Руте́ни (лат. Rutheni, Ruteni) — латинізована форма назви русини, а також етнічних груп українців у Австро-Угорській імперії[1].

Рутени (Ruthenians) Австро-Угорщини. Мапа з американського атласу 1911 р.
Німецька лінгвістична мапа 1880 р. Українці, що проживають в межех Австро-Угорської імперії позначені як рутени світло-зеленим кольором

Історія

ред.

Походить від назви кельтського племені рутенів[2].

Термін Рутени вживається вже в хроніках 11 — 12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.); згодом, у 15 — 17 вв., польськими і західно-європейськими істориками (Ян Длугош, Матвій із Міхова — «Ruteni» на відміну від Moskouitae, Алессандро Гваньїні та ін.). З 1596 року назва рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів.

Збірна назва Рутенія (лат. Ruthenia) засвідчена була тільки інколи на географічних картах 14 — 18 ст. для Червоної Руси чи усієї української території та в 20 ст. в західній літературі для Закарпаття. З кінця ХІХ і початку ХХ ст. назви рутени, рутенський (нім. Ruthenen , фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) вживали у своїх працях ін. мовами українські й інші мовознавці (Омелян Огоновський, Євген Желехівський, Стапан Смаль-Стоцький, Теодор Ґартнер, Борис Унбеґаун, історик Ілько Борщак та ін.) для відрізнення термінів русини, руський від росіяни, російський у перекладі на іншої мови. З цією ж метою для відрізнення Русі від Росії, вживали назви Ruthenia деякі з польських істориків (О. Галецький).

 
Мовна, етнічна та політична мапа Східної Європи Казимира Делямара, 1868 рік
   рутенський народ та рутенська мова

Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії як етнонімів українців та їх підгруп — карпатських русинів, лемків, бойків, гуцулів[1]

У другій половині 19 століття, в умовах боротьби між українцями народовецького напряму з консервативно-угодовими русинами, паралельно з назвою рутени вживано синонім «рутенці» з саркастично-презирливим забарвленням для визначення надто лояльних до австро-угорської влади елементів серед галицького суспільства. У цьому розумінні цю назву застосовували Іван Франко (оповідання «Ruteńcy», збірка оп. «Рутенці: типи галицьких русинів із 1860-их та 1970-их pp.», 1913 р.), Михайло Павлик та інші у сатирах та статтях проти галицького назадництва. Назва «рутенці» подекуди відповідає назвам «малороси» або «тоже малороси» на Центрально- і Східно-Українських Землях.

Під час Першої світової війни, частково завдяки деяким адміністративним зусиллям, вдалось замінити терміни рутени і рутенський на українці і український[3].

Приклади

ред.

Живуть між морем, дивні, й Танаїсом
Рутенець, московит, лівонець теж,
Сармати родом; за Геркінським лісом
У Польщі маркоманів ти знайдеш.[7]

Entre este mar e o Tánais vive estranha
Gente: Rutenos, Moscos e Livónios,
Sármatas outro tempo; e na montanha
Hircínia os Marcomanos são Polónios.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. а б Andreas Kappeler: Kleine Geschichte der Ukraine. Verlag Beck, München 2000, ISBN 3-406-45971-4, S. 21f; und Ricarda Vulpius: Nationalisierung der Religion. Russifizierungspolitik und ukrainische Nationsbildung 1860—1920. Verlag Harrassowitz, Wiesbaden 2005, ISBN 3-447-05275-9, S. 34.
  2. Яковенко, 2009, с. 61.
  3. ↑ Ernst Rutkowski: Die k.k. Ukrainische Legion 1914—1918. (=Österreichische militärhistorische Forschungen, Band 9/10), Holzhausen, Wien 2009, ISBN 978-3-85493-166-9, S. 13.
  4. Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця; Передм. О. Гончара; Післям. О. Алексеєнко. — К.: Дніпро, 1987. — С.96.
  5. Os Lusíadas por Luís Vaz de Camões. Canto Terceiro. Архів оригіналу за 3 липня 2019. Процитовано 18 вересня 2017.
  6. Os Lusíadas por Luís Vaz de Camões. Canto Terceiro. — 1572. [Архівовано 23 лютого 2019 у Wayback Machine.] // Національна бібліотека Бразилії.
  7. Камоенс Луїс де // Україна і українці очима світу. Бібліографічний покажчик / Міністерство культури України, Національна бібліотека України ім. Ярослава Мудрого; упоряд.: О. І. Білик, К. М. Науменко; літ. ред. О. І. Бохан; наук. ред. В. О. Кононенко. — Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2018. — С. 93. — 248 с.

Джерела та література

ред.

Посилання

ред.