Відкрити головне меню

Тексти́льна промисло́вість - одна з найстаріших галузей легкої промисловості, що переробляє рослинну (бавовна, льон, коноплі, джут, кенаф, рамі) і тваринну (вовна, природний шовк) сировину та хімічні й синтетичні волокна на тканини, неткані матеріали, мішкові та мотузяні вироби тощо.

До текстильної промисловості належать: бавовняна, ватна, вовняна, конопле-джутова, льонарськалляна, текстильно-галантерейна, трикотажна, шовкова та ін. Також до неї відносять промисловість первинної переробки льону та інших луб'яних культур, виробництво рибальських сітей, фільтрувальних матеріалів тощо.

Зміст

ІсторіяРедагувати

До XVII століттяРедагувати

Доморобне виробництво тканин було поширене на українських теренах від неоліту. За часів Київської Русі воно відокремилося в окреме ремество і набуло деякої диференціації. Значним осередком ткацького ремесла і торгівлі тканинами був Київ, куди привозили ірано-візантійські шовкові і золототкані матерії і суконні вироби з Західної Європи. Військові потреби княжих дружин впливали на поширення виробництва вітрильного полотна, шатер, теплого вовняного одягу тощо.

Після татарської навали і занепаду Києва осередком текстильного виробництва стали міста Галичини і Волині, найпаче Львів; у XVI—XVII століттях також Луцьк, Крем'янець, Володимир-Волинський й інші міста, з сер. XVII ст. ще деякі міста Лівобережжя. Із заснуванням цехів, техніка виробництва тканин значно удосконалюється (серед іншого, сукно виготовлялося при допомозі фолюшів — великих ступ для збивання сукна, що ставилися на водяних млинах); разом з тим почалася деяка спеціалізація виробництва.

Гетьманський уряд підтримував розвиток текстильного виробництва (серед іншого для військових потреб — сукно, вітрила) і охороняв його митною політикою. У XVIII столітті у зв'язку з поступовим послабленням автономії гетьманської держави на текстильне виробництво в Україні чимраз більший вплив мала меркантилістична політика царського уряду, регламентація виробництва, його розбудова (головним чином в центральних районах Росії) для військових потреб (сукно для армії), скуп текстилю державою; вона й мала власні текстильні заводи та вівчарські заводи-ферми. На ізоляцію українського текстильного ринку впливала заборона вивозити за кордони Російської імперії тканини з льону і конопель (1714), вовни і вовняного прядива (1720) і ввозу (1721) полотна, шовкових матерій, панчішних виробів тощо. Разом з тим московські підприємства скуповували за низькою ціною українське прядиво й вовну та перепродували їх у Москву або за кордон за дорожчими цінами. 1757 року скасовано митний кордон між Україною і Росією. Тариф 1822 року остаточно забезпечив російській текстильній продукції монопольне становище в Україні, а з 1830-го запроваджено також і спеціальне мито на польські суконні вироби.

З кінця XVII століття панівною формою текстильного виробництва в Україні стає мануфактура. Вона виступала у двох видах: поміщицької (також вотчинна — посесійна або кріпосницька), яка будувалася на безплатній праці кріпаків, і купецької (капіталістичної) з найманими робітниками. Власниками текстильних мануфактур були козацька старшина, російські і польські поміщики та купці (переважно росіяни), а також держава. Текстильні мануфактури (в Україні майже винятково суконні) нараховували від 15 (це були властиво ремісничо-кустарні верстати) до 1000 робітників. На великих мануфактурах процес праці був досить диференційований.

До перших більших текстильних мануфактур в Україні належали Глушківська (біля Путивля), заснована 1719, одна з найбільших в Російській Імперії (1797 виробляла 145,4 тис. м сукна, мала 9 478 робітників) та (з 1722) Ряшківська (на території Прилуцького полку) — обидві посесійні. У кінці XVIII століття в Україні було 12 суконних мануфактур, які продукували 216,6 тис. м сукна (у тому числі на Лівобережжя припадало 85,6%), що становило 14% продукції усієї Російської Імперії. Майже всю продукцію з поміщицьких мануфактур закуповувала держава; купецькі орієнтувалися на вільний ринок. Суконна мануфактура була пов'язана з зростанням вівчарства; але лише частину вовни перероблювали в Україні, більшість (особливо з південної України, де майже не було суконних мануфактур) експортовали до Росії. Чисельність підприємств (а) і продукції (у тис. м — б) видно з таблиці (числа приблизні) :

Рік 1797 1814 1848 1859
12 42 76 160
217 293 1 190 1 256

1859 на суконних мануфактурах працювало 15370 робітників; вартість виробництва — 3,1 млн карб. Попри зростання продукції в Україні її уділ у Російській Імперії зменшився у 1859 до 12% (робітників — 20%). Географічне розміщення суконних мануфактур зазнало змін. Спершу вони були скупчені на Лівобережжі, на початку XIX століття поширилися й на Правобережжя (особливо на Волинь; це були численні, але малі підприємства). У середині XIX століття на Поділля й Волинь припадало 69% усіх суконних мануфактур України, але вони давали лише 26% продукції; відсотки для Чернігівщини 9,6 і 25,8%, для Київщини — 5,0 і 17,8%. Слабо були розвинені мануфактури на Півдні України, бо там було мало кріпаків і вигідніше було продавати вовну фабрикам. До сер. XIX століття в Україні переважали поміщицькі мануфактури (1848 — 64,6% продукції України).

У 1850 — 60-их pp. у текстильній промисловості України відбулися далекосяжні зміни, бо через скасування кріпацтва поміщицька мануфактура втратила свою базу (1860 її уділ становив ще 47%) і незабаром майже перестала існувати; разом з промисловим переворотом і повільним (з 1830-их pp.), але постійним введенням машинної техніки мануфактурне виробництво перетворювалося на фабричне. Число суконних підприємств зазнало зменшення: з 172 у 1859 до 51 у 1900, чисельність робітників з 15 400 до 4 460 (для порівняння в Російській Імперії: 864 і 588 підприємств, 123400 і 95 000 робітників). Про концентрацію виробництва свідчить факт, що 1860 на Клинці (північна Чернігівщина) припадало 47,5% виробництва сукна України і 92% купецьких мануфактур (тоді заводи в Клинцях були здебільшого механізовані).

Інші галузі текстильної промисловості (полотняна, шовкова) мали в Україні підрядне значення. Виробництва бавовняних тканин, яке посіло в Росії перше місце, в Україні не існувало.

XIX століттяРедагувати

У другій пол.19 — на поч.20 в. Текстильна промисловість зазнала ще більшого занепаду, хоч Україна мала всі дані для її розвитку: чимало сировини (вовна, льон, коноплі) і корисне географічне положення для імпорту ін. (бавовна, джут), багато рук до праці і місц. ринок збуту. Причиною цього була колоніальна політика Росії, що хотіла мати в Україні ринок збуту для своєї Т. п. З різних видів Т. п. в Україні майже цілком не було бавовняної і шовкової, дуже слабо була розвинена льонарська і конопляна (дрібні, майже кустарні промисли), слабо (3,4% всерос. продукції) вовняна (переважно вовномийні зав.) та були невеликі суконні фабрики в районі Дунаївців на Поділлі (великі суконні зав. на півн. Чернігівщині в м. Клинцях лежали вже за межами укр. суцільної нац. території), краще була розвинена конопле-джутова промисловість (бл. 20% всерос.), що постала з кін. 19 ст.

XX століттяРедагувати

1914 в Україні було всього 6 більших текст. підприємств: дві вовномийки і мішечний зав. у Харкові, один мішечноканатний зав. і джутова фабрика в Одесі та Луганський зав. пресового сукна для олієнь; всі вони давали ледве 0,6% виробництва всієї промисловості України; ч. робітників — 14 800 (4% всіх зайнятих у промисловості України). Уділ Т. п. становив ледве 1% всерос., і тому Україна була змушена покривати свій попит імпортом текст. виробів: 1910 — 13 щороку на 188,6 млн карб. (40,4% всього імпорту) — майже повнотою з ін. частин Рос. Імперії (бавовняні і лляні вироби з Росії, вовняні переважно з Поль. королівства), лише за 0,7 млн карб. з-поза її кордонів.

1914 — 40 ppРедагувати

Під час першої світової війни в Україну перенесено деякі дрібні підприємства Т. п. з Росії і Польщі. Після 1917 Т. п. занепала — 1920 дала 28,9% продукції 1915, але й ця продукція була переважно призначена на потреби армії; тоді й за т. зв. воєнного комунізму укр. населення рятувалося домашніми промислами. До покращення дійшло за НЕП-у: бл. 65% дрібніших зав. віддано під оренду приватному капіталові, відремонтовано ряд старих, збудовано деякі нові. У 1927 — 28 гуртова продукція Т. п. України досягла в цінах 1926 — 27 — 62,2 млн карб.

За довоєнних п'ятирічок в Україні створено ряд нових галузей Т. п.: трикотажну (фабрики в Одесі, Харкові, Києві) і первинної обробки луб'яних культур (9 зав. в Одеській, Миколаївській і Дніпропетровській обл.) та реконструйовано і поширено ін. (зокрема вовняну). Вартість продукції Т. п.. зросла з 34,6 млн карб, у 1913 до 69,2 млн у 1927 — 28 і 797,4 млн у 1940 (у незмінних цінах 1926 — 27), у тому ч. трикотажна промисловість з 0 до 18,6 і 308,8 млн карб., конопле-джутова з 14,3 до 26,4 і 88,0 млн карб. 1940 на першому місці стояла трикотажна промисловість, далі конопле-джутова (сконцентрована на двох передрев. зав. — Харківському та Одеському, і бл. 20 дрібних, разом 32% виробництва Т. п. без трикотажної), на дальшому — вовняна (7 фабрик, 28% виробництва); слабо розвинені були бавовняна (5 зав. — 14% виробництва Т. п. і ледве 1% бавовняної промисловості всього СРСР), лляна (2 зав.) й ін. Фактично, не враховуючи трикотажного виробництва, всі ін. текст. вироби Україна мусіла і надалі довозити з Росії.

З 1950 рРедагувати

Під час другої світової війни більшість підприємств текстильної промисловості зруйновано і їх реставрація закінчилась аж у 1950 — 55. Починаючи з 1960-их pp. значно розширився асортимент виробництва Т. п., будуються нові зав.; відбувається частково механізація виробничих процесів. Так, за 1961 — 70 виробництво білизняних тканин збільшилося у 22 рази, натомість у зв'язку з розширенням обробного виробництва зменшилася питома вага суворих тканин; у вовняній промисловості випуск камольних тканин збільшився у 28 разів, тонкошерстних — У 8, а грубошерстних зменшився в 10 разів.

1947 р. був споруджений Київський, у 1949 р. – Дарницький шовкові комбінати, 1954 р. – Херсонський бавовняний комбінат, 1956 р. – Одеська прядильно-ткацька фабрика, 1961 р. – Чернівецький текстильний комбінат, 1977 р. – Черкаський і Луцький шов- кові комбінати. Паралельно в 1956–1957 рр. були збудовані й розпочали випуск продукції Житомирський і Рівненський льонокомбінати[1].

Т. ч. структура Т. п. України ґрунтовно змінилася, як видно з табл. (у дужках відсоток продукції УРСР порівняно з усім СРСР):

Виробництво готових тканин

1913 | 1940 | 1960 | 1970 | 1975

Бавовняні (млн м) | 4,7 (0,2) | 13,8 (0,14) | 94,9 (1,5) | 247,7 (3,3) | 429,4 (5,5)

Вовняні " " | 5,3 (5,2) | 12,0 (9,9) | 19,1 (5,6) | 48,8 (9,8) | 54,4 (9,9)

Шовкові " « | — | — | 40,0 (4,9) | 84,4 (6,8) | 159,2 (10,5)

Лляні | » " | — | 2,1 (0,7) | 0,3 (0,1) | 53,9 (7,4) | 69,8 (9,1)

Білизна трикотажна (млн штук) | — | 30,3 (23,9) | 106,9 (22,6) | 147,1 (18,1) | 194,3 (20,4)

Верхній трикотаж (млн штук) | — | 12,0 (20,4) | 111,6 (19,5) | 71,0 (17,1) | 73,4 (19,5)

Динаміка галузіРедагувати

Збудовано: у бавовняній промисловості: Херсонський бавовняний завод (65% виробництва України), з менших — Тернопільський комбінат, Чернівецьке текст. об'єднання, бавовняно-прядильні фабрики у Львові, Києві, Нововолинську тощо; з вовняної: фабрики сукна у Стрию, камвольно-прядильна фабрика в Донецькому, Чернігівський суконний комбінат тощо; шовкові комбінати у Києві, Черкасах, Дарниці (Київ).

Значно змінилася сировинна база Т. п. через будову зав. синтетичних та хім. волокон у Чернігові, Черкасах, Києві та ін., які дають бл. 50% пряжі.

Географічне розміщення галузіРедагувати

Геогр. розміщення Т. п. дуже нерівномірне. Виробництво бавовняних тканин концентрується в Херсонській обл. (70%), лляних на Волині (?%),в Рівенській обл. — 56%. Житомирській — 44%, шовкових у Київ. (64%) та Херсонській обл. (23%); вовняних у Чернігівській обл. (38%) і Донецько-Придніпровському економічному районі (30%).

Не зважаючи на помітне покращення виробничих процесів (автоматизація виробництва, вдосконалення технології обробки сировини тощо), у заг. профілю Т. п. України й далі важливу роль відіграє виробництво напівфабрикатів (50% всієї Т. п.), які експортуються поза межі УРСР (гол. до рос. центр. пром. району). У 1970-их pp. на галузі, що виробляють тканини, припадає всього бл. 58% гуртової продукції, 70% вартости основних фондів і 50% виробничого персоналу.


Над наук.-техн. проблемами розвитку текст. промисловості працюють Укр. Н.-Д. Інститут текст. промисловості та Інститут економіки промисловості АН УРСР.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Смирнов Д. Пути ближайшего развития текстильной промышленности Украины, ж. Хозяйство Украины, ч. 2 — 3, 1926;
  • Про районування текст. промисловості, ж. Господарство України, ч. 8 — 9, 1930;
  • Винар Б. Укр. текст. промисловість, ж. Укр. Господарник, ч. 4, 1954;
  • Горелик Л. Вопросы экономики легкой промышленности Украинской ССР. К. 1956;
  • Пажитков К. Очерки истории текстильной промышленности дореволюционной России. М. 1958;
  • Нестеренко О. Розвиток промисловості на Україні, ч. І, II. К. 1959, 1962;
  • Дерев'янк і н Т. Мануфактура на Україні в кін. XVIII — першій половині XIX ст. К. 1960;
  • Легка промисловість Укр. РСР за 50 років радянської влади. К. 1967;
  • Размещение отраслей текстильной промышленности СССР. М. 1974.