Аркебуза

вогнепальна зброя

Аркебу́за, аркебу́з[1], гаркебу́з[1] (від фр. arquebuse) — ручна вогнепальна зброя. За конструкцією — довга ґнотова дульнозарядна рушниця. З'явилася в XV столітті. Широко використовувалась у Європі в XVI—XVII сторіччях. В цей же час набула поширення в Україні в шляхетському середовищі та серед козаків, з часом її виготовлення було освоєне місцевими ремісниками. Довжина ствола у різних модифікаціях — від 1,2 до 2,4 м, калібр — 12,5—18,5 міліметрів, дальність польоту кулі — до 250 м. Перші аркебузи використовували для запалювання ґніт, який замінив ґнотовий, пізніше — колісцевий замок. Озброєні аркебузами солдати називалися аркебузирами.

Аркебуза

НазваРедагувати

 
Стрільба з аркебузи. Малюнок 1876 р.

Слово аркебуза походить від фр. arquebuse і далі від нім. Hakenbüchse («гаківниця»); зміна у вимові пояснюється впливом на французькому ґрунті слова arc («лук»)[2]. У Словнику Брокгауза і Єфрона arquebuse теж пов'язується з нім. Handbüchse, Hakenbüchse (нід. haakbus)[3]. У джерелах часів СРСР назву пояснювали як вторинну від найменування арбалета, що стріляв свинцевими кулями (від французьких слів arc — «лук» і buse — «трубка»)[4][5].

Історія застосуванняРедагувати

Демонстрація танегасіми на території Хімедзі.

Перші аркебузи з'явилися в Європі близько 1410 року, в Османській імперії — ближче до 1425 року. Первісно так називалися ручні гарматки (кулеврини, ручниці), споряджені знизу гаком або вухом для кріплення на фортечних стінах[6]. Найраніші варіанти не мали замка, згодом з'являється ґнотовий замок типу «серпентин», але час його появи є дискусійним. Згадки про використовування «тюф'яків» (тур. tüfek) османськими яничарами датуються періодом 1394—1465 рр.[6][7], але неясне, чи були то аркебузи або маленькі гармати (на думку Габора Агостона, окремі згадки тюф'яків і гармат в інвентарних описах середини XV можуть вказувати на те, що вони були ручною вогнепальною зброєю)[8]. Годфрі Гудвін датує перший випадок застосування аркебузи яничарами періодом після 1465 року[9]. У Європі близько 1470 р. аркебуза отримує приклад (можливо, зразком йому послугував приклад арбалета)[10], поява ґнотового замка з полицею[10] датується ближче до 1475 р. Замкова аркебуза стала першою вогнепальною зброєю зі спусковим гачком, а також вона вважається першою вогнепальною зброєю з прикладом.

Уперше аркебузи були застосовані в значній кількості за правління Матвія Корвіна (1458—1490). Аркебузиром був кожний четвертий солдат Чорної армії, а в цілому по війську це співвідношення становило 1:5, що було відносно високим для того часу. Незважаючи на то, у Західній Європі до XVI століття тільки близько 10 % солдатів мали вогнепальну зброю[11][12]. У Східній Європі аркебузи (пищалі) з'явилися на початку XV ст. Московські аркебузири-пищальники становили окрему частину війська і тисячі з них брали участь у війні за Псков у 1510 р. і здобутті Смоленська в 1512 р.

Аркебузи отримали популярність під час битви при Павії у 1525 році, коли 3 тис. солдатів, озброєних аркебузами, здобули перемогу над 8 тис. французьких лицарів, поклавши таким чином край пануванню лицарських армій в Європі. Ранні аркебузи призначалися для стрільби зі сошки, пізніші могли бути використані для стрільби з рук[3]. У ту ж епоху на зміну аркебузі починає приходити мушкет, що має більшу пробивну силу, хоч і важчий. У результаті аркебуза до кінця століття зберігалася як легка, кавалерійська та мисливська зброя, а аркебузири перетворилися у легку піхоту[3]. У XVI столітті також поширилися аркебузи з колісцевими замками та нарізними стволами. Збільшилася довжина ствола, а самі стволи стали виготовляти методом свердління (як і у мушкетів). Ґнотові і колісцеві замки були ненадійними. На середину XVI століття почали входити у вжиток простіші ударно-кремінні пристрої. Іскри в них викрешувалися не при терті коліщатка об кремінь, а при ударі кременя в сталеву пластину-кресало. До початку XVII століття мушкет абсолютно витіснив аркебузу.

В Османській імперії аркебузи використовувалися з першої половини XV століття[13]. В Індію аркебузи потрапили близько 1500 р., у Південно-Східну Азію — близько 1540 р., у Китай — десь між 1523 і 1548 роками[14][15].

 
Аркебуза з арсеналу фортеці Шафхаузен (1425)

У Японію аркебуза була завезена португальськими торгівцями в 1543; в провінції Сацума починається масове виробництво цієї зброї (під місцевою назвою «танегасіма»). Під час сьогунату Токугава використання вогнепальної зброї було заборонено указом сьогуна. У 1575 в битві при Нагасіно Ода Нобунага поставив три лінії озброєних аркебузами асігару за дерев'яний частокіл, що захищав їх від ворожої кінноти. Шикування в три лінії дозволяло стрільцям двох задніх ліній перезаряджати свою зброю, в той час, як перша лінія вела вогонь. Така тактика дозволяла вести безперервну стрільбу, компенсуючи недостатню влучність вогню аркебузи.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б Гаркебуз // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Arquebuse. www.cnrtl.fr. Centre National de Ressources Textuelles et Lexicales. Процитовано 1 січня 2019. 
  3. а б в Аркебуза // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  4. Большая советская энциклопедия. В 65 томах / гл. ред. О. Ю. Шмидт. — 1-е изд. — М. : Советская энциклопедия, 1926. — Т. 3 (Анрио — Атоксил). — С. 489. (рос.)
  5. Фёдоров В. Г. История винтовки / ред. К. К. Цветковский. — М. : Воениздат, 1940. — С. 8—9. (рос.)
  6. а б Needham, Joseph (1986). Science & Civilisation in China. V:7: The Gunpowder Epic. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-30358-3. 
  7. Nicolle, David (1995). The Janissaries. Osprey. с. 22. ISBN 1-85532-413-X. 
  8. Ágoston, Gábor (2011). Military Transformation in the Ottoman Empire and Russia, 1500–1800. Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 12 (2): 281–319 [294]. doi:10.1353/kri.2011.0018. «Initially the Janissaries were equipped with bows, crossbows, and javelins. In the first half of the 15th century, they began to use matchlock arquebuses, although the first references to the Ottomans' use of tüfek or hand firearms of the arquebus type (1394, 1402, 1421, 1430, 1440, 1442) are disputable.» 
  9. Godfrey Goodwin: The Janissaries, saqu Books, 2006, p. 129 ISBN 978-0-86356-740-7
  10. а б Khan, Iqtidar Alam (1991). The Nature of Handguns in Mughal India: 16th and 17th Centuries. Proceedings of the Indian History Congress 52: 378–389. JSTOR 44142632. 
  11. Vajna-Naday, Warhistory. p. 40.
  12. Courtlandt Canby: A History of Weaponry. Recontre and Edito Service, London. p. 62.
  13. Ágoston, Gábor (2014). Firearms and Military Adaptation: The Ottomans and the European Military Revolution, 1450–1800. Journal of World History 25 (1): 85–124. ISSN 1527-8050. doi:10.1353/jwh.2014.0005.  Проігноровано невідомий параметр |s2cid= (довідка)
  14. Andrade, Tonio (2016). The Gunpowder Age: China, Military Innovation, and the Rise of the West in World History. Princeton University Press. ISBN 978-0-691-13597-7. 
  15. Khan, Iqtidar Alam (2004). Gunpowder and Firearms: Warfare in Medieval India. Oxford University Press. 

ДжерелаРедагувати