Відкрити головне меню

Іва́н Сергі́йович Паторжи́нський (20 лютого (3 березня) 1896, Петро-Свистунове, Російська імперія — 22 лютого 1960(1960-02-22), Київ, Українська РСР, СРСР) — український оперний співак (бас), педагог, народний артист СРСР (1944), один з чільних представників українського вокального мистецтва. Лауреат Сталінської премії (1942). Депутат Верховної Ради УРСР 1–4 скликання (1938–1959). Професор Київської державної консерваторії.

Паторжинський Іван Сергійович
Паторжинський І.jpg
Народився 20 лютого (3 березня) 1896
Петро-Свистунове, Олександрівський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер 22 лютого 1960(1960-02-22) (63 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність співак, оперний співак
Alma mater Дніпропетровська консерваторія імені Михайла Глінки
Заклад Національна музична академія України імені П. І. Чайковського
Партія КПРС
У шлюбі з Паторжинська-Снага Марфа Хомівна
Діти Паторжинська Галина Іванівна
Нагороди
Орден Леніна — 1946Орден Трудового Червоного Прапора — 1936Орден Трудового Червоного Прапора — 1948Орден Трудового Червоного Прапора — 1951
Народний артист СРСР— 1944Народний артист УРСР— 1936Заслужений артист УРСР— 1930Сталінська премія — 1942
Орден Братерства і єдності (Югославія)

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився 20 лютого (3 березня) 1896(18960303) року в селі Петро-Свистунове, нині Вільнянського району Запорізької області. В родині було семеро дітей. У свої молоді роки батько Івана працював складальником шрифтів у місцевій типографії, а коли від свинцевого пилу захворів на туберкульоз, придбав хату в селі та згодом став дяком у місцевій церкві. Голосом Іван вдався в батька, який славився потужним басом. Іван вирізнявся серед братів тямущістю й голосом. Його першим наставником був місцевий дзвонар, від якого Іван з шести літ знав грамоту.[1] 

Закінчив Бахмутське духовне училище та Катеринославську духовну семінарію. У семінарії вчився вже після татової смерті, як сирота, за державний кошт. Сану не прийняв, оскільки мріяв про театр. У семінарії осягав таємниці співу, розвивав незвичайно сильний голос; співав у церковному хорі, організував чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Організував оперну студію й ансамбль, з якими виступав на Донбасі.

З 1917 року учителював на Донбасі, організував драматичний гурток, брав участь у виставі малоросійської трупи Колісниченка. Незабаром на нього звернула увагу співачка та педагог Зінаїда Малютіна (вихованка Московської консерваторії) і почала займатися з ним співом, готуючи до камерних концертів.[1]

Згодом переїхав до Катеринослава (нині місто Дніпро), де одружився зі Снагою Марфою Хомівною. 1925 року в них народилася дочка Галина.

Вокальну освіту здобув у Катеринославській консерваторії (1918—1922). Працював керівником і диригентом хорової капели, хормейстером у клубі друкарів, створив чоловічий вокальний квартет, викладав співи у школах.

1925 року став солістом Української Державної Столичної Опери у Харкові. Дебютом була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Серед іншого співав у дуеті з Марією Литвиненко-Вольгемут, творча дружба з якою тривала майже 30 років.

Від 1935 року — соліст Українського театру опери та балету в Києві. Мав надзвичайно сильний голос оксамитового тембру. Творчий діапазон був дуже великий: виконав сорок п'ять оперних партій; знявся у кінофільмах «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка».

У час радянсько-німецької війни перебував в евакуації, а також виступав з концертами на фронті.

З 1944 року й до 1960 року — професор Київської консерваторії за класом сольного співу. Серед студентів Паторжинського були Євген Червонюк, Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть. Створив свої принципи педагогіки, метод комплексного виховання співака. Любив повторювати фразу Шаляпіна: «Треба співати так само легко, як розмовляєш». 

Неповторно виконував широко відомі «Ніченьку», «Ой кум до куми залицявся», «Старий капрал», «Казав мені батько», «Взяв би я бандуру», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші твори. Його голос легко впізнати за своєрідним оксамитовим тембром.

Гастролював у Польщі, Італії, Фінляндії, Канаді, Німеччині, США, Франції.

Провадив громадську роботу (у 1945—1954 роках — голова правління Українського театрального товариства). Микита Хрущов пише у спогадах, що Паторжинський, котрого як людину й співака поважав сам Сталін, разом із Марією Литвиненко-Вольгемут заступився за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домігся його звільнення. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1–4 скликання (1938–1959).

1953 року Паторжинський востаннє проспівав Карася із «Запорожця за Дунаєм» і покинув оперну сцену. У 1959 року в залі Київської консерваторії відбувся останній концерт видатного співака.

 
Могила Івана Паторжинського

Помер 22 лютого 1960 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (надгробок — лабрадорит; скульптор Еліус Фрідман; встановлений 1963 року)[2].

РодинаРедагувати

Рідний брат Івана Сергійовича — Федір (1901-1976), брав участь у громадянській війні в Росії. Емігрував до Туреччини, згодом мешкав у Болгарії, де був регентом у хорі. Наприкінці 1920-х оселився в Парижі. Керував хором Свято-Троїцького храму у місті Кліші та хором храму Трьох Святителів в Парижі. Наприкінці 1940-х років — керівник дитячим хором Четвергової церкви при Союзі російських православних парафій в Парижі. Удостоївся Гран-Прі на конкурсі в Італії.[3] Іван тривалий час не знав про долю брата. Їхня зустріч відбулася у 1946 році, коли Іван Сергійович приїхав на гастролі до Канади. У 1957 році Федору Паторжинському довелося перенести важку операцію, і Іван Сергійович намагався матеріально підтримати брата, відвідував його під час гастролей в Америці. Від 1958 року Федор Сергійович мешкав в Києві, де працював другим дирижером Державної хорової капели «Думка» та керував хором студентів сільгоспакадемії.[4] Помер 25 серпня 1976 року у Києві, де й похований.

Старша ж сестра Івана — Олександра, під час німецької окупації, була вчителькою та очолювала підпільну групу в Єлизаветівці на Донбасі. Загинула.[4]

ВідзнакиРедагувати

ТворчістьРедагувати

Партії:

ФільмографіяРедагувати

Пам'ятьРедагувати

 
Меморіальна таблиця Івану Паторжинському в приміщенні Київської консерваторії

На фасаді будинку в Києві, де мешкав Паторжинський, встановлено гранітну меморіальну таблицю з барельєфним зображенням співака.

На його честь у Києві названо вулицю, а також одну з вулиць у Запоріжжі.[5]

Розпорядженням голови Запорізької обласної державної адміністрації Юрієм Карапетяном у серпні 2018 року затверджено Положення про премію імені Івана Паторжинського за досягнення в галузі музичного мистецтва.[6]

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Брега Г. С.. Паторжинський Іван Сергійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 94. — ISBN 978-966-00-1142-7.
  • Жадько В. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 161, 282.
  • Жадько В. Український некрополь. — К., 2005. — С. 259.
  • Паторжинський Іван Сергійович: облікова картка та автобіографія депутата Верховної Ради УРСР // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 5, арк. 16–17.
  • Список депутатів Верховної Ради УРСР першого скликання, обраних 26 червня 1938 року // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 2, арк. 63.
  • Список депутатів, обраних до Верховної Ради УРСР // Вісті [ЦВК УРСР]. — 1938. — № 148 (5338). — 29 червня. — С. 1.