Апологéтика (від грец. ἀπολογετικος — «захисний»[1]) — розділ богослов'я (т. зв. основне богослов'я), головне завдання якого полягає у захисті християнського (чи іншого) віровчення[2], зазвичай з метою залучення до неї тих, хто не є її прибічником[3]; а також філософсько-богословський полемічний рух, спрямований на захист християнських ідей та громад[4].

Християнські апологи пояснити Трійцю
Християнська апологетична схема Трійці

Найбільшого розвитку досягла у православ’ї й католицизмі. Є обов’язковою дисципліною в системі духовної освіти. Має на меті обґрунтування та систематичний виклад основ християнського вчення, спростування іншорелігійних та нерелігійних світоглядних позицій і вчень.[4]

В історії богослов’я відома під різними назвами: «апологетика християнська», «філософська догматика», «основна догматика», «умоглядне богослов’я», «загальне богослов’я», «основне богослов’я», «фундаментальна теологія» тощо.[4]

У світовій, в тому числі сучасній літературі поняття набуло одіозного значення. Апологетика сприймається як намагання засобами догматики, казуїстики, софістики захистити неправедну справу. В цьому аспекті вона може мати місце і в юриспруденції, зокрема у судочинстві. Нагадуючи за логічною формою доказ, аргументацію, апологетика відрізняється тим, що нерідко використовується для маніпулювання свідомістю людей, маскування справжньої суті речей тощо.[5]

Практично кожна з найпоширеніших сучасних релігій має свою систему апологетики.

Історія

ред.

Апологетика зародилася у перші віки християнства; до його утвердження як державної релігії Римської імперії роботи апологетів були спрямовані проти імпрераторів, які переслідували перших християн, проти язичества та іудаїзму, в Середньовіччі — проти євреїв та інших релігій (ісламу тощо).[2]

Апологетичною називають ранньохристиянську літературу, що пропагувала і захищала основи християнства. У новітні часи існує лінгвістична апологетика — напрям аналітичної філософії релігії, що «тлумачить взаємини людини з богом як мовну гру».[4]

Апологетами називали ранньохристиянських письменників (переважно 2–3 сторіччя), які захищали християнство від критики язичницьких філософів і намагались довести римській владі, що християнство виховує «не руйнівників і заколотників, а вірних підданих держави та надійних членів суспільства».[4]

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. Апологетика // Словник іншомовних слів. За ред. І. В. Льохіна і проф. Ф. М. Петрова, перекл. з 4-го рос. вид., перероб. і доповн., Державне видавництво політичної літератури УРСР, Київ — 1955. — (С. 67) 826 с.
  2. а б Апологетика // Кишеньковий словник атеїста (укр). — Київ: Політвидав України. — 1978. — С. 15.
  3. П. В. Голобуцький. Апологетика // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. — ISBN 966-02-2075-8.
  4. а б в г д Є. А. Харьковщенко. Апологетика // Велика українська енциклопедія : [у 30 т.] / проф. А. М. Киридон (відп. ред.) та ін. — К. : ДНУ «Енциклопедичне видавництво», 2018— . — ISBN 978-617-7238-39-2.
  5. В. С. Пазенок. Апологетика [Архівовано 24 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — С. 132. — ISBN 966-7492-00-X.

Література

ред.