Ручна зброя в період монгольської Династії Юань приблизно (1271—1368)
Європейський зразок ручної зброї, приблизно 1380
Ручна бомбарда (1390—1400), «Музей Армії», Париж.
Затинна и завісна пищалі

Пища́ль[1] — загальна назва ранніх зразків середньо- та довгоствольної вогнепальної зброї у Московському князівстві, широко використовува­лася і козачою піхотою[2]. Також пищаллю називалася старовинна гармата[2].

ІсторіяРедагувати

Пищалі, які з'явилися в останній чверті XIV століття, використовувалися для прицільної стрільби по живій силі та укріпленнях. Саме слово «пищаль» (дав.-рус. пищаль < прасл. *pisčalь) означає «сопілка»[3] та відоме в слов'янських джерелах з XI століття; щодо вогнепальної зброї цей термін вперше згадується близько 1399 року[4]. У старочеській мові словом píšťala («сопілка») теж називався один з видів вогнепальної зброї[3]; і згідно з найпоширенішою версію, до нього сходить і «пістоль», «пістолет»[5][6].

Існували як ручні пищалі (відомі під назвами ручниця, самопал, недомірок), так і фортечні, призначені для стрільби зі стін укріплення, триноги чи лафета. Словом пищаль також нерідко називали гармати. Розрізняли різноманітні види пищалей: фортечні, облогові, стінопробивні, полкові, польові; залізні, сталеві, мідні, бронзові, чавунні[7]. Як снаряди використовувалися, переважно, залізні або чавунні ядра (для ручних пищалей — кулі).

Спочатку конструкція пищалей була дуже схожою. Відмінності в конструкції з'явилися наприкінці XV століття з винаходом ґнотових замків. В XVI столітті з'явилися ручні кременеві пищалі, які перебували на озброєнні до XVIII століття. Фактично, це був руський варіант мушкета. Такі пищалі вийшли з ужитку при реформі армії, що проводилася Петром I.

На Московській Русі з 1408 року пищалі згадуються як облогова артилерія, з 1450 — гармати для оборони міст, а з 1480 пищалями називається не тільки артилерія, а й стрілецька зброя. У 1511 вперше згаданий «пищальний наряд»[4].

На території Південно-Західної Русі (України) пищалі вперше згадуються 1471 року: розповідається, що в замках у Вінниці і Чуднові було по дві пищалі. Українські пищалі ділилися на два типи: легші «рушниці» та важчі «гаківниці»[8].

Артилерійські пищалі, відлиті в Московській гарматній мануфактурі в останній чверті XV століття, мали довжину 18-23 калібрів. У XVI столітті існувало багато пищалей різних калібрів, наприклад, в описі 1582 згадані пищалі 28 калібрів від 1/8 гривні до пуда. Надалі відбувався відбір найбільш раціональних конструкцій, в результаті «Описная книга пушек и пищалей» 1626—1647 згадує про пищалі 14 калібрів від 1/2 до 8 гривень[4].

У Московському царстві в XVI столітті ручна пищаль з ґнотовим замком була аналогом західноєвропейського мушкета. У XVI столітті калібр ручних пищалей в середньому коливався від 11 до 15 мм[9]. Солдатів, озброєних ручними пищалями, називали пищальниками, пізніше їх змінили стрільці. Одні пищалі відрізнялися високою якістю (нарочиті), інші — ні (худі). При Василі III в Іран було відправлено 30 тисяч пищалей[10].

З середини XVII століття відзначено власне виробництво гвинтівкових пищалей, які раніше іноді закуповувалися в Європі[11].

«Сороковими пищалями» в Московській державі називалися органні гармати, що являли собою багатоствольну зброю.

Ґнотові й кременеві пищалі були в ужитку до XVIII століття[12].

У культуріРедагувати

  • В українському фольклорі згадується «семип'ядна пищаль»: «Хведора Безрідного хо­вали. Руський „Отченаш“ читали, в семип'ядні пищалі гримали» (дума про Федора Безрідного)[2], «Семип'ядную пищаль підняв і орлам сизоперим кулю на подарунок подарував»[13].

ПриміткиРедагувати

  1. Пищаль // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  2. а б в Жайворонок В. В. Пищаль // Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К. : Довіра, 2006. — С. 451.
  3. а б Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 4 : Н — П / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. ; ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 4 : Н — П. — 656 с. — ISBN 966-00-0590-3.
  4. а б в Кирпичников А. Н., «Военное дело на Руси в XIII—XV вв.», 1976.
  5. Karel Titz (1922). Ohlasy husitského válečnictví v Evropě. Československý vědecký ústav vojenský. 
  6. Ohlasy husitského válečnictví v Evropě (чес.)
  7. Пищаль // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  8. Пищаль // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1370. — 1000 екз.
  9. В.Волков. «Войны и войска Московского государства»
  10. Ігор Пахомов. «Пищальники Василия III» // «Цейхгауз» № 24.
  11. Гвинтівкові рушниці. Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 4 листопада 2014. 
  12. Пішчаль // Беларуская энцыкляпэдыя ў 18 тамах / гал.рэд. Генадзь Пашкоў. — Менск : Беларуская энцыкляпэдыя імя Петруся Броўкі, 2001. — Т. 12. — С. 395. — 10 000 прим. — ISBN 985-11-0198-2. (біл.)
  13. Историческія пѣсни малорусскаго народа съ объясненіями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. Томы I и II (1-й вып.). К. 1874, 1875.

ПосиланняРедагувати