Сливинський Олександр Володимирович
Олекса́ндр Володи́мирович Сливи́нський (справжнє прізвище при народженні Сли́ва) (* 29 серпня 1886 Білошапки, Пирятинський повіт, Полтавська губернія[1] — † 21 грудня 1956[2].) — український військовий діяч родом із Полтавщини. Полковник генерального штабу Армії УНР.
| Олександр Володимирович Сливинський | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Підполковник Полковник | |||||||||
 | |||||||||
| Загальна інформація | |||||||||
| Народження | 29 серпня 1886 Полтавська губернія, Російська імперія | ||||||||
| Смерть | 21 грудня 1956 (70 років) м.Монреаль, провінція Квебек .svg){kind=small} Канада | ||||||||
| Національність | українець | ||||||||
| Alma Mater | Петровський Полтавський кадетський корпус | ||||||||
| Військова служба | |||||||||
| Роки служби | 1918–1956 | ||||||||
| Приналежність |  Гетьманат | ||||||||
| Вид ЗС | Армія Української Держави | ||||||||
| Рід військ | Сухопутні війська | ||||||||
| Війни / битви | Перша світова війна Радянсько-українська війна | ||||||||
| Командування | |||||||||
| |||||||||
| Нагороди та відзнаки | |||||||||
| |||||||||
Життєпис
ред.
Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус 1905 року (в списках випускників вказаний ще під прізвищем Слива, а в «Материалах…» за 1916 р. як Сливинський) в чині віце-унтер-офіцера, 1908 — Миколаївське інженерне училище в чині фельдфебеля, із занесенням імені на мармурову дошку пошани. Офіцерську службу почав підпоручиком (зі ст.15.06.1908) в 5-му понтонному батальйоні. В 1914 закінчив Миколаївську академію Генерального штабу 2-го класу по 1-му розряду. 24 березня 1910 р. підвищений в званні до поручика, з 24 березня 1914- штабс-капітан, 22 березня 1915 отримав звання капітана (зі ст.10.04.1914).
Під час Першої світової війни начальник штабу російської дивізії, перебував на Румунському фронті, старший ад'ютант штабу 3-ї кінної дивізії (1915), штабу 39-го армійського корпусу (1916), штаб-офіцер штабу головнокомандувача Румунського фронту (1917), підполковник (1917). Пізніше начальник штабу корпусу кінноти. Нагороджений Золотою Георгіївською зброєю (10.11.1915 за бій 10.12.1914), кавалер ордена Святого Георгія IV ст.(20.12.1915 за бій 15-29.04.1915) та ордена Святого Станіслава III ст. (08.05.1914).
Після утворення Української Центральної Ради, брав безпосередню участь в українізації російських частин фронту. Делегат І і II Всеукраїнських військових з'їздів. У червні 1917 увійшов до складу Українського генерального військового комітету. За Центральної Ради й гетьмана — начальник українського генерального штабу. 9 лютого 1918 на пропозицію виконувача обов'язків військового міністра Олександра Жуковського Рада народних міністрів призначила полковника Сливинського головнокомандувачем військ УНР. Однак через інтриги він скоро зрезиґнував з посади.
Навесні 1918 розробив план створення восьмикорпусної української армії на базі розташованих в Україні Південно-Західного та Румунського фронтів російської армії; з 26-го армійського корпусу постав Полтавський. За цією схемою піший полк мав складатися з 3-х піших куренів, 1 гарматної батерії, 1 розвідчої та 1 зв'язкової чоти, 1 саперної чоти, 1 санітарної чоти, 1 полкової обозної валки і полкової оркестри. Піший курень мав мати 3 піші та одну кулеметну сотню. Піша сотня мала складатися з 3-х піших чот по 3 піші рої, кулеметна сотня, з 3-ох кулеметних чот по 2 важких і 4 легких кулемети.
З 3 по 8 травня 1918 — виконувач обов'язків міністра Збройних сил Української держави.
Залучив до роботи досвідчених генералів Миколу Юнакова, Сергія Дельвіга, Володимира Сальського, Всеволода Петріва, Миколу Какуріна. За Директорії, 19 лютого 1918 року склав повноваження в зв'язку з хворобою, в грудні 1918 виїхав до Одеси. Учасник Білого руху в складі ЗСПР, перебував в резерві чинів. В грудні 1918 — березні 1919 року був евакуйований з Севастополя на судні «Великий князь Александр Михайлович».
З 1920 в еміграції в Югославії, працював інженером-будівельником. В 1921 році видав книжку «Конный бой 10-й кавалерийской дивизии генерала графа Келлера 8/21 августа 1914 г. у д. Ярославице». В 1925 переїхав в Німеччину, в 1951 — в Канаду[3], де й помер.
Був одружений з Марією Андріївною Вишневською, мав сина.
Примітки
ред.- ↑ Державний архів Чернігівської області, ф.1530, оп. 2, спр. 120
- ↑ Мої спомини про недавнє минуле: 1914—1920 роки: в чотирьох частинах / Дмитро Дорошенко; [примітки, К. Галушко, К. Лобанова
- ↑ Dii︠a︡chi Ukraïnsʹkoï T︠S︡entralʹnoï Rady: bibliohrafichnyĭ dovidnyk
Джерела та література
ред.- Осташко Т. С. Сливинський Олександр Володимирович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 626. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001. — С. 774.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
- Олег Шатайло. Спадкоємці козацької слави.
- Лев Шанковський. «Українська армія в боротьбі за державність»
Посилання
ред.- Сливинський Олександер // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1770. — 1000 екз.
- Istorii︠a︡ Ukraïny, 1917—1923 rr: t. Ukraïnsʹka hetʹmansʹka derz︠h︡ava 1918 roku
- Мирні переговори між українською державою та РСФРР 1918 р: протоколи і стенограми пленарних засідань: збірник документів і матеріалів
- Сливинський (Слива), Олександр Володимирович
- Інститут історії України
- Сливинський Олександр Володимирович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.
|
Це незавершена стаття про військового діяча або діячку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |