Відкрити головне меню
Конеподібні
00296 zebra.jpg
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Підтип: Хребетні
Клас: Ссавці (Mammalia)
Інфраклас: Плацентарні (Eutheria)
Ряд: Конеподібні (Equiformes)
Owen, 1848
Родини
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Perissodactyla
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Perissodactyla
EOL logo.svg EOL: 1667
ITIS logo.svg ITIS: 180687
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 9787
Fossilworks: 42980

Конеподі́бні (Equiformes)[1][2], або непарнопа́лі (Perissodactyla) — ряд великих та дуже великих за розміром наземних ссавців. Центральною родиною цього ряду є Коневі (Equidae) з типовим родом Кінь (Equus). Етимологія описової назви «непарнопальцеві»: грец. περισσός — «непарний», грец. δάκτυλος — «палець». Серед представників цього ряду — зебри та носороги, а також свійські тварини: коні та віслюки. Сучасні тварини живуть в Африці, Південній та Центральній Азії, в південній частині Північної Америки і північній частині Південної Америки. Більшість видів травоїдні.

Зміст

Місце в системі унгулятРедагувати

Конеподібні входять у надряд унгулят (Ungulata), у складі якого в обсязі фауни України входять також ряди оленеподібних (Cerviformes) та дельфіноподібних (Delphiniformes) (інші назви — парнопалі (Artiodactyla) та китоподібні (Cetacea)). До унгулят також належать слони, дамани тощо.

Історія таксона та його назвиРедагувати

Нерідко цей ряд унгулят позначають як «непарнокопитні», проте ця стара назва не поширюється на всіх представників ряду, оскільки запропоновано тільки для відомих європейцям «копитних» форм (кінь — непарне копито, бик і кабан — парні копита і ратиці). Мова в оригінальній назві, запропонованій Річардом Оуеном (Perissodactyla), йде про непарнопалість, фактично про те, що центральна вісь кінцівки проходить через середній (3й) палець, включаючи і коней з редукованими 1-2 і 4-5 пальцями, і носорогів з розвиненими усіма 5-ма пальцями. Наукові назви рядів у тварин не регламентуються правилами, викладеними в Кодексі зоологічної номенклатури (МКЗН), а тому можуть вживатися на рівних, без урахування правил придатності й пріоритетності. Попри це, тепер в систематиці хребетних виразна тенденція до стандартизації й уніфікації назв. У цьому сенсі назва «конеподібні» (типовий рід «кінь» і типова родина «коневі») має очевидні переваги перед «непарнопалі» та ін.

З історії формування групиРедагувати

Конеподібні (непарнопалі) виникли від креодонтів в еоцені у Північній Америці. Коні та тапіри з'явилися саме там, а носороги виникли від тапіроподібних пращурів вже в Азії. На початку третинного періоду, це була панівна група, яка включала 14 родин і багато видів. Один вимерлий вид носорогів з Indricotherium (=Baluchitherium) був найбільшим наземним ссавцем, який коли-небудь жив, розмірами близько 5,4 м в холці й вагою близько 30 000 кг (у 5 раз більше ніж вага сучасних слонів). Але у пліоцені більшість непарнопалих вимерла, не витримавши конкуренції з парнопалими, які, як уважається, були більш пристосованими до харчування травою. Оскільки серед непарнопалих не залишилося невеликих видів генералістів, в еволюційному плані, вони ймовірно, є групою без значних еволюційних потенцій.

КласифікаціяРедагувати

Тільки три з близько 12 родин непарнокопитних збереглися до наших днів. Нараховується 16 сучасних (раніше існувало до 500) видів у шести родах. Вони перераховані нижче. Переважна більшість видів має власні назви (наприклад, види зебра, квага, осел, кулан і тарпан з роду Кінь).

 
Тапір Tapirus indicus

До родин, що зникли, відносяться бронтотерії (Brontotheriidae), халікотерії (Chalicotheriidae) та палеотерії (Palaeotheriidae).

Раніше квагу (знищена) та бурчелову зебру відокремлювали у самостійні види зебр. Теперь вони вважаються підвидами рівнинної зебри (Equus quagga quagga та Equus quagga burchelli відповідно).

Родини тапірових та носорогів іноді об'єднують у підряд Ceratomorpha.

ПриміткиРедагувати

  1. Гащак С.П., Вишневський Д.О., Заліський О.О. Фауна хребетних тварин Чорнобильської зони відчуження (Україна). — Славутич : Вид-во Чорнобильського центру з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів та радіоекології, 2006. — 100 с. — ISBN 966-96632-1-0.
  2. Загороднюк І.В. Дика теріофауна Києва та його околиць і тенденції її урбанізації // Vestnik zoologii. — 2003. — Вип. 37. — № 6. — С. 29–38.

ПосиланняРедагувати