії. 13 серпня 1911 року, будучи студентом другого курсу, у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври пострижений у чернецтво з ім'ям Антоній на честь преподобного Антонія Печерського, а через 2 дні — на престольне лаврське свято Успіння Пресвятої Богородиці — рукопопій. 15 серпня 1912 — в ієромонаха. 10—11 листопада 1912 року у Свято-Духівській церкві Братського монастиря разом зі студентом КДА ієродияконом Нектарієм (Трезвинським) відслужив «ідеальну всенічну»[1]. У 1913 році, захистивши дисертацію на тему «Аскетика святого Василя Великого»[2], закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я та «зарахуванням до другого розряду»[3].

Служіння у Грузії ред.

З 9 липня 1913 року — викладач основного, догматичного, морального богослов'я та дидактики у Тифліській духовній семінарії. Завідував зразковою школою під час семінарії. Серед його учнів був майбутній католикос-патріарх всієї Грузії Єфрем II, який зберіг з ним добрі стосунки і через 40 років відвідував у Ставрополі свого вчителя.

Після проголошення у 1917 році автокефалії Грузинської церкви та націоналізації духовних навчальних закладів Грузинського екзархату викладав у російській духовній семінарії у Тифлісі до її закриття у 1921 році. У цей же період був благочинним російських монастирів Грузії[4], з 1921 проживав у російському монастирі поблизу гірського селища Ахкерпі на кордоні Грузії та Вірменії.

30 листопада 1924 року в церкві Преображення Господнього в Каретному ряду в Москві висвячений патріархом Тихоном і митрополитом Петром (Полянським) в єпископа Ериванського з призначенням керуючим Сухумською єпархією[4]. Очолював російські монастирі та парафії в Закавказзі, які не підкорялися самопроголошеному католикосату.

Сповідницький шлях ред.

У січні 1927 року заарештований за статтею 58 і поміщений до Бутирської в'язниці. Засланий до Марійської республіки на два роки (у цей період значився на спокої).

З 27 лютого 1929 року по 3 січня 1930 року — останній єпископ Донський. Проживав у орендованій квартирі на околиці міста Шахти. Заарештований за статтею 58[5] і відправлений до Вішерських таборів. У 1933 році звільнений достроково, ніс подвиг пустельнопроживання в Худжабському Іверському скиту поблизу гірського селища Ахкерпі на кордоні Грузії та Вірменії.

У 1935 році згадує як «єпископ Ставропольский і Донський[6]», але у управління даними єпархіями не вступав.[4] C 8 грудня 1935 року по 26 листопада 1936 року — єпископ Сталінградський. Успішно протидіяв обновленцям, вплив яких на Дону, на Північному Кавказі і у Нижньому Поволжжі був вельми великим. Арештований по статті 58, відбував строк у Карагандинских таборах, з грудня 1941 року по липень 1942 року — у тюрмі № 2 Астрахані (з 1937 року вважав звільненим на спокій).[4]

5 квітня 1943 року звернувся з листом до Місцеблюстителя Патріаршого Престолу митрополиту Сергія (Страгородського), де повідомляв, що з липня 1942 перебуває «в домашніх умовах» у Саратові, і просив призначення в якусь південну єпархію[4].

Роль у відновленні євхаристичного спілкування Російської та Грузинської Церков ред.

На момент інтронізації Патріарха Московського і всієї Русі Сергія 12 вересня 1943 року єпископ Антоній (Романовський) проживав у Тбілісі у знайомих російських ченців. 14 вересня прибув літаком до Москви. Того ж дня Патріарх Сергій отримав телеграму Католікоса-Патріарха всієї Грузії Каллістрата з привітанням з нагоди інтронізації та висловленням сподівання на впорядкування відносин між Церквами. Рішення Священного Синоду при Патріарху Московському і всієї Русі (протокол № 1) Антоній призначений на Ставропольську кафедру зі зведенням в сан архієпископ і дорученням від Патріарха Сергія підготувати питання про відновлення євхаристійного спілкування з Грузинська Православна Церква, перерваного після проголошення автокефалія останній[4].

2 жовтня прибув до Ставрополя, а до свята Покрови Пресвятої Богородиці виїхав до Грузії. 31 жовтня 1943 р. у Сіонському кафедральному соборі від імені Російської Православної Церкви вперше з 1917 року відслужив спільну Божественну літургію з Католікосом-Патріархом Калістратом. Прибувши до Москви, доповів Патріарху Сергію і Священному Синоду про свої переговори в Тбілісі, які завершилися спільним євхаристичним служінням. Заслухавши доповідь, 10 листопада 1943 року Священний Синод під головуванням Патріарха Сергія виніс ухвалу, в якій, зокрема, говорилося: «Визнати молитовне та євхаристичне спілкування між обома автокефальними Церквами-Сестрами, Російською та Грузинською, до нашої спільної радості відновленим»[7].

Служіння на Ставропольській кафедрі ред.

14 вересня 1943 призначений архієпископом Ставропольським і П'ятигорським. Ще до його приїзду на кафедру почався поступовий процес переходу обновленських храмів під омофор новообраного Патріарха Сергія (Страгородського). Деякі парафії Рождественського, Преградненського і Благодарненського районів Ставропольського краю заявили про перехід в Патріаршу юрисдикцію, а також зажадали замінити обновленських священнослужителів на канонічних[8].

Після смерті патріарха Сергія, 26 травня 1944 року синодальним рішенням був призначений на Миколаївську та Херсонську кафедру, але на наполегливі прохання 6 вересня 1944 року Священний синод скасував своє рішення і залишив архієпископа Антонія на Ставропольській кафедрі. Був учасником Помісного собору 1945 року. 27 лютого 1945 року здійснив возз'єднання з Російською православною церквою оновленців Північного Кавказу[9]. З травня 1945 — архієпископ Ставропольський і Бакинський.

На 14 років (з 1946 по 1960) відродив Ставропольську духовну семінарію[10]. У звіті навчального комітету про її ревізії зазначалося: «Архієпископ Антоній близький до життя Семінарії, жваво цікавиться ним і занурюється у всі куточки семінарського життя… Його увага спрямована переважно на поглиблення в Семінарії пастирського, аскетичного настрою, він ворог будь-якої розкоші, всіх витрат на зовнішній, показний бік… Сам Архієпископ живе на очах у всіх, у дуже скромних побутових умовах; його приклад наслідують Ректор та Інспектор. На цих життєвих прикладах вихованці Семінарії привчаються до скромного життя, яке чекає їх у майбутній пастирській діяльності»[11]. У проповіді на ювілей семінарії говорив: «Окрасою духовної школи повинні бути не будівлі та обстановка, не показний блиск і зовнішній ефект, а дух навчального закладу, релігійність, скромність, працьовитість вихованців, їхня ціла відданість справі Христової»[12] . Вирощене ним покоління духовенства забезпечувало діяльність парафій Північнокавказького регіону понад чверть століття.

Як свідчив митрополит Гедеон (Докукін), який закінчив у ті роки Ставропольську духовну семінарію, «він був людиною непростою, зовні навіть суворою, але під неприступною зовнішністю ховалася добра душа дбайливого батька… Владика Антоній намагався встигнути скористатися тією недовгою віддушиною, зміцнити в нас, тоді зовсім молодих священиків, віру»[11]. Допомагаючи іншим і духовно, і матеріально, він іноді відмовляв навіть у необхідному. Очоливши одну з найбагатших на той момент єпархій Російської православної церкви, архієпископ Антоній зберіг особисту невибагливість людини, що пройшла сталінські табори, — навіть радянські працівники, що негативно ставилися до нього, помічали скромність його побуту. Наприклад, уповноважений писав у секретній характеристиці на архієпископа: «…В особистому житті жодних надмірностей немає. Живе в маленькій кімнатці поряд з канцелярією єпархії, ця кімната є і їдальнею. Робочий кабінет, він же й приймальня, — теж маленька кімната, в якій важко міститься письмовий стіл і два стільці»[13]. Після смерті все його майно вмістилося в одну валізу.

Смерть та поховання ред.

Хворів на рак печінки.

25 лютого 1962 року зведений у сан митрополита. Останнє богослужіння відправив 12 липня того ж року, на свято святих первоверховних апостолів Петра та Павла.

Помер 7 листопада 1962 року в Ставрополі. Відспівування здійснили митрополит Краснодарський та Кубанський Віктор (Святін) та єпископ Астраханський та Єнотаєвський Павло (Голишев). Влада заборонила ховати його в церковній огорожі, понад сорок років покоїлася на Данилівському цвинтарі Ставрополя.

30 вересня 2004 року останки митрополита Антонія були перепоховані у некрополі Свято-Андріївського собору Ставрополя.

Примітки ред.

  1. ↑ Скабалланович М. Практическая осуществимость всего устава всенощной // Толковый типикон. — С. 330—336.
  2. ↑ Отчёт о состоянии Императорской Киевской Духовной Академии за 1912-1913 учебный год // Труды Императорской Киевской духовной академии. — 1914. — Январь. — С. 171.
  3. ↑ Выпускники Киевской духовной академии. Архів оригіналу за 6 січня 2015. Процитовано 12 листопада 2015.
  4. ↑ а б в г д е Э. П. Р. Антоний. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2001. — Т. II. — С. 639—640. — ISBN 5-89572-007-2.(рос.)
  5. ↑ Белоусова Г. Н. Накануне Рождества // Донские огни. — 2008. — Число 23. — Сентября. — С. 3.
  6. ↑ Мануил (Лемешевский), митр. Русские православные иерархи. Ч.1. — Куйбышев, 1966. — С. 304.
  7. ↑ ЖМП. 1944. № 3. с.7.
  8. ↑ Пантюхин А. Обновленческое движение Русской Православной Церкви в 20-40-е гг. XX в. (на материалах Ставрополья и Терека).
  9. ↑ Шишкин Е., свящ. Ликвидация обновленческого раскола Русской Православной Церкви в свете данных региональной истории Северного Кавказа // Проблемы и перспективы исследования церковной истории Северного Кавказа: Материалы IV Свято-Игнатиевских чтений. Вып. II. — . — С. 327. Архівовано з джерела 7 липня 2017.
  10. ↑ Шишкин Е., свящ. (23 березня 2011). Ставропольская Духовная Семинария в 1946-1960 годах. Конференция 25-26 декабря 2010 года. Кафедра церковной истории Московской православной духовной академии. Архів оригіналу за 25 січня 2016. Процитовано 2 липня 2017.
  11. ↑ а б Шишкин Е., свящ. Митрополит Ставропольский и Бакинский Антоний (к 130-летию со дня рождения) // Ставропольский хронограф. — 2016. — 30 квітня. — С. 96—101. Архівовано з джерела 30 вересня 2017.
  12. ↑ Огицкий Д. П. Юбилей Ставропольской Духовной Семинарии // Журнал Московской Патриархии. — 1957. — № 1 (30 квітня). — С. 24.
  13. ↑ Федоров И. «Всеми делами в епархии управляет сам…» // Ставропольский благовест. — 2000. — № 3. — Число 4 (февраля).

Література ред.

  • Митрополит Антоний: (Некролог) // Журнал Московской Патриархии. 1962. — № 12. — С. 20-22
  • Андрей (Мороз), игум. Митрополит Ставропольский и Бакинский Антоний (Романовский) // Труди Київської Духовної Академії. № 10 / ред. прот. Владимир Савельев. — Киів, 2009. — С. 231—237.
  • Шишкин Е., свящ. Митрополит Ставропольский и Бакинский Антоний (к 130-летию со дня рождения) Архивная копия от 30 сентября 2017 на Wayback Machine // Ставропольский хронограф. — 2016. — С. 96—101.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Антоній_(Романовський)&oldid=40633601