Гліреси
Глі́реси (Glires), гризуноподібні, або гризуни́ в найширшому розумінні, прийнятому в описі цього таксона Карлом Ліннеєм у 10 виданні «Системи природи» 1758 року[1] (Rodentia auct., sensu Linnaeus) — клада, яка також подається як грандряд (а раніше й надряд), що містить два ряди ссавців — зайцеподібні (Lagomorpha) й мишоподібні (Muriformes).
| Гліреси (Glires) | |
|---|---|
| |
| Ochotona princeps | |
| Біологічна класифікація | |
| Царство: | Тварини (Animalia) |
| Тип: | Хордові (Chordata) |
| Клада: | Синапсиди (Synapsida) |
| Клас: | Ссавці (Mammalia) |
| Магноряд: | Бореоевтерії (Boreoeutheria) |
| Надряд: | Евархонтогліри (Euarchontoglires) |
| Клада: | Gliriformes |
| Клада: | Гліреси (Glires) Linnaeus, 1758 |
| Ряди | |
| |
 Вікісховище: Glires
| |
Клада Glires входить до складу надряду Euarchontoglires. Сестринським до гризунів (Glires) є ряд тупаєподібних (Scandentia).
Історія класифікації
ред.Раніше зайцеподібні (Lagomorpha) й гризуни (Rodentia) були об'єднані в одну родину, потім — в один ряд. Але з часом зайцеподібних відокремили від гризунів на рівні окремих рядів. Попри спільні коріння між мишоподібними та зайцеподібними, за 70 мільйонів років ці дві групи дуже змінились і відділились одна від іншої.
Альтернативні тлумачення
ред.Від часів Лінея до середини XX ст. зайцеподібних і мишоподібних розглядали у складі ряду гризунів-гліресів (Glires). У розквіт таких класифікацій ці дві групи гризунів позначали як двопарнорізцевих (Duplicidentata) та однопарнорізцевих (Simplicidentata) (в Україні це відбито у зведеннях Мигуліна 1938 р. та Корнєєва 1952 р.). Надалі, насамперед у час розвитку кладистики та прикладної генетики ця схема класифікування була підтверджена і отримала назву «концепція Glires» (її альтернативами було зближення зайцеподібних та мишоподібних з різними рядами Плацентарних і визнання паралельного розвитку ознак «гризунства»).
Паралельно було показано, що рівні диференціації цих двох груп є вищими і можуть бути визнані за рядові. Відповідно до цього ранг групи Glires було піднято до рівня надряду. Окрім того, було показано, що стрибунцеві (Macroscelididae), яких раніше розглядали в межах ряду комахоїдних (Insecrivora), можуть також бути віднесені до цього надряду, проте тепер їх розглядають у складі афротерій.
Палеозоологічні дані також вказують на наявність спільних пращурів Зайцеподібних і Гризунів, що особливо чітко показано дослідженнями Олександра Аверьянова (ЗІН РАН) ранньоміоценових «гризуноподібних» ссавців із Центральної Азії.
Класифікація
ред.
|
_(white_background).jpg){kind=small}
.jpg){kind=small}
.jpg){kind=small}
Існує велике різноманіття класифікаційних схем і назв. Як один з компромісів може бути такий (за зведенням «Види ссавців світу», 2005):
- ряд Зайцеподібні (Leporiformes, seu Lagomorpha)
- ряд Мишоподібні (Muriformes, seu Rodentia s. str.)
- підряд Вивірковиді (Sciuromorpha)
- підряд Бобровиді (Castorimorpha)
- підряд Мишовиді (Myomorpha, seu Myodonta)
- підряд Шипохвостовиді (Anomaluromorpha)
- підряд Їжатцевиді (Hystricomorpha)
- інфраряд Гундієвиді (Ctenodactylomorphi)
- інфраряд «Їжатцещелепні» (Hystricognathi, вкл. парворяди Caviomorpha, Phiomorpha)
Біологічна характеристика
ред.Загальний опис
ред.Одна з найяскравіших особливостей гризунів — здатність до гризіння: субстрату, деревини, захисних оболонок рослинних плодів тощо. З цим пов'язана їхня одна з головних морфологічних особливостей — розвиток потужних різців і диференціація зубного ряду на гризучу частину (різці) і жуйну частину (щічні зуби). У зв'язку з цим задні різці (3-й і часто 2-й), ікла, а також передкутні (1-2, а часто й 3-й і 4-й) «випадають» із зубного ряду, формуючи діастему.
Рослиноїдні гризуни розвинули особливе пристосування для перетравлення клітковини і отримання додаткового білку: клітковина через відсутність сласних ферментів (целюлаз) не може бути перетравлена і засвоєна, у зв'язку з цим для таких гризунів характерна копрофагія. Зокрема, явище копрофагії описано для зайців, кролів, сліпаків та інших представників. У їхній кишці формуються кульки посліду, які складаються переважно із залишків рослинних тканин і збагачені мікрофлорою, яка розвивається далі у повітряному середовищі. Гризуни повертаються до місць розкладання кульок і поїдають їх, таким способом отримуючи додаткове живлення. В екології це має назву зовнішнього рубця за аналогією з рубцем жуйних.
Морфологія
ред.
Гризуни — це зазвичай тварини невеликих розмірів. Розміри тіла коливаються від 5 сантиметрів у деяких мишівок до 130 сантиметрів у капібари.[2] Але зазвичай не перевищують 50 см.[3] Хвіст у гризунів може бути значно довшим за тіло (наприклад, у мишівок та тушканів), а може бути й зовсім відсутній (наприклад, у морських свинок).[2]
Форма тіла і кінцівок у гризунів може досить сильно відрізнятися у залежності від способу життя. Так у стрибаючих форм можуть бути сильно розвинені задні кінцівки. У риючих тіло набуває овальноподібної форми і добре розвинені кігті на передніх кінцівках. Також гризуни, що планерують з дерев, і у зв'язку з цим мають бічну шкірну складку (наприклад, літяга).[4]
Анатомія
ред.Зуби
ред.
Головною особливістю зубів у гризунів є одна пара збільшених різців, як на верхній щелепі, так і на нижній. Різці гризунів постійно ростуть і сточуються. Швидкість їх росту досягає 0,8 мм на добу (у бобрів)[3]. Передня поверхня різців покрита емаллю, задня поверхня — дентином, в результаті чого різці самозаточуються при гризінні[3].
У гризунів відсутні ікла, і різці розташовані на відстані від малих корінних зубів, яка називається діастемою. Корінні мають пласку жувальну поверхню, яка несе горбики, або петлі емалі.[5] Різці (а у деяких видів і корінні) не мають коренів.
Зубів від 22 (зубна формула ) до 12 (зубна формула ).[2][3]
Кишка
ред.У зв'язку з харчуванням грубою рослинною їжею кишка гризунів досить довга. Всі гризуни, крім сонеподібних, мають сліпу кишку[2], в якій їжа, зокрема, переробляється шляхом бродіння. Особливо сильно сліпа кишка розвинена у видів, що харчуються травою і корою дерев.
Спосіб життя
ред.Більшість гризунів активні вночі або в сутінках, але багато видів активні і протягом дня. Гризуни можуть жити як окремо так і в групах, що можуть складати до 100 особин (у сліпаків). Гризуни живуть у всіх життєвих просторах, включаючи повітря (літяга). Їх немає лише в Антарктиді і на деяких дрібних островах. Гризуни розвинули особливу форму приймання рослинної їжі, при якому при поїданні деяких форм калу їжа двічі проходить систему травлення.
Див. також
ред.Література
ред.- Родентологія: навч. посібник / Л. М. Бондарева, І. П. Леженіна, С. В. Лапа, Ю. В. Васильєва.– Київ: Агроосвіта, 2015.– 292 с.
- Родентологія сільськогосподарська: навч. посіб. / М. Г. Шкаруба, Я. М. Гадзало, С. М. Шкаруба ; за ред. М. Г. Шкаруби. — К. : Урожай, 2007. — 257, [1] с., [8] арк. іл. : іл., табл. ; 20 см. — Бібліогр.: с. 256 (23 назви). — 1 000 пр. — ISBN 966-05-0017-3
Посилання
ред.- Зиков О. Класифікація сучасних плацентарних ссавців (Eutheria): стан і проблеми // Праці Зоологічного музею Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. — 2006. — Том 4. — С. 5–20. [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.]
- Загороднюк І. Наукові назви рядів ссавців: від описових до уніфікованих // Вісник Львівського університету. Серія Біологічна. — 2008. — Вип. 48. — С. 33–43. [Архівовано 21 жовтня 2013 у Wayback Machine.]
- Види ссавців світу [Архівовано 18 грудня 2008 у Wayback Machine.](англ.)
Примітки
ред.- ↑ Linnaeus C. Systema Naturae per Regna Tria Naturae, Secundum Classes, Ordines, Genera, Species, cum Characteribus, Differentiis, Synonymis, Locis. — 1758. — Т. 1. — 824 с.
- ↑ а б в г Соколов В. Е. Систематика млекопитающих. Отряды: зайцеобразных, грызунов. — М: : Вища школа, 1977. — С. 29-39. — 20000 прим.
- ↑ а б в г Громов И. М., Ербаева М.А. Млекопитающие фауны России и сопредельных территорий. Зайцеобразные и грызуны. — СПб., 1995. — С. 58-61. — 1000 прим.
- ↑ Павлинов И. Я., Крускоп С.В., Варшавський А.А., Борисенко А.В. Наземные млекопитающие России. — М. : КМК, 2002. — С. 132–133. — ISBN 5-87317-094-0.
- ↑ Nowak R., Paradiso J. Walker's Mammals of the World. — 4th. — Baltimore : The Johns Hopkins University Press, 1983. — Т. 1. — С. 493. — ISBN 0-8018-2525-3.