Ростислав Володимирович

Ростислав Володимирович (у хрещенні Михайло; бл.1038 — 3 лютого 1067) — князь з династії Рюриковичів, син новгородського князя Володимира Ярославича та, імовірно, Оди Штаденської, дочки графа Леопольда. Найстарший онук Ярослава Мудрого, князь володимирський (1057 ибо 10601064), князь тмутороканський (10641067). Засновник Першої Галицької династії князів Ростиславичів.[2] Будучи старшим сином новгородського князя-намісника Володимира, після його смерті ще при житті діда Ростислава Володимировича той набув статусу князя-ізгоя

Ростислав Володимирович


Намісник суздальський
1052 — 1057 (або 1060)
Князь володимирський
1057 (або 1060) — 1064
Попередник: Ігор Ярославич
Наступник: Олег Святославич
Князь тмутороканський
1064 — 3 лютого 1067
Попередник: Гліб Святославич
Наступник: Гліб Святославич
 
Народження: 1038
Новгород
Смерть: 3 лютого 1067(1067-02-03)
Тмуторокань
Хрещене ім'я: Михайло
Династія: Рюриковичі,
Ростиславичі Галицькі
(засновник династії)
Батько: Володимир Ярославич (князь новгородський)
Мати: Олександра (княгиня новгородська)[1] або
Ода Штаденська
У шлюбі з: Ланка (Ілона) Арпад
Діти: Рюрик Ростиславич, Володар Ростиславич, Василько Ростиславич

Хто такі князі-ізгоїРедагувати

Великий київський князь Ярослав Володимирович запровадив зміни у практиці успадкування, згiдно з якими син князя, який помер при життi його батька, втрачав право на успадкування престолу, тобто ставав iзгоєм. Можливо, у такий спосіб Ярослав Мудрий прагнув закріпити київський престол за своїми прямими спадкоємцями, виключивши, перш за все, полоцьких князів. Але першим відбилося це правило на найстаршому з його онуків.

Батько Ростислава помер у 1052 році, тобто ще при життi Ярослава Мудрого, а отже молодий князь втратив право на успадкування новгородського престолу. І хоча, за літописами, Ростислав Володимирович до 1064 р. був князем-iзгоєм, В.Татищев наголошує, що не успадкувавши Новгород, він отримав взамiн того ж 1052 року Суздаль.[3] Проте вже у 1060 році князя перевели звідти у Володимир-Волинський, з якого вiн, під загрозою втрати i цього престолу, і втік у Тмутаракань.

Виходячи вже з попередньої практики, засвiдченої часами Володимира Святославича, Ярослав не мiг навiть на короткий час надати старший новгородський стiл онуковi: його мав отримати (i отримав) Iзяслав Ярославич. З iншого боку, вже у 1057 р. по смертi Вячеслава Ярославича i у 1060 р. по смертi Iгоря Ярославича їх потомство було усунене вiд успадкування. Тому малоймовiрно, що застосовуючи це правило до синiв молодших братiв, Ярославичi не застосували би його до Ростислава Володимировича, який був старшим по  родовому рахунку за їхнiх дiтей i, природно, завадив би їм претендувати на київський престол.[4]

ЖиттєписРедагувати

Старший син князя Володимира Ярославича народився у 1038 році. Деякі дослідники вважають, що після Ростову та Суздалі, Ростислав Володимирович згодом князював у Володимирі на Волині. Зокрема, про це слідом за В.М. Татищевим стверджував С.М. Соловйов [5]

Виглядає ймовірним припущення М.С. Грушевського, згідно з яким Ростислав був вигнаний дядьками з «Червенських градів» (Перемишльска, Теребовльска і Звенигородська волості). Адже цей старший онук Ярослава під час передсмертної хвороби діда був уже дорослим, і той повинен був дати йому якусь волость, що могло статися між 1052 і 1054 рр.[6]

Історик виходив з того, що за рішенням Любецького з'їзду князів 1097 р Перемишль і Теребовль були закріплені відповідно за Володарем і Василько Ростиславичами як дарування Всеволода Ярославича. Оскільки на цьому з'їзді був визнаний отчинний принцип володіння землями, найприродніше вважати, що Ростиславичі домагалися в Любечі закріплення за ними отчини та отримали саме її.[7]

Однак у Татіщева були підстави вважати, що разом з Червоною Руссю Ростислав отримав також і Володимирський престол. Про це, зокрема, свідчить посилання В Воронцовському списку другої редакції «Історії Російської» — на той факт, що в одному з літописних списків Ростислав також названий князем Володимирським: «Косогов ж, з яких Ростислав Владимерская данину брав, на кордонах грецьких і володимирських бути стверджує, яко і вище, воно покладено з ясамі разом». Йдеться про т.з. «Розкольницький манускрипт», який і містив згадування про володіння Ростиславом Волинню. Останній, згідно з численними дослідженнями істориків, має риси загального походження з південноруським Хлєбніковським списком Іпатіївського літопису. Цілий ряд повідомлень ПВЛ про долю Ростислава Володимировича і, перш за все, про Тмутороканський період його правління (що пов'язується, звичайно ж, з ім'ям Никона), цілком можливо, є частиною циклу сімейних переказів галицьких Ростиславичів, який лише частково увійшов до складу Київського літопису, що закінчується 1199 роком[8].

Князь володимирський (1057-60)Редагувати

Додаткові аргументи на користь волинського князівства Ростислава можна знайти в шлюбній політиці володимирських Рюриковичів. Так, Ростислав Володимирович одружився з Ланкою (Iлоною), донькою угорського герцога Бели (пiзнiше короля Бели I).[9] М.А. Баумгартен датує цей шлюб 1064 р.[10], з чим ніяк не можна погодитися, оскільки до 1066 р. у Ростислава вже було троє дітей. Таким чином, цей шлюб може бути датований 1057-1061 рр., коли князь міг активно прибирати до рук волинські володіння Ігоря Ярославича.

Цікаво, що всі чотири шлюби між Рюриковичами і Арпадами в XI — на початку XII вв. були тісно пов'язані саме з волинськими володіннями російської династії.[11] Так, дочка угорського короля Ласло I Святого стала дружиною волинського князя Ярослава Святополковича[12], а принц Кальман Книжник в 1112 р. одружився з дочкою Володимира Мономаха[13][14], який після смерті Давида Ігоревича почав активну експансію в землі Волині.[15][16] У свою чергу вже син Кальмана, угорський князь Алмош, одружився з дочкою князя Волині Святополка ІзяславичаПредславою Київською.[17][18][19]

Таким чином, є усі підстави й угорський шлюб Ростислава Володимировича пов'язати з тим часом, коли він у 1057(1060?) — 1064 рр. сидів у Володимирі на Волині. Можливо, молодий князь був запрошений на коронацію Бели I у 1060 р. (де і познайомився з угорською принцесою Ланкою) або навіть допоміг з княжою дружиною тому посісти угорський престол.

Князь тмутороканський (1064-67)Редагувати

У 1064 році разом з новгородськими боярами Вишатою та Пореєм прибув на Тмутаракань і вигнав звідти свого двоюрідного брата Гліба Святославича, виславши його до батька.[20]

  В лето 6572. Бежа Ростислав Тмутороканю, сын Володимерь, внук Ярославль, и с ним бежа Порей и Вышата, сын Остромирь, воеводы Новгородьского. И, пришед, выгна Глеба из Тмуторокана, а сам седе в него место  — Повість временних літ  

До слова «бежа»[21] Никонівський, Тверський і деякі інші літописи додають: «з Новгорода»[22][23], але навряд чи, як вже було зазначено, тріумвірат синів Ярослава Мудрого віддав би своєму племіннику цю вкрай важливу з точки зору консолідації держави землю, випустивши її зі своїх рук.

М.С. Грушевський висловлює цілком ймовірну здогадку, що уточнення щодо Новгорода з'явилося в пізніших літописах лише завдяки тому, що разом з Ростиславом в Тмуторокань відправився Вишата, син новгородського посадника Остромира. «Втім, Вишата міг бути боярином Володимира і поза Новгорода», наголошує він.[24] До того ж, Порей був київським воєводою, а Вишата ще 1043 року ходив з Володимиром Ярославичем на греків.[25]

Так чи інакше, але у Києвi не могли примиритися з тим, що один з iзгоїв силою оволодiв княжим престолом. Вже у 1065 році Святослав Ярославич пішов з дружиною на Ростислава. Але той не став піднімати руку на дядька. К коли чернiгiвська рать прибула на Тамань, князь, не приймаючи бою, вiдступив у кубанськi степи. Втім, після того, як полки Святослава покинули місто, молодий князь знову повернувся в Тмуторокань та зумів там закріпитися.

Отруєння князя візантійцями (1067)Редагувати

Греки в цей самий час докладали неабияких зусиль, щоб підкорити східний Крим і Тамань. Їх тут особливо цікавила таманська нафта, яка використовувалася для виготовлення ефективної зброї — відомого «Грецького вогню».[26]

У 1066 році вони підіслали з Корсуні (Херсонеса) до князя намісника — котопана, якого Ростислав прийняв щиро, як посла. Один раз, коли вони вдвох бенкетували, котопан, взявши чашу, сказав: «Княже! Хочу пити за твоє здоров'я». Той відповів: «Пий».

Надпивши половину, котопан подав чашу князеві, але доторкнувся до її краю й випустив отруту, сховану під нігтем. Після бенкету він відправився назад у Херсонес і оголосив, що в такий-то день Ростислав помре. Так і трапилося.[27][28][29] Місце Ростислава на престолі у Тмуторокані знову зайняв князь Гліб.

Однако прихильникiв Ростислава у Корсуні це ніяким чином не налякало: вибухнув бунт мiсцевого плебсу. Котопан був побитий камiнням, а фема Клiмата (Херсонес) на кiлька рокiв була вiдiрвана вiд Вiзантiї.[4] Цим повiдомленням можна довiряти, оскільки лiтописець Никон у 1061–1074 рр. був iгуменом одного з таманських монастирiв.

Поховано Ростислава у тмутороканській церкві Пресвятої Богородиці, побудованій ще Мстиславом Відважним.[30]

Невідома повість монаха НиконаРедагувати

Весь комплекс відомостей про Тмутороканське правління Ростислава ще з часу А.А. Шахматова пов'язують з Никоном[31]. Його опозиційність до Ізяслава Ярославича, неодноразове перебування в Тмуторокані, безпосередня його зв'язок з таким центром літописання, як Печерський монастир, навряд чи залишають нам привід для сумнівів.

Никон знаходився в Тмуторокані в 60-і рр. XI ст., Зустрічався безпосередньо з самим Ростиславом Володимировичем, його воєводою Вишатою, свідоцтва яких, а також безпосередні спостереження самого ченця стали джерелом всього комплексу Тмутороканський повідомлень зводу 1073 р. За спостереженнями Д.С. Лихачова, саме в 1064 р в рік втечі Ростислава і Вишати в Тмуторокань, перериваються новгородські повідомлення в складі ПВЛ[32].

З іншого боку, комплекс повідомлень про Ростислава Володимировича у складі Повісті временних літ, за думкою дослідникув, не здається повним. Літописний панегірик Ростиславу, створений Никоном, ніяк не підходить до образу князя-ізгоя, який тільки тим і прославився на Русі, що втік з невідомих причин з-під руки Ізяслава в далеке південне місто, вигнавши звідти сина чернігівського князя; простого душею, надто довірливого політика, що не розпізнав хитрощів візантійського дипломата, за що і поплатився власним життям. Образ Ростислава в літописі як би протиставляється Святославу Ігоровичу та Ользі, які вдало боролися з хитрощами «греків»[8].

А.Г. Плахонін припускає, що при складанні Початкового зводу матеріали Никона про Ростислава Володимировича, можливо, не були використані повною мірою. Адже з розповідей Вишати Никон міг дізнатися про подробиці правління Ростислава в Ростово-Суздальській землі. Як продовження критики Ізяслава Ярославича, звучить історія про утримання сім'ї Ростислава у Києві. Дослідник вважає також цілком ймовірним створення (при активній участі Никона) цілісної повісті про долю цього князя-воїна, який перехитрив старших Ярославичів, непопулярних в Печерському монастирі, налякав своїми військовими талантами підступних греків. Частина цієї повісті була використана Никоном при складанні ним зводу 1073 року, проте була відредагована вже в Початковому зводі 1093 г. Деякі з цих додаткових відомостей про Ростислава дійшли до нас у складі Тверського літописного збірника, який у частині до 1074 р містить літописні статті зі зводів другої половини XI ст.

Також, на думку А.А. Шахматова, на замовлення теребовльского або перемишльського князів Василь, автор «Повісті про осліплення Василька Теребовльского», на основі Повісті временних літ міг створити окремий літописний список, до складу якого він міг включити не тільки «Повість про осліплення...», а й інші свідоцтва місцевого похождення[33], серед яких одну з головних ролей повинна була грати розповідь про батька Василька Ростиславича[34].

Паралельно зі створенням цієї розповіді, в дружинному середовищі могла виникнути і усна повість про цього князя, вважають дослідники. Вона була б тоді поширена не тільки в Тмуторокані, де в 1081 р. вокняжился син Ростислава Володар, але і в майбутній Галицькій Русі, де нащадки Ростислава Володимировича правили до кінця XII ст.

Створення героїчної повісті про князя-родоначальника галицьких Ростиславичів виглядає абсолютно логічним. Хоча за спостереженнями Н.Ф. Котляра, Галицько-Волинська Русь в XI ст. і не знала власного літописання, все-таки тут створюються історико-літературні повісті, присвячені діяльності місцевих князів[35].

Такі повісті про Ярослава Осмомисла і Володимирка Галицького увійшли до складу Київського літопису за часів Полікарпа (60-ті рр. XII ст.) і Рюрика Ростиславича (1189—1190)[36][37]. І якщо «Повість про осліплення Василька Теребовльского» була включена до складу Повісті временних літ, повісті про Ярослава і Володимирка збереглися у складі Київського літопису, а про Романа Мстиславича та його нащадків — у складі т.з. Галицько-Волинського літопису, то можна припустити, що повість про засновника династії Ростиславичів могла зберегтися в складі якоїсь невідомої редакції давньоруського літописного зводу, який і послужив джерелом для В.Н. Татіщева[8].

Результати правлінняРедагувати

Один з літописів каже про князя: був Ростислав муж добрий на рать, зростом гарний і красний лицем, ласкавий до убогих[38]

За часів правління Ростислава Володимировича Тмутараканське князівство досягає апогею свого розвитку. Він ходив на сусідів, брав з них данину, завдаючи клопоту й руським князям, і грекам. Князем були також підкорені касоги, а згодом і племена всього Західного Кавказу. Саме велика сила Ростислава як володаря і стала невдовзі причиною підступної змови візантійців, які боялись посилення його влади у Кліматах.

РодинаРедагувати

Дружина — Ланка (Ілона) Арпад, донька угорського герцога короля Бели І. Після загибелi чоловіка отримала дозвіл великого князя Iзяслава Ярославича виїхати в Угорщину. Синами Ростислава Володимировича були:

Саме шлюбний союз князя Ростислава з донькою майбутнього угорського короля допомiг їх синам пiзнiше утриматися в Галицькiй землi.

Дружина Ростислава Володимировича була ще живою у 1099 р., коли перебувала разом з сином Володарем в обложеному Перемишлі[39], та зіграла свою роль у перемозі синів під час Битви над Вягром.

ПриміткиРедагувати

  1. Благоверный князь Влади́мир Ярославич Новгородский. azbyka.ru (ru). Процитовано 2020-05-18. 
  2. Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи.. litopys.org.ua. Процитовано 2020-03-23. 
  3. Татищев В.М. (1962). Исторія Російська. – Т.2. М. с. 78. 
  4. а б Леонтій ВОЙТОВИЧ. Перша галицька династія (en). Процитовано 2020-03-23. 
  5. Повесть временных лет. Ч. 2. М.; Л. 1950. с. 393–394 (комментарий Д.С. Лихачева). 
  6. Грушевський М. Указ. соч. с. 46, 52, 363. 
  7. Н.Ф. Котляр. «Древнерусская государственность» :: 4. Ослабление единства государства :: 3. Триумвират Ярославичей. a-nevsky.ru. Процитовано 2020-03-23. 
  8. а б в Плахонин А.Г. (05.03.2003). Потомство Владимира Ярославича и Волынь. Вестник Удмуртского университета. Серия "История", с.98-107. 
  9. Ed. A.Domanovszky, E.Szentpetery (1937). Chronici Hungarici composition saeculi XIV (–1334) // Scriptores Rerum Hungaricarumtempore ducum regumque stirpis Arpadianae gestarum – T.1. Budapestini. с. 423. 
  10. Баумгартен Н.А. (1911). Ярослав Святополкович, князь владимиро-волынский // Известия русского генеалогического общества (Вып. 4). СПб. с. 38–40. 
  11. Monumenta Hungariae Historica. Pest: T. 6. 1860. с. 469. 
  12. Szerk. G.Wenzel. Codex diplomaticus Árpádianus continuatus. Árpádkori új. Őkmántytár. // T. 1. 
  13. Летопись по Ипатьевскому списку (1998). // ПСРЛ, Т. 2. М., Стб. 273. 
  14. Ottonis episcopi Frisingensis Chronicon // Ausgewahlte Quellen zur deutshen Gechichte des Mittelatte? / Herausgegeben von R.Buchner (Darmstadt; Berlin, 1960.). Bd. 16. Lib.7. Cap. 21-536;. 
  15. Canonicus Wissegrandensis. Continuatio Cosmae / Ed. I.Emler. Fontes rerum Bohemicarum. T. I. Cap.138. Praha, 1874. 
  16. Iohannes de Thurocz. Chronica Hungarorum. Vol 1. (Textus). Ed. E.Galntai et J. Kristу. Bp., 1985. Cap. 61-170 // Aevi. NS. T. 7. Bibliotheka Scriptorum Medii Recentisque. 
  17. Летопись по Лаврентьевскому списку. Стб. 280. 
  18. Летопись по Ипатьевскому списку. Стб. 256. 
  19. Iohannes de Thurocz. Chronica Hungarorum. Cap. 63-175. 
  20. Олексій Бичков (2005). "Київська Русь. Легенди і міфи" (рос.). М.: Вид. Олімп: Аст: Астрель. с. 353–354. 
  21. Нестор, Летописец (2017-09-05). Повесть временных лет (ru). Litres. с. 110. ISBN 978-5-457-02888-3. 
  22. Никоновская летопись. с. 92. 
  23. Тверская летопись. Стлб. 154. 
  24. Грушевський М. Указ. соч. с. 53. 
  25. Повесть временных лет. с. 103–104, 132. 
  26. Олександр Головко. Що нам відомо про давньоруське Тмутараканське князівство?. "Крізь віки". с. 106. 
  27. 03 лютого 1065 року. Помер РОСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ.. today.org.ua (uk-UA). Процитовано 2020-03-23. 
  28. ПВЛ. с. 111, 311. 
  29. Татищев В.М. с. 83. 
  30. ПСРЛ . (Т .1. – Стб .166; Т .2. – Стб .155). Повне зібрання російських літописів. 
  31. Шахматов А.А. (1908). Разыскания о древнейших русских летописных сводах // Летопись занятий Археографической комиссии. СПб.: Вып. 20. С. 420-459. 
  32. Лихачев Д.С. (1945). Устные летописи в Повести временных лет // Исторические записки. Т. 17. С. 208. 
  33. Шахматов А.А. Повесть временных лет. Т.1. Вводная часть. Текст. Примечания. Пг., 1916. С. XXXIV. 
  34. Пізніше, завдяки тісному зв'язку Василька Теребовльского з Михайлівським Видубицький монастир, ця окрема редакція могла бути використана ігуменом Сильвестром при складанні окремої сильвестровської редакції «Повісті временних літ». 
  35. Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. Киiв, 1993. С.151. 
  36. Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». М., 1972. С. 156-159. 
  37. Франчук В.Ю. Киевская летопись. Киев, 1986. С. 6. 
  38. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІI. — С. 53.
  39. Войтович Л. (1999). Битва пiд Перемишлем у 1099 р. //Український альманах. Варшава: Вiдп. ред.С.Заброварний. с. 105–110. 

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

Попередник
Ігор Ярославич
  Князь володимирський
1057-1064
  Наступник
Олег Святославич